Книга в каменi
Юрiй Даценко


1900 рiк, Кам’янець. У середмiстi жорстоко вбито молодого слiдчого. Його тiло повнiстю знекровлене. Мiстяни щiльнiше зачиняють вiконницi та бояться ночi. Подейкують, що то повернулося древне жахiття. Хiрург iз повiтового Проскурова, Якiв Ровнер, приiздить до Кам’янця й опиняеться у вихорi загадкових подiй. Убивства мiстян якось пов’язанi зi стародавнiми племенами, що оселилися на кам’янецьких скелях тисячi рокiв тому. Те, що вiдбуваеться, змушуе затятого матерiалiста Ровнера повiрити у надприродне й переглянути свое ставлення до легенд. За примхою долi вiн виявляеться втягненим у кiлькасотрiчний конфлiкт двох могутнiх родiв i мае розкрити прадавню таемницю губернського Кам’янця…





Юрiй Даценко

Книга в каменi


Катi та Вогнику.

Люблю вас безмежно



Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля»








© Юрiй Даценко, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2021









Роздiл 1


Екiпаж немилосердно трясло, i Якiв укотре пожалкував, що вирiшив згаяти час у дорозi саме за книжкою. Про розбитий путiвець до Кам’янця Дарця розповiдала не раз, але вiн чомусь сподiвався, що той усе ж видасться кращим. Марно. Кiлька злив на початку вересня зробили зi шляху каторгу для коней i чотирьох пасажирiв екiпажа, що прямував до губернського мiста.

Вирушили iз Проскурова на свiтаннi, коли густий туман у сiрих сутiнках перетворював навколишнi будинки на ледь помiтнi примари. Не надто чистi iхнi вiконця майже не пропускали й так кволого свiтла, тож здавалося, що екiпаж просуваеться дном чудернацького озера, темна вода якого погрозливо хлюпотить за вiконним склом. Ситуацiю не рятували навiть припасованi на передку пiдслiпуватi лiхтарi, що двома жовтуватими плямами вiдбивалися на стiнi туману. Вiзник сунув околицею Проскурова обережно, наче навпомацки. Тiльки неподалiк Ружичноi[1 - Ружична – колись село на пiвденнiй околицi Проскурова, тепер – один iз мiкрорайонiв Хмельницького. (Тут i далi прим. авт.)], коли холодне жовтневе сонце пiдбилося достатньо високо, аби розiгнати вранiшнiй пiвморок, четверик коней нарештi наддав ходу. Це геть нiяк не потiшило пасажирiв: розквашена дорога не додавала подорожi комфорту, а зношенi ресори старого екiпажа зовсiм не згладжували ями, грудки, вибоiни та горбки, якi ii вкривали.

Поки виiздили iз Проскурова, поки тяглися довжелезною Кам’янецькою в бiк Ружичноi та поки зрештою за вiконцем не можна було розгледiти нiчого, окрiм кiлькох аршинiв сiроi мряки, Якiв пробував дрiмати. Але вiзник, певно, мав iншi плани, бо немовби зумисне вибирав найглибшi колii, у яких старезна конструкцiя екiпажа вiдчайдушно хилиталася з боку на бiк, рипiла та трiщала, наче ремствуючи на свою важку долю. Якiв кiлька разiв добряче влупився головою в стiнку, оббиту колись синiм, а тепер вицвiлим i потертим сукном, вiд того нарештi прокинувся й узявся, притлумлюючи позiхання, розрiзняти у потемках обличчя своiх попутникiв. На поштовiй станцii вiн не придивлявся до оточення (та й у свiтлi единоi лампи з давно не чищеним склом особливо щось не розгледиш), тому зараз упiвока, нишком обводив поглядом салон.

Якраз навпроти нього намагався куняти, крiзь непевний сон обома руками притискаючи до себе пошарпаного саквояжа, середнього вiку чолов’яга з куценькою акуратною борiдкою. Вiд постiйноi хитавицi капелюх подорожнього раз по раз сповзав йому на лоба та затуляв обличчя. Тодi Якiв ковзнув поглядом по руках, що тулили до грудей саквояж, зауважив на пальцi обручку й ледь помiтно всмiхнувся, бо, незважаючи на кiлькамiсячну працю полiцiйним лiкарем i чималий досвiд, дедуктивний метод Шерлока Голмса вiн так i не опанував: попутник залишався для нього просто чоловiком з обручкою на пальцi.

Бiля чолов’яги iз саквояжем сидiла закутана в дорожне пальто лiтня дама, що часто пiдносила до носа хусточку – певно, встигла пiдхопити осiнню застуду. Вона прикипiла очима до закрутiв туману за вiконцем, неначе волiла щось побачити в сутiнках. Коли ж екiпаж вибрався на путiвець i затрясся на горбкуватiй дорозi, дама заходилася болiсно морщитися та безмовно ворушити губами, немов читаючи молитви, щойно пiд колеса втрапляла чергова яма.

Сусiду лiворуч Якiв роздивитися не змiг: одразу пiсля посадки той насунув капелюха на очi, схрестив на грудях, чи то пак – животi, руки, прикрив iх важкою лопатою бороди й за мить уже розмiрено сопiв, iгноруючи всi спроби вiзника завадити його вiдпочинку.

Про повноцiнний сон годi було й мрiяти, а дурити органiзм спробами подрiмати Якiв не вмiв. Екiпаж i дорога аж нiяк не давали можливостi поринути в сон, i Якiв щиро заздрив бороданевi, який, здавалося, не вiдчував жодноi вибоiни. Вiн продовжував сопiти, лише iнодi пiдхропуючи, коли колесо вганялося в особливо велику яму, пiдкидаючи екiпаж високо вгору.

Сусiд же навпроти – Якiв помiтив це й усмiхнувся власнiй уважностi – не спав, а тiльки вдавав, що куняе: пiд опущеними повiками рухалися очi, пальцi стискали саквояж, а вуста злегка кривилися, коли вiзник не оминав чергову колiю.

В екiпажi потроху свiтлiшало, але надiя, що ось-ось нарештi визирне сонце й розжене надокучливий туман, зникла з першими краплями дощу, що вдарили в шибку. Знадвору долинула нерозбiрлива лайка вiзника: той проклинав гнилу погоду, вигадливо тулив докупи слова й пересипав кучерявi прокльони iдишем.

– Ох ти, Господи, – стиха пробурмотiла дама, не вiдводячи погляду вiд мокроi шиби. – Це ж як зарядить на цiлий день, то й до вечора не доберемося.

– А що тодi? – упiвголоса запитав Якiв (тонкощiв дороги до Кам’янця вiн не знав). Дама зiтхнула й осудливо зиркнула на недосвiдченого спiврозмовника.

– Усяке може статися. Як дорогу не дуже розвезе, то до опiвночi якось доколиваемося.

– А як?.. – Якiв обмiрковував найгiрший варiант.

– А як нi, то, не приведи Господи, доведеться на поштовiй станцii в Дунаiвцях[2 - Дунаiвцi – мiстечко приблизно за 20 км на пiвнiч вiд Кам’янця-Подiльського.] ночувати, – не змiнюючи положення, густим сонним басом прогув бородань. Якiв обернувся до сусiда, але той, вочевидь, вичерпав тему й знову поринув у сон.

– Сподiватимемося на краще, – гмикнув Якiв. Вiн не надто уявляв собi поштову станцiю Дунаiвцiв, одначе розумiв, що вигод пристойного готелю там очiкувати не варто (нахабнi блощицi не дадуть не те що заснути, а навiть бодай прихилити голову до подушки).

– Сподiватимемося, – повторила за ним дама та вiдвернулася до вiкна.

Коротка розмова стихла, перестук дощових крапель наганяв сон, але хитавиця нiяк не давала Якову заснути, тож вiн дiстав iз кишенi пальта книжку, зручнiше вмостився коло вiконця i спробував заглибитися в читання. За кiлька хвилин, дратiвливо ловлячи поглядом танцюючi рядки, Якiв уперше пожалкував, що до Кам’янця досi не прокладено залiзницю[3 - Перший пасажирський потяг до Кам’янця прибув лише 14 березня 1914 року.]: у вагонi потяга можна було б не лише спокiйно почитати, а й випити чаю i розiм’яти ноги. Та що там говорити. Про те, щоб через дощ залишатися на нiч у Дунаiвцях, у такому разi навiть не йшлося б!

Якiв зiтхнув i перегорнув сторiнку. Книжка виявилася не просто цiкавою, а неймовiрно захопливою, попри те що доводилося iз чималими зусиллями продиратися крiзь викрутаси англiйських фраз, вiдточуючи заразом знання заморськоi мови. Перекладу роману, що вийшов друком усього кiлька рокiв тому, ще не було, але Якiв не довго вагався, коли у книгарнi Яцемiрськоi знайомий продавець почав розхвалювати нову книжку: не часто у Проскуровi вдавалося натрапити на новинки, якими зачитувалася вся прогресивна Європа. І хоча англiйська Ровнера накульгувала на обидвi ноги, але сяк-так, за допомоги кишенькового словника, вiн розплутував хитросплетений сюжет. Це був «Дракула»[4 - Уперше опублiкований 1897 року.] iрландця Стокера, i тиждень тому Якiв уперше подивовано помiтив, що засидiвся за читанням ледь не до третьоi години ночi геть не через важкiсть перекладу, а тому, що разом iз Джонатаном Гаркером переживав усi жахи, що коiлися з головним героем у далекiй Трансильванii.

Оповiдь заворожувала так, що Якiв зрештою припинив зважати на немилосердну хитавицю, блякле свiтло та розпачливу лайку вiзника, який у вiдчаi кляв не тiльки негоду, а й усе на свiтi.

Якiв немов сам переживав те, що випало на долю головного героя оповiдi, замкненого в замку графа Дракули. І хоч iсторiя була звичайнiсiнькою вигадкою, та автор так майстерно викладав подii, що оповiдач наче ставав свiдком усього, про що читав. Текст був таким химерним, що в найбiльш напружених мiсцях Якiв надовго затримував подих, цiдив повiтря крiзь зуби та важко повертався до дiйсностi, у якiй моторошна книжка була лише витвором авторськоi фантазii.

Неприемний здогад шпичкою штрикнув Ровнеровi груди. Вiн на хвильку опустив книжку та спрямував невидющий погляд у простiр салону: у головi зринула неймовiрна думка, змушуючи шкiру на потилицi взятися сиротами. Якiв струснув головою, кiлька разiв глибоко вдихнув i вкотре прочитав iм’я автора на обкладинцi – це ж треба так заволодiти увагою читача, щоби приверзлося таке безглуздя! Утiм Стокер нiчого особливого й не вигадував – просто вмiстив у товстенький роман народнi легенди про кровожерливi породження пiтьми, додав дрiбку iсторii, а вiдтак подарував свiтовi оповiдь, що сколихнула уми Європи.

Якiв провiв рукою по обличчi, наче збираючи невидиму павутину неприемних мiркувань, знову призвичаiвся до непевного свiтла та спробував поринути в роман. Але дурнуватi помисли не давали спокою, i Ровнер упiймав себе на тому, що кiлька хвилин читае, не пам’ятаючи нiчого з прочитаного, – просто пропускае крiзь себе iноземнi слова, тодi як внутрiшнiм зором бачить невеликий шмат паперу – телеграму.

Екiпаж труснуло так, що iз вузеньких полиць на голови мандрiвникiв посипалися iхнi речi. Просто на руки Якову гепнулася його парасолька, вибила книжку й нарештi перервала плин важких думок.

– Насравмамi… – стиха пробурмотiв бородань суто проскурiвську лайку, вiд чого вуста Якова мимоволi розтяглися в усмiшцi. – Аби живим доiхати.

Про читання, а тим паче про сон, не могло тепер i йтися: подорожнi заходилися прилаштовувати на мiсце поклажу. Якiв намацав на пiдлозi книжку й довго шукав потрiбну сторiнку, аби помiстити туди закладку.

– Що, юначе, не годяться нашi дороги для читання? – Бородань говорив трохи iронiчно, немовби почувався вiдповiдальним за препоганий стан губернських дорiг. Чи так воно й було? Якiв вiдповiв черговою усмiшкою, прикриваючи книжку рукою.

– Ох, не годяться.

– А ще ж якийсь рiк тому були цiлком пристойнi.

– Часто доводиться iздити до Кам’янця?

– Майже щомiсяця, – невесело всмiхнувся бородань. – Бодай йому лиха година з тими дорогами.

– І так по всiй губернii, – раптом озвався чоловiк iз саквояжем i нiби змахнув рукою з очей залишки сторожкого сну. – Перепрошую, що перериваю бесiду.

– Та чого там, – поблажливо пробасив бородань. – Що ж iще в дорозi робити, як не розмовляти? – Вiн кивнув на Якова. – Он пан уже переконався, що книжку не завжди в руках утримаеш.

– Тут аби власне серце в грудях утримати, – скривилася лiтня панi, хапаючись рукою за груди.

– Отож, – продовжив «саквояж», як подумки «охрестив» Якiв чоловiка з валiзою, – менi доводиться чималенько подорожувати губернiею та за ii межами, i всюди ситуацiя така сама, якщо не гiрша. Ще мiж мiстами сяк-так, а варто звернути з наiждженого тракту до сiл, то живим не вибратися. У багнюцi лише кавкнеш, i нiхто не знатиме, де хреста ставити.

– А може, то мудрий стратегiчний хiд нашого вседержителя? – хитро прискалив око бородань та обвiв поглядом салон.

– Тобто? – не зрозумiв жарту Якiв.

– А як хто надумае пiти на нас вiйною, то половину армii в болотi на дорогах i втопить!

– Ох, Господь iз вами, – вiдмахнулася лiтня панi, вочевидь, не надто вникаючи в суть жарту. – Ще нам тiлько вiйни бракувало.

– Не переймайтеся, панi, – поквапився заспокоiти ii бородань, – найближчi кiлька мiсяцiв точно можете про те не турбуватися. Який розумний полководець попреться на нас восени, такоi мокви?

Так за нехитрими жартами збiгло кiлька хвилин подорожi. У шибку продовжував стукотiти набридущий дощ, знадвору долинало невдоволене бурмотiння вiзника, а екiпаж уперто пхався розбитою дорогою.

– Може, перезнайомимося? – подав голос «саквояж». – Дорога буде довгенькою, тож сумнiваюся, що варто зберiгати iнкогнiто.

– Радо пiдтримую! – збадьорився бородань. – Ось iз вас, юначе, i почнемо.

– Не маю нiчого проти. Звати мене Юхимом, прiзвище Сiцiнський[5 - Сiцiнський Юхим Йосипович (27.10.1859—07.12.1937) – iсторик, археолог i культурно-громадський дiяч Подiлля, православний священник, член Історичного товариства Нестора-лiтописця (вiд 1896), дiйсний член НТШ (вiд 1899) i Украiнського наукового товариства в Киевi (вiд 1906), Киiвського товариства охорони пам’ятникiв старовини та мистецтва.]. Проживаю у Кам’янцi вже трохи понад десять рокiв.

– Стривайте, – бородань обiрвав оповiдача i для чогось сягнув рукою до внутрiшньоi кишенi пальта, не знайшов там, чого шукав, i почав ляскати себе по всiх кишенях, проте за мить облишив цю справу, – Сiцiнський! То ж ви автор…

«Саквояж» поблажливо замовк i вичiкувально дивився на попутника, доки той не озвався знову.

– Я ж зовсiм нещодавно читав… – вiн ще раз заходився нишпорити руками по кишенях, а тодi зневiрено махнув ними. – Ох ти ж, Господи, нiби воно щось дасть. «Город Каменец-Подольский. Историческое описание» – то ж ваша праця?

– Моя, – скромно кивнув «саквояж».

– Ви iсторик? – Якiв зацiкавлено поглянув на сусiду.

– Священник, – усмiхнувся той, побачивши здивування на обличчi Якова, i поквапливо додав: – Але е дiйсним членом Подiльського iсторико-статистичного комiтету.

– Оце так попутник! – захоплено сплеснув руками бородань i звернувся до Якова та до панi: – Друзi, нам пощастило iхати в одному екiпажi з такою людиною.

– Облиште, – знiтився Сiцiнський, i з виразу його обличчя стало зрозумiло, що вiн не з тих, хто на публiку вдае скромного, а потай тiшиться увазi. – Я цiлком звичайна людина. Роблю те, що менi до вподоби та вдаеться робити добре.

– Золотi слова, – погодилася панi й несподiвано перехопила iнiцiативу, нiби хотiла чимшвидше спекатися обов’язку. – Я не можу похизуватися таким вiдомим iменем. Звати мене Акулiною Дмитрiвною Головатою, я звичайна проскурiвська мiщанка, вдова, власниця магазинчика галантереi. Оце вирушила до дочки в Кам’янець. Побавлю онукiв та й подамся назад до Проскурова – зимувати.

– Магазинчик на розi Соборноi та… – пустив очi пiд лоба бородань, – Ремiсничоi?

– Іменно, – хитнула головою панi. В ii голосi вчувалося здивування. – А е щось вам невiдоме?

– Гм, – бородань щиро гмикнув i пiдбив пальцем вуса, – певно, що е. Але не у Проскуровi.

– Менi вже страшно iхати з вами одним екiпажем. – Панi напiвжартома, напiвсерйозно втиснулася у свiй куток.

– Пусте. Дозвольте вiдрекомендуватися – Онуфрiй Троегубов. – Бородань хвильку пожував губами, нiби вирiшував, що ж казати далi, а тодi розвiв руками: – Панi Головата правильно зауважила, що я багатенько знаю. Що ж, вона мае рацiю, але знання моi суто практичного характеру та здебiльшого стосуються Проскурова. Таке в мене дивне захоплення – я вивчаю наше мiсто, знаю його, здаеться, до найостаннiшого камiнчика.

– То ви книжки можете писати, – усмiхнувся Сiцiнський.

– Уявiть собi – пишу, – Троегубов енергiйно закивав. – Щоправда, поки вся моя праця йде до шухляди в столi.

– Чого ж так? – поцiкавився Якiв.

– А тому, що щоразу, коли я вже ладен поставити останню крапку, знаходжу щось цiкавеньке, яке неодмiнно мушу дописати.

– Справжнiй лiтопис виходить.

– Якось так, – визнав Троегубов. – Але, юначе, наразi – годi про мене.

Якiв прокашлявся.

– Звати мене Яковом Ровнером, служу я…

Не встиг Якiв промовити наступне слово, як у Троегубова округлилися очi, вiн вражено крекнув i швидко замахав руками, нiби не знаходячи потрiбних слiв.

– Ровнер?! – нарештi вигукнув вiн. – Той самий Ровнер?!

– Ровнер, – обережно пiдтвердив Якiв. – Щоправда, хтозна, чи «той самий». Зважаючи, що накоiв «той самий», я можу ним бути, а можу й нi.

– Ну, як же, – Троегубов усе ще не мiг заспокоiтися, торохтiв i ковтав слова, – ну, як же? Ну, все ж мiсто гуло, наче вулик.

– Так-так, – i собi встряла в розмову панi Головата, вочевидь, утямивши, про що йдеться. – Це ж тодi, коли в мiстi дiвчаток випатраних знаходили…

– Стривайте, – безцеремонно перервав ii Троегубов. – Це ж ви той самий Ровнер, що фактично розкрив справу, тодi як полiцмейстер Мерлiнський шмарклi жував?

– Ну, – Якову була приемна раптова увага, але пам’ять так послужливо пiднесла страшнi спогади, що вiн мимоволi здригнувся, – не приписуйте менi надто багато. Зрештою, справу можна було б вважати розкритою, якби вбивцю схопили, а так, я ж навiть не з’ясував, хто вiн насправдi…

– Але ж убивств бiльше не було! – не вгавав Троегубов.

– Це правда.

– І завдяки вашим зусиллям, але аж нiяк не полiцii!

– Певно, i тут ви маете рацiю.

– Ну, ось! – бородань вказав на Якова, неначе щойно довiв складну теорему. – І пiсля всього ви вiднiкуетеся!

– І справдi, пане Ровнер, – панi Головата споважнiла так, що голос ii став тихим i виразним, – ви зробили велику справу. Хтозна, чи не було би жертв набагато бiльше… А так…

– Ну, нехай ваша правда, – Якiв махнув рукою на знак згоди.

