Мандри убивцi. Assassin 3
Робiн Гобб


Для Королiвства Шести герцогств настали темнi часи. Сховавшись у затишку рiдного герцогства Ферроу, узурпатор Регал Провiсник виснажуе краiну захмарними податками. Тим часом Прибережнi герцогства потерпають вiд дедалi частiших наiздiв червоних кораблiв. Єдиний, хто здатен покласти цьому край, – королiвський убивця Фiтц Чiвелрi, який, повернувшись до життя завдяки магii Вiту, здаеться, назавжди забув про те, як бути людиною. Та прийшов час зробити вибiр: i далi жити як дикий вовк чи нарештi стати Каталiзатором великих подiй? Серед непроглядного мороку самотностi Фiтц вирушить у довгу подорож, щоб повернути мир у краiну й вiднайти себе. Однак спочатку буде руйнiвна та спопеляюча помста, якоi так давно жадав цей майстер убивчого ремесла…





Робiн Гобб

Мандри убивцi. Assassin 3


Цiлковито справжнiй Кет Огден,



яка в дитинствi погрожувала, що виросте i стане

танцюристкою степу,

фехтувальницею,

дзюдоiсткою,

кiнозiркою,

археологинею та

Президенткою США.



І ось напрочуд швидко наближаеться до кiнця свого списку.



Нiколи не плутай фiльм iз книжкою.



© Robin Hobb, 1997

© Depositphotos.com / PicsFive, mikeaubry, filmfoto, Nihongo, ayvan, Andrey_Kuzmin, обкладинка, 2021

© HarperCollins Publishers Ltd, карта

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2021















Пролог. Забутий


Щоранку я прокидаюся з чорнильними плямами на руках. Інколи сплю долiлиць за робочим столом, обличчям мiж безладно розкиданих паперових аркушiв i сувоiв. Мiй хлопець, увiйшовши з тацею, може набратися вiдваги й дорiкнути менi, що попереднього вечора я не вклався до лiжка. Та часом гляне на мое обличчя i промовчить. Я не намагаюся пояснити йому, навiщо роблю те, що роблю. Це не та таемниця, яку можна передати молодшому за себе: сам повинен ii вiдкрити i збагнути.

Чоловiк мусить мати життеву мету. Тепер я це знаю, але, щоб цього навчитися, потрiбнi були першi двадцять лiт мого життя. Не думаю, що я в цьому якийсь винятковий. А все-таки раз вивчений урок зостався зi мною. Отож, маючи небагато занять, крiм долання болю, я шукав собi дiла. І обрав завдання, на користь якого колись давно висловилися ледi Пейшенс та писар Федврен. Я розпочав цi сторiнки зi спроби запису зв’язноi iсторii Королiвства Шести герцогств. Однак виявилося, що менi складно довго зосереджуватися на однiй темi, тож я зайнявся меншими дослiдженнями – власними теорiями магii, судженнями про полiтичнi структури та роздумами про iншi культури. Коли ж я почуваюся особливо зле i не можу впорядкувати власних думок настiльки, щоб iх записати, то працюю над перекладами або намагаюся розбiрливiше переписати старi документи. Шукаю заняття для рук, сподiваючись цим вiдволiкти мозок.

Для мене писання – те саме, що для Верiтi рисування карт. Дбання про деталi та необхiдноi концентрацii майже достатньо, аби забути як про наркотичний потяг, так i про залишковий бiль через те, що колись йому пiддавався. У такiй працi можна загубитися i забутися. Або ж зануритися глибше i знайти численнi спогади про себе самого. Я аж надто часто виявляв, що далеко збочив вiд iсторii герцогств до iсторii Фiтца Чiвелрi. Цi спогади залишають мене вiч-на-вiч iз тим, ким я колись був i ким потiм став.

Дивовижно, скiльки подробиць можна згадати, коли такий виклад глибоко тебе поглине. Не всi прикликанi мною спогади болiснi. Я мав немало добрих друзiв, i вони виявилися вiрнiшими, нiж я мiг сподiватися. Знав красу та радiсть, що випробовували сили мого серця так само сильно, як трагедii та потворнiсть. А все-таки я, здаеться, маю бiльше похмурих спогадiв, нiж бiльшiсть людей; мало хто знае смерть у пiдземеллi чи пам’ятае себе в домовинi, закопанiй пiд снiгом. Мозок сахаеться вiд таких подробиць. Згадати, що Регал убив мене, – це одне. Геть iнше – поринати в спогади про те, як тяглися днi та ночi, коли мене морено голодом i бито смертним боем. При згадцi про це досi, через стiльки лiт, трапляються хвилини, коли моi нутрощi крижанiють. Пам’ятаю очi того чоловiка i звук удару, яким вiн ламае менi носа. Все ще увi снi потрапляю до кiмнати, в якiй змагаюся, аби втриматися на ногах, намагаюся не думати про те, як зробити останне зусилля, щоб убити Регала. Пам’ятаю завданий ним удар, що розiрвав мою опухлу шкiру та залишив на обличчi шрам, який я маю до цього дня.

Нiколи не прощу собi трiумфу, який я подарував йому тим, що спожив отруту i помер.

Та ще бiльшого болю завдають менi спогади про те, що я втратив. Коли Регал убив мене, я помер. Нiколи бiльше я не був загальновiдомим як Фiтц Чiвелрi, нiколи не вiдновив зв’язку з людьми Оленячого замку, якi знали мене з шестилiтнього вiку. Нiколи бiльше не замешкав у Оленячому замку, нiколи не прислуговував ледi Пейшенс i не сидiв бiля Чейдових нiг перед камiном. Ритми життiв, переплетених колись iз моiм життям, були мною втраченi. Частина моiх друзiв померла, iншi одружилися, в них народилися i пiдросли дiти, а я не бачив усього цього. Хоча мое тiло перестало бути тiлом молодого здорового чоловiка, багато тих, якi колись називали мене другом, досi живi. Інколи я все ще прагну торкнутися iх поглядом i руками, втихомиривши цим дотиком довголiтню самотнiсть.

Не можу зробити цього.

Цi роки для мене втрачено, як i майбутнi роки iхнього життя. Втратив я i той час – не довший за мiсяць, хоча менi вiн здавався куди довшим, – коли був замкнутий у пiдземеллях, а потiм у трунi. Мiй король помер у мене на руках, але я не бачив, як його поховано. Не був я присутнiй i на радi пiсля моеi смертi, коли мене визнано винним у вживаннi магii Вiту, а тим самим ухвалено, що я заслужив завданоi менi смертi.

Пейшенс постала, вимагаючи вiддати iй мое тiло. Дружина мого батька, колись так болiсно вражена вiдкриттям, що до шлюбу вiн сплодив бастарда, забрала мене з тiеi камери. Це ii руки омили мое тiло перед похованням, випростали моi кiнцiвки i сповили мене смертним саваном. Дивакувата ексцентрична ледi Пейшенс не знати чого очистила моi рани i перев’язала iх так старанно, наче я все ще був живим. Вона сама наказала викопати менi могилу та опустити в неi домовину. Вона i Лейсi, ii помiчниця, оплакували мене, коли всi iншi, керованi страхом чи огидою до мого злочину, покинули мене.

А втiм, вона нiчого не знала про те, як Баррiч i Чейд, мiй наставник в убивствi, за кiлька ночей прийшли до цiеi могили, розкопали снiг, що нападав зверху, скинули замерзлi грудки землi, якою засипано мою домовину. Лише цi двое були там, коли Баррiч зiрвав вiко труни, витяг звiдти мое тiло, а тодi, за допомогою власноi магii Вiту, прикликав вовка, якому довiрено мою душу. Вони вiдiбрали у вовка цю душу i знову запечатали ii у скатованому тiлi, звiдки вона втекла. Пiдвели мене й привчали знову ходити у людськiй подобi, згадати, як це – мати короля i бути зв’язаним присягою. Я досi не знаю, чи дякувати iм за це. Можливо, як запевняе Блазень, вони не мали вибору. Можливо, йдеться не про подяку чи провину, а лише про розпiзнання сил, якi нас ведуть i зв’язують iз неминучою долею.




Роздiл 1. Народження в могилi




У Державах Чалседу тримають рабiв. На них покладено тяжкi роботи. Працюють у шахтах, роздимають мiхи в кузнях, з iх числа набираються смiттярi, землероби та повii. Але, хоч як це дивно, невiльники також няньчать i виховують дiтей, бувають кухарями, писарями, вмiлими ремiсниками. Вся блискуча цивiлiзацiя Чалседу, вiд великих бiблiотек Джепа до легендарних фонтанiв i купалень Сiнджону, мае своiми пiдвалинами iснування класу рабiв.

Найбiльшими постачальниками рабiв е Бiнгтаунськi Купцi. Колись бiльшiсть невiльникiв були военними бранцями, i Чалсед офiцiйно запевняе, що так воно е й досi. Останнiми роками велося замало воен, аби вдовольнити попит на вивчених рабiв. Бiнгтаунськi Купцi напрочуд умiло використовують iншi джерела, а особливо часто у зв’язку з цим згадують пiратство, що розбуялося на Торгових Островах. Чалседськi рабовласники не надто цiкавляться, звiдки походять невiльники, аби тiльки вони були здоровими.

Невiльництво – це звичай, який нiколи не прищепився у Королiвствi Шести герцогств. Вiд чоловiка, засудженого за злочин, можна вимагати, щоб вiн служив тому, кого скривдив, але час подiбного служiння завжди обмежений, i такого слугу нiколи не вважають кимсь нижчим за людину, яка платить за свою провину. Якщо злочин надто жахливий, аби його можна було спокутувати працею, винуватець розплачуеться власною смертю. У Королiвствi Шести герцогств нiхто й нiколи не стае невiльником, а наше право не дозволяе жодному мешканцю королiвства привозити до господи рабiв i тримати iх у неволi. Тому багато рабiв Чалседу, якi так чи iнакше визволяються вiд своiх власникiв, часто шукають притулку в Шести герцогствах, i королiвство стае iхнiм новим домом.

Цi раби приносять iз собою прадавнi традицii та фольклор своiх рiдних краiв. Одна з таких iсторiй, яку я зберiг, розповiдае про дiвчину-веччi, або, як ми сказали б, вiттерку, себто таку, що володiла Вiтом. Вона хотiла покинути батькiвський дiм, пiти за чоловiком, якого любила, та побратися з ним. Батьки дiвчини не вважали його гiдним цього i не дали iй дозволу. Вона була надто слухняною, щоб опиратися iхнiй заборонi. Та була ще й надто палкою жiнкою, щоб жити без того, кого справдi кохала. Злягла i померла вiд туги. Батьки поховали ii з великим смутком i докорами сумлiння, що не дозволили iй пiти за покликом серця. Але вони не знали, що iхня донька була пов’язана Вiтом iз ведмедицею. І коли дiвчина померла, то ведмедиця взяла ii дух пiд опiку, аби вiн не звiльнився вiд свiту. Як настала третя нiч, вiдколи дiвчину поховано, ведмедиця розкопала могилу i повернула дух своеi подруги до ii тiла. Народження в могилi зробило дiвчину новою iстотою, яка не мала вже зобов’язань перед батьками. Тож покинула розбиту труну i подалася шукати того, кого справдi кохала. Ця iсторiя мае сумний кiнець, бо хоча дiвчина й була якийсь час ведмедицею, але все одно нiколи не стала знову цiлковито людиною, i коханий зрiкся ii.

Ця iсторiя пiдказала Баррiчу думку спробувати звiльнити мене з Регалових пiдземель через отруення.


Кiмната була надто гарячою. І надто малою. Хоч як я сапав, це бiльше мене не холодило. Я встав з-за столу i пiшов у куток, до бочки з водою. Зняв iз неi покришку та глибоко ковтнув. Серце зграi пiдвiв голову i майже загарчав:

– Пий з чашки, Фiтце.

Вода стiкала менi по пiдборiддi. Я спокiйно i пильно глянув на нього.

– Витри обличчя. – Серце зграi перевiв погляд з мене знову на своi руки. На них була мазь, вiн втирав ii в якiсь смужки.

Я принюхався до неi. Облизнув губи.

– Я голодний, – сказав я.

– Сядь i закiнчи свою роботу. Тодi поiмо.

Я спробував згадати, чого вiн хоче вiд мене. Вiн провiв рукою над столом, i я згадав. Бiльше шкiряних смужок з мого кiнця столу. Я повернувся i сiв на твердий стiлець.

– Я зараз голодний, – пояснив йому.

Вiн знову глянув на мене так само: наче й не показував зубiв, а однаково загарчав. Серце зграi вмiв гарчати самими очима. Я зiтхнув. Мазь, яку вiн уживав, дуже добре пахла. Я ковтнув слину. Тодi подивився вниз. Передi мною на столi лежали смужки шкiри i шматки металу. Якийсь час я на них дивився. Потiм Серце зграi вiдклав смужки та витер руки об ганчiрку. Пiдiйшов, став бiля мене, я мусив обернутися, щоб його побачити.

– Ось, – сказав вiн, торкаючись шкiри передi мною. – Ось тут ти лагодив.

Стояв надi мною, доки я знову не взяв шкiри. Я схилився, щоб ii понюхати, а вiн ударив мене по плечi.

– Не роби цього!

Моi губи здригнулися, але я не загарчав. Коли на нього гарчати, вiн ставав дуже, дуже сердитим. Якусь мить я тримав смужки. Тодi здалося, що моi руки згадали ранiше, нiж це зробив мiй мозок. Я дивився, як моi пальцi працюють зi шкiрою. Закiнчивши, пiдняв зроблене, показав йому i сильно шарпнув, аби показати, що воно витримае, навiть якщо кiнь рвоне головою назад.

– Але коня нема, – вголос згадав я. – Не зосталося жодного коня.

Брате?

Йду. – Я пiдвiвся зi стiльця. Пiдiйшов до дверей.

– Повернися i сядь, – сказав Серце зграi.

Нiчноокий кличе, – вiдповiв я йому.

Тодi згадав, що вiн мене не чуе. Я думав, що вiн зумiв би, якби спробував, але вiн не пробував. Я знав, що, коли знову заговорю до нього так, вiн вiдштовхне мене. Вiн не дозволяв менi часто розмовляти так iз Нiчнооким. Навiть Нiчноокого вiдштовхнув би, якби вовк надто багато зi мною розмовляв. Це здавалося дуже дивним.

– Нiчноокий кличе, – повторив я вголос.

– Знаю.

– Це добрий час, щоб полювати.

– Це ще кращий час, щоб залишитися. Я маю для тебе iжу.

– Ми з Нiчнооким могли б знайти свiже м’ясо. – Рот менi наповнився слиною на саму думку про це. Розiрваний кролик усе ще паруе серед зимовоi ночi. Те, чого я хотiв.

– Нiчноокому доведеться полювати цiеi ночi самому, – вiдповiв менi Серце зграi.

Вiн пiдiйшов до вiкна i трохи прочинив вiконницi. Потягло холодом. Я занюхав Нiчноокого, а далi снiжного кота. Нiчноокий завив.

– Йди геть, – сказав йому Серце зграi. – Зараз iди собi, йди полювати, йди поживитися. Я не маю достатньо iжi, щоб тебе прогодувати.

Нiчноокий вийшов за межi свiтла, що падало з вiкна. Та не вiдiйшов надто далеко. Чекав там на мене, але я знав, що вiн не може довго чекати. Був зараз голодний, як i я.