Насправдi вiн i не думав заперечувати власних заслуг, одначе кожен спогад про не такi далекi в часi подii немов обпiкав його. Хотiлося чимшвидше все забути, жити без нiчних жахiть, не пiдскакувати на лiжку, обливаючись холодним потом вiд вiдчуття, що тебе щойно дзизнув по горлянцi чимось неймовiрно гострим манiяк. Але, позаяк до повного забуття було ще дуже довго, доводилося терпiти й миритися з iнодi досить нав’язливою увагою до власноi персони та подiй, що трапилися в мiстi минулоi весни.

– Вочевидь, тiльки менi геть невiдомо, про що зараз iдеться, – обережно подав голос Сiцiнський, який увесь час уважно спостерiгав за спiврозмовниками.

– Ох, пане Сiцiнський, ви не чули про тi вбивства? – здивування Троегубова було таким щирим, нiби Сiцiнський щойно повiдомив йому, наче нiц не знае про те, звiдки беруться дiти.

– Зiзнаюся, щось чував, але то було справдi «щось»: якiсь плiтки, перекрученi та перебреханi, даруйте на словi. Вiд лютого й до кiнця весни я мешкав у Харковi, тож по поверненнi додому, у Кам’янцi, як то кажуть: «чули дзвiн». Коли не помиляюся, то пан Ровнер доклав рук до розкриття кримiнальноi справи про вбивства повiй, чи не так?

– Саме так, пане Сiцiнський!

Троегубов потер руки, задоволений нагодою переказати зацiкавленому слухачевi все, чим жив i вiд чого здригався Проскурiв зовсiм нещодавно. Та що там – поруч сидiв не абихто, а сам Якiв Ровнер, завдяки зусиллям якого мiсто позбулося навiженого вбивцi. Бородань розгубився, чого йому кортiло бiльше: повторювати вiдомi моторошнi подробицi чи спробувати розговорити Якова, аби той подiлився чимось досi потаемним, таким, заради чого вартувало б укотре вiдмовитися вiд завершення книги та знову взятися за перо.

– Я заздалегiдь перепрошую нашу попутницю, якiй, може, буде не надто приемна така розмова, – задля годиться Троегубов гречно приклав руки до грудей, попри те що на його обличчi вимальовувалася рiшучiсть будь-що втримати розмову в обраному руслi. Здавалося, чоловiк був ладен просто зараз висадити жiнку на розкислому путiвцi, щойно вона наважиться протестувати.

Але панi Головата не заперечувала (певно, присутнiсть Якова та можливiсть випитати в нього не вiдомi досi подробицi, якi ще довго вдасться переповiдати всiм без винятку родичам, знайомим i незнайомим, зiграли вирiшальну роль). Вона лише широко перехрестилася, тим самим повнiстю вiддаючи iнiцiативу бороданевi.

Троегубов зиркнув на Якова, чи той, бува, не заперечуе, i захоплено почав говорити…



Пiсля вiд’iзду пожежникiв вiд «Мебльованих кiмнат Розенберга» мало що залишилося. Власне, iхньоi допомоги майже не знадобилося: злива швидко загасила пожежу, хоча другий поверх вигорiв майже повнiстю, що робило непридатним для житла й перший.

Кiлька довжелезних хвилин Якiв нiмо тупився в шарварок, зчинений перед будинком натовпом переляканих пожильцiв, сусiдiв, приблудних собак i навiть всюдисущих дiтлахiв, яких начебто анiтрохи не налякав шал iще не зовсiм вщухлоi бурi. Із задуми Ровнера вивiв Большаков, який боляче стусонув його пiд бiк.

– Якове, якщо не хочеш мати на руках iще один труп, поквапся.

Якiв спробував пiдхопитися на ноги – й заточився. Вiд падiння вiн урятувався, вчасно спершись на дужi руки Архипа. Як можна було зволiкати, коли поряд досi лежав закривавлений Казимир? Вiн безпорадно заозирався довкола, нiби шукаючи пiдказку, й одразу ж перехопив погляд Дарцi.

– Якове, треба поспiшати, – незважаючи на пережите, голос дiвчини звучав навдивовижу рiвно. – Певно, потрiбно везти його до тебе в лiкарню?

– Як ти? – Ровнер немов не чув ii слiв, мiцно вхопився руками за дiвочi плечi, не вiдчуваючи сили в задерев’янiлих пальцях. Дарця мимоволi скривилася.

– Житиму, – обличчям дiвчини промайнула тiнь усмiшки. – Мною не переймайся. Усе гаразд.

– Заприсягнися.

– Присягаюся, – тепер Дарця справдi всмiхнулася, i Якiв нарештi розчепив зведенi судомою пальцi. – Якове, не можна зволiкати.

Переборюючи пекельний бiль у ногах i поперековi, Якiв присiв бiля нерухомого Казимира. Забризкане кров’ю обличчя чоловiка нагадувало гротескну маску, i якби не ледь вловима пульсацiя жилки на неушкодженiй скронi, то можна було би подумати, що вiн уже неживий. Пiд очима Казимира залягли глибокi синi тiнi, шкiра на вилицях натяглася й узялася сiрими плямами, а знекровленi потрiсканi губи ледве прикривали зуби. Якову ж достатньо було торкнутися шиi пораненого, провести пальцями по скронi, аби впевнитися, що справдi годиться поспiшати, аби скористатися примарним шансом урятувати його.

– Архипе, – Якiв опустився на землю бiля Казимира (ноги вiдмовилися служити йому), – знайди транспорт!

– Чекай! – У критичнi моменти Большаков ставав великою, потужною та безвiдмовною машиною – незгiрш паротяга, що зносив на своему шляху всi перешкоди. Архип шарпнувся в юрбу, заметушився межи людьми зi спритнiстю, начебто невластивою його опасистому тiлу, а тодi немов розчинився. Однак як не вишукував його поглядом Якiв, розгледiти не мiг. Дивовижа, та за декiлька хвилин Большаков вирiс поряд, а за його плечима форкала невеличка кобилка, запряжена у воза. На передку сидiв переляканий хлопчина, який розгублено переводив погляд iз юрмища бiля згорiлого будинку на закривавлене тiло Казимира, а тодi на рiшучого Большакова, що мiцно тримав кобилку за вуздечку.

– Пане, а платня ж буде? – нарештi спромiгся витиснути вiн iз себе.

– Помовч i допоможи-но менi краще завантажити тiло… – Архип сплюнув i перехрестився, – ось цього пана на воза. Та ну ж бо, не барися! Буде! Не турбуйся про те!

Якiв урештi-решт зiп’явся на неслухнянi ноги, та раптом вiдчув, як до його боку притулилося чиесь тiло, а лiктем ковзнула м’яка рука. Спиною враз шугнули мурашки, а долоня намацала Дарчину долоню – перемащену брудом i сажею, але таку теплу.

У головi били шаленi дзвони, тiло раз по раз стрясали дрижаки, а зуби цокотiли, немов узимку на морозi. Але щохвилини Якiв дедалi бiльше опановував себе, тож коли Архип iз хлопчиною-вiзником нарештi примостили Казимира на соломi, то вiн уже мiг стояти вiльно, не спираючись на Дарцю.

Подii, що вiдбувалися потому, Якiв пам’ятав погано. Пригадував якiсь уривки, котрi не надто тулилися докупи: ось вони трясуться возом угору Кам’янецькою, i Большаков прикрикуе на розгубленого вiзника, аби той не розтряс «вельмишановного пана», тобто Казимира; ось Казимир лежить на операцiйному столi, а в лiкарнi метушаться всi без винятку, тiльки вiн сам на диво спокiйний, мие руки та готуеться до операцii; ось вiн знеможено сидить на диванчиковi у власному кабiнетi, поруч зiщулилася Дарця, у крiслi куняе Большаков, рипають дверi, хтось заходить, виходить, його про щось розпитують, але вiн уже нiчого не чуе. Найважливiше, що операцiя минула успiшно, Казимир житиме… Хилить у сон… Страшенно хочеться спати…



Наступного дня по обiдi Якiв стояв перед «Мебльованими кiмнатами», мовчки оглядаючи згарище. Кислий сморiд горiлого дерева забивав подих, а розум вiдмовлявся вiрити побаченому. Здавалося, ще позавчора будинок був надiйною фортецею, сховком вiд життевих негараздiв, а вже сьогоднi здiймав до неба обвугленi стiни. Пожильцi рятували з поруйнованого дому все, що могли витягти й що не пошкодило водою, – i вiд зливи, i вiд зусиль пожежникiв. Гармидер на попелищi тривав ледь не до самого ранку й ущух iз першим промiнням сонця, як iз колишнiх уже «Мебльованих кiмнат Розенберга» успiшно винесли останнi вцiлiлi меблi. Моше Розенберг не заспокоiвся, доки з будинку не врятували все, чому можна було дати друге життя, – вiд дверей i до вiконного скла. Навiть не фахiвцевi було зрозумiло: будову пошкоджено так серйозно, що вiдновити другий поверх навряд чи вдасться.

Якiв дивився на закiптюженi вiконнi отвори другого поверху, де колись була його квартирка. Вiд помешкання Якова не зосталося майже нiчого – вогонь знищив усе до трiски, годi було шукати бодай щось уцiлiле. Отак мiркуючи, Якiв здригнувся вiд доторку до плеча.

– Не знаю, що й сказати, – промовив Юшкевич. – Хiба запропоную свою скромну оселю як прихисток.

– Дякую, Арчибальде, – Якiв кривувато посмiхнувся. – Якийсь час я поживу й у лiкарнi, але ось вiд сякоi-такоi одежини не вiдмовився б. Доки не навiдаюся до кравця та не справлю собi бодай одного пристойного костюма.

– Про що мова? – Юшкевич i собi всмiхнувся, не вiдводячи погляду вiд чорних стiн. Певно, перед його очима теж пролетiв шалений вихор учорашнiх подiй: те, як вiн, ковтаючи сльози розпачу та злостi, дочитував останнi рядки рiзникового листа, а тодi, знесилений i геть розчавлений, чвалав до «Мебльованих кiмнат», аби розминутися з Яковом i зрештою, пiсля довгих розпитувань i пошукiв, заснути в лiкарнi, не дочекавшись, поки той завершить операцiю.



Проскурiвську полiцiю, розбурхану моторошними подiями та страшними знахiдками, було переведено в посилений режим патрулювання, тож уперше вiд часу вбивства на розi Аптекарськоi та Купецькоi патрулi виконували покладенi на них обов’язки справно та вiдповiдально. Хоча в записцi вбивця й обiцяв, що назавжди залишае мiсто, але пiсля всього, що трапилося у «Мебльованих кiмнатах Розенберга», нiхто не йняв тим словам вiри.

Аби нарештi убезпечити мiсто вiд подальших убивств, полiцiя розгорнула масштабну операцiю, але всi докладенi зусилля виявилися марними: манiяк або зачаiвся в надiйному сховку, вичiкуючи, доки все стихне, або й справдi накивав п’ятами, як i обiцяв. Цiлий мiсяць пiсля пам’ятних для всього Проскурова подiй патрулi полiцiянтiв нишпорили мiстом, перетрушували готелi та заiжджi двори, допитували вiзникiв i мiстян, але результату вiд усього цього не отримали – убивця зник, наче у воду впав.

Наступного пiсля пожежi дня Якiв з Арчибальдом наполягли, аби телеграми з детальним описом манiяка та перелiком його прикмет було розiслано до полiцiйних управ найближчих мiст i мiстечок – туди, куди вбивця мiг утекти iз Проскурова. Утiм цього не сталося, i за кiлька тижнiв мiсто врештi почало оговтуватися. Тепер на вулицях майже не теревенили про вбитих повiй, а перекупки на базарах знаходили новiшi теми для плiток. Навiть про пожежу, яка знищила вщент «Мебльованi кiмнати Розенберга» й донедавна була в усiх на вустах, зрештою забули. Мiсто поверталося до звичного ритму життя, i лише невеликий гурт «обраних», безпосередньо причетних до жахливоi iсторii, досi жив минулими подiями.



Дарця пiсля зустрiчi з убивцею та несподiваного порятунку геть забула про спокiйний сон. Вартувало iй прихилити голову до подушки, як укотре опинялася сам на сам iз манiяком, що постiйно змiнював образи, перекидаючись iз чудовиська на дитину, а тодi навпаки. Кожен ii сон ставав одчайдушним поединком зi смертю, який, на щастя, закiнчувався рятiвним пробудженням.

Спливали днi, Проскурiв повнився новими перченими плiтками та базарними оповiдками, а в дiвочiй пам’ятi досi яскраво палали крокви стелi в Яковiй квартирцi, у зап’ястя незмiнно врiзалася груба мотузка, а подих забивало димом пожежi. Ситуацiю порятував Юшкевич, який пiсля першоi ж Дарчиноi згадки про нiчнi жахiття взявся до роботи. Вiн працював iз дiвчиною по кiлька годин на день i таки довiв, що професiя алiенiста не е вигадкою: незабаром Дарця почала помiчати, що колишнi страхи блякнуть i стають розмитими образами, яким вдаеться сяк-так давати раду. Дiвчина сподiвалася, що з допомогою Юшкевича зможе позбутися страшних спогадiв – спочатку зупинити iхнiй згубний вплив, а пiзнiше й узагалi забути.

Казимир пролежав без свiдомостi цiлий тиждень, i Якiв уже засумнiвався, чи поставить його на ноги. Операцiя була такою складною, що пiсля чотирьох годин бiля операцiйного столу Якiв майже непритомнiв вiд утоми: ноги пiдгиналися, наче у столiтнього дiда, якого змусили навприсядки стрибати вгору сходами, пальцi не тримали iнструмент, утомленi очi заливав пекучий пiт, а в головi гули мiльйони розлючених джмелiв. Проте нiкому iншому довiрити життя приятеля Якiв не мiг, тож тiльки потому, як наклав останнiй шов, дозволив собi безсило опуститися просто на пiдлогу, чим неймовiрно перелякав Карла Івановича. Той пiдскочив до головлiкаря, але вiн зупинив його кволим помахом руки й ледь не навкарачки виповз iз операцiйноi, довiряючи опiку пацiента Плейшнеру.

На ранок восьмого пiсля операцii дня, якраз коли Якiв мацав кволий Казимирiв пульс, той розплющив каламутнi очi та видав iз горла ледь чутний хрип. Серце Якова стрепенулося i покотилося до самiсiньких п’ят: Ровнеру здалося, що цей хрип означае передсмертну агонiю. Та з плином напружених секунд, якi складалися у хвилину, Казимирiв погляд ставав осмисленiшим, а дихання – рiвнiшим, i Якiв нарештi видихнув, стримуючись неначе цiлу вiчнiсть.

– Казимире, ти мене чуеш? – Вiн нахилився над обтягнутим пергаментною шкiрою обличчям приятеля.

Казимир мовчав. Його повiки тремтiли, i це була едина реакцiя на запитання. Якiв пополотнiв: невже внаслiдок травми таки пошкоджено мозок? І чи не трапиться так, що зараз опам’ятаеться не Казимир, а квола та немiчна iстота з розумом немовляти?

– Казимире, якщо ти мене чуеш i розумiеш моi слова, клiпни один раз, – голос Ровнера вiдчутно тремтiв, а погляд прикипiв до змарнiлого обличчя пацiента. Зрозумiе чи нi?

Казимировi повiки знову затремтiли, а тодi повiльно, наче з великим зусиллям, поповзли донизу – Якiв ладен був заприсягтися, що Казимир робив це свiдомо!

– Дякую, друже, – у голосi Ровнера забринiли раптовi сльози щастя. – Сподiваюся, тепер усе буде гаразд.

У вiдповiдь Казимир так само повiльно клiпнув, що, певно, мало означати згоду, пiсля чого заплющив очi та за кiлька хвилин поринув у сон. Це була його перша маленька перемога пiсля програного двобою з убивцею.



Якiв мчав пiд дощем. Вода забивала подих i заливала очi. Ноги грузли в розкислiй землi, i вiн ковзав по нiй, щомитi ризикуючи впасти та скрутити собi в’язи. Серце калатало в грудях i норовило випурхнути з них, а вiд вогнища, що палало у правому боцi, обсипало гарячим приском усе тiло. Вiн квапився на допомогу Дарцi й розумiв, що спiзнюеться, що втрачае все саме так, як описував у своему листi зухвалий манiяк. Убивця переграв його, вiн завжди тримався на кiлька крокiв попереду, а Якiв приречено плентався позаду. Ось i зараз змушений бабратися в багнюцi, тодi як кохана стае останньою жертвою проскурiвського рiзника.

Ноги вперто несли Якова вперед, хоча йому доводилося докладати титанiчних зусиль, аби просунутися вперед бодай на аршин.

Заграву пожежi Ровнер побачив здалеку, i болюча шпилька вколола просто в змучене серце – горить його будинок! Чому Якiв був певен, що палають саме «Мебльованi кiмнати», вiн не знав, але викинути з голови страшну здогадку не мiг. Сил рухатися вперед не залишилося, i, коли нога втрапила в чергову яму, Якiв не втримався i шкереберть полетiв у багно. З вiдчаем вiн усвiдомлював, що втрачае дорогоцiннi секунди, яких може не вистачити на порятунок… Але кого ж рятувати, якщо манiяк уже завершив свою криваву справу? Ще й вогонь ретельно пiдчистить слiди. Тож найбiльше, що Якiв зараз може зробити, – це скочити в пекло першого поверху «Мебльованих кiмнат», аби загинути разом iз Дарцею.

Усе скiнчилося… Усе знищено… Якiв програв…

– Пане Ровнер!

Якiв здригнувся, звiльняючись з огидного полону спогадiв. Навколо заспокiйливо колихався пiвморок екiпажа, а три пари очей уважно стежили за ним.

– Із вами все гаразд, пане Ровнер? – подала голос панi Головата.

– Га? – Якiв не оговтався вiд важкого марення й не второпав змiсту запитання.

– Ви нiби задрiмали на хвильку, а тодi крiзь сон почали щось кричати… – вираз обличчя жiнки, на котрому стурбованiсть боролася iз цiкавiстю, не залишав сумнiвiв, що рiдня в Кам’янцi таки тiшитиметься цiкавою розповiддю.

– О, – Якiв сконфужено всмiхнувся, – перепрошую. Менi страшенно незручно, але мене, справдi, досi турбують неспокiйнi сни.

– Натерпiлися, певно, ви. – Панi Головата спiвчутливо похитала головою. Але щиростi в ii голосi не було, радше – намагання не справити враження зовсiм черствоi до чужих хвилювань людини. Зрештою, Якiв i не потребував чийогось спiвчуття. Подii минулоi весни щодня вiдпливали в минуле, i вiн досить непогано давав собi раду навiть iз нiчними жахiттями.

– Прошу вас, не говорiмо про це, – його голос звучав так категорично, що в екiпажi на якусь мить залягла незручна тиша. Порушити ii наважився Троегубов.

– Пане Ровнер… Власне, поки ви дрiмали, я переповiв вашi, з дозволу сказати, пригоди. Але чи не була б ваша ласка повiдомити всiм нам, що трапилося пiсля пожежi? Бо ж, самi розумiете, чуток мiстом ходило безлiч. Часто-густо одна химернiша за iншу. І здогадатися, де правда, а де нагла вигадка базарних перекупок – неможливо.

Троегубов запопадливо замовк, очiкуючи на вердикт Якова – чи продовжить вiн бажану розмову, чи поставить у нiй крапку.

Якiв глибоко зiтхнув, неначе вирiшивши, що, зрештою, нiчого поганого не станеться, якщо вiн внесе до темноi кiмнати плiток i побрехеньок вогник правди.

– Гаразд, – вiн умостився зручнiше, а слiдом за ним i трiйко подорожнiх завовтузилися на своiх мiсцях, потiшенi несподiваним щедрим дарунком – почути з перших вуст подробицi подiй, якi змусили все мiсто принишкнути вiд страху.



Дощ припустив iще бiльше, i вiзник пригальмував, аби, нещадно батькуючи небесну канцелярiю, дiстати з-пiд лави плаща iз грубоi тканини, що не пропускае вологи. Потiм вiн рвучко прочинив дверцята екiпажа, впускаючи досередини сире й холодне осiнне повiтря.

– Не розтрясло вас, шановнi? – Його вуста розтягались у силуванiй посмiшцi, тодi як очi залишалися злими та роздратованими, вiд чого обличчя мало вигляд гротескноi маски.

– Потерпимо, – за всiх вiдповiв Троегубов. – Аби сьогоднi доiхати.