Серце зграi пiдiйшов до вогню, через який у кiмнатi було надто гаряче. При вогнi стояв казанок. Серце зграi вiдсунув його вiд вогню i зняв покришку. Вийшла пара, а разом iз нею запах. Зерно, корiння та дрiбка запаху м’яса, майже розвареного. Я був такий голодний, що втягнув пахощi носом i заскавчав. Але Серце зграi знову загарчав на мене очима. Тож я повернувся до твердого стiльця. Сiв. Чекав.

Готування зайняло йому багато часу. Вiн зiбрав зi стола всю шкiру та повiсив ii на гачку. Тодi вiдклав горщик iз маззю. Потiм принiс гарячий казанок i поставив на стiл. Пiзнiше – двi миски i двi чашки. Налив води до чашок. Поклав нiж i двi ложки. Принiс iз буфета хлiб i маленький горщик джему. Наклав душенини до миски передi мною, але я знав, що не можу до неi торкнутися. Я мав сидiти й не iсти, а вiн тим часом покраяв хлiб i дав менi шматок. Я мiг тримати хлiб, але не iсти i його, аж доки вiн теж не сяде зi своею тарiлкою, душениною та хлiбом.

– Вiзьми свою ложку, – нагадав менi Серце зграi.

Тодi вiн повiльно сiв на свое крiсло просто поруч зi мною. Я тримав ложку, хлiб i чекав, чекав, чекав. Не зводив з нього очей, але не мiг стримати руху щелепи. Це його розсердило. Я знову стулив рота. Нарештi вiн сказав:

– А тепер iжмо.

Та це ще не був кiнець чеканню. Менi дозволялося лише раз вiдкусити. Потiм слiд зупинитися, пережувати й ковтнути, а тiльки тодi взяти бiльше. Інакше Серце зграi давав менi стусана. Я мiг взяти лише стiльки, скiльки помiщалося в ложцi. Я взяв чашку i напився з неi. Вiн усмiхнувся менi:

– Добре, Фiтце. Добрий хлопець.

Я посмiхнувся у вiдповiдь, але потiм вiдкусив надто великий шматок хлiба, i вiн насупився. Я намагався повiльно пережувати хлiб, але був зараз таким голодним, а iжа була тут, i я не розумiв, чому вiн не дозволив менi з’iсти все вiдразу. Їжа займала надто багато часу. Серце зграi навмисне перегрiв душенину, щоб я обпiк собi рота, взявши забагато. Якусь мить я думав про це. Далi сказав:

– Ти навмисне перегрiв душенину. Я попечуся, якщо iстиму надто швидко.

Цього разу усмiшка з’являлася повiльнiше. Вiн кивнув менi.

Я, як зазвичай, закiнчив iсти ранiше за нього. Мусив сидiти на стiльцi, доки вiн теж не доiсть.

– Ну що ж, Фiтце, – сказав вiн урештi. – Сьогоднi було не так i зле. Гей, хлопче?

Я глянув на нього.

– Скажи менi щось, – промовив вiн.

– Що?

– Що-небудь.

– Що-небудь.

Серце зграi насупився на мене, а я хотiв загарчати, адже ж зробив, що вiн казав. За якийсь час вiн пiдвiвся i взяв пляшку. Налив чогось до своеi чашки. Передав пляшку менi.

– Хочеш трохи?

Я вiдсахнувся. Навiть запах цього колов моi нiздрi.

– Вiдповiдай, – нагадав менi вiн.

– Нi. Нi. Це погана вода.

– Нi. Це погане брендi. Ожинове брендi, дуже дешеве. Я його не терпiв, а ти любив.

Я видув iз носа запах.

– Ми нiколи цього не любили.

Вiн поставив пляшку та чашку на стiл. Пiдвiвся i пiдiйшов до вiкна. Знову вiдчинив його.

– Я сказав тобi йти полювати!

Я вiдчув, що Нiчноокий пiдстрибуе, а тодi тiкае. Нiчноокий, як i я, боявся Серця зграi. Колись я напав на нього. Я довго хворiв, а потiм почувся краще. Хотiв вийти полювати, а Серце зграi менi не дозволив. Вiн став перед дверима, а я кинувся на нього. Вiн ударив мене кулаком, а тодi притис до землi. Вiн не бiльший вiд мене. Але пiдступний i хитрiший. Знае багато способiв притиснути, а бiльшiсть iз них болiснi. Довго тримав мене на долiвцi. Я лежав на спинi, з вiдкритою горлянкою i довго, довго чекав, коли вiн увiп’еться в мене зубами. Щоразу, тiльки-но я ворухнуся, вiн давав менi стусана. Нiчноокий гарчав знадвору, але не наближався до дверей занадто i не намагався ввiйти. Коли я заскавчав, благаючи пощади, вiн знову дав менi стусана.

– Тихо будь! – сказав менi.

Коли я затих, вiн промовив:

– Ти молодший. Я старший i бiльше знаю. Я б’юся краще, нiж ти, полюю краще, нiж ти. Я завжди вищий за тебе. Ти зробиш усе, що я захочу. Ти це розумiеш?

Так, – вiдповiв я. – Так, так, це зграя, розумiю, розумiю.

Але вiн лише вдарив мене знову i тримав так далi, вищиривши зуби, аж доки я не промовив уголос:

– Так, розумiю.

Зараз Серце зграi повернувся до стола та налив брендi до моеi чашки. Поставив передi мною так, щоб я мусив ii понюхати. Я пирхнув.

– Спробуй брендi, – наполягав вiн. – Колись воно тобi смакувало. Ти пив його, коли був молодшим i тобi заборонялося ходити до таверн без мене. А пiзнiше жував м’яту i думав, що я не здогадаюся.

Я заперечно похитав головою.

– Я не зробив би такого, якщо ти менi не казав. Я розумiв.

Серце зграi видав дивний звук – чи то подавився, чи то закашлявся.

– О, ти часто робив те, чого я тобi не казав. Дуже часто.

Я знову хитнув головою.

– Я цього не пригадую.

– Ще нi. Але пригадаеш. – Знову вказав на брендi. – Давай. Спробуй його. Тiльки трiшки. Добре на тебе подiе.

Раз вiн менi звелiв, я спробував. Менi запекло у ротi й у носi, я не мiг позбутися цього смаку. Вилив геть те, що зосталося в чашцi.

– Гаразд. Ото Пейшенс утiшилася б, – тiльки й мовив вiн.

А тодi наказав менi взяти ганчiрку i прибрати те, що я розлив. А ще вимити посуд водою та витерти його досуха.



Інколи на мене находило тремтiння, i я падав. Без причини. Серце зграi намагався мене втримати. Часом через те тремтiння я провалювався в сон. Коли прокидався, все в мене болiло. Груди, плечi. Інколи я прокушував собi язика. Я такого не любив. І воно лякало Нiчноокого.

Інодi зi мною та Нiчнооким був ще хтось iнший, iнший у наших думках. Дуже маленький, але був там. Я не хотiв, щоб хтось знову там був, хтось, крiм мене та Нiчноокого. Вiн про це знав i робився таким маленьким, що переважно його там не було.



Пiзнiше прийшов чоловiк.

– Наближаеться чоловiк, – сказав я Серцю зграi.

Було темно, вогонь у камiнi пригас. Минув добрий час для полювання. Повна темрява. Невдовзi вiн скаже, що час спати.

Вiн менi не вiдповiв. Швидко й легко пiдвiвся та взяв великого ножа, який завжди лежав на столi. Показав менi вiдiйти в куток, вступившись йому з дороги. Тихо пiдiйшов до дверей i чекав. Знадвору я почув, як чоловiк iде по снiгу. Тодi я занюхав його.

– Це той сивий, – сказав Серцю зграi. – Чейд.