– Гм… – вiзник двозначно вiдкопилив губу, що можна було витлумачити як завгодно. – Ви ж самi бачите, яка негода.

Вiн зробив розмашистий жест рукою позад себе, обводячи затуманений i затягнутий дощем перелiсок.

– Я не гнатиму коней пiд дощем, аби не застудити, тому нiчого не обiцяю.

– А чи не вплине на ситуацiю, – Якiв зазирнув вiзниковi просто в очi, – певна фiнансова допомога?

Ровнер вдав, що добираеться рукою до внутрiшньоi кишенi пальта. У вiзника смикнувся борлак – вiн наче зробив ковток чогось неймовiрно смачного. Троегубов невдоволено кахикнув, але голосу не подав.

– Це, звiсно, може зiграти роль. Аби швиденько змiнити коней у Дунаiвцях, треба буде декому вiддячити…

– Отже, домовилися, шановний… Як вас величати?

– Та кличте Лейбою, пане. Як усi. Лейбою Кнiшманом.

– Пане Кнiшман, якщо вашою милiстю та вправнiстю ми сьогоднi втрапимо до Кам’янця, я можу гарантувати, що ви про це жодного разу не пожалкуете.

– Я вас зрозумiв, пане! – Вiзникове обличчя пiд каптуром просяяло, вiн шанобливо причинив дверцята та за мить уже погейкував на коней.

– Майстерно, – зауважив Троегубов, порушуючи тишу.

– Однаково довелося б розв’язати калитку в Дунаiвцях, оплатити ночiвлю, – стенув плечима Якiв. – А так, може, якраз сьогоднi ночуватимемо там, де й планували.

– Ваша правда, – кивнув Сiцiнський.

Проминули Ярмолинцi, i раптово крiзь низькi хмари пробився сонячний промiнець, а за пiв години потому затяжний дощ змiнився мжичкою, пiсля чого й зовсiм ущух. У хмарах з’явилися першi розриви, туман розповзся низинами та видолинками, i незабаром шпаркий вiтер, що взявся нiзвiдки, зовсiм розiгнав його.

– Пане Ровнер, – Троегубов укотре визирнув назовнi, – а ми сьогоднi таки опинимося в Кам’янцi!

– Не кажiть гоп, доки не перескочили, – суворо зауважила панi Головата. – Дорога е дорога.

– Авжеж, – охоче закивав бородань.

Справдi, зважаючи на стан губернських дорiг, вартувало лаштуватися до будь-яких несподiванок, особливо маючи попереду бiльше, нiж половину шляху.

За наступну годину подорожнi пересмакували добрячi пiв сотнi проскурiвських новин, плiток та оповiдок – хто якi знав. Знiчев’я перемили кiстки кiльком мiщанам Проскурова. Тут не було рiвних панi Головатiй з ii мережею подруг i знайомиць у всьому мiстi.

– Шановна, ви обiйшли навiть мене, – усмiхався у вуса Троегубов.

– Робота така, – розводила руками панi Головата. – Якщо не бути в курсi останнiх новин, то можна з прибутками розпрощатися. Торгiвля не терпить зверхнього ставлення.

– Таки правда.

Утiм, коли зайшла мова про мiську владу та купцiв першоi гiльдii, першу скрипку заграв Троегубов. Невiдомо звiдки видобував вiн iнформацiю, але знався й на статках Соломона Маранца[6 - Купець першоi гiльдii. Один iз найбагатших мешканцiв Проскурова.] за останнi кiлька мiсяцiв, й на чутках про те, що пан Берлянт замислив звести в мiстi найгарнiший будинок[7 - Так званий «будинок Берлянта» було зведено в 1910–1911 рр., а зруйновано – 1941 р.] – безперечно, головну окрасу Проскурова, й на тому, що мiського голову пана Івашкевича[8 - Керував мiстом упродовж 1884–1892 та 1896–1900 рр.] буде одноголосно переобрано на наступний термiн.

Далi черга оповiдати перейшла до Якова, а вiдтак товариство з головою поринуло в тонкощi проскурiвськоi медицини, кумеднi та страшнi випадки у Проскурiвськiй казеннiй мiськiй лiкарнi, з якими довелося стикнутися ii працiвникам.

– Що не кажiть, а за наукою – велике майбутне, – глибокодумно резюмував Троегубов. – Ранiше трави якоiсь пожував (допоможе чи не допоможе), Богу помолився та й сидиш, чекаеш на порятунок. А зараз… Скiльки людей завдяки вашим старанням, пане Ровнер, так би мовити, повертаються до життя.

– Ну, про Бога забувати не можна, пане Троегубов, – усмiхнувся Сiцiнський.

– Ох, пане Сiцiнський, я ж не в образу вам тее сказав.

– Та я й не ображаюся.

– Але ж погодьтеся, що молитва й управнi руки хiрурга, – Троегубов кивнув на Якова, – це набагато краще за просто молитву.

– Нiколи не сумнiвався в цьому. Тому поедную служiння Богу та людям. Щоправда, не обдарований талантом до лiкування, але вважаю, що також роблю потрiбну справу.

У голосi Сiцiнського не було анi найменшого натяку на iронiю чи злостивий жарт.

– О, безперечно! – Троегубов виставив перед собою обидвi руки, запевняючи спiврозмовника у своiй щиростi та безпретензiйностi. – Ваша справа е не менш важливою за професiю лiкаря. Ви навчаете людей iсторii, прищеплюете любов i повагу до рiдноi землi.

– Я просто вважаю, що коли не знаеш власного кутка, то не зовсiм правильно iхати, наприклад, до Парижа й захоплюватися тамтешнiми красотами, iгноруючи власнi, що можуть бути зовсiм не гiршими.

– Ви гадаете, що в нас знайдуться мiста, кращi за Париж? – звела брови панi Головата.

– По-своему цiлком кращi, – абсолютно впевнено кивнув Сiцiнський.

– Я, звiсно, у Парижi не бувала, – жiнка поклала правицю на груди, – але ж так багато чула! Недаремно всi балакають, що це мiсто неймовiрноi краси.

– Можу закластися, що на Кам’янець, скажiмо, ви й уваги не звертали.

– Як то не звертала? А зараз я куди прямую?

– Я до того, що не звертали уваги на його неймовiрну красу. Власну. Не закордонну, не французьку, для бiльшостi – недоступну.

Якусь мить панi Головата мовчала й лише жувала губами, нiби подумки мандрувала вуличками Кам’янця, перевiряючи, чи можна iхню красу порiвняти з якою-небудь Рю Лафiт чи Рю Бае.

– Ну, хiба якщо взяти каньйон… – ii голос звучав невпевнено.

– Так, – схвально хитнув головою Сiцiнський. – Не треба порiвнювати скрупульозно та вишукувати щось спiльне. Париж прекрасний по-своему, а Кам’янець – по-своему. Парижани захоплюються Сеною i змушують захоплюватися нею всю Європу. А чому ми не можемо так само звеличувати Смотрич? Адже, по сутi, Сена – просто невелика бруднувата рiчка, та й годi.

– А що ви скажете на те, що Париж було засновано чортзна-коли? – Троегубов перебив Сiцiнського й одразу ж перехрестився. – Як щодо нашого Кам’янця?

– О, шановний! – Сiцiнський аж пiдхопився з мiсця, чим перелякав панi Головату. – Ви поцiлили просто в яблучко, самi того, радше за все, не знаючи! Але почнiмо здалеку. Так, слушно, що Париж засновано дуже давно, i не всякi мiста нашого краю йому в тому рiвня.

– Ось бачите, – просяяв Троегубов.

Аж тут Сiцiнський перервав його:

– Не поспiшайте трiумфувати, друже. Париж справдi було засновано в далекому третьому столiттi до Христа. І постав вiн iз поселення кельтiв, що мало назву Лютецiя, або ж Лютецiя Паризiорум. Самi ж кельти величали себе племенем паризiiв, звiдки й походить уже вiдома нам назва мiста. А тепер, якщо ваша ласка, я нарештi згадаю про наш Кам’янець.

– Будемо безмежно вдячнi, – Якiв зручнiше вмостився, розумiючи, що Сiцiнський не просто так робить барвистий вступ, а справдi волiе повiдати товариству дещо цiкаве.

– До речi, шановне товариство, – Сiцiнський пiдiбрався i наче пострункiшав, його очi зблиснули, – ви, певно, будете чи не першими, хто почуе вiд мене цю iнформацiю. Їi досi немае в офiцiйних джерелах.

– Отакоi! – ударив долонями по колiнах Троегубов. – Це ж нам тепер i потеревенити про це не можна буде – секрет?

– Секрет – не секрет, але переворот в iсторичнiй науцi зробить чималий.

– Не зволiкайте, пане Сiцiнський, прошу вас, – панi Головата благально торкнулася руки священника.

– Гаразд, тодi звернемося до офiцiйних версiй заснування Кам’янця. Їх е декiлька, але перебирати всi зараз немае сенсу, та вони й не здадуться нам такими вже цiкавими з огляду на те, що твердять про заснування мiста досить пiзно, аби порiвнювати його з Парижем. Проте одна з цих версiй (я висвiтлюю ii у своiй працi про Кам’янець) полягае в тому, що мiсто було одним iз найдавнiших поселень Дакii.

– Дакii? – не втримався Якiв.

– Саме так! Ще Птолемей згадував низку дакiйських мiст, одне з яких називав Клепiдавою чи Петридавою, беручи за основу латинське слово petra…

– Скеля! – швидко зорiентувався Якiв.

– Правильно! – охоче пiдтвердив Сiцiнський i продовжив: – Тобто сам Птолемей довiв, що згадка про наш Кам’янець iз назвою Петридава припадае ще на друге столiття по Христi.

– Але ж, даруйте, – змахнув руками Троегубов. – Друге столiття по Христi – то трохи запiзно супроти Парижа.

– Але я, – Сiцiнський не зреагував на слова бороданя i правив далi, – не пiдтримую цю теорiю.

– Ось тобi й маеш, – панi Головата здивовано витрiщилася на священника.

– Так, не пiдтримую, бо це просто висновки кiлькох iсторикiв, якi занадто буквально зрозумiли Птолемея. Вони не можуть запропонувати навiть найменшоi доказовоi бази цiеi теорii.

– Доказовоi бази? – перепитав Троегубов.

– Тобто викопних матерiалiв, якi дали би змогу довести iстиннiсть заяв, – пояснив Сiцiнський. – Вигадувати ж теорii кожен мастак.

– Перепрошую, та чи не хотiли ви нещодавно переконати нас (якщо не помиляюся), що Кам’янець може втерти носа самому Парижу? Чи я все ж щось не так зрозумiв?

– Аж нiяк, – усмiхнувся Сiцiнський, – зрозумiли ви все правильно.

– Тодi в чому рiч?

– А в тому, панове, що зовсiм нещодавно iсторична наука поповнилася новими вiдомостями, яким, без перебiльшення, важко скласти цiну. І цей скарб я везу в ось цьому саквояжi!

– Скарб! – охнула панi Головата, затуляючи рота руками. Троегубов та Якiв мовчки втупились у потертий саквояжик, нiби силкуючись крiзь його шкiру розгледiти блиск золота й самоцвiтiв. Ну а який же вигляд може мати скарб? Здавалося трохи дивним, що священник ось так просто везе iз собою торбу коштовностей. Так, вiн тулив саквояж до себе, але (Якiв спробував уявити себе на мiсцi Сiцiнського) якби там i справдi було золото, то який сенс говорити про це так необачно?

– Так, скарб, – знову всмiхнувся священник i раптом клацнув застiбками саквояжа. – І зараз я вам його продемонструю.

В екiпажi запало напружене мовчання. Три голови, мов за командою, схилилися над саквояжем, намагаючись роздивитися у потемках блиск коштовностей. Натомiсть Сiцiнський витяг iз саквояжа якийсь черепок i захоплено подав його мандрiвникам.

– Це жарт? – за якусь хвильку витиснув iз себе Троегубов.

Якiв вирiшив промовчати, адже розумiв, що священник просто дещо схильний драматизувати певнi моменти в царинi, що нею захоплений надмiру. Непоказний черепок, на якому чiтко проступали хвилястi вiзерунки, i справдi був для нього неабиякою цiннiстю, що розкривала таемницi давно минулих часiв.

– Нi, шановнi, – Сiцiнський нарештi вирiшив покiнчити з недомовками, – iдеться аж нiяк не про жарт. Оцей уламок керамiки майже безцiнний для iсторичноi науки, хоча його вартiсть не бiльша за копiйку. Не мучитиму вас далi та краще поясню. Не так давно – сiмдесят восьмого року – Антонiй Шнайдер, зовсiм неподалiк, за Збручем, дослiджував старовинне поселення, де виявив рештки досi незнаноi культури. Спочатку вiн помилково приписав те все римлянам, але згодом змiнив свою думку. Цi дослiдження стали першими iз низки, що явили свiтовi щось просто унiкальне. Вiсiмдесят четвертого року, бiля села Кукутенi, що в Румунii, Теодор Бурада знайшов фрагменти керамiки та дивнi теракотовi фiгурки, що нiкому ранiше не траплялися. А зовсiм нещодавно – дев’яносто третього – Вiкентiй Хвойка знайшов щось подiбне – де б ви думали – у самiсiнькому Киевi!

– Просто у мiстi! – захоплено вигукнув Троегубов.

– Вулиця Кирилiвська, п’ятдесят п’ять! – iз таким самим щирим захватом продовжив Сiцiнський. – Дев’яносто сьомого той самий Хвойка знайшов подiбнi артефакти бiля села Трипiлля, що пiд Киевом, i тодi всi зрозумiли: йдеться про одну спiльну культуру. На той час ii нарекли культурою мальованоi керамiки, а тепер – Трипiльською культурою. У серпнi минулого року пан Хвойка презентував своi знахiдки та дослiдження на археологiчному з’iздi в Киевi, який офiцiйно визначився з датою вiдкриття незнаного донедавна культурного комплексу!

– Але про Кам’янець ви й досi нiчого нам не сказали, – прискалив око Троегубов.

– Як не сказали, яким перiодом датують цю нововiдкриту культуру, – додав Якiв.

Сiцiнський вдячно кивнув йому.

– Слушне зауваження, пане Ровнер. Але з датуванням я поки трохи зачекаю, натомiсть задовольню нарештi цiкавiсть пана Троегубова та повiдаю про Кам’янець.

– Будьте ласкавi.

– Минулого липня кам’янецький мiщанин, такий собi Єгоров, вирiшив викопати у своему господарствi новий колодязь. І викопав. Ось тiльки так трапилося, що у вiдвалi викопаноi землi вiн знайшов дивнi черепки, один iз яких ви зараз бачите перед собою.

– Та сама культура?

– Правильно, – хитнув головою Сiцiнський. – Але й це ще не все, бо майже водночас iз тим, як пан Єгоров копав свiй колодязь, на Польському ринку перекладали брукiвку. Та, як на зло, зарядили дощi, брукiвка залишилася неперекладеною, а водою вимило чималеньку яму, на днi якоi помiтили щось дивне.

– Знову Три… – Троегубов боявся помилитися, – Трипiлля?

– І не просто Трипiлля, друзi! А ливарня! Металообробна майстерня часiв Трипiльськоi культури!

Його очi горiли вогнем, а на щоках розпливався рум’янець.

– Ось тепер, певно, якраз i поговоримо про тi часи, – усмiхнувся Якiв.

– Гаразд, не випробовуватиму бiльше вашого терпiння, – погодився Сiцiнський. – Знахiдки датують приблизно… – вiн зробив паузу, набрав у груди побiльше повiтря, а тодi урочисто продекламував, наче виступав перед ученою авдиторiею, – третiм тисячолiттям до Христа!

– Тисячолiттям… – у Троегубова вiдвисла щелепа. – Ось вам i Париж…

– Тобто ви вважаете?.. – почав Якiв, але Сiцiнський перебив його.

– Поки нiхто, звiсно, навiть не намагаеться стверджувати, що мiсто заснували у третьому тисячолiттi до Христа чи, може, навiть i ранiше. Проте зараз видаеться безсумнiвним, що люди тут жили вже тодi. А ось чи iснувало iхне поселення безперервно аж до нашого часу, науцi ще належить дiзнатися. Але тепер ви, безперечно, розумiете всю цiннiсть цього черепка, – священник обережно сховав уламок до саквояжа.

– Ну-у, – розвiв руками Троегубов. – Ви нас вразили, пане Сiцiнський. Трете тисячолiття до Христа!

– І це лише досить грубе припущення. Цiлком можливо, що знахiдки дещо старшi. Скажiмо, столiть на сiм-вiсiм.

– Якась дещиця! – усмiхнувся Якiв.

– Ви тiльки уявiть, друзi, що багато сотень рокiв тому цi землi вже заселяли люди! – очi Сiцiнського мрiйливо затуманилися. – Якими вони були, чим жили, про що мрiяли? Адже наявнiсть ливарнi вказуе на те, що йдеться не про якiсь примiтивнi племена, а про багатство та, не побоюся бути голослiвним, складнiсть iхньоi культури, про що свiдчать чудова керамiка, прикраси та ритуальнi фiгурки.

– Не вкладаеться в головi, – погодилася панi Головата. – Ось тепер ви мене переконали, пане Сiцiнський, що нашi мiста заслуговують на не меншу увагу, нiж той самий Париж.

– Я радий, що ви тепер так гадаете.

– Ти ба, – вражено промовив Якiв, – нiколи навiть думкою не сягаеш такоi давнини. Усе якось власних турбот вистачае. То в лiкарнi, то в життi. А тут просто волосся дибки стае вiд усвiдомлення, що стiльки рокiв тому цiею землею ходили такi самi люди, як i я!

– Ви надзвичайно точно передаете вiдчуття, пане Ровнер! – Сiцiнський ледь не схопив Якова за руку. – Я почуваюся так само! Пiдходжу до iсторичноi науки не як учений, а радше як мисляча емоцiйна людина. Намагаюся осягнути все це серцем, а не розумом. А ви, насмiлюся припустити, Кам’янець жодного разу ще не вiдвiдували?

– Маете рацiю. Цей вiзит буде першим. Кам’янець для мене цiлковита terra incognita. Якось так уже сталося, що все свiдоме життя я був вiд когось чи вiд чогось залежним, тож помандрувати не вдавалося. Спочатку навчання, а далi – робота. За межами Проскурова майже й не бував.

– О, то на вас чекають справдi незабутнi враження, адже пiсля Проскурова Квiтка на каменi не залишить вас байдужим.

– Квiтка на каменi?

– Достоту невiдомо, звiдки взялася ця назва. Хтось приписуе ii винятково народнiй фантазii, але, погодьтеся, що мiсту вона цiлком пасуе. І хоча ви ще жодного разу не бачили цiеi «квiтки», та, я певен, погодитеся зi мною пiсля першоi ж прогулянки мiстом.

– Та я, власне, навiть не знаю, чи матиму нагоду прогулятися мiстом, – Якiв знiчено почухав потилицю.

– А й справдi, пане Ровнер, – озвався Троегубов. – Тiльки ви не повiдомили нам мету свого вiзиту до Кам’янця. Якщо це, звiсно, не е секретом.

– Я, власне, сумнiваюся, як означити мету моеi поiздки, – Якiв завагався, добираючи слова та заодно вирiшуючи, чи варто розголошувати попутникам усi тонкощi незапланованоi та спонтанноi подорожi. Адже ще два днi тому вiн i припустити не мiг, що гарячково полишить усю роботу в лiкарнi на Карла Івановича та першим же зручним екiпажем гайне до Кам’янця.

– Якщо ви вагаетеся, пане Ровнер, то ми не наполягатимемо, – допомогла панi Головата. – Усiлякi ситуацii трапляються. Упевнена, що мета вашого вiзиту шляхетна.

– Дякую, – Якiв вимучено всмiхнувся. На щиру усмiшку не вистачило настрою, адже в пам’ятi зринули подii кiлькаденноi давнини.

Того понедiлкового ранку, такого самого сльотавого та туманного, як i сьогоднiшнiй, вiн уже довгенько сидiв у кабiнетi, працюючи з паперами. Добрячi стоси документiв чекали вже кiлька днiв, а Якiв щоразу вiдкладав iх на завтра. І ось саме сьогоднi вiн вирiшив вийти з нерiвноi боротьби переможцем i навiть упорався з першою течкою, як у дверi постукали та в них зазирнула Ольга Харитонiвна.