Тодi вiн дуже швидко вiдчинив дверi, i сивий увiйшов. Я чхнув, почувши запах, який вiн принiс. Вiн завжди пах порошком зi сухого листя та всiляким димом. Був худим та старим, але Серце зграi завжди поводився з ним як iз вищим. Серце зграi докинув ще дров до вогню. У кiмнатi стало яснiше й теплiше. Сивий зняв каптур. Якийсь час дивився на мене ясними очима, нiби чогось чекав. Тодi заговорив до Серця зграi.

– Як вiн? Є покращення?

Серце зграi знизав плечима.

– Почувши твiй запах, назвав твое iм’я. Вже тиждень не було нападiв. Три днi тому полагодив менi трохи упряжi. І добре це зробив.

– Вже не пробуе гризти шкiру?

– Нi. Хоча б доки я за ним пильную. Та й вiн добре знае цю роботу. Вона може щось у ньому розворушити. – Серце зграi реготнув. – Хай там як, полагоджену упряж можна продати.

Сивий пiдiйшов, став при вогнi i простяг до нього руки. На руках мав плями. Серце зграi видобув пляшку брендi. Вони розлили напiй у чашки. Вiн змусив мене тримати посудину, на днi якоi було трохи брендi, але не наказав менi куштувати. Вони розмовляли – довго, довго, довго, про речi, якi не мали нiчого спiльного з iжею, сном чи полюванням. Сивий щось чув про якусь жiнку. Це мало бути критичним пунктом, центром гуртування герцогств. Серце зграi промовив:

– Не розмовлятиму про це при Фiтцовi. Я обiцяв.

Сивий спитав, чи вiн думае, що я розумiю, а Серце зграi вiдповiв, що це байдуже, вiн обiцяв. Я хотiв пiти спати, але вони наказали менi сидiти на стiльцi. Коли старий збирався iти, Серце зграi сказав:

– Для тебе дуже небезпечно приходити сюди. Та ще й задалеко. Ти зумiеш повернутися?

Сивий лише посмiхнувся.

– Маю своi стежки, Баррiчу, – вiдповiв вiн.

Я теж усмiхнувся, згадавши, що вiн завжди пишався своiми таемницями.



Одного дня Серце зграi пiшов, залишивши мене самого. Не зв’язав мене. Тiльки сказав:

– Тут лежить трохи вiвса. Як захочеш без мене iсти, мусиш згадати, як його зварити. Якщо вийдеш iз дому крiзь дверi чи вiкно, якщо бодай вiдчиниш дверi чи вiкно, я про це знатиму. І поб’ю тебе до смертi. Зрозумiв?

– Так, – вiдповiв я.

Вiн, здавалося, дуже сердився на мене, хоч я не пригадував, щоб зробив щось, чого вiн не казав менi робити. Вiн вiдчинив коробочку i вийняв iз неi якiсь речi. Переважно це були металевi кружальця. Монети. Одну рiч я згадав. Вона була блискуча i викривлена як мiсяць-молодик, а коли я вперше ii взяв, пахла кров’ю. Я бився за неi з iншим. Не мiг згадати, чи хотiв я ii, але бився i здобув. Тепер я ii не хотiв. Вiн пiдняв ii на ланцюжку, придивився, а тодi поклав до капшука. Менi було байдуже, що вiн ii забрав.

Без Серця зграi я дуже, дуже зголоднiв. Коли вiн повернувся, я зачув на ньому запах. Запах самицi. Не сильний i змiшаний з луговим запахом. Але через цей добрий запах я запрагнув чогось, що не було нi iжею, нi водою, нi полюванням. Я пiдiйшов до нього, щоб обнюхати, та вiн цього не помiтив. Наварив вiвсянки, i ми iли. Тодi просто сидiв перед вогнем i здавався дуже, дуже сумним. Я встав i принiс пляшку брендi. Принiс ii йому разом iз чашкою. Вiн забрав у мене те й те, але не усмiхнувся.

– Може, завтра я навчу тебе приносити палицю, – сказав Серце зграi. – Може, це саме те, що тобi пiд силу.

Тодi випив усе брендi, що було в пляшцi, а потiм вiдкоркував наступну пляшку. Я сидiв i спостерiгав за ним. Коли вiн заснув, я взяв його плащ, вiд якого так пахло. Розклав на долiвцi i лiг зверху, вдихаючи той запах, аж доки не заснув.

Менi щось снилося, але воно не мало сенсу. Там була жiнка, що пахла, як Баррiчiв плащ, а я не хотiв, щоб вона пiшла. Була моею жiнкою, але, коли вона пiшла, я не пiшов за нею слiдом. Це й усе, що я запам’ятав. Недобре було це пам’ятати, так само як недобре бути голодним або спраглим.



Вiн змусив мене сидiти вдома. Сидiти вдома довго-довго, коли едине, чого я прагнув, – це вийти надвiр. Але цього разу падав дощ, дуже сильний, такий сильний, що майже весь снiг розтанув. Раптом здалося, що добре нiкуди не виходити.

– Баррiчу, – озвався я, i вiн рiзко глянув на мене.

Я думав, що вiн на мене нападе, так швидко ворухнувся. Я намагався не кулитися. Інколи це його дратувало.

– Що таке, Фiтце? – спитав вiн, а його голос був лагiдним.

– Я голодний, – сказав я. – Зараз.

Вiн дав менi великий шматок м’яса. Вареного м’яса, але великий. Я з’iв надто швидко, а вiн стежив за мною, але не казав менi не робити так i не дав менi стусана. Цього разу.



Я постiйно чухав обличчя. По пiдборiддю. Нарештi пiшов i став перед Баррiчем. Почухався перед ним.

– Не люблю цього, – сказав я йому.

Вiн здавався здивованим. Але дав менi дуже гарячу воду, мило i дуже гострий нiж. Ще дав менi кругле шкельце з чоловiком усерединi. Я довго дивився на того чоловiка. Аж затремтiв через це. Його очi були схожими на очi Баррiча, обведенi бiлим, але ще темнiшi. Не вовчi очi. Шерсть на ньому була темна, як у Баррiча, але волос на щелепах був нерiвним i грубим. Я торкнувся бороди i побачив пальцi на обличчi чоловiка. Це було дивно.

– Голися, але будь обережний, – промовив до мене Баррiч.

Я майже пам’ятав, як це. Запах мила, гаряча вода на моему обличчi. Але гостре-прегостре лезо весь час мене рiзало. Дрiбнi порiзи, що пощипували. Потiм я глянув на чоловiка в округлому шкельцi. «Фiтц, – подумав я. – Майже як Фiтц». Весь покривавився.

– Я весь покривавився, – сказав я Баррiчу.

Вiн посмiявся з мене.

– Ти завжди кривавився, коли голився. Завжди надто поспiшаеш.

Вiн узяв гостре-прегостре лезо.

– Сиди тихо, – наказав менi. – Ти пропустив кiлька мiсць.

Я сидiв дуже тихо, а вiн мене не порiзав. Тяжко було сидiти тихо, коли вiн до мене пiдiйшов i так зблизька на мене глянув. Закiнчивши, взяв мене долонею за пiдборiддя i придивився до мене. Дивився дуже пильно.

– Фiтце? – сказав Баррiч.

Крутнув головою i всмiхнувся менi, але усмiшка розвiялася, тiльки-но я на нього глянув. Дав менi щiтку.

– Тут нема коня, щоб його вичiсувати, – промовив я.

Вiн здавався майже задоволеним.

– Причеши оце, – сказав i покошлатив менi волосся.

Змусив мене причiсуватися, аж доки воно не лягло рiвно. У мене на головi були болючi мiсця. Баррiч насупився, побачивши, що я кривлюся. Забрав у мене щiтку i наказав стояти спокiйно, а сам тим часом оглянув мою голову, торкаючи волосся.

– От байстрюк! – грубо сказав вiн, а коли я скулився, додав: – Не ти.

Повiльно похитав головою. Поплескав мене по плечi.

– З часом бiль мине, – промовив Баррiч.

Показав менi, як вiдкинути волосся назад i зв’язати його шкiряною стрiчкою. Воно було досить довгим.

– Так краще, – сказав вiн. – Знову маеш вигляд чоловiка.



Я прокинувся зi сну з дрижанням i криком. Сiв i почав плакати. Баррiч прийшов до мене зi свого лiжка.

– Що не так, Фiтце? Все гаразд?

– Вiн забрав мене у матерi! – сказав я. – Забрав мене вiд неi. Я був надто малим, щоб пiти вiд неi.

– Я знаю, – вiдповiв Баррiч. – Я знаю. Але це було вже давно. Тепер ти тут, у безпецi.

Вiн здавався майже переляканим.

– Напустив диму в нору, – говорив я йому. – Зробив з моеi матерi та братiв шкури.

Його обличчя змiнилося, а голос перестав бути лагiдним.

– Нi, Фiтце. То була не твоя мати. То був сон вовка. Нiчноокого. Таке могло трапитися з Нiчнооким. Але не з тобою.

– О так, так i було, – сказав я йому i зненацька розсердився. – Так i було, так i здавалося. Точнiсiнько так само.

Я встав iз лiжка й почав ходити по кiмнатi. Ходив дуже довго, аж доки позбувся того почуття. Баррiч сидiв i стежив за мною. Доки я ходив, вiн випив силу-силенну брендi.



Одного весняного дня я стояв i дивився у вiкно. Запах свiту був добрим, живим i новим. Я потягся i поворушив раменами. Вiдчув, як моi костi трiщать у суглобах.

– Гарний ранок для прогулянки верхи, – сказав я.

Обернувся i глянув на Баррiча. Вiн мiшав вiвсянку в казанку над вогнем. Пiдiйшов i став бiля мене.

– У горах досi зима, – тихо сказав вiн. – Цiкаво, чи Кеттрiкен безпечно повернулася додому?

– Якщо нi, то не з вини Сажки, – промовив я.

Раптом щось у менi перевернулося i болiсно мене кольнуло, аж менi на мить перехопило подих. Я намагався збагнути, що це, та воно втекло вiд мене. Я не хотiв його доганяти, але знав – це рiч, на яку я мушу полювати. Це наче полювання на ведмедя. Коли я до нього наближався, воно обернулося проти мене i намагалося вразити. Але щось у ньому змусило мене прагнути йти за ним слiдом. Я глибоко вдихнув i витрусив його з себе. Тодi знову вдихнув, зi звуком, який зав’яз менi в горлянцi.

Баррiч поблизу мене був дуже спокiйним i мовчазним. Чекав мене.

Брате, ти вовк. Повертайся, покинь те, що тебе ранить, – перестерiг мене Нiчноокий.

Я вiдстрибнув назад.

Тодi Баррiч затупотiв кiмнатою, лаючи те i се й давши вiвсянцi пригорiти. Та ми однаково мусили ii з’iсти, бо нiчого iншого не було.



Якийсь час Баррiч шарпав мене. «Пам’ятаеш?» – питав вiн раз у раз. Не залишав мене самого. Називав iмена i змушував пробувати сказати, хто це. Інколи я знав, хоч i небагато. «Жiнка, – вiдповiв я, коли вiн назвав Пейшенс. – Жiнка в кiмнатi з рослинами». Я намагався, але вiн i далi сердився на мене.

Коли я спав уночi, то бачив сни. Сни про тремке свiтло, що танцювало по кам’янiй стiнi. Та про очi в маленькому вiконцi. Сни стискали мене i не давали дихати. Якби менi вистачило повiтря на крик, я мiг би прокинутися. Інколи довго тривало, перш нiж менi вдавалося вдихнути достатньо. Баррiч теж прокидався i хапав великий нiж зi столу. «Що таке, що таке?» – питав мене. Та я не мiг йому сказати.

Безпечнiше було спати вдень, надворi, де пахло травою та землею. Тодi сни про кам’янi стiни не приходили. Натомiсть приходила жiнка i солодко до мене пригорталася. Пахла луговими квiтами, а ii вуста смакували, як мед. Бiль вiд цих снiв приходив, коли я прокидався, знаючи, що вона пiшла назавжди, що ii забрав хтось iнший. Вночi я сидiв, дивлячись у вогонь. Намагався не думати про холоднi кам’янi стiни, про темнi заплаканi очi та солодкi вуста, повнi гiрких слiв. Я не спав. Не смiв навiть лягти. Баррiч не змушував мене.



Одного дня повернувся Чейд. Вiдпустив довгу бороду й надягнув капелюха з широкими крисами, як у мандрiвного перекупника, та я однаково його пiзнав. Коли вiн прийшов, Баррiча не було вдома, але я його впустив. Я не знав, чого вiн прийшов.

– Хочете трохи брендi? – спитав я, думаючи, що вiн за цим i прийшов.

Чейд придивився до мене зблизька i майже усмiхнувся.

– Фiтц? – сказав вiн. Повернув голову вбiк, заглянув менi в обличчя. – Отож. Як ти?

Я не знав, що на це вiдповiсти, тож просто на нього подивився. За якийсь час вiн наставив чайник. Розпакував свою торбину. Принiс чай з прянощами, трохи сиру та вуджену рибу. Ще витяг пакунки зiлля i розставив рядком на столi. Тодi вийняв шкiряного капшука. Там усерединi був великий жовтий кристал, саме такий, щоб заповнити його долоню. На днi торбини була велика плитка миска, покрита зсередини блакитною глазур’ю. Вiн поставив ii на стiл i наповнив чистою водою. Тут повернувся Баррiч. Вiн ходив ловити рибу. Принiс шiсть рибок, прив’язаних до шнурка. То були риби зi струмка, не морськi. Слизькi та блискучi. Вiн уже iх випатрав.

– Тепер ти залишаеш його самого? – спитав Чейд Баррiча пiсля того, як вони привiталися.

– Я мусив роздобути харчi.

– То ти вже йому довiряеш?

Баррiч вiдвiв очi.

– Я вишколив силу-силенну тварин. Навчити когось робити те, що йому наказано, – не те саме, що довiряти людинi.

Баррiч пiдсмажив рибу на сковородi, а потiм ми iли. Ще мали сир i чай. Тодi, доки я мив сковороду й тарiлки, вони сидiли та розмовляли.

– Я хочу спробувати зiлля, – сказав Чейд Баррiчу. – Або воду чи кристал. Однаково. Що-небудь. Починаю думати, чи вiн насправдi не… там.

– Вiн тут, – тихо запевнив Баррiч. – Дай йому час. Не думаю, що iдея з зiллям добра. Перш нiж… змiнитися, вiн надто полюбив його. Пiд кiнець завжди був або хворий, або переповнений енергiею. Як не провалювався у прiрву смутку, то був вичерпаний боротьбою або ж тим, що служив як людина короля чи Верiтi, чи Шрюду. А потiм, замiсть вiдпочити, вдавався до ельфiйськоi кори. Забув, як це – просто вiдпочити i дати своему тiлу одужати. Нiколи цього не чекав. Останньоi ночi… ти дав йому насiння каррiсу, правда? Фоксглов казала, що нiколи чогось такого не бачила. Думаю, що йому на допомогу могло б прийти бiльше людей, якби вони так не злякалися. Старий Блейд, сердега, думав, що вiн ошалiв. Нiколи потiм не пробачив собi, що звалив його. Хотiв би я, аби вiн довiдався, що хлопець насправдi не помер.

– Не було часу брати й вибирати. Я дав йому те, що мав пiд руками. Не думав, що вiн так ошалiе вiд насiння каррiсу.

– Ти мiг вiдмовити йому, – тихо сказав Баррiч.