– Якове Соломоновичу, тут до вас листоноша, i щось вiн геть без настрою.

– То просiть його. Спробуемо покращити йому настрiй, тут же, урештi, лiкарня!

До кабiнету ввiйшов непоказний чоловiчок i з порога почав невдоволено бурчати:

– Шукай вас по всенькому мiстi…

– І вам доброго ранку, шановний, – Якiв не став зважати на невдоволений тон, намагаючись м’яко скерувати розмову буркотуна в потрiбне русло.

– Де вiн там, до бiса, добрий? – правив далi той. – Спочатку за однiею адресою, тодi за iншою, а там iще й за третьою, i все заради одного-единого адресата.

– Очевидно, що цей невихований адресат – я?

– Якщо ви будете Яковом Соломоновичем Ровнером, тодi так.

– Якiв Ровнер власною персоною – перед вами.

– Тодi якого бiса, скажiть менi, я не здогадався з адреси, що на телеграмi вказанi «Мебльованi кiмнати Розенберга», що вже з пiв року як згорiли, та поперся шукати вас саме туди?

– Ось це менi, шановний, невiдомо, – Якiв розвiв руками.

– Прийшов туди, – усе не вгавав листоноша, якому пiсля вранiшнiх прогулянок хотiлося добряче виговоритися, – там, звiсно, нiякого Ровнера бути не може. Тодi я знайшов двiрника сусiднього будинку, який хоча би щось знав…

– Але зрештою ви мене знайшли. – Якiв зрозумiв, що треба спиняти цей водоспад слiв, бо кiнця йому можна не дочекатися ще досить довго. – І, як я розумiю, для мене е телеграма?

– Саме так, – невдоволено буркнув чолов’яга i полiз до сумки. – Ось, прошу отримати та розписатися. І надалi обов’язково повiдомляйте свою справжню адресу всiм, хто вам писатиме, бо ноги ж не казеннi – стiльки мiстом бiгати.

– Саме так i зроблю.

Якiв розписався на квитанцii, дочекався, доки листоноша забереться з кабiнету, й нарештi звернув увагу на телеграму, де справдi красувалася його стара адреса. Зрештою, в цьому не було нiчого дивного, адже до новоi квартири вiн перебрався зовсiм нещодавно. А ось прiзвище вiдправника змусило задуматися.

– Тереховський? – пробурмотiв Якiв, прислухаючись до звукiв i намагаючись видобути з глибин пам’ятi потрiбний образ. Та в головi нiчого не з’являлося, i вiн заходився читати.

«Якове, привiт вiд Жижка».

– Жижко? – дивне iм’я вiдразу все розставило на своi мiсця. Жижко у свiтi був лише один – Жигмонт Тереховський, з яким Якiв зазнайомився ще студентом. Тодi вони непогано приятелювали, але вiд часу закiнчення навчання майже не списувалися, тож не дивно, що колись звичне прiзвище стерлося з пам’ятi. Якiв продовжив.

«Чував, що ти став непоганим експертом у полiцii Проскурова. Маю до тебе справу в Кам’янцi. Розслiдую там стару плутанину. Чекаю в будь-який день у полiцiйному вiддiлку. Жижко».

Якiв покрутив папiрець у пальцях, нiби шукаючи на зворотi пояснення щойно прочитаному. Жижко й справдi служив слiдчим-кримiналiстом, та останнього разу, коли вони обмiнювалися листами, мешкав у Тернополi. Тепер ось перебрався до Кам’янця. Чи прибув на запрошення мiсцевого полiцмейстера? «Стара плутанина». Що ж такого знайшов Жижко в цiй плутанинi, що йому стала потрiбна допомога полiцiйного лiкаря?

Якiв кинув погляд на нерозiбранi папери, перевiв його на вкрите дощовими краплями вiконне скло та пересмикнув плечима. Волочитися кудись свiт за очi через дурний папiрець? Нi, вiн, звiсно, не проiгноруе прохання про допомогу, але й не кидатиметься зопалу на поштову станцiю на перший-лiпший екiпаж до Кам’янця. Треба спершу розгребти папери, попередити колег, здати справи Плейшнеру чи Марцоню… Але насамперед покiнчити з клятими папiрцями, поки немае термiновоi операцii абощо.

Похмурий осiннiй день минув неймовiрно швидко, i коли наступного ранку до кабiнету так само ввiйшла Ольга Харитонiвна з повiдомленням, що прибув той самий листоноша, Якiв на мить задумався, чи не спить вiн, адже точнiсiнько так усе було й учора. Навiть листоноша бурчав так само.

– Ви, певно, дуже важлива птаха, пане Ровнер, коли вам стiльки телеграм.

– А що, е знову?

– Саме так. Ще й термiнова.

Якiв швидко поставив пiдпис i, навiть не чекаючи, доки за листоношею зачиняться дверi, пробiг очима рядки, мiркуючи, що ж так термiново знадобилося Жижковi… Але за мить з його голови зникли геть усi думки. Вiн знову i знову перечитував текст телеграми, намагаючись уловити суть написаного. Намагався й не мiг. Текст телеграми був сухим i чiтким:

«Жигмонта Тереховського було знайдено мертвим. У тiлi без видимих ушкоджень не виявлено кровi. Якова Ровнера просимо термiново прибути до полiцiйноi управи Кам’янця».




Роздiл 2


Екiпаж прибув за призначенням майже опiвночi, i Жигмонта розбудив утомлений голос вiзника та легеньке торсання за плече:

– Прокидайтеся, пане. Приiхали.

– Га? – Вiн сiпнувся вiд раптового пробудження i якусь мить не мiг уторопати, де перебувае. Тьмяного лiхтаря у вiзниковiй руцi ставало лиш на те, аби ледь-ледь освiтити салон екiпажа.

– Кам’янець, пане, – терпляче повторив вiзник, тлумлячи позiхання.

Тихо форкали конi, i в прочиненi дверцята задував прохолодний вiтерець. Жигмонт, розiмлiлий у сякому-такому теплi, пересмикнув плечима, ловлячи дрижаки. Вiзник тупцяв з ноги на ногу, проте повiльного пасажира не пiдганяв.

Жигмонт нарештi вибрався з екiпажа й отетерiло закрутив головою – навколо панувала майже суцiльна темрява. Якби не примарнi плями жовтуватого свiтла, що iх вiдкидали лiхтарi на передку, могло б здатися, що вiн стоiть посеред казковоi первiсноi пiтьми – прародительки ночi. Утiм наявнiсть пiд ногами брукiвки вселяла надiю, що люди в цiй темрявi все ж е.

– Ти куди мене привiз? – Жигмонт прибув до Кам’янця вперше i геть не орiентувався в незнайомому мiстi. Хоча в такiй темнотi, певно, заплутав би й з дiда-прадiда кам’янчанин.

– Як велiли, пане, – долинув вiд упряжки голос вiзника. – Майже в самiсiньке середмiстя. Вам же до полiцiйноi управи?

– Середмiстя? – Жигмонт знову покрутив головою, але темрява й не думала прорiзатися бодай крихiтним вогником. Пiд серцем заворушився гидкий хробачок страху, i вiн швидко сягнув до кишенi по револьвер. – Ти мене на кпини береш, лайдаче? У середмiстi, по-твоему, темно незгiрш, як у конячому гузнi?

Вiн стис рукiв’я револьвера, очiкуючи на втiлення найгiрших передчуттiв: вочевидь, ось-ось доведеться дати бiй харцизякам, з якими у змовi клятий вiзник, що затарабанив його бозна-куди, аби пограбувати. Отак мiркуючи, Жигмонт обережно рушив до упряжки, бiля якоi вовтузився вiзник.

– Боронь Боже, пане! – Той ступив у пляму свiтла. – Я й сам не вiдаю, з якого це дива жоден лiхтар у Старому мiстi не працюе. Мо’, лiхтарники сьогоднi змовилися на яку капость?

– А менi скажеш навпомацки управу шукати?

– Та тут же поряд! – Вiзник полегшено розсмiявся. – Я ось тiльки коней огляну та й одразу допоможу пановi з багажем. Не хвилюйтеся.

У Жигмонта вiд серця вiдкотилася важка каменюка, але револьвера вiн вирiшив поки не ховати. Принаймнi доки не переконаеться, що до кiнцевоi мети його подорожi – полiцiйноi управи мiста Кам’янця, що на Смотричi, залишилося кiлька крокiв.

А очi тим часом дедалi бiльше звикали до чорнильноi темряви. Ось високо в небi зблиснула випадкова зiрка, десь у далекому вiкнi промайнув швидкий вiдблиск свiчки. Та й запахи були абсолютно мiськими. Нiчний Кам’янець пахнув мокрою брукiвкою та вологими стiнами невидимих у пiтьмi будинкiв, вiдгонив важким духом кiнських яблук i поту, вплiтав у загальне мереживо запахiв тонкi пасемка далекоi помийницi, дьогтю та диму з невидимих димарiв. Був iще один аромат, який Жигмонт нiяк не мiг розкрити, хоч як намагався розрiзнити чутливим носом слабкi нотки.

– Та це ж кава! – стиха скрикнув вiн урештi. Гострий розум не пiдвiв: пiтьма й справдi ледь-ледь вiддавала запахом кави.

– Ви про що? – Вiзник облишив поратися бiля коней i взявся до Жигмонтових валiз.

– Менi це ввижаеться з дороги чи тут пахне кавою?

– А-а, пане, – Жигмонт не бачив, але мiг заприсягтися, що вiзник широко всмiхнувся, – одразу видно, що ви в Кам’янцi вперше. Ваша правда – справдi пахне кавою. Нiчого дивного. Тут хiба немовлята ii не споживають.

Вiн заозирався, орiентуючись у цiлковитому мороцi, а тодi махнув рукою в нiч.

– Ото завтра раненько прокинетесь i зможете завiтати до кав’ярнi, отамо, на розi. У туркiв – найкраща кава.

– У туркiв?

– Саме в них. Вони ii до Кам’янця привезли, вони ii звiдси по всiх усюдах i розвезли, – вiзник спустив додолу останню валiзу й за хвилину поманив Жигмонта за собою. – Ходiмо, пане, управа осьо за рогом мае бути.

Полiцiйна управа Кам’янця й справдi знайшлася за неповну сотню крокiв, але пiд ii дверима довелося пововтузитися хвилин iз десять, доки на нервове гупання нарештi розчахнулося крихiтне вiконечко i хрипкий голос прогарчав:

– Я зара як вгупаю – рiдна мати не впiзнае…

– Слiдчий-кримiналiст Жигмонт Тереховський, – вiдрекомендувався Жигмонт. – Прибув на запрошення пана полiцмейстера. Тому, шановний, якщо не хочете неприемностей, будьте такi ласкавi вiдчинити менi дверi.

– Ох… – за дверима розчаровано булькнуло. Полiцiянт прочистив горло, закашлявся, заходився бурмотiти нерозбiрливi слова вибачення, а тодi загримотiв ключами, вiдмикаючи важкi дверi.

Із сiней потягло затхлiстю казенного примiщення та всюдисущого дьогтю, а також теплом, що його так бракувало надворi, i ледь вловимим ароматом хлiба, мабуть, з вечерi чергового. Жигмонт мимоволi ковтнув слину – голод давався взнаки.

– Сю мить, пане, – черговий козирнув, прискiпливо оглядаючи пiзнього вiзитера. Водночас вiн не таiв вiдчутного неспокою, раз по раз зиркаючи в темряву за дверима. – Годилося б, перепрошую, документика представити, що ви й справдi…

– Не маю заперечень, – Жигмонт видобув iз внутрiшньоi кишенi пiджака папери, i черговий у непевному свiтлi свiчки кiлька хвилин уважно вивчав викрутаси лiтер. Вiзник сумирно чекав поруч.

– Нiби все, як мусить буть, – черговий iще раз козирнув i знову похапцем глипнув у темiнь. – Ось лишень в управi жодноi душi, крiм мене.

– Але ж менi треба десь поселитися, – Жигмонту починав уриватися терпець. Голод дошкуляв дедалi дужче, вогкий вiтерець забирався пiд пальто, й тiлом прокочувалися хвилi дрижакiв, i, наче цього мало, вiд утоми просто пiдкошувалися ноги та заплющувалися очi. Але якщо в управi й справдi немае нiкого, крiм чергового, то швидкого вiдпочинку, вочевидь, сподiватися не варто. – Пан полiцмейстер не давав розпоряджень стосовно мого прибуття?

– Та нi, – мотнув головою полiцай.

– Холера! – вилаявся Жигмонт. – Але ж не нидiти менi на порозi до ранку!

– Пане, – подав голос вiзник. – Ну його до бiса. Не зривайте голосу та гайда за мною. Я вас зараз i поселю, i вечерю вам зорганiзую, усе в якнайкращому виглядi.

Жигмонт не вiдводив гнiвного погляду вiд знiяковiлого полiцiянта, роздумуючи, чи варто здiймати гвалт i далi. За мить зрозумiв, що нiчого путнього з того не вийде, i важко зiтхнув – утома брала свое. Хотiлося кинути щось на зуб i без зволiкань загорнутися в теплу ковдру.

– Далеко звiдсiля?

– За п’ять хвилин будемо на мiсцi. Ще й з гори, аби ноги не трудити.

– Веди.

– Вибачення прошу, пане слiдчий, – почулося ззаду, – але нiяких вказiвок не було…

Жигмонт лише махнув позад себе, не кинувши на полiцiянта навiть погляду. Так, вiн не попередив про точний час прибуття, але треба бути справжнiм провидцем, аби його розрахувати. Дорога з Тернополя до Кам’янця зайняла майже двi доби, ремонт передньоi осi… А що вже набридливi попутники трапилися! Один усю дорогу до Лянцкорунi гикав, кахикав, чхав i шморгав носом, а iнший намагався довести Жигмонтовi, що незабаром Бог неодмiнно покарае людство за грiхи, чому доказ – нiчнi жахiття його дружини.

Попри сподiвання, iз прибуттям до мiсця призначення пригоди не закiнчилися. Жигмонт усвiдомлював, що доведеться довiритися вiзниковi та слухняно йти за ним у темряву. Пiд серцем знову заворушився хробачок сумнiву.

– І часто в Кам’янцi така темiнь?

– Та ж кажу вам, пане, сам дивуюся. Щоправда, я не тутешнiй, але жодного разу нiчого про таке навiть не чув.

– Може, справдi лiхтарники вирiшили норов показати?

– Аби ж то знаття…

Ноги не трималися на мокрiй брукiвцi, гладенькiй i слизькiй, наче справжня крига. Як же тут люди ходять узимку, коли затяжнi дощi стрiчаються з першими морозами й вулиця перетворюеться на ковзанку?

– Далеко ще?

– Майже прибули.

– А що хоч за помешкання? Блощицi вгодованi?

– Побiйтеся Бога, пане! – Хоча Жигмонт жартував, вiзникове обурення було щирим. – Я вас не абикуди веду, а до своiх знайомих. У них лише порядне панство зупиняеться.

– І скiльки за постiй беруть твоi знайомi? – Жигмонт розумiв, що надурняк нiхто його й на порiг не пустить, яким би шляхетним вiн не здавався.

– А ось про це, прошу мене вибачити, не вiдаю. Уже з мiсяць нiкого на постiй не приводив, то й не знаю. Щоправда, у готелi дорожче стало б – це як пить дать.

– Ну, сподiватимемося…

Вуличка була вузькою, крутою та звивистою. Темнi громаддя будинкiв, чорнiшi за саму чорноту, тиснули обабiч, i Жигмонт нiяковiв, орiентуючись майже тiльки на слух. Бодай один вогник у вiкнi, бодай блiдий промiнець мiсячного свiтла крiзь хмари. Натомiсть – важка та неначе вiдчутна на дотик темрява i дивний неспокiй. До всього цього десь далеко ще й протяжно завив собака. І цей моторошний звук розлився нiчним мiстом, плутаючись у вузьких вуличках та вiдлунюючи вiд будинкiв.

– Ось i прийшли, – нарештi видихнув вiзник. Шостим чуттям Жигмонт осягнув, що i той нiби у сливках сидить.

На стукiт у дверi знову довго нiхто не вiдповiдав.

– Тут так годиться? – знервовано кинув Жигмонт (вiн ще не бачив мiста, а воно йому вже не подобалося).

– Кiмнати господарiв – у дальнiй частинi будинку, – пояснив вiзник. – А стiни – товстелезнi. Колись в’язниця була.

– Буцегарня? – ошелешено запитав Жигмонт.

– Не буцегарня, а гаремна в’язниця за туркiв[9 - Реальний будинок на вулицi Шпитальнiй (Госпiтальнiй) № 5. Щоправда, iсторiя про гаремну в’язницю е дещо прикрашеною.]. Тут уже давно просто мешкають люди.

– Гаремна… – луною озвався Жигмонт, не знаючи, що й казати. Уява вiдразу намалювала вервечку дiвчат, загорнених у барвистi шати з голови до п’ят так, що виднiються самi пiдмальованi чорним очi. Для чого взагалi в гаремi в’язниця?

За дверима грюкнуло, i тихий жiночий голос сторожко запитав:

– Кого принесло посеред ночi?

– Панно Стефо, то Гiцман вам пожильця привiв.

– Гiцман?

– Та я ж, вейзмiр! То шо у вас робиться? – Вiзниковi теж уривався терпець.

Брязнув засув, i дверi нарештi прочинилися – вiд яскравого свiтла гасовоi лампи, що рiзонуло по очах, Жигмонт замружився, а вiзник шарпнувся, затуляючи обличчя рукою.

– Руку прибери, щоб я тебе бачила.

Наступноi митi Жигмонт уже вирячив очi, наче баран на новi ворота, коли узрiв у руцi жiнки замашну сокиру на довгому держаковi. Вiзник перелякано вiдсахнувся, змахуючи руками, вiд чого Жигмонтова валiза полетiла кудись у темряву.

– Йой! – скрикнув вiн, вiдскакуючи. – Панно Стефо, у вас усi вдома?

– Швидко до будинку, – господиня була небагатослiвною.

– Стривайте, менi ж до коней вертати! – Вiзник розпачливо вдарив руками об поли. – Ото нiч дурнувата видалася! Пане Тереховський, ви заходьте, а я беру ноги на плечi.

Жигмонт знiяковiло спостерiгав за сценою, не вiдаючи, як реагувати на все, що вiдбувалося. Господиня, вочевидь, була чимось наляканою, але вмiло маскувала страх за награною рiшучiстю та войовничим запалом. Можливо, дещо додавав певностi топiрець у руцi. Але сумнiвно, щоб жiнка змогла вправно ним захиститися просто у дверях, якби двое чоловiкiв – як оце вони з вiзником – надумали просто зараз кинутися на неi.

– Не барiться! – повторила жiнка. – Гiцмане, як маеш вертати, то бувай здоров, а ви, пане, мерщiй до хати.

– Дякую. – Жигмонт подав вiзниковi руку на прощання. Йому передалося хвилювання господинi, тож рукостискання було коротким i млявим – просто доторк долонями.

– Добранiч, пане Тереховський.

Вiзник махнув рукою й за мить розчинився в темрявi. Щойно Жигмонт ступив за порiг, як господиня похапцем захряснула дверi, а лiктем управно повернула на мiсце засув. І лише пiсля цього, дозволивши собi розслабитися, важко опустилася на низенький ослiнчик, що стояв поряд. Жигмонт мовчав. Сьогоднiшня нiч цiлковито вибила його з колii, тож вiн вирiшив поки що нiчому не дивуватися: ранок покаже, що й до чого. За пiв хвилини господиня пiдвела на пiзнього гостя погляд:

– Ви вже пробачте менi, пане…

– Тереховський. Жигмонт Тереховський.

– Пане Тереховський. Нiч сьогоднi неспокiйна. Тому я так i приймаю вас…

– Не переймайтеся, – Жигмонт заспокiйливим жестом пiдняв руки вгору. Зрештою, кожна людина мае право божеволiти так, як iй заманеться. Та й було б гiрше, якби жiнка не перепросила за свою дивну поведiнку.

Жiнка тим часом пiдвелася та зважила в руцi топiрець.

– Ось бачите, чим мушу пiдбадьорюватися.

– Розумiю вас, – кивнув Жигмонт i витяг з кишенi рукiв’я револьвера. Жiнка миттю напружилася, але вiн поквапився ii заспокоiти. – Не хвилюйтеся, я – слiдчий. Працюватиму тут на запрошення вашого полiцмейстера.

– Он воно що, – вона всмiхнулася. – Тодi йдiть за мною. Вам кiмнатку на скiльки?

– Та менi аби до ранку перебути, а там я побачуся з полiцмейстером i знатиму щось конкретне.

– Як забажаете, – у голосi господинi почулося ледь вловне розчарування. – Але коли що, то пам’ятайте: вiльна кiмната у мене для вас е, ще й снiданок входить у плату за постiй.

– Неодмiнно пам’ятатиму, – Жигмонт намагався не вiдставати вiд господинi у вузеньких коридорчиках i незручних переходах. – Дозвольте питання?

– Питайте.

– Це правда, що тут ранiше була гаремна в’язниця?

– Щира правда, – господиня нарештi зупинилася бiля низьких дверей i повернулася до Жигмонта обличчям. – Але боятися нiчого, привидiв у цьому мiсцi не бачили вже дуже давно.



Жигмонт прокинувся раптово i рвучко сiв на лiжку. За вiкном яскраво свiтило вранiшне сонце та цвiрiнькали птахи. Учорашньоi вогкоi темряви, що холодними пальцями лiзла за комiр пальта, нiби й не було. Подii минулоi ночi здавалися неймовiрно далекими. Ба бiльше, вони нагадували сон, тому Жигмонт замислився, чи не приверзлися йому в кошмарному мареннi. Чорнильна темрява, якоi не бувае навiть найтемнiшоi ночi, вiдсутнiсть бодай найменшого натяку на свiтло чи то у вуличних лiхтарях, чи в будинках, моторошне виття собаки та незрозумiлий страх, що брався нiзвiдки.

– Ух, – чоловiк пересмикнув плечима, вiдганяючи важкi спогади. Нi, все це йому, на жаль, не наснилося. Вiзник Гiцман, стривожений черговий полiцiянт в управi, темна звивиста вуличка зi слизькою брукiвкою, нервова господиня iз сокирою в руцi та… в’язниця колишнього турецького гарему!

Жигмонт зацiкавлено покрутив головою, роззираючись у досить просторiй, як на колишню в’язничну камеру, кiмнатi. Можливо, турки мали власне уявлення про ув’язнення. Вчора йому ледве стало сил, аби дочовгати до лiжка, стягти одяг i пiрнути пiд ковдру (втома взяла свое, i за мить вiн уже провалився в сон), сьогоднi ж нарештi знайшов змогу роздивитися навколо та з’ясувати, де довелося перебути нiч. Щоправда, нiчого грiха таiти, «перебути» вдалося дуже пристойно: постiль виявилася чистою, а кiмната, незважаючи на товстезнi стiни та низьке склепiння стелi, – теплою.

Жигмонт потягся до хрускоту в суглобах i пiдiйшов до вiкна, очевидно, пробитого в товщi стiни пiзнiше, коли будiвля вже не виконувала функцiю в’язницi. Просто перед вiкном росли цупкi кущi, крiзь заростi яких проглядалася частина вулицi. Вулиця як вулиця. Нiчого незвичного чи моторошного, як здавалося зовсiм нещодавно, коли над землею панувала нiч. Зараз же, коли свiтило не по-осiнньому яскраве сонце, усi страхи зникли.

У дверi постукали.

– Пане Тереховський, ви вже прокинулися? Снiданок буде за десять хвилин.

– Сю мить! – гукнув Жигмонт, розбираючи одяг, звечора звалений на спинку стiльця.

– Воду для вмивання я ставлю бiля дверей.

– Дякую!

Сорочка зiм’ялася, та й штани пiсля подорожi мали не надто презентабельний вигляд. Йти отак на прийом до полiцмейстера Жигмонт вважав для себе неприпустимим. Тому вiн обережно прочинив дверi, навшпиньки прослизнув до напiвтемного коридорчика та повернувся з мискою теплоi води, шматочком мила i рушником. За чверть години Жигмонт покинув кiмнату вмитим, поголеним i вбраним у свiжу одiж. Тепер не соромно з’явитися перед яснi очi полiцмейстера. Чоловiк перебував у чудовому гуморi, майже забувши нiчну пригоду.

Жигмонту довелося кiлька хвилин поплутати будинком, доки вiн утрапив нарештi до кiмнати, де на нього чекав снiданок. Химернi проходи й коридорчики постiйно нагадували, що колись тут була зовсiм не оселя, а сувора в’язниця. Пiсля кiлькаразових завертань до пiдвалу, комiрчини, а потiм ще й на другий поверх, де мешкала господиня, пожилець нарештi крутнув у правильний закапелок i почув знайомий голос:

– Сюди, пане Тереховський.

Вiн пiшов на заклик i за мить ступив до iдальнi, де бiля довгого столу поралася панi Стефанiя.

– Сподiваюся, ви не проти яечнi зi шкварками, свiжого хлiба, масла та кави?

– Анiтрохи! – Вiд неймовiрного аромату, що витав у повiтрi, рот у Жигмонта наповнився слиною, а шлунок видав протяжне голодне бурчання. Чоловiк знiчено кахикнув, боячись, що той звук зачуе господиня.

– Тодi прошу до столу, – жiнка вказала на стiлець. – А я, з вашого дозволу, зникаю. Як будете йти – дайте менi знати.

– Неодмiнно.

– О, якщо вас цiкавить, то он там на столику – вчорашня газета.

Жигмонт вдячно кивнув i за хвилину вже насолоджувався снiданком. Яечня з двох яець i добрячий кусень ще теплого хлiба з маслом зникли блискавично, залишаючи по собi блаженне вiдчуття ситостi та спокою. Чоловiк обтер губи серветкою, неквапом налив з кавника кави та нарештi потягся по газету.

Це було число «Подiльських губернських вiдомостей» за середу. Жигмонт перегорнув газету сторiнку за сторiнкою, не надто приглядаючись до дрiбного шрифту статей, а зауважуючи лише заголовки. Здебiльшого тi не давали йому нiякоi поживи для розуму. Це нагадувало ситуацiю, коли сидиш у незнайомому товариствi, де всi одне одного знають. Розмови точаться навколо чогось, що добре зрозумiле тiльки спiврозмовникам, раз по раз лунають жарти, товариство вибухае щирим смiхом, а ти сидиш нi в сих нi в тих, ловиш знайомi слова, намагаешся вхопити суть того, що вiдбуваеться, проте нiчого путнього не вдаеться.

Особливо ретельно Жигмонт передивився кримiнальну хронiку, але з’ясував, що нiчого, вартого уваги, останнiм часом у мiстi не трапилося. Кiлька вуличних пограбувань було розкрито по гарячих слiдах, одна крадiжка з магазину виявилася не надто майстерно вигаданою оборудкою його ж власника, а далi й геть нецiкаво – кiлька нетверезих бiйок i вiдмова заплатити повii за послуги.

Жигмонт усмiхнувся дрiб’язковостi кримiналу, як на губернське мiсто, коли наступний заголовок змусив його насупитися.



УБИВСТВО Й ДОСІ ЗАЛИШАЄТЬСЯ НЕРОЗКРИТИМ.ДОКИ ЗЛОЧИНЕЦЬ ГУЛЯТИМЕ НА ВОЛІ?

Моторошне вбивство мiщанина Горохова, що сталося позаминулого тижня в понедiлок, i досi залишаеться нерозкритим. Нагадаемо, що тiло пана Горохова було знайдено в чагарниках бiля рiчки поблизу Польськоi брами. Спочатку полiцiя висунула версiю, що пан Горохов наклав на себе руки, стрибнувши у прiрву, або ж скоiв то з необережностi, проте надалi почала розглядати версiю про вбивство. Подробицi в полiцii не коментують. То що – убивця досi гуляе на волi?


Жигмонт замислився i пiймав себе на думцi, що мимоволi вибудовуе в головi план майбутнього розслiдування. Заковика була в тому, що вiн жодного разу не бачив мiсто. Учора ввечерi Кам’янець наче навмисне сховався вiд нього, не бажаючи дiлитися своiми таемницями. Чоловiк навiть не уявляв, що таке «Польська брама» та який вигляд мае рiчка коло неi, не вiдав, як туди дiстатися, i геть не тямив, iз якоi кручi у прiрву вирiшив стрибнути покiйний мiщанин Горохов.

Попри це, Жигмонт навiть не сумнiвався, що справу буде доручено саме йому. Полiцiйна управа Кам’янця досi не обзавелася власним слiдчим, тож те, що вбивство не розкрили, означае, що рядовим полiцiянтам воно виявилося не до снаги.

Що ж, Жигмонт полюбляв заплутанi справи. Дошукуватися iстини буде цiкавiше, водночас вивчаючи нове мiсто. Усе, що вiн до сьогоднi чув про Кам’янець, вселяло надiю, що мiсто йому неодмiнно сподобаеться. Так уже склалося, що Жигмонт кохався в невеликих мiстах, якi з давнiх-давен пристосовувалися до ландшафту, пiдкорювали скелi, урвища, рiчки й видолинки. Йому подобалися вузькi та крутi вулички, зовсiм як та, що нею вiн простував увечерi. І нехай учора не вдалося розгледiти в темрявi навiть витягнутоi руки, чоловiк був певен, що Кам’янець йому припаде до душi.

– Час iти! – Жигмонт допив захололу каву, зиркнув на годинник i згорнув газету. А тодi пригадав iхнiй iз вiзником нiчний похiд вiд полiцiйноi управи до будинку панi Стефи i замислився, чи зможе повторити його назад i вдень. Хай там як, а язик, як вiдомо, до Киева доведе.



Уже за пiв години Жигмонт стовбичив на порозi полiцiйноi управи. Вiн роззирався довкруж i вирiшував, куди ж податися, зважаючи на наявнiсть аж доби вiльного часу попереду. Замiсть зустрiчi з полiцмейстером, чоловiк мусив удовольнитися запискою, де головний полiцiянт щиро перепрошував за термiновий вiд’iзд i призначав зустрiч завтра о десятiй ранку.

– Мiсто реабiлiтуеться за поганий прийом? – Інодi Жигмонт розмовляв сам iз собою. Вiн уявляв, що поруч невидимий спiврозмовник, який пiдкаже гарну iдею чи запропонуе слушну думку. І справдi, скидалося на те, що Кам’янець бажае познайомитися зi своiм новим мешканцем, iз яким сьогоднi вночi обiйшовся не надто привiтно. Вiн немов подавав руку на знак примирення та запрошував неквапом прогулятися брукованими вуличками. Таку пропозицiю не можна було iгнорувати.

Небо здавалося неймовiрно високим i чистим, таким, яке бувае лише восени. Удень сонце обов’язково припече, i брукiвка пашiтиме майже лiтньою спекою, а зараз мiсто ще розкошувало в ранковiй прохолодi, за якоi неймовiрно смакуе кава.

– Кава! – Жигмонт пригадав вiзника, який уночi говорив про турецьку кав’ярню i махав рукою… Чоловiк прискалив око, орiентуючись на мiсцевостi, i за мить упевнено крокував майданом, аби невдовзi вийти на рiг вузькоi вулички, де владно панував один запах – свiжозмеленоi кави.

Просто на хiднику стояло кiлька мiнiатюрних столикiв, таких маленьких, що здавалося, наче, окрiм кiлькох чашок кави, на них нiчого не помiститься, i схожих, немов розрахованих на дiтей, стiльчикiв. Щойно Жигмонт опустився на один iз тих стiльчикiв, як зрозумiв, що почуваеться досить зручно, i вгледiв запопадливого кельнера, який вiдразу вирiс поруч. Щоправда, кельнером назвати чолов’ягу в Жигмонта язик не повернувся, бо нiмецьке слово аж нiяк не пасувало до його зовнiшностi. Той був смаглявим, чорновусим, iз чималеньким носом з горбинкою та iз пронизливим поглядом колючих очей. Ще й мав на собi яскравий схiдний халат i великий тюрбан.

Кiлька секунд Жигмонт вражено розглядав кельнера, гадаючи, чи перед ним справдi турок, чи вигадливий власник закладу отак приваблюе клiентiв.

– Пан бажае кави?

– Т-так, – Жигмонт нарештi оговтався.

– Якоi саме?

– Ем-м… А вона бувае не просто кавою?

Вiн дещо нiяковiв перед кельнером, який вивчав його уважним поглядом з-пiд кущуватих брiв. Не те щоби Жигмонт був геть невiгласом i не знався на кавi, але перед досвiдом цього чоловiка його знання не вартi були й гороб’ячого чхання.

– О, звiсно! – Кельнер усмiхнувся та звiв очi до неба, вiд чого його обличчя враз набуло дивно-одухотвореного вигляду, нiби вiн говорив щонайменше про Бога. – У нас подаеться два десятки видiв кави!

– Два десятки! – вражено видихнув Жигмонт. На хвильку вiн припустив, що кельнер просто глузуе з нього (побачив нiбито простачка та й вирiшив напустити ману), але вiдразу ж осмикнув себе, утямивши, що в чолов’яги не було навiть думки про жарти. То тут i справдi подають два десятки рiзновидiв кави? Отакоi!

– І, повiрте, це далеко не все, що можна нафантазувати з кавових зерен!

– Тодi, шановний, мушу зiзнатися, що ви бачите перед собою невiгласа, який геть не тямить, чого хоче.

– Ви ж у нас уперше? – Кельнер укотре уважно глипнув на Жигмонта.

– Так.

– Тодi дозвольте вас вразити.

– Сподiваюся, приемно, – Жигмонт усмiхнувся. Кельнер починав йому подобатися. Та й, крiм усього, iз прочинених дверей кав’ярнi раптом вiйнуло таким запаморочливим ароматом, що в нього закрутилося в головi. Це була неймовiрна симфонiя кави – якихось невiдомих екзотичних спецiй, свiжоi здоби та нагрiтих сонцем фруктiв. Принаймнi саме отакi асоцiацii видав Жигмонтовi його тренований мозок слiдчого.

– О, звiсно, – кельнер шанобливо вклонився, на схiдний лад торкаючись рукою чола. – Наша кав’ярня даруе лише приемнi враження.

– Тодi нетерпляче чекаю.

Кельнер знову вклонився i м’яко прослизнув до примiщення, а Жигмонт вiдкинувся на спинку стiльчика та на повнi груди вдихнув прохолодне повiтря, напоене пахощами Сходу.

Мiсто й справдi перепрошувало за нiчнi незручностi й усiляко намагалося виправити думку про себе.

– І тобi це вдаеться, – пiд носа пробурмотiв Жигмонт, блаженно озираючись навколо. Повз пробiгали в якихось своiх справах заклопотанi люди, торохтiли вози й коляски, а вiн сидiв i насолоджувався спокоем, умиротворенням i ласкавим сонцем. І хоча вiн поки що зовсiм не бачив Кам’янець, той починав йому подобатися.

– Прошпана?

Чийсь деренчливий голос скинув Жигмонта з небес на землю. Вiн поклiпав заслiпленими сонцем очима й нарештi розгледiв поряд зi своiм столиком худорлявого чоловiчка з куценькою борiдкою та рiдким волоссям до плечей, недбало зачесаним на продiл. Далеко не першоi свiжостi костюм сидiв на ньому мiшкувато, а нечищенi черевики давно просили дати iм спокiй. У руках чолов’яга м’яв капелюха i несмiливо переступав з ноги на ногу.

– Прошу? – Жигмонт не зрозумiв, що вiд нього хочуть, i тицьнув собi в груди пальцем. – Ви до мене?

– Так, прошпана, – кивнув чоловiчок.

– Слухаю вас, – Жигмонт пiдiбрався i ще раз прискiпливо оглянув чоловiка. Скидалося на те, що зараз у нього проситимуть грошi.

– Чи не бажае пан почастувати випадкового перехожого кавою й натомiсть почути вiд нього кiлька чудових iсторiй, якi звеселять розум або ж серце?

У Жигмонта вiдвисла щелепа. Вiн очiкував, що чоловiчок скаржитиметься на пiдступну долю, котра вчора пiдносила чарку за чаркою, а сьогоднi покинула стражденний органiзм напризволяще. Вiн лаштувався вислухати iсторiю про загублений гаманець i вiдчайдушну потребу кiлькох копiйок, аби купити мiсце в екiпажi, що прямуе до бiса на роги. Вiн, зрештою, сприйняв би й оповiдку про пограбування, але щоб уранцi волоцюжка просив кави та ще й в обмiн на iсторiю – з таким стикнувся вперше.

Жигмонт вiдкрив було рота, але цiеi ж митi з кав’ярнi вигулькнув кельнер з невеличкою тацею на одну чашку. Вiн побачив чоловiчка i спохмурнiв.

– Прошу, пане, ось i обiцяний сюрприз. Вiн вас приемно здивуе, – кельнер поставив перед гостем невеличку фiлiжанку, розписану витонченими схiдними вiзерунками. Вiд темноi й наче аж густоi рiдини пiдiймався божественний аромат. Жигмонт на мить замружився вiд насолоди, проте встиг краем ока помiтити, як волоцюжка знiяковiло вiдступив убiк i геть розчавив у руках капелюха.

– Дякую, – вiн приязно всмiхнувся кельнеровi. – Аромат уже дивуе.

– І не турбуйтеся про вiдпочинок, заваду ми зараз приберемо, – кельнер грiзно насупився i ступив крок назустрiч волоцюжцi. Того наче вiтром здуло.

– Зiзнаюся, менi вiн навiть сподобався, – промовив Жигмонт, обережно пригублюючи каву.

– Загалом вiн зовсiм нешкiдливий, – розвiв руками кельнер. – Але дехто з вiдвiдувачiв бувае не надто втiшений його товариством.

– Мiсцевий п’яничка?

– Мiсцева знаменитiсть.

– Навiть так?

– Ви не повiрите, хто вiн насправдi.

– Здивуйте мене знову, – усмiхнувся Жигмонт, салютуючи кельнеровi фiлiжанкою. Кава й справдi перевершила всi сподiвання.

– Ви щойно розмовляли зi священником.

– Із ким? – Жигмонт похлинувся кавою i мусив над силу затримати дихання, аби не заляпати сорочку. Чоловiчок з очевидними слiдами вчорашньоi пиятики на несвiжому обличчi – священник?

– Вам не почулося. Щоправда, священник вiн уже давно колишнiй, але всеньке мiсто звертаеться до нього не iнакше як отець Олексiй.

Жигмонт ковзнув поглядом по вуличцi в той бiк, де зник волоцюжка. Розум тепер вiдмовлявся називати його так. Невiдомо за що чоловiчка позбавили сану, але його соцiальний статус для Жигмонта однаково зрiс: вiн бiльше не був просто п’яничкою, хоч i до «отця» поки що не пiднявся.

– Тепер вiн промишляе iсторiями?

– Тепер вiн промишляе здебiльшого тим, що набридае людям. Щоправда, його можна не остерiгатися – то цiлком невинна людина.

– У такому разi, – Жигмонт вiдсьорбнув кави, – ви даремно його злякали. Я в Кам’янцi вперше, але, дай Боже, трохи затримаюся. Тож було б цiкаво познайомитися з мiсцевою «легендою».

– О, – кельнер розсмiявся (вiн дозволив собi побесiдувати з вiдвiдувачем, позаяк той був наразi единим), – можете не засмучуватися. Хто-хто, а отець Олексiй не змусить на себе довго чекати. Інодi здаеться, що вiн знае в обличчя кожного мешканця мiста. І саме тому безпомилково визначае гостей, до яких i в’язне.

– Перебiльшуете? – недовiрливо всмiхнувся Жигмонт.

– Почасти, – кивнув кельнер. – Але не надто.

– Тодi це унiкальний чоловiк. І я неодмiнно хочу з ним погомонiти.

– Матимете таку нагоду безлiч разiв, – кельнер знову всмiхнувся, кивнув i зник у кав’ярнi.

Чашка з кавою була мiнiатюрною, i напою мало стачити ще на один-два ковтки, тому Жигмонт не квапився. Вiн замрiяно розглядав перехожих, мугикав пiд носа нехитру мелодiю та будував плани. Вiдзавтра розпочнеться його робота в Кам’янцi, вiдзавтра вiн з головою порине у круговерть тутешнього життя, чи то пак смертi – справа бiдолашного пана Горохова, вочевидь, отак просто повз нього не проскочить. А отець Олексiй i справдi може виявитися непоганим iнформатором. Такий собi ходячий довiдник, який iнодi потрiбно пiдбадьорювати кавою чи чимось мiцнiшим. Без сумнiву, вiн носiй маси iнформацii, котра так чи так зацiкавить його – Жигмонта. Отож треба чимшвидше вiдшукати колишнього священника та спробувати заприятелювати з ним.