– Це б його не зупинило. Пiшов би так, як був, вичерпаний, i його б убили просто там.

Я пiшов i сiв бiля вогнища. Баррiч не стежив за мною. Я лiг, перевернувся на спину й потягся. Це було приемне вiдчуття. Я заплющив очi та вiдчув тепло вогню на боцi.

– Фiтце, пiдведися i сядь на стiлець, – звелiв Баррiч.

Я зiтхнув, але послухався. Чейд не глянув на мене. Баррiч повернувся до розмови.

– Я хотiв би втримати його на плаву. Думаю, йому потрiбен час, а тодi робитиме все сам. Вiн згадуе. Інколи. А потiм змагаеться з цим. Чейде, я не думаю, що вiн хоче згадати. Не думаю, що хоче знову стати Фiтцом Чiвелрi. Можливо, йому сподобалося бути вовком. Можливо, так сподобалося, що вiн нiколи не повернеться.

– Вiн мусить повернутися, – стиха промовив Чейд. – Ми його потребуемо.

Баррiч сiв рiвнiше. Досi вiн тримав ноги на купi дров, але зараз опустив iх на пiдлогу. Схилився до Чейда.

– Ти дiстав звiстку?

– Не я. Думаю, що Пейшенс дiстала. Інколи це дуже дратуе: бути щуром за стiною.

– І що ж ти почув?

– Тiльки те, що Пейшенс i Лейсi розмовляли про вовну.

– І чому це важливо?

– Вони хотiли виткати з вовни дуже м’яку тканину. Для немовляти чи маленькоi дитини. «Народиться пiд кiнець наших жнив, але в горах це вже початок зими. Тож зробимо ii товстою», – казала Пейшенс. Можливо, це для дитини Кеттрiкен.

Баррiч був здивований.

– Пейшенс вiдомо про Кеттрiкен?

Чейд реготнув.

– Уявлення не маю. Хто знае, що вiдомо цiй жiнцi? Останнiм часом вона дуже змiнилася. Прибрала гвардiю Оленячого замку до рук, а лорд Брайт навiть не бачить, що дiеться. Тепер я думаю, що ми мали б утаемничити ii у наш план, залучити ii з самого початку. Та, може, й нi…

– Менi було б легше, якби ми це зробили, – Баррiч утупився у вогонь.

Чейд хитнув головою.

– Менi шкода. Вона мала вiрити, що ти покинув Фiтца, вiдштовхнув його за те, що вiн удався до Вiту. Коли б ти прийшов по його тiло, Регал мiг би щось запiдозрити. Ми мусили переконати його, що вона – едина особа, котрiй залежало на тому, аби його поховати.

– Тепер вона мене ненавидить. Сказала менi, що я не маю нi вiрностi, нi вiдваги. – Баррiч глянув собi на руки, його голос напружився. – Я знав, що вона перестала кохати мене багато рокiв тому. Вiдколи вiддала свое серце Чiвелрi. Я мiг це прийняти. Вiн був чоловiком, гiдним ii. І це я перший пiшов вiд неi. Тож мiг жити поруч iз нею без ii кохання, бо вiдчував, що вона далi поважае мене як мужчину. Та тепер вона мене зневажае. Я…

Вiн труснув головою, тодi мiцно заплющив очi. На якусь мить усе затихло. Затим Баррiч повiльно випростався i звернувся до Чейда. Коли заговорив, його голос був спокiйним.

– То, думаеш, Пейшенс знае, що Кеттрiкен утекла в гори?

– Мене б це не здивувало. Звичайно, офiцiйноi звiстки не було. Регал вислав повiдомлення до короля Ейода, вимагаючи сповiстити, чи вона не втекла туди. Однак Ейод вiдповiв лише, що вона – королева Шести герцогств, тож ii дii нiяк не стосуються Гiрського королiвства. Регал настiльки розлютився, що перекрив iз Горами торгiвлю. Та Пейшенс, здаеться, багато знае про те, що вiдбуваеться за стiнами замку. Може, iй вiдомо також про подii у Гiрському королiвствi. Я, зi свого боку, дуже хотiв би знати, як вона збираеться вислати те покривальце в гори. Дорога туди далека й тяжка.

Баррiч довго мовчав. Тодi промовив:

– Я мусив знайти спосiб поiхати з Кеттрiкен i блазнем. Але було тiльки двое коней, а запасiв теж лише на двох. Бiльше я здобути не мiг. Тож вони вирушили самi. – Глянув у вогонь, а потiм спитав: – Навряд чи хтось чув щось про короля-в-очiкуваннi Верiтi?

Чейд повiльно похитав головою.

– Короля Верiтi, – м’яко нагадав Баррiчу. – Якби ж вiн тут був. – Глянув кудись у далечiнь. – Якби повертався, думаю, вже був би тут, – тихо сказав вiн. – Ще кiлька погожих днiв, як цей, i в кожнiй бухтi з’являться червонi кораблi. Я вже не вiрю, що Верiтi повернеться.

– Тодi Регал справдi король, – кисло промовив Баррiч. – Принаймнi до народження та повнолiття дитини Кеттрiкен. А пiзнiше можемо чекати громадянськоi вiйни, коли дитя спробуе здобути корону. Якщо iснуватимуть ще Шiсть герцогств i буде ким правити. Верiтi. Нинi я хотiв би, щоб вiн не рушав на пошуки Старiйшин. Принаймнi за його життя ми мали б якийсь захист вiд напасникiв. Тепер, коли Верiтi вiдiйшов i настае весна, нiщо вже не стоiть мiж нами i червоними кораблями…

Верiтi. Я здригнувся вiд холоду. Вiдштовхнув холод геть. Вiн повернувся, i я знову вiдштовхнув його. Далеко вiдштовхнув. За мить я глибоко вдихнув.

– Тож тiльки воду, так? – спитав Баррiча Чейд, а я збагнув, що пропустив частину iхньоi розмови.

Баррiч знизав плечима.

– Вперед. Думаю, це не зашкодить. Вiн колись провидiв щось у водi?

– Я нiколи його не випробовував. Але завжди пiдозрював, що вiн мiг би, якби спробував. Вiтом i Скiллом володiе. Чого ж тодi не мiг би провидiти?

– Те, що людина може щось зробити, не означае, що вона неодмiнно це зробить.

Якийсь час вони дивилися один на одного. Тодi Чейд знизав плечима.

– Мабуть, мое ремесло не дозволяе менi на таке чутливе сумлiння, як у тебе, – кам’яним голосом припустив вiн.

За мить Баррiч жорстко вiдповiв:

– Даруйте, сер. Усi ми служили нашому королю згiдно з нашими можливостями.

Чейд кивнув на це. Потiм усмiхнувся. Прибрав зi стола все, крiм посудини з водою i кiлькох свiчок.

– Пiдiйди, – тихо промовив вiн, тож я повернувся до столу. Посадив мене на своему стiльцi, поставив передi мною посудину.

– Дивись у воду, – звелiв менi. – Скажи, що ти бачиш.

Я бачив воду в мисцi. Бачив синяву на днi миски. Жодна з цих вiдповiдей його не вдовольнила. Наказував менi подивитися знову, але я постiйно бачив те саме. Чейд кiлька разiв поворушив свiчкою, щоразу наказуючи менi глянути знову. Нарештi сказав Баррiчу:

– Що ж, тепер вiн принаймнi вiдповiдае, коли з ним розмовляти.

Баррiч кивнув, але здавався розчарованим.

– Так. Може, з часом…

Я знав, що вони вже зi мною закiнчили, i розслабився.

Чейд спитав, чи мiг би зостатися з нами на нiч. Баррiч вiдповiв, що звiсно. Тодi пiшов i принiс брендi. Налив у двi чашки. Чейд присунув стiлець до столу i знову сiв. Я сидiв i чекав, але вони почали розмовляти мiж собою.

– А я? – спитав я нарештi.

Вони перестали розмовляти i глянули на мене.

– Що ти? – спитав Баррiч.

– Я не дiстану брендi?

Вони дивилися на мене. Баррiч обережно спитав:

– Хочеш трохи? Я гадав, воно тобi не смакуе.

– Нi, не смакуе. Нiколи не смакувало. – Я трохи подумав. – Але було дешеве.

Баррiч пильно до мене придивився. Чейд злегка усмiхався, дивлячись собi на руки. Тодi Баррiч узяв iншу чашку i трохи менi налив. Якийсь час вони сидiли i спостерiгали за мною, та я нiчого не зробив. Урештi-решт вони знову завели розмову. Я вiдпив ковток брендi. Воно далi пекло менi рота й нiс, але всерединi робилося тепло. Я вирiшив, що бiльше не хочу. Тодi подумав, що хочу. Випив ще. Приемнiшим воно не стало. Скидалося на те, що Пейшенс змушувала мене пити проти кашлю. Нi. Я вiдштовхнув i цей спогад. Поставив чашку.

Баррiч не глянув на мене. Далi розмовляв iз Чейдом.

– Коли полюеш на оленя, часто можеш пiдiйти близько, просто вдаючи, наче його не бачиш. Буде стояти на мiсцi, дивитися, як ти пiдступаеш, i копитом не ворухне, поки прямо на нього не глянеш.

Вiн пiдняв пляшку i долив менi до чашки ще брендi. Я пирхнув, занюхавши рiзкий запах. Менi здалося, наче щось ворухнулося. Думка в моiй головi. Я потягся до свого вовка.

Нiчноокий?

Мiй брате? Я сплю, Змiнювачу. Ще не добрий час для полювання.

Баррiч глянув на мене. Я вiдступився.

Я знав, що бiльше не хочу брендi. Та хтось iнший подумав, що хочу. Хтось iнший умовляв мене пiдняти чашку, лише щоб потримати ii в руках. Я крутнув чашкою. Верiтi завжди так робив з вином i заглядав у нього. Я заглянув у темну чашку.

Фiтце.

Я опустив чашку. Пiдвiвся, обiйшов кiмнату. Хотiв вийти надвiр, але Баррiч заборонив менi виходити самому, а вночi то й зовсiм не пускав. Тож я ходив довкола кiмнати i врештi повернувся до свого стiльця. Знову сiв на нього. Чашка брендi й далi там стояла. За якийсь час я пiдняв ii, просто щоб вiдiгнати бажання це зробити. Та, коли я ii пiдняв, вiн змiнив i це. Змусив мене подумати, щоб випити з чашки. Яке ж тепло я вiдчуватиму всерединi. Просто швидко випити, а смак довго не триватиме, буде тiльки тепле добре вiдчуття у мене всерединi.

Я розумiв, що вiн робить. Це починало мене сердити.

Просто ще ковточок. – Заспокiйливо. Пошепки. – Просто щоб легше розслабитися, Фiтце. Так тепло вiд вогню, ти попоiв. Баррiч захистить тебе. І Чейд теж тут. Ти не мусиш так дуже стерегтися. Просто ще ковток. Ще ковток.

Нi.

То хай буде маленький, тiльки щоб промочити рота.

Я випив ще ковток, аби вiн перестав силувати мене хотiти цього. Та вiн не перестав, тож я ковтнув ще. Набрав повний рот i ковтнув. Опиратися було дедалi складнiше. Вiн мене змучив. А Баррiч доливав менi до чашки.

Фiтце. Скажи: «Верiтi живий». І це все. Просто скажи це.

Нi.

Хiба ж брендi всерединi тебе не приемне? Так тепло. Ще трохи.

– Я знаю, що ти намагаешся зробити. Намагаешся мене споiти. Щоб я не мiг тебе стримати. Я тебе не впущу.

Мое обличчя змокрiло. Баррiч i Чейд разом дивилися на мене.

– Досi вiн нiколи не допивався до слiз, – зауважив Баррiч. – Принаймнi не при менi.

Скидалося на те, що iх це зацiкавило.

Скажи це. Скажи це. «Верiтi живий». Тодi я облишу тебе. Обiцяю. Просто скажи це. Тiльки раз. Бодай пошепки. Скажи це. Скажи це.

Я глянув униз, на стiл. Дуже тихо промовив:

– Верiтi живий.

– О? – кинув Баррiч.

Його це наче й не схвилювало. Та вiн надто швидко схилився, щоб долити менi брендi. Пляшка виявилася порожньою, тож вiн долив менi зi своеi чашки.

Раптом я захотiв випити. Сам захотiв. Пiдняв чашку i випив усе. Тодi пiдвiвся.

– Верiтi живий, – сказав я. – Йому холодно, але вiн живий. І це все, що я маю сказати.

Я пiдiйшов до дверей, вiдсунув засув i вийшов у нiч. Вони не намагалися втримати мене.



Баррiч мав рацiю. Все там було – як пiсня, котру чуеш надто часто i годi викинути ii з голови. Пронизувало всi моi думки i забарвлювало всi моi сни. Тягло мене назад i не давало менi спокою. Весна переростала в лiто. Моi старi спогади почали накладатися на новi. Рiзнi життя почали зшиватися докупи. У цьому швi були дiрки та складки, але ставало дедалi складнiше уникати розпiзнання речей. Імена знову набрали значень i облич. Пейшенс, Лейсi, Целерiтi та Сажка не були бiльше просто словами. Повноголосо, як биття дзвонiв, зазвучали спогадами й емоцiями. «Моллi», – врештi-решт вголос сказав я сам собi певного дня. Коли вимовив це слово, Баррiч швидко на мене глянув i ледь не випустив iз рук тонкоплетене сильце, яке саме робив. Я чув, як вiн набирае повiтря, наче збираючись заговорити до мене. І не зробив цього, мовчав, чекаючи, щоб я сказав бiльше. Я не сказав нiчого. Натомiсть заплющив очi, сховав обличчя в долонi та прагнув забуття.

Я довго простояв бiля вiкна, дивлячись на луг. Там не було на що дивитися. Але Баррiч не перебив мене i не змусив повернутися до обов’язкiв, як зробив би ранiше. Одного дня, дивлячись на буйну траву, я спитав Баррiча:

– Що ми зробимо, коли повернуться вiвчарi? Де ми тодi поселимося?

– Помiркуй-но. – Вiн прип’яв до пiдлоги шкурку кролика i зiшкрябував з неi м’ясо та жир. – Вони не прийдуть. Нема що виганяти на лiтнi пасовища. Бiльшiсть доброi худоби тепер у глибинi суходолу, як i Регал. Вiн пограбував Оленячий замок, забравши усе, що тiльки можна було вивезти чи перегнати. І я готовий побитися об заклад, що всi вiвцi, якi залишилися в Оленячому замку, взимку перетворилися на баранину.

– Схоже на те, – погодився я.

І тодi щось стисло моi думки, щось страшнiше за всi речi, про якi я знав i яких не хотiв пам’ятати. Все, що було менi невiдомим, усi питання, що зосталися без вiдповiдi. Я пiшов прогулятися лугом. Пройшов аж до краю струмка, а тодi вниз, до пiдмоклоi дiлянки, де рiс рогiз. Набрав зелених пагонiв, щоб зварити iх iз вiвсянкою. Я пригадав назви всiх рослин. І знав, хоч i не хотiв цього, якi з них убивають людину та як iх приготувати. Все давне знання збереглося, чекаючи, щоб я по нього сягнув. Однаково, хотiв я цього чи нi.

Коли я повернувся з пагонами, Баррiч саме варив кашу. Я поклав принесене на стiл, набрав у горщик води з бочки. Сполоснувши i перебравши зелень, нарештi запитав:

– Що трапилося? Тiеi ночi?