Щойно Жигмонт про це подумав, як з-за спини почулося вже знайоме:

– Прошпана?

Слiдчий рвучко озирнувся, чим налякав чоловiчка. Той схарапуджено вiдстрибнув на крок назад, але миттю оговтався.

– Ви повернулися?

– Прошпана, я отуто за рогом причаiвся… І мимоволi, не подумайте чого, саме мимоволi пiдслухав вашу розмову…

– Та-ак, – злегка всмiхнувшись, протягнув Жигмонт.

– Вам потрiбна людина, щоб ознайомити вас iз мiстом…

– І ви хочете запропонувати власну кандидатуру.

– А кого ж iще? – щиро здивувався чоловiчок. – Про мене щойно казали правду: нiхто не знае Кам’янець краще.

– Тодi, – Жигмонт вказав на порожнiй стiлець навпроти себе, – яку каву ви будете?



Наступного дня, призначеноi години, Жигмонт сидiв у кабiнетi очiльника кам’янецькоi полiцii та вислуховував його довжелезнi монологи. Полiцмейстер був пiдстаркуватим, неквапливим, але на справi своiй зуби з’iв, хоча й полюбляв до всього пiдходити аж надто здалеку.

– Ви вже, сподiваюся, помiтили, пане Тереховський, що мiсто наше не надто велике. Проте не таке вже й маленьке. Щодня маемо чимало роботи, тому вирiшили запросити до управи на постiйну службу слiдчого, так би мовити, не вдома вирощеного. Убивства, на щастя, трапляються не щодня, але й не без того. Ось, до прикладу, не так уже й давно… Горохов…

– Так, – кивнув Жигмонт, – я якраз учора в газетi вичитав…

Та полiцмейстер неначе не чув його i провадив далi таким самим розмiреним тоном:

– Так ось, пан Горохов, якого ми помилково записали в самогубцi. А iз самогубця що вiзьмеш? Що там розслiдувати? Але не так сталося, як гадалося…

Полiцмейстер на хвильку замовк, одначе Жигмонт, уже навчений, не розтуляв рота. Мовчанка й справдi не затягнулася надовго.

– Або взяти так само недавно убiенну мiщанку Катц, – полiцмейстер пiдiйшов до шафи, геть заставленоi теками з паперами, й кiлька секунд дивився на неi крiзь товстi скельця окулярiв. Тодi кахикнув у кулак i знову повернувся до Жигмонта. – Довелося б вам i за цю справу братися, якби за тиждень рiвно ii рiдна дочка не зiзналася, що то вона скоiла злочин, коли мати навiдрiз вiдмовилася давати згоду на ii шлюб… Або взяти хоча б…

Кого ще хотiв «узяти» полiцмейстер, Жигмонт так i не дiзнався, бо той раптом махнув рукою, перериваючи свiй словесний потiк, облишив походжати кабiнетом i сiв за стiл.

– Розводитися можна довго, пане Тереховський, – на блiдому обличчi полiцмейстера вималювалася слабка подоба посмiшки, – але поки дозвольте запевнити, що тут вам справдi будуть радi.

– Намагатимусь виправдати сподiвання, – хитнув головою Жигмонт.

– Для початку ми не завантажуватимемо вас роботою. Розумiю, що з новим мiстом треба ознайомитися, але за справу пана Горохова вам таки доведеться взятися.

– Звiсно, пане полiцмейстере.

– Бо менi його вдова вже голову прогризла пiсля того, як газети роздзвонили, що полiцiя визнае, наче припустилася помилки.

– Сьогоднi ж перегляну всi матерiали.

– Та там, вiдверто кажучи, матерiалiв – кiт наплакав. Але покладаемося на вашу вправнiсть i квалiфiкацiю.

– Отже, починатимемо спочатку.

– Оце слова справжнього чоловiка! – Полiцмейстер знову всмiхнувся i подав Жигмонтовi руку. – Якщо ж вам потрiбна людина, аби вивчити, так би мовити, мiсто…

– Дякую, пане Лещинський, однак я вже маю надiйного провiдника. Оце вчора ми й зазнайомилися.

– Навiть так? І хто ж це, коли не секрет?

– Абсолютно. Це отець Олексiй.

– Отець… Олексiй? – Полiцмейстер на мить затнувся, вибалушив очi й затамував подих. Утiм швидко оговтався. – Гм… А, зрештою, чому б i нi?

– Заперечуете? – Жигмонт наготувався вислухати думку старого служаки про колишнього священника, але той лише заперечливо помотав головою.

– Хiба тiльки морально. Як справжнiй вiрянин.

– А як професiонал вiд полiцii?

– Гм… – полiцмейстер знову на хвильку замислився, а його блiдi щоки забарвив ледь помiтний рум’янець. Жигмонт умiв торкнутися потрiбних струн. – Як… професiонал… я змушений схвалити ваш вибiр.

– Ну, цей вибiр був очевидним i сам напросився на знайомство.

– То й добре, – кивнув полiцмейстер. – Але пам’ятайте, що ця людина одного разу вже поставила власнi iнтереси вище за всi iншi.

– Завжди тримаю це на думцi. І вiдразу ж поставлю вам запитання у справi пана Горохова.

– Так? – Полiцмейстер випростався у крiслi. – Чим можу?

– Учора з тим самим провiдником я вiдвiдав Польську браму, аби оглянути мiсце злочину… Хоча насправдi мiсце злочину набагато вище… Одначе нехай. Я так розумiю, що тiло нещасного менi побачити нiяк не вдасться?

– Чому ж це? – Полiцмейстер усмiхнувся. – Ми ж не село якесь. Тiло… власне, все, що вiд тiла залишилося, досi лежить у льодовнi. А ви, перепрошую, маете медичнi навички?

– Хотiлося б знати бiльше, – розвiв руками Жигмонт, – але що е, те е. А чи не знайдеться якого медика, що мiг би?..

– Власного не тримаемо, – скрушно зiтхнув полiцмейстер. – Та й не хочеться абикого брати на службу, а тодi зрозумiти, що дармоiд. Ось у Проскуровi, там iнша рiч. Звернулися до звичайноi лiкарнi, й результат – вище за всi сподiвання!

– А що там такого цiкавого?

– А ви не чули?

– Зiзнаюся, не довелося.

– Ну-у, чудасiя просто, – щиро здивувався полiцмейстер. – Справа гучна була. На початку минулоi весни там таке коiлося, що волосся дротом стае. І як ви гадаете?

– І як я гадаю?

– Не полiцiя, а саме лiкар усе до пуття довiв. Щоправда, злочинця покарано не було, але завдяки такому собi Якову Ровнеру вбивства припинилися.

– Стривайте, ви сказали – Якiв Ровнер?

– Саме так.

– Але ж я його знаю! Ми навчалися разом! Та й вряди-годи листуемося!

– І не чули про ту голосну справу? Ай-яй, юначе, – полiцмейстер скрушно похитав головою.

– Зате тепер я знатиму, до кого можна звернутися по допомогу!



Полiцiйна льодовня була в такiй глушинi, що Жигмонту довелося кiлька разiв розпитувати про дорогу до неi у випадкових перехожих, а тодi ще майже пiв години шукати ii непоказну будiвлю. Тут довелося довго гупати у дверi, а потiм iще довше пояснювати заспаному охоронцевi, хто вiн такий i навiщо прийшов сюди надвечiр, коли всiм добропорядним мешканцям мiста належало б сидiти або вдома за вечерею, або ж у товариствi собi подiбних у ресторацii.

Охоронець, який, здавалося, нещодавно приклався до пляшки й саме сподiвався дати добрячого хропака, довго збирав докупи думки i нiяк не мiг утямити, що вiд нього хоче проти ночi заповзятливий молодик.

– Дався вам той Горохов, – нарештi вичавив вiн i пропустив Жигмонта повз себе в темряву вузького коридорчика. – Там того Горохова… Шматок м’яса сам…

– Т-тобто? – Жигмонт вiдчув легку хвильку млостi. Фантазiя вмить вималювала в уявi моторошну картинку. Не те щоб вiн боявся мерцiв чи втрачав свiдомiсть вiд вигляду кровi, але «шматок м’яса» – це трохи занадто.

– Пане, ви слiдчий чи де? Тiло ж знайшли на Польськiй брамi, не?

– Так.

– А звалилося воно туди звiдкiля? Ви бачили, скiльки там летiти? А дерева? А чагарi?

– І? – Жигмонт слухняно йшов за охоронцем, який продовжував розумувати. Рiзкi тiнi вiд його лiхтаря гротескно вигиналися на кам’яних стiнах коридору.

– Ось вам i «i»! Донизу впало вже не тiло! – Охоронець коротко реготнув i перехрестився. – Тiльки й мови, що була людина.

Жигмонт налаштувався на найгiрше. І, хоч охоронець, звiсно, перебiльшив, вiн таки жахнувся, щойно вiдгорнув iз небiжчика задерев’янiле вiд холоду простирадло. І рiч була зовсiм не в тому, що вiд тiла «не залишилося сливе нiц». Навпаки. Тiло здавалося неприродно бiлим. Воно просто свiтилося прозорою блiдiстю, наче безумний художник вирiшив повправлятися на ньому й залив бiлилами. Навiть жовтуватi плями свiтла вiд лампи в руках охоронця, який похитувався поряд i швидко тверезiв вiд холоду, не маскували моторошноi бiлизни покiйного. За час служби слiдчим Жигмонт звик до вигляду небiжчикiв, але таке видовище постало перед ним уперше.

– Численнi перелами кiнцiвок, – знуджено почав охоронець, тодi як Жигмонт схилився над тiлом i ретельно вивчав травми, – рванi рани та забоi по всьому тiлу внаслiдок падiння оного зi скелi, синцi та подряпини. Зламана шия i розтрощена голова, спотворене обличчя пiсля удару об камiнь…

Ушкодження й справдi були страшними. Та не вони позбавляли Жигмонта спокою. Що саме не так, вiн не розумiв.

– Стривай, друже, не торохти над вухом, – обiрвав вiн охоронця. Той замовк на пiвсловi, i в пiдвалi повисла напружена тиша.

Жигмонт знову схилився над тiлом, але думка, немов налякана тишею, зникла. Вiн вiдчув, що ще мить – i втратить нитку назавжди.

– Повтори все вiд початку! – Жигмонт скрикнув так раптово, що нещасний охоронець ледве не впустив лiхтар.

– Що повторити? – Вiн отетерiло витрiщився на навiженого молодика.

– Ти розповiдав про тiло! Повтори все так само, якщо зможеш!

– Численнi перелами кiнцiвок… – невпевнено почав той.

– Далi, далi! – нетерпляче пiдганяв його Жигмонт.

– Рванi рани… забоi по всьому тiлу внаслiдок… внаслiдок падiння оного зi скелi…

– Далi!

– Синцi та…

– Стоп!

Охоронець вдавився словом, кавкнув i перелякано замовк, не зводячи погляду зi слiдчого, який ледь не водив носом по трупi, а тодi ще й узявся його обмацувати!

– А ось тут ти, друже, помиляешся, – говорив Жигмонт собi пiд нiс, не зводячи прискiпливого погляду з трупа. – Синцiв на ньому немае…



– І що це означае? – Жигмонт мiряв кроками кiмнатку й за звичкою розмовляв сам iз собою. – Це означае… Будьмо послiдовними.

За вiкном давно запала нiч, i на склi витанцьовували вiдблиски прикрученоi лампи, у свiтлi якоi розмiрено походжав Жигмонт. Великий будинок потопав у тишi, й лише в однiй iз його кiмнат нiяк не бажав утихомиритися захоплений балачкою iз розумним спiврозмовником пожилець.

– Будьмо послiдовними. Синець утворюеться вiд того, що пiд шкiру крiзь розiрванi судини потрапляе кров. Так? Так! Коли ж синець не утворюеться? А тодi, коли людина померла до того, як отримала травму. Так? Тобто рух кровi зупинився до удару…

Жигмонт замовк, але ходити не припинив. Вiн смикав пальцями вуса, розмiрковуючи тепер уже мовчки. Мимоволi згадав знаменитого Шерлока Голмса, котрий лупцював мерцiв палицею, аби визначити, чи з’являються синцi пiсля смертi, i всмiхнувся.

– Або ж синцi не утворилися з iншоi причини. Але в справi про це нiчого не сказано. Невже нiхто не зауважив? – Жигмонт неначе боявся сам собi озвучити моторошний i почасти неймовiрний здогад. Але зрештою здався. – І не утворилися вони тому, що тiло було знекровлене ще до падiння з кручi!

Так, це звучало дико. Кому й для чого знадобилося зливати з нещасного пана Горохова кров? Тим паче, що в паперах щодо справи не було й слова про те, що тiло виявили в калюжi кровi чи якiсь слiди знайшли на кручi над Польською брамою. Жодноi згадки! Що це? Звичайна недбалiсть полiцiянтiв, якi вiдразу ж ухопилися за версiю про самогубство та вирiшили нiкуди не звертати з натоптаноi стежки?

Хай там як, спершу вартувало би поспiлкуватися iз полiцiянтом, який знайшов тiло й особисто сам оглядав мiсце злочину. Якщо оглядав узагалi. Далi непогано було би провести розтин тiла, щоб пiдтвердити здогад (хто-хто, а компетентний лiкар мав би встановити вiдсутнiсть кровi в тiлi жертви чи принаймнi логiчно пояснити вiдсутнiсть синцiв).

Жигмонт зупинився i довго вдивлявся в темряву за вiконним склом. Як можна знекровити людину, не наробивши слiдiв? А iх i справдi не було, адже, коли отець Олексiй на прохання Жигмонта привiв його на мiсце злочину, вiн ретельно облазив усi кущi та ледве пальцями не обмацав кожну п’ядь землi на кручi, звiдки могли скинути нещасного. Так, можна грiшити на дощi, на те, що минуло трохи часу, що слiди затерлися, загубилися, але цi клятi синцi, точнiше – iхня вiдсутнiсть, доводили Жигмонта до шалу.



Наступний день не прояснив ситуацii. Полiцiянт, який виявив тiло нещасного Горохова, лише витрiщався у вiдповiдь на всi запитання та завчено вiдповiдав, що «не було кровi, вашбродь».

– А мiсце на кручi оглядали?

– Яке мiсце, вашбродь?

– Звiдки скинули тiло.

– Ну-у… Не те щоб надто ретельно.

– Але кров, якби вона там була, ви б помiтили?

– Не було кровi, вашбродь.

– А внизу?

– Не було кровi, вашбродь.

– От, холера!

Жигмонт ляснув кулаком по долонi вiд безсилоi лютi на недалекого городового, який вiдповiдав достоту, як папуга, хiба що, як той, з ноги на ногу не переступав.

Гаразд, нехай городовий дiйсно каже правду. Нехай нагорi не помiтили слiдiв кровi. Нехай унизу, бiля тiла, кровi також не знайшли (хоча за наявностi таких ушкоджень вона мала би бути). Тодi виходить, що таки його, Жигмонта, правда, i нещасного Горохова зiштовхнули донизу вже тодi, коли в тiлi кровi не було?

Жигмонт здригнувся, вiдчуваючи, що справа про банальне, на перший погляд, самогубство може виявитися геть не банальною. Принаймнi в його практицi нiчого схожого поки не траплялося.

– Усе колись бувае вперше, – Жигмонт вiдпустив городового й заметався крихiтним кабiнетиком, який йому люб’язно видiлили в управi. Кiмнатка, вочевидь, колись слугувала комiрчиною, бо туди ледве помiщалися робочий стiл з невеликою шафою i залишалося достатньо вiльного мiсця пiд стiною, аби зробити три кроки, розвернутися i повторити нехитрий маршрут назад. Але Жигмонтовi й такi апартаменти подобалися, переважно тому, що невелике загратоване вiконце виходило на сонячну сторону й у кабiнетику весь день було свiтло i тепло. Жигмонт не те щоб не любив темряву, але за сонячного свiтла почувався бiльш упевнено.

– А якщо?.. – За мить вiн грюкнув дверима й вискочив у коридор, покрутив головою, не вiдразу орiентуючись на новому мiсцi.

– Ви щось хотiли, пане Тереховський? – Повз якраз проходив писар – сухуватий чоловiчок iз дротяними окулярами на носi, з-за яких, як зауважив собi Жигмонт ще пiд час iхнього знайомства, свiтилися розумом надзвичайно жвавi очi.

– Коли ваша ласка, – кивнув вiн. – Я хотiв би переглянути кiлька справ iз архiву…

– Так, яких саме?

– Мене цiкавлять убивства. Мабуть, iз початку року.

– Зробимо, пане Тереховський.

Жигмонт повернувся до себе i, очiкуючи на папери, заходився нервово стукати пальцями по столi. Вiдчайдушна думка не давала йому спокою: позаяк не щодень стикаешся з фактом зцiджування з тiла всiеi кровi, чи не знайдуться якiсь збiги з ним у попереднiх справах. Тобто чи не знав чогось подiбного Кам’янець ранiше?

– Треба буде розпитати отця Олексiя. Той також може щось знати. І цiлком iмовiрно, навiть бiльше за полiцiю.

Той день, аж до глибокого вечора, Жигмонт просидiв за паперами, але не просунувся в справi анi на п’ядь. Вiд початку року в Кам’янцi було скоено двадцять шiсть убивств, але жодне з них не викликало у прискiпливого слiдчого жодноi пiдозри. Попри те що трупи не оглядав медичний експерт, який мiг би встановити вiдсутнiсть кровi бодай в одному тiлi, обставини смертi всiх постраждалих виявилися вкрай банальними. П’яна бiйка, яка переросла у вимахування ножами, сварка мiж чоловiком i дружиною, що закiнчилася вилами в животi нещасноi, пограбування крамницi та застрелений грабiжниками власник, який невчасно з’явився на дзенькiт розбитого скла… Жигмонт перегорнув останню сторiнку останньоi справи та з розмаху припечатав тонку течку до столу долонею – усе марно!

– Що ж, завтра почну передивлятися справи за минулий рiк, – вiн розiгнув задерев’янiлу вiд довгого сидiння спину й потер утомленi очi. – Мусить десь щось проскочити, я вiдчуваю.

Але й наступного дня серед усiх сорока двох справ про вбивства в мiстi й околицях, якi ретельно вивчив Жигмонт, не знайшлося нiчого, бодай вiддалено схожого на вбивство Горохова. Щоправда, був один випадок самогубства – дiвчина кинулася зi скелi. Утiм справа не мiстила нiчого загадкового, адже ряхтiла показами рiдних i знайомих нещасноi, а городовий, який ретельно записував кожне слово свiдкiв, мiж iншим, чорним по бiлому вiдзначив, що тiло пiсля виявлення «спливало кров’ю так щедро, що двое свiдкiв не втрималися на ногах вiд побаченого».

Ще й отець Олексiй наче у воду впав. Жигмонт укотре подумки й уголос картав себе за те, що не здогадався домовитися з чоловiчком про спосiб знайтися в разi потреби, натомiсть безцiльно ганяючи мiстом посильного в пошуках колишнього священника.

– Звикай, Жижку, до рутини, – Жигмонт вiдкинувся на спинку стiльця й зиркнув на годинник. Заповнений сухою канцелярщиною полiцiйних звiтiв i марними пошуками зачiпки день проминув непомiтно. Проте вiдсутнiсть результату – це теж результат, i Жигмонт не втрачав надiю. Вiн знав, що не завжди вдаеться розплутати справу з наскоку, тим паче, коли сам не мав змоги вiдразу ж оглянути мiсце злочину. Ще й коли прибув до нового мiста, де досi почуваешся забродою.

Вiн перегорнув останнiй аркуш i вiдклав теку з паперами. Настрою не було, але рiшучостi не поменшало. Справа Горохова, яка спочатку чомусь здалася простою та нецiкавою, тепер поглинула всi думки слiдчого. Не хотiлося пошитися в дурнi на першому ж злочинi.

– Що ж, може, завтра пощастить бiльше.

Але назавтра про справу Горохова довелося забути, адже вранцi, не встиг Жигмонт налити собi кави та розгорнути за снiданком свiжу газету, як до iдальнi влетiв засапаний городовий, розмашисто козирнув i випалив:

– Вашбродь, збирайтеся! Маемо вбивство. Доведеться на Карвасари добиратися, тому, ну ж бо, не барiться!

– Ідемо! – Жигмонт умить перехилив у себе каву, схопив пiджак i кинувся за городовим до дверей. – Подробицi якiсь знаеш?

– Та якi там подробицi, вашбродь? – Городовий на хвильку пригальмував. – Я навiть тiла не бачив – велiли за вами мчати, аби ви вже самi, так би мовити, на власнi очi… Ось хiба лише…

– Що? – Жигмонт вiдчув неприемну голочку коло серця.

– Полiцiянт, який на мiсце першим прибув, щось торочив про те, що нещасний зi скелi стрибнув, просто як ото нещодавно Горохов.

Голочка розмашисто ввiгналася Жигмонту просто в серце. Є! Звiсно, нi в чому не можна бути певним, але схожiсть обставин наштовхувала на думку, що невдовзi вiн споглядатиме картину, схожу на ту, яка постала перед полiцiянтами у випадку з убивством Горохова.



Жигмонт повiльно брiв додому, прокручуючи в головi подii довжелезного важкого дня. І хоч той давно скiнчився, успiшно передав своi права ночi та перейшов у статус «учора», Жигмонт ледве спромiгся завершити всi нагальнi справи. Ноги гули вiд цiлоденноi бiганини мiстом i вiд кiлькагодинного повзання навкарачки мiсцем злочину. Те, що це був злочин, а не самогубство, для Жигмонта стало очевидним, щойно вiн подивився на тiло. Не вартувало бути зацним розумакою, аби з першого погляду не здогадатися, що з померлим щось не так.

Неймовiрна бiлизна тiла постраждалого й вiдсутнiсть видимих слiдiв кровi навколо нього вiдразу сигналiзували про те, що справа Горохова й сьогоднiшне вбивство – пов’язанi. Але якщо кiлька тижнiв тому Жигмонт не мiг власноруч обстежити мiсце злочину, то тепер вiдвiв душу.

Утiм прискiпливий огляд нiяких особливих результатiв не дав. Угорi, на кручi, звiдки скинули тiло, не надто вдало маскуючи вбивство пiд самогубство чи нещасний випадок, не знайшлося нiчого незвичного. Хоча як сказати. Жигмонт не виявив i слiдiв кровi (вiн навiть умисно зробив глибокий надрiз на передплiччi покiйного, щоб переконатися: кров таки зцiдили). Але ж мусила вона кудись подiтися, коли в тiлi ii не лишилося й краплi!

Що також здавалося нелогiчним, то це те, що покiйний Горохов i сьогоднiшня жертва – пересiчний, нiчим не прикметний мiщанин на ймення Іван Диня, як швидко з’ясували городовi, – не мали мiж собою нiчого спiльного, чим можна було би пояснити вибiр жертви схибленим убивцею (на те, що вбивця справдi схиблений, вказувала власне вiдсутнiсть кровi в тiлах загиблих).

Тут було не обiйтися без квалiфiкованоi думки фахiвця. Тому Жигмонт довго не роздумував i вирядив на пошту посильного з текстом телеграми до Проскурова, адресованоi давньому приятелевi – Якову Ровнеру, про якого нещодавно так вчасно нагадав полiцмейстер. І справдi, навiщо вдаватися до здогадок i припущень, коли можна послуговуватися абсолютними фактами, якi, безсумнiвно, надасть йому Якiв пiсля ретельного огляду тiл. Передусiм Жигмонта цiкавило, як саме тiла було знекровлено, а тодi, якщо отримати вiдповiдь на це запитання виявиться можливим, – навiщо.

Жигмонт вiдчував, що стоiть на порозi гучного викриття: подвiйне вбивство, ще й iз дивними особливостями, вказувало на те, що в мiстi орудуе не простий убивця. Успiшне ж розкриття справи могло б стати гарним початком служби в Кам’янцi, привернуло б до нього увагу потрiбних i впливових у його роботi осiб, словом, послугувало б гарною вiзитiвкою на майбутне.

Але до вечора Жигмонт почувався, немов викручена ганчiрка. Не рятувала анi мiцна кава, що ii вiн поглинув зо три величенькi кавники, анi активна руханка, до якоi призвичаiвся ще в унiверситетi. Годилося б нарештi виспатися й уранцi на свiжу голову братися аналiзувати все, що роздобув за сьогоднi.

– Точнiше, уже за вчора, – пробурмотiв Жигмонт i вiдразу ж коротко вилаявся – брукiвка знову була вогкою, i пiдошви черевикiв ковзали по нiй незгiрше, нiж по кризi. Серце сполохано затрiпотiло, на мить прогнавши неймовiрну втому, натомiсть пробуджуючи незрозумiлу тривогу й дивне вiдчуття, що за ним стежать.

Жигмонт озирнувся, але в темрявi позад себе не побачив нiчого, що б могло викликати занепокоення. Сягнувши рукою до кишенi, чоловiк розчаровано крекнув: за всiма справами вiн примудрився забути в управi револьвер! Без зброi поночi й у незнайомому мiстi Жигмонт почувався наче роздягненим: у разi нападу змiг би постояти за себе й голiруч, проте зброя додавала певностi.

Як на грiх, пiд вечiр на небi почали купчитися хмари й до ночi його затягло так, що про мiсяць чи зiрки годi було й мрiяти. Десь далеко на заходi зрiдка проблискували сполохи грози, але й вони не освiтлювали кляту криву вуличку.

Незрозумiла ж тривога в серцi наростала. Не страх, а саме тривога, нiби попереду на Жигмонта чекае прикра несподiванка.

– То, певно, усе через каву, – буркнув чоловiк i вкотре переконався, що дивна звичка розмовляти iз самим собою допомагае: вiд кволого вiдчуття присутностi поруч спiврозмовника нав’язлива тривожнiсть трохи стихла.

Жигмонт глибоко вдихнув, наповнив легенi на повну так, що аж зашкребло в горлi, i щойно ладнався видихнути, як почув – чи радше вiдчув – позад себе ледь вловний порух. За ним справдi хтось стежить!

Наступноi митi чиiсь дужi та неймовiрно холоднi руки затисли Жигмонту рота та скрутили шию так, що вiн мало не зомлiв вiд гарячого болю. Повiтря рвалося з грудей i шматувало легенi, шукаючи виходу. Чоловiк обiруч учепився за руку нападника у спробi звiльнити обличчя. Марно. З однаковим результатом вiн мiг дряпати кам’яну брилу: переслiдувач був не просто дужим – брали сумнiви, чи той узагалi людина!

У головi калатали дзвони, груди пекли вогнем, i Жигмонт iз вiдчаем осягнув, що за лiченi секунди може зомлiти в руках злочинця, а там – нiколи й не очуняти… Йому не судилося загинути вiд удушення: шию раптом обдало вогким подихом, вiд якого, попри агонiю ситуацii, шкiру вкрили гострi сироти, а за мить вона вибухнула таким фонтаном болю, вiд якого очi бiдолахи полiзли з орбiт.

Останнiм, що народилося в запаленому мозку Жигмонта, було: «Господи, воно ж вiдгризе менi голову!»




Роздiл 3


– Пане Ровнер!

– Га?

Якiв виринув з непевного сну. Стан, у якому вiн перебував, складно було назвати повноцiнним сном. Чоловiк завис на межi мiж маренням i дiйснiстю: тiлом повторюючи рухи хитавицi, вiн залишався в реальностi, тодi як свiдомiстю мандрував десь у iнших свiтах.

– Пiд’iжджаемо.

І справдi, звичне перевалювання екiпажа розбитою дорогою змiнила розмiрена вiбрацiя брукiвки пiд колесами, кiнськi пiдкови лунко зацокали геть не грунтовим путiвцем, а чорнильний морок у салонi ледь-ледь освiтили вуличнi лiхтарi. Кам’янець…



До Дунаiвець прибули, коли сонце звернуло на вечiрнiй пруг, i якби не випадок, то таки мусили б стримiти в мiстечку до ранку.

Іще в дорозi вiзник попередив, що не продовжуватиме подорож без перемiни коней: позаяк компенсовувати вартiсть загнаних коней вiн мав би зi своеi кишенi, то ризикувати здоров’ям i життям тварин вiдмовлявся навiдрiз.

– Молiться, аби на поштовiй станцii була перемiна коней. Інакше – гаплик.

Сперечатися з вiзником не став нiхто. Усi розумiли, що таки краще сяк-так переночувати в Дунаiвцях, анiж поночi загнати коней i застрягнути бозна-де.

– А вiд чого залежить, чи буде на станцii перемiна коней? – поцiкавився у досвiдченiших попутникiв Якiв.

– Та вiд чого завгодно, – вiдповiв Сiцiнський. – Можуть просто з-пiд нашого носа забрати, коли термiнова пошта, до прикладу, iде. Або ж коли злочинця конвоюють. Там нiяк не можна, щоб конi втомленi були. І не доведеш нiчого. Ми – звичайнi подорожнi – останнi в черзi на перемiну. П’ятдесят на п’ятдесят виходить, що доводиться чекати на свiжу пару до наступного ранку.

Але щойно екiпаж завернув у ворота поштовоi станцii, як почувся радiсний вигук:

– Є! Є конi! – То вiзник побачив рух у конюшнi для свiжих.

Салоном прокотився нервовий видих – в очiкуваннi вердикту всi мимохiть затамували подих. Але вже за якусь хвилину радiсть заступило розчарування: вiзник повернувся чорний, як грозова хмара.

– Б-бiсовоi мат-терi поiдемо!

– Що сталося? – Вигуки злилися в один.

– Не дають нам коней! Кажуть, що заброньованi якимось чином високим. Чекають на нього з хвилини на хвилину! Нех’ його гарячка вхопить! – Вiзник лютував зi зрозумiлоi причини: якби вдалося доправити подорожнiх до Кам’янця без затримки в Дунаiвцях, його кишеня поважчала б на кiлька геть не зайвих монет.

– Що ж… – Троегубов першим вийшов з екiпажа. – Нiчого не вдiеш.

Наступноi митi за ворiтьми почулися цокiт пiдкiв, посвист нагайки, й у двiр поштовоi станцii влетiв забрьоханий екiпаж (певно, ним прибув той самий високий чин, котрому мандрiвники мали завдячувати майбутньою ночiвлею в товариствi блощиць). Вiзник так рiзко смикнув на себе вiжки, що конi ледь не стали дибки. Одначе не встиг екiпаж як слiд зупинитися, як його дверцята шпарко розчахнулися (аж хряснули об стiнку), i з них одним скоком вибрався низенький черевань. Тримаючись за живота й тихенько пiдвиваючи, вiн закрутив головою навсiбiч, немов химерна лялька, а тодi прожогом рвонув за стайню, звiдки повiвало характерним душком.

У дворi запала тиша, лише хропли зморенi конi та десь далеченько валували пси. Сонце торкнулося крайнеба.

– Хух, ледве дотягли… – вiзник зi щойно прибулого екiпажа обтер спiтнiлого лоба й зiскочив на землю.

– А куди ж так поспiшаете?

– Боюся, що вже встигли.

– Тобто?

– А що, не видно було, як пана скрутило?

– Та вiн так швидко щез, що й не роздивилися.

– Ото ж бо й воно! Дорогою пановi живота прихопило. Ледве не через кожну версту спинятися велiв. А як у мiстечко в’iхали, то думав, що просто в салонi каляти почне – не станеш же посеред вулицi.

– Стривай-стривай, то ти кажеш, що далi сьогоднi вже не рушатимеш?

Слухаючи балачку вiзникiв, подорожнi не зронили жодного слова. Здавалося, вони навiть дихали через раз. Невже й справдi з’явився шанс вирушити далi без знайомства iз мiсцевими блощицями? Роздуми перервав болiсний стогiн – до екiпажа, ледве переставляючи ноги, пiдiйшов скривлений черевань. Вiн i досi тримався за живiт.

– Гнате, катай за лiкарем, бо не доiду, – простогнав вiн, звертаючись до вiзника. Той заметався двором, i Якiв раптом осягнув, що може зарадити ситуацii.

– Не треба нiкуди бiгти! – Вiн наблизився до чиновника. – Я лiкар!

– Ох, – черевань не втримався на ногах i втомлено опустився на пiднiжку. – Рятуйте, лiкарю, бо, не при людях кажучи, стечу водою…

Якiв заходився обережно обмацувати живiт хворого.

– Чи давно вживали iжу i що саме?

Доки Якiв шептався з хворим, трiйця подорожнiх напружено спостерiгала за лiкарем, розумiючи, що терези випадку досi розгойдуються i невiдомо, яка шалька переважить. Коли ж чиновник змучено махнув рукою, а Якiв поважно кивнув iхньому вiзниковi, вони полегшено видихнули: подорож незабаром продовжиться.

За пiв години коней було змiнено, виснажений бiгункою високий чин погнав вiзника до аптеки по виписанi Яковом лiки та готувався провести безсонну нiч у походах до нужника, а четверо подорожнiх iз усмiшками обговорювали оказiю.

– Нiколи не думав, що так радiтиму чиiйсь дiареi, – гмикав Якiв.

– Усе й справдi так серйозно? – звiв на перенiссi брови Троегубов.

– Авжеж, нi, – Якiв заперечно похитав головою. – Звичайне харчове отруення. Пан просто перепив кисляку за обiдом. Але ж нам потрiбнi свiжi конi, чи не так?

– Ще й як потрiбнi! – Салоном прокотився смiх. – Ну, нехай пановi чиновнику спокiйно хворiеться!



Якiв видобув iз кишенi годинник, пiднiс його до запiтнiлого вiконця та спробував розгледiти стрiлки.

– Майже чверть по дванадцятiй, – почувся голос Троегубова.

– Пiзненько.

– Зате сьогоднi спатимемо в нормальних лiжках.

– Ось це ще пiд питанням, – невесело всмiхнувся Якiв. Лише щойно йому спало на думку, що о такiй пiзнiй порi вiн мае всi шанси не достукатися до полiцiйноi управи й залишитися ночувати на порозi (геть не знаючи мiста, до найближчого готелю не дiстатися).

Виiжджаючи з Проскурова за тривожним покликом телеграми, вiн не надто уявляв, що робитиме вiдразу по прибуттi. Зараз же проблема щохвилини загострювалася.

– Ох, це ж ви, пане Ровнер, певно, i не маете, де зупинитися, – озвався Сiцiнський.

– Ваша правда.

– У такому разi не вiдмовте менi в люб’язностi. Нас iз дружиною ви не потiсните, а чиста постiль i снiданок для вас знайдуться.

Якiв приклав руку до серця, але, зрозумiвши, що в темрявi салону цього не видно, щиро сказав:

– Не знаю, як вам i дякувати… Але, може, ви просто пiдкажете менi, як дiстатися до найближчого готелю чи…

– Ви маете зайвi грошi? – запитав Сiцiнський. – Тодi притримайте. Вони вам ще знадобляться.

Знадвору пролунало протяжне тпрукання, а вже за мить екiпаж натужно скрипнув ресорами та зупинився.

– Прибули, – хекнув Троегубов i завовтузився в темрявi, певно, добуваючи речi з полицi.

Дверцята прочинилися, i салон залило блякле свiтло вуличних лiхтарiв (Кам’янець недарма був губернським мiстом). Такого свiтла для Якова, який звик до проскурiвськоi темряви, було занадто: спогади про студентство, що минуло на яскраво освiтлених увечерi вулицях Кракова, заступила сувора дiйснiсть Проскурова з його звичною темiнню та пiдступною багнюкою пiд ногами.

Якiв усмiхнувся – згадалася невигадлива розмова з вiйськовим, товариством якого вiн скористався якось поночi тiльки з тiеi причини, що той мав лiхтаря, про вуличне освiтлення в Проскуровi та Кам’янцi. Простакуватим проскурiвчанам навiть у головi не вкладалося, що пiсля заходу сонця можна не нипати темними провулками, буквально обмацуючи стiни будинкiв.

«Далеко ще Проскурову до цивiлiзацii», – подумав Якiв, подаючи руку панi Головатiй.

Лiхтарi вiдкидали приемне жовтувате свiтло на вологу брукiвку, вiд чого полiроване камiння виблискувало, наче бурштин. У повiтрi висiло легке туманне марево, що збиралося невагомими ореолами навколо лiхтарних макiвок i розквiтало гiгантськими кульбабами. Будинки обабiч вулицi куталися в пiдсвiчену лiхтарями iмлу, i вся картинка була такою казковою, що Якiв попервах навiть замислився, чи не бачить вiн неймовiрно реалiстичний сон.

Мандрiвка нарештi закiнчилася. Аж не вiрилося, що ще вранцi вiн був у Проскуровi, чалапав темними вулицями до поштовоi станцii, а зараз стоiть посеред Кам’янця, мiста, де загинув його приятель. Якiв пересмикнув плечима вiд раптового неприемного спогаду про осоружнi телеграми. Вiн приiхав сюди не споглядати красоти мiста, не рахувати лiхтарi й не вiдпочивати! Невiдомо, що чекае на нього завтра в полiцiйнiй управi, невiдомо, чи просунулося слiдство у справi про загибель Жигмонта. Ранок обiцяв бути не з приемних.

– Оце й усе, пане Ровнер, пане Сiцiнський, панi Головата, – Троегубов потис чоловiкам руки й уклонився жiнцi. – Дозвольте попрощатися та подякувати за приемне товариство.

– Усiх гараздiв, – Якiв поштиво схилив голову, пiдхопив валiзу й саквояж, щоб за хвилину разом iз Сiцiнським звернути з освiтленоi вулицi в темряву.



Незважаючи на втому вiд подорожi, м’яку постiль i чашку чаю перед сном, Якову нiяк не вдавалося заснути в незнайомому будинку. Власне, проблема була не в будинковi, а у важких думах, якi обсiли його голову. Що мав на увазi автор другоi телеграми, коли стверджував, що на тiлi Жигмонта немае видимих ушкоджень? Якiв замислився над тим, як можна повнiстю знекровити людину, водночас залишивши ii тiло зовнi неушкодженим. Розумних пояснень не знаходилося, натомiсть згадався сюжет книжки…

Упирi? Якiв роздратовано пирхнув. Ще цього бракувало! Де упирi, а де вбивство! Те, що загибель Жигмонта виявиться саме вбивством, Якiв не сумнiвався, одначе вбивця дiяв вигадливо та майстерно… Маскував злочин пiд таке собi культове мракобiсся чи прагнув досягти якоiсь конкретноi мети?

– Ет… – Якiв махнув рукою та вирiшив не морочити собi голову. Без жодних подробиць смертi приятеля, окрiм кiлькох слiв у телеграмi, не варто вибудовувати якiсь версii. Уранцi вiн навiдаеться до управи й тодi зможе оперувати конкретними фактами. А зараз мусить вiдпочити. Дорога висотала з нього останнi сили.

Проте сон не йшов. Якiв крутився з боку на бiк, рахував овець, уповiльнював дихання, але все марно.

Будинок повнився незвичними звуками, до яких Якiв не звик у Проскуровi. Он десь оддалiк скрипнула дошка пiдлоги, ледь чутно точив свою нiрку шашiль, озвався цвiркун. Об шибку щось легенько шкрябнуло, i Якiв миттю пiдвiв голову над стовченою подушкою, знервовано прислухаючись до звукiв знадвору. Зрештою вiн мусив навiть пiдвестись, аби переконатися, що за вiкном шерхотить листям кущ бузку, а тодi прочинити кватирку i впустити до кiмнати прохолодне й вологе повiтря. Голова вiдразу прояснiшала, тож чоловiк кiлька хвилин блаженно стояв бiля вiкна, притулившись лобом до шиби. Важкi думки потроху зникали, а тiло наливалося сонною важкiстю.

Одначе сон не принiс вiдпочинку – вiн був важким i тривожним. Якова то морозило, вiд чого вiн щiльнiше загортався в ковдру, шукаючи порятунку вiд уявного холоду, то обкидало липким гарячим потом. Із бездонних глибин пiдсвiдомостi виповзали безликi тiнi та зринали дивнi образи. Запалений мозок крiзь сон наказував чоловiковi прокинутися, а тiло не реагувало: нервовi закiнчення немов обiтнув майстерний хiрург, i свiдомiсть марно товклася в темницi черепа.