Вiн дуже повiльно обернувся i глянув на мене, немов я був здобиччю, яку може сполохати раптовий рух.

– Тiеi ночi?

– Тiеi ночi, коли король Шрюд i Кеттрiкен мали тiкати. Чого ти не чекав у чагарнику з кiньми i лектикою?

– О. Тiеi ночi. – Баррiч зiтхнув, немов згадуючи давнiй бiль. Говорив дуже повiльно i спокiйно, наче боячись мене злякати. – Вони пильнували за нами, Фiтце. Весь час. Регал знав усе. Того дня я не мiг непомiтно винести зi стайнi навiть торбину вiвса, не кажучи вже про трьох коней, лектику та мула. Вартовi з Ферроу були всюди, вдавали, що саме зiйшли вниз, аби оглянути порожнi стiйла. Я не посмiв пiти до тебе, щоб це сказати. Тож, зрештою, зачекав до початку бенкету. А коли Регал коронувався i вирiшив, що здобув перемогу, я тихцем вибрався i пiшов по тих единих коней, яких мiг здобути. Сажку та Руддi. Я сховав iх у коваля, аби мати певнiсть, що Регал i iх не продасть. А всю iжу, яку я роздобув, украв iз вартiвнi. Нiчого бiльше не вигадав.

– А королева Кеттрiкен i блазень втекли на них.

Імена дивно злетiли менi з уст. Я не хотiв про них думати, взагалi згадувати iх. Коли я востанне бачив блазня, той плакав i звинувачував мене, буцiм я вбив його короля. Я наполiг, щоб вiн утiк замiсть короля, рятуючи свое життя. Не найкращий прощальний спогад, щоб зберiгати його про того, кого я називав другом.

– Так. – Баррiч принiс казанок вiвсянки та поставив на стiл, щоб загусла. – Чейд i вовк привели iх до мене. Я хотiв пiти з ними, але не мiг. Я iх тiльки затримав би. Моя нога… Я знав, що не довго встигатиму за кiньми, а за такоi погоди вони б не витримали подвiйного тягаря. Менi довелося просто вiдправити iх у дорогу.

Вiн замовк. Тодi загарчав грiзнiше за вовка.

– Якщо колись довiдаюся, хто зрадив нас Регаловi…

– Я.

Вiн втупився в мене, на його обличчi малювалися страх i недовiра. Я глянув собi на руки. Вони почали тремтiти.

– Я був дурнем. Це моя провина. Королевина маленька покоiвка, Розмерi. Завжди поблизу, завжди бiля нiг. Вона мусила бути Регаловою шпигункою. Чула, як я казав королевi, щоб була напоготовi, що король Шрюд поiде з нею. Чула, як я казав королевi тепло вдягтися. З цього Регал мав здогадатися, що вона тiкае з Оленячого замку. Зрозумiв, що iй потрiбнi конi. Може, Розмерi не тiльки шпигувала. Може, занесла старiй жiнцi кошик отруених ласощiв. Може, натерла жиром сходинки, знаючи, що невдовзi ними спускатиметься ii королева.

Я змусив себе пiднести погляд з-над пагонiв i зустрiтися з переляканими очима Баррiча.

– А те, чого не пiдслухала Розмерi, почули Джастiн i Серена. П’явками впилися в короля, висмоктуючи в нього силу Скiллу та перехоплюючи кожну думку, яку вiн посилав Верiтi чи отримував вiд нього. Довiдавшись, що я служив як людина короля, почали шпигувати й за мною. Я не знав, що таке можливо. Але Гален вiдкрив, як це зробити, i навчив своiх учнiв. Пам’ятаеш Вiлла, сина Гостлера? Члена групи Скiллу? Вiн був у цьому найкращим. Мiг змусити повiрити, що його нема там, де вiн саме був.

Я метельнув головою, намагаючись витрусити з неi страшнi спогади про Вiлла. Вiн повернув тiнi пiдземелля, все те, чого я далi не хотiв згадувати. Я задумався, чи вбив його тодi. Вирiшив, що нi. Навряд чи менi вдалося ввiпхнути в нього достатньо отрути. Я пiдвiв голову i побачив, що Баррiч пильно за мною спостерiгае.

– Тiеi ночi, в останню мить, король вiдмовився iхати, – сказав я тихо. – Я так довго думав про Регала як про зрадника, що й забув, – Шрюд досi бачив у ньому сина. Коли ж Регал забрав корону Верiтi, знаючи, що його брат живий… Король Шрюд не хотiв жити, довiдавшись, що Регал на таке спроможний. Попрохав мене послужити людиною короля i позичити йому силу, щоб Скiллом попрощатися з Верiтi. Та Серена i Джастiн чекали. – Я замовк, новi елементи мозаiки складалися, стаючи на мiсце. – Я мав би здогадатися, що все йде надто легко. Бiля короля не було жодноi варти. Чому? Бо Регал ii не потребував. Бо Серена i Джастiн смоктали з нього силу. Регал закiнчив iз батьком. Коронувався як король-в-очiкуваннi, нiчого бiльшого вiд Шрюда добитися не мiг. Тож вони до останньоi краплi витягли силу Скiллу з короля Шрюда. Вбили його. Не дали навiть попрощатися з Верiтi. Ймовiрно, Регал наказав iм упевнитися, що вiн бiльше не поскiллить до Верiтi. Тож я вбив тодi Серену i Джастiна. Так само, як вони вбили мого короля. Без шансу оборони, без хвилi милосердя.

– Заспокойся, заспокойся. – Баррiч швидко пiдiйшов до мене, поклав руки менi на плечi та штовхнув мене на стiлець. – Тремтиш як перед нападом. Заспокойся.

Я не мiг говорити.

– Саме цього ми з Чейдом не зумiли розгадати, – сказав менi Баррiч. – Хто зрадив наш план? Ми думали на всiх. Навiть на блазня. Певний час боялися, чи не вислали ми Кеттрiкен пiд опiкою зрадника.

– Як ви могли це подумати? Блазень любив короля Шрюда як нiхто iнший.

– Ми не могли придумати нiкого, хто знав би всi нашi плани, – просто вiдповiв вiн.

– Не через блазня ми зазнали невдачi. А через мене. – Думаю, що саме в цю мить я повнiстю став самим собою. Сказав найстрашнiшi слова, постав перед лицем найстрашнiшоi правди. Я зрадив iх усiх. – Блазень мене перестерiгав. Казав, що я стану смертю королiв, якщо не навчуся давати речам йти своiм трибом. Чейд мене перестерiгав. Хотiв, аби я пообiцяв, що бiльше не приводитиму колеса в рух. Але я цього не зробив. Так моi вчинки вбили мого короля. Якби я не допомагав йому скiллити, вiн не вiдкрився б настiльки своiм убивцям. Я вiдкрив його, тягнучись до Верiтi. Та натомiсть з’явилися цi двi п’явки. Королiвський убивця. Ох, скiльки ж у цьому значень, Шрюде. Я так шкодую, мiй королю. Так шкодую. Якби не я, Регал не мав би причини тебе вбивати.

– Фiтце. – Голос Баррiча був твердим. – Регал не потребував жодноi причини, аби вбити свого батька. Досить того, що забракло причин залишати його живим. Ти не мав над цим влади. – Раптом вiн насупив брови. – Чого вони вбили його тодi? Чого не чекали, доки пiймають ще й королеву?

Я посмiхнувся йому.

– Ти ii врятував. Регал думав, що вже ii пiймав. Вони думали, що затримали нас, не давши забрати коней зi стайнi. Регал навiть хвалився менi цим, коли я був у камерi. Що iй довелося вирушити без коней. І без теплого зимового одягу.

Баррiч похмуро усмiхнувся.

– Королева з блазнем забрали те, що було спаковано для Шрюда. Поiхали на двох найкращих конях, якi будь-коли вийшли зi стаень Оленячого