Щойно в кiмнатi почало сiрiти, а знадвору долинули першi пташинi спiви, Якiв розплющив очi та, тручи долонями неголенi щоки, важко пiдвiвся. Неспокiйний сон обiрвався раптово та якось… неприемно. Чоловiк почувався таким знеможеним, нiби не iхав до Кам’янця екiпажем, а тягнув його замiсть коня сам. Пiд серцем смоктала нав’язлива тривога, очiкування невiдомого й огидно-чiпкого, такого, що довго переслiдуватиме у снах. Вiдчуття скидалися на передозування мiцною кавою: серце калатало, наче пiсля довгого бiгу, тiло нервово тремтiло, а долонi були мокрими та липкими.

Якiв труснув головою, вiдвiсив собi кiлька легких ляпасiв, аби оговтатися та прогнати неспокiй. Так, сьогоднi буде не надто приемний день: саме сьогоднi вiн мусить оглянути тiло Жигмонта та поспiлкуватися з полiцiею. Позаяк нiчого надзвичайного чоловiк не передбачав, тривога здавалася геть недоречною.

Якiв рiшуче скочив з лiжка. За нiч через прочинену кватирку кiмнатка вихолола, але якраз настiльки, щоб зранку бадьорити свiжiстю та прочищати мiзки. Вiн потягнувся, швидко виконав кiлька гiмнастичних вправ, аби розiгнати по жилах кров, i задоволено вiдчув, як неясна тривога розчиняеться у прохолодному повiтрi, а настрiй кращае.

Чоловiк довго та з насолодою вмивався – проганяючи рештки сну, пирхав над мискою з водою та здригався вiд холоду, коли краплi стiкали мiж лопатками. Уже за чверть години, поголений i свiжий, Якiв зав’язував перед дзеркалом краватку й тiшився, що такий нехитрий моцiон виявився дiевим засобом вiд нiчних жахiть: перед полiцмейстером вiн з’явиться бадьорим i налаштованим працювати.

У дверi постукали.

– Так-так!

– Пане Ровнер, – до кiмнати ввiйшов Сiцiнський, – як спалося?

– Не буду лукавити – препаскудно. – Якiв побачив, як видовжилося обличчя хазяiна, i поквапився його заспокоiти: – Але, прошу, не переймайтеся: у тому геть немае вашоi провини. Просто, певно, подорож вимотала мене понад мiру…

– Ну, з незвички майже п’ятнадцять годин трястися… – спiвчутливо кивнув Сiцiнський.

– Але свiже повiтря i холодна вода зробили диво, – усмiхнувся Якiв.

– Думаю, що снiданок стане ще одним приемним штрихом, – i собi всмiхнувся Сiцiнський, запрошуючи гостя до iдальнi.



Полiцмейстер Лещинський прийняв Якова вiдразу, щойно той повiдомив про свое прибуття. Був вiн насуплений i зосереджений, без зайвих реверансiв i просторiкувань подав руку для привiтання та вказав на крiсло.

– Пане Ровнер, насамперед хочу перепросити, що ми так раптово зiрвали вас iз мiсця.

– Причина надто поважна, аби перепрошувати.

– Так-так… Ваша правда. Причина – жахлива.

Старий на мить замовк, розгублено потер перенiсся, а тодi продовжив:

– Зiзнаюся, я обiймаю цю посаду не так давно. Утiм набачився всього й чимало. Одначе щоб отак… Слiдчого… – Полiцмейстер знову замовк. Було видно, що вiн нервуеться й не приховуе емоцiй, переважно роздратування i – Якiв здивувався – розгубленостi.

– Насправдi ми з Жигмонтом не були аж такими друзями. Товаришували ще студентами.

– Але вiн про вас згадував i казав, що ви листувалися.

– Було таке.

– Достатньо того, що Тереховський хотiв просити вас про допомогу у справi.

– Так… – Ровнер до дрiбниць згадав першу телеграму й роздратованого листоношу.

– І достатньо вашоi компетенцii як полiцiйного лiкаря. Ми багато чули про вашi успiхи навеснi.

– Та якi там успiхи, – Якiв спохмурнiв. Йому почало набридати, що з нього роблять мало не героя, тодi як вiн припустився помилок, про якi й згадати гидко.

– Убивства припинилися – i це успiх, – вiдрiзав полiцмейстер, задзвенiвши металом у голосi. – З малого складаеться велике.

Вiн повагом обiйшов кабiнет, суплячи брови, а тодi заговорив звичним, трохи розгубленим тоном:

– Ми маемо свого фельдшера при управi. Але, на жаль, його вистачае лише на те, аби засвiдчити смерть i встановити ii причину. Хоча iнодi й тут не без проколiв. Тому я особисто вiддав наказ запросити саме вас для експертизи тiл…

– Тiл? – Ровнер мимоволi перебив полiцмейстера. – Але ж у телеграмi йшлося про Жигмонта…

– Я схильний вважати, – полiцмейстер знову потер перенiсся, – що в убивствi пана Тереховського е дещо спiльне з попереднiми справами, котрi вiв якраз вiн.

– Спiльне?

– Вiдсутнiсть кровi в тiлах.

– А тепер попрошу докладнiше.

– Пане Ровнер, на жаль, я не поiнформований, як би хотiв i як би хотiлося вам. У справах багато незрозумiлого, i, власне, iз цiеi причини ми й прагнули ввести в управi посаду слiдчого, який би займався складними випадками. Сподiваюся, пан Тереховський залишив по собi якiсь записи, що спрямують вас на правильну стежку. Зi свого боку обiцяю вам усебiчну пiдтримку та сприяння, видiлю людину в помiч i навiть надам особливi повноваження на час розслiдування.

Якiв лише мовчки кивнув у вiдповiдь. Схоже, просто оглядом тiла чи – вiн поправив себе – тiл тут не обiйдеться. У Кам’янцi доведеться затриматися довше, нiж на день-два. Звiсно, можна було послатися на нагальнi справи у Проскуровi й вiдмовитися вiд того, що мусила б виконувати полiцiя. Але одного разу вiн уже поклався на полiцiю i добре пам’ятае, чим усе закiнчилося. Спогад про бiдолашного Миколашку й досi ятрив болем.

– Пане полiцмейстере, прошу взяти до уваги, що я тiльки лiкар. І може так статися, що зi справою не впораюся, – Якiв помiтив, що полiцмейстер намагаеться його перервати, пiднiс руку та iз притиском закiнчив свою думку. – Однак обiцяю вам, що все, залежне вiд мене як вiд лiкаря, я зроблю.

Полiцмейстер зiтхнув i розвiв руками.

– Менi нiчого не лишаеться, як погодитися з вами, пане Ровнер.

– Ще менi треба десь жити. Адже, зiзнаюся, я не сподiвався, що доведеться затриматися в Кам’янцi довше, нiж на кiлька днiв.

– Цим можете не перейматися. Управа вiзьме на себе всi витрати, пов’язанi з житлом i забезпеченням. Мешкатимете на колишнiй квартирi пана Тереховського, iз власницею про все домовлено. Заодно й придивитеся до всього там, на мiсцi. Побудете, так би мовити, у його шкурi.

Якiв хотiв зауважити, що з огляду на долю приятеля нi за якi грошi не бажае побути в Жигмонтовiй шкурi, але вчасно зупинився – зараз не час присiкуватися до слiв. Лiтнiй полiцмейстер знервований i втомлений: кiлька нерозкритих убивств за короткий промiжок часу – це не жарти.

– Також я волiв би пошвидше оглянути тiло. Тiла…

– За цим справа не стане – я звелю провести вас до льодовнi, щойно з’ясуемо всi деталi. – Полiцмейстер замовк, нiби збирався з думками, а тодi рiшуче заговорив далi: – Знаете, пане Ровнер, як офiцiйна особа я не маю права доручати вам те, що не належить до компетенцii запрошеного медичного експерта. Але як людина… Зiзнаюся, що у моему пiдпорядкуваннi не знайдеться метикованих хлопцiв, аби доручити iм цю справу. Саме тому ми так довго билися, доки запросили до нас на службу пана Тереховського. Вiн повинен був стати тiею молодою кров’ю, якоi нам не виста…

Полiцмейстер затнувся, немов перечепився через слово «кров», але опанував себе й продовжив:

– Ми втратили слiдчого. А до цього, за дещо схожих обставин, загинуло ще двое людей. Я не можу вам наказувати, але якби ви погодилися…

– Я зроблю все, що зможу, – Якiв насупився.

– До речi, кабiнет пана Тереховського також у вашому розпорядженнi. І наостанок дам вам пораду – познайомтеся з отцем Олексiем.



Якiв мовчки сидiв у Жигмонтовiй комiрчинi, яку полiцмейстер гордо назвав кабiнетом, за столом, заваленим паперами й теками зi старими справами. Вiн упiвока переглянув одну – минулорiчну, а тодi спробував уявити, що ж робив тут Жигмонт востанне, перед тим, як подався назустрiч власнiй смертi. Полiцiянт, який чергував тiеi ночi, стверджував, що приятель засидiвся допiзна й пiшов додому близько о пiв на другу, неймовiрно втомлений.

Якiв висунув шухляду й отетерiло витрiщився на револьвер. Забув? Чи залишив навмисне? І тiеi самоi ночi потрапив до рук убивцi.

Вiн торкнувся пальцями холодного рукiв’я. Вiд часу засiдки в аптецi Деревоеда Ровнер не брав до рук зброi, але пам’ятав, що та даруе впевненiсть. Зараз же, коли десь поряд бродить таемничий убивця принаймнi трьох людей, такою впевненiстю легковажити не варт. Отож Якiв зважив у руцi Жигмонтiв револьвер i поклав його до кишенi.

Що робити далi? Очевидно, що папери на столi доведеться ретельно переглянути (цiкавився ж ними покiйний!), але пiзнiше. Зараз годилося б навiдатися до льодовнi й оглянути тiла. Чи краще спочатку обстежити мiсце вбивства? Хоча, зважаючи на те, що вiд часу пригоди минуло понад двi доби, нiчого важливого, найiмовiрнiше, знайти не вдасться (Ровнер не надто покладався на власну спостережливiсть, доки не йшлося про огляд тiл: як не крути, але вiн таки лiкар, а не слiдчий).

На Жигмонта напали просто посеред вулицi… Якiв здригнувся, коли зрозумiв, що тiеi осоружноi ночi його приятель прямував додому – туди саме, де сьогоднi, за словами полiцмейстера, уперше ночуватиме й вiн. Тiло вкрилося гусячою шкiрою, i пересохло в горлi: поверталися давнi спогади, уже майже забутi. Із закамаркiв пiдсвiдомостi знову виповзла вранiшня незбагненна тривога.

Що ж такого з’ясував у ходi слiдства Жигмонт, що його прибрали? Зрозумiло ж бо, що слiдчого просто так не вбивають. Отже, той рухався в потрiбному напрямi.

Вiд розумiння, що тепер небезпека чигае й на нього, Якiв знову вiдчув морозець на шкiрi. Вiн витяг з кишенi Жигмонтiв револьвер i мiцно стиснув рукiв’я, нiби шукаючи у зброi захисту. Подiяло. Дрижаки вiдступили. Але залишили невпевненiсть i розгубленiсть. Ровнер вирiшив, що мусить виростити очi на потилицi й по десять разiв продумувати кожен крок, аби не стати черговою жертвою таемничого вбивцi.

На згадку про спосiб убивства Якова знову обсiли важкi думи. Для чого вбивця знекровлював тiла? І що, власне, спричиняло смерть? Адже, як стверджувала полiцiя, на тiлi Жигмонта не було видимих ушкоджень.

Якiв гримнув стiльцем i рiшуче пiдвiвся. Анiж морочити голову запитаннями без вiдповiдi, краще взятися за те, що вмiеш – нарештi оглянути тiло Жигмонта. Ровнер був певен, що пiсля цього роздобуде достатньо фактажу для побудови перших ланцюжкiв логiчних умовиводiв. А там – буде видно.

За пiв години Якiв iз провiдником – пiдтоптаним, але досить кремезним городовим – уже стояли пiд дверима льодовнi й по черзi гамселили об iхнi товстi дошки, марно вiдбиваючи собi кулаки.

– Чорти б ухопили того фершала! – густим басом гудiв городовий, бебехкаючи кулаком у дверi.

– А вiн, що, сам тут? – Якiв розтирав вiдтовчену руку.

– Та мае ж iще й вартовий бути, – дещо здивовано вiдповiв городовий, нiби й сам щойно про це згадав.

– Де ж вони?

– Ясно де, – городовий роздратовано сплюнув. – Повпивалися, та й годi!

– Але ж на службi!

– А iм що до того?

Дверi отримали чергову порцiю ударiв, але ситуацiю це не змiнило: чоловiки стовбичили пiд льодовнею вже добрячi двадцять хвилин.

– Я так просто не вiдступлю! – Городовий розлютився не на жарт. – Сьогоднi ж доповiм пановi полiцмейстеру, щоби пиякiв… утришия!

Якiв тим часом обводив поглядом мiцну будiвлю, примiряючись, чи не вдасться потрапити досередини iнакше, як у дверi, але складена з грубо обтесаного каменю фасадна стiна нагадувала фортечний мур. Маленькi – ледве голову встромити – вiконця до всього були ще й загратованi. Певно, сьогоднi нiчого не вийде, доведеться повертати звiдси голоблi…

Вiн рвучко обернувся на протяжний рип дверей i громоподiбну лайку городового.

– Ах ти ж п-падлюко!

Якiв умить пiдскочив до входу й устиг перехопити важку руку полiцiянта, доки той не накоiв непоправного.

– А… а ви х-хто такi? – У дверях похитувався, ледве тримаючись на ногах, розхристаний вартовий. Каламутнi очi ковзали по прибулих, але навiть проблиску здорового глузду в них не читалося. – В-вам шо тут нада?

– Та я тобi! – знову гарикнув городовий, але Ровнер, почуваючись старшим, перехопив iнiцiативу.

– Менi треба оглянути трупи!

– Трупи? – Вартовий отетерiло витрiщився на Якова. – Йякi т-трупи?

– Зрозумiло… – Якiв озирнувся на городового й кивнув, показуючи, що слова тут не допоможуть. Той вишкiрився, стиснув кулаки й посунув уперед.

– Е… Стiй… – вартовий спробував зупинити нахабне вторгнення на пiдконтрольну йому територiю, але наступноi митi отримав потужного потиличника. Вiн кавкнув, схопився за голову й повiльно сповз по стiнцi на брудну пiдлогу.

– Я тобi постою… – городовий розгладив вуса, переступив через тiло, що подавало слабкi ознаки життя, i потупав до напiвтемного коридору. Якiв не змусив на себе чекати.

У льодовнi смердiло. І геть не занедбаним чи старим примiщенням. І навiть не перегаром чи немитим тiлом, що було б цiлком логiчно, зважаючи на стан вартового. Зовсiм нi. Якiв знав цей сморiд. Так тхнуть запущенi гангренознi рани. Примiщення наповнював солодкавий i важкий дух смертi – сморiд мертвоi плотi.

– Тьху, – городовий гидливо сплюнув. – Вчадiти можна!

На його голос iз дальньоi кiмнатки в коридор ледве виповзло ще одне тiло, котре, так само як i вартовий, ледве перебирало ногами.

– Матiр божа… – городовий зупинився, наче вкопаний, i безпорадно озирнувся на Якова.

– Що сталося? – Той з-за спини городового не встиг розгледiти чергового п’яничку.

– А ось i фершал…

Якiв отетерiло переводив погляд iз городового на вартового, а з того – на фельдшера, i не йняв вiри побаченому. Фельдшер, який повинен був допомагати йому пiд час огляду тiл, сам не надто вiдрiзнявся вiд трупа, хiба поставленого вертикально. Вiн знеможено чiплявся обома руками за одвiрок i ледве знаходив сили, аби тримати голову.

Якiв не терпiв пиякiв. А надто пиякiв, що не виконували свою роботу, як ось зараз. Вiн спохмурнiв i повiльно пiшов назустрiч фельдшеровi, не вiдкидаючи можливостi пустити в хiд кулаки.

– Менi треба оглянути тiло.

Бiдолаха намагався сфокусувати погляд на грiзному вiдвiдувачевi, якому раптом заманулося щось вимагати.

– А ви, в-власне, хто такий?

Якiв наблизився до напiвпритомного фельдшера i скривився вiд iдкого смороду невiдомого трунку, що ним накачувалися чоловiки. Втiм вiн одразу опанував себе та промовив майже рiвним голосом:

– Мое прiзвище – Ровнер. За дорученням полiцмейстера я маю намiр оглянути тiло Жигмонта Тереховського. Слiдчого… Колишнього слiдчого…

Фельдшер якусь мить нiмо тупився в Якова, потiм хитнувся всiм тiлом, а тодi зусиллям волi повернув його назад до кiмнатки, звiдки нещодавно виплив. Якiв рушив за ним слiдом. Городовий же тримався позаду, намагаючись марно поставити на ноги вартового, який щоразу сповзав по стiнi, i мовчки стежив за розвитком подiй.

Кiмнатка вразила Якова неймовiрним розгардiяшем. Вона, вочевидь, правила i за вартiвню, i за архiв, i за приймальню. Й тому не становила собою нiчого конкретного, окрiм як звалища непотребу. А також цiлком зручного мiсця, аби напитися до безпам’ятства двом знудженим чолов’ягам, свято впевненим, що сьогоднi iх нiхто не потурбуе.

Вузеньке вiкно не пропускало до кiмнати достатньо свiтла, а тому тут горiла лампа, сповнюючи гасовим смородом i без того сперту атмосферу (навiть у звиклого до важких лiкарняних запахiв Якова вiд запаморочливого «аромату» пiшла обертом голова). Але панував у затхлому примiщеннi моторошний дух мертвечини.

І це було дивно. Притлумлюючи огиду, Якiв глибоко втягнув у себе повiтря, аби переконатися, що не помилився. У льодовнi не повинно бути такого запаху, бо вiн означае лише одне: тiла зберiгають неналежно. Та, дивлячись на вартового та фельдшера, не важко було здогадатися, чому в льодовнi заведено такий порядок.

– Тут завжди так? – Якiв обернувся до городового. Його голос був крижаним.

– Та Боже збав! – Той замахав руками. – Звiсно, я не так часто сюди навiдуюся, але кiлька тижнiв тому геть усе iнакше було. Я сам не тямлю, що це з ними стало!

– Гм… – Якiв залишався небагатослiвним, тим часом знову зазирнув до вартiвнi, де фельдшер марно намагався вiдшукати у старiй шафi потрiбнi папери. Вiн перекладав iз мiсця на мiсце потертi теки, щось бурмотiв собi пiд носа, щохвилини заточувався, дивом тримаючись на ногах, але бажаного не знаходив.

– А, йяаке тiло, кажете, в-вам треба?

– Жигмонт. Тереховський. – Якiв вiдчув, що йому вриваеться терпець, i одним скоком наблизився до шафи з намiром самостiйно взяти затребуванi документи. – Останне тiло, що сюди доправили.

– Останне? – Фельдшер вiдсахнувся вiд Якова, неначе побачив перед собою воскреслого мерця, перечепився через ослiн i загримiв на пiдлогу, збиваючи зi столу пляшки й кухлi. Одночасно з коридору почулися здавленi зойки вартового та лайка полiцiянта.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65924998&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Ружична – колись село на пiвденнiй околицi Проскурова, тепер – один iз мiкрорайонiв Хмельницького. (Тут i далi прим. авт.)




2


Дунаiвцi – мiстечко приблизно за 20 км на пiвнiч вiд Кам’янця-Подiльського.




3


Перший пасажирський потяг до Кам’янця прибув лише 14 березня 1914 року.




4


Уперше опублiкований 1897 року.




5


Сiцiнський Юхим Йосипович (27.10.1859—07.12.1937) – iсторик, археолог i культурно-громадський дiяч Подiлля, православний священник, член Історичного товариства Нестора-лiтописця (вiд 1896), дiйсний член НТШ (вiд 1899) i Украiнського наукового товариства в Киевi (вiд 1906), Киiвського товариства охорони пам’ятникiв старовини та мистецтва.




6


Купець першоi гiльдii. Один iз найбагатших мешканцiв Проскурова.




7


Так званий «будинок Берлянта» було зведено в 1910–1911 рр., а зруйновано – 1941 р.




8


Керував мiстом упродовж 1884–1892 та 1896–1900 рр.




9


Реальний будинок на вулицi Шпитальнiй (Госпiтальнiй) № 5. Щоправда, iсторiя про гаремну в’язницю е дещо прикрашеною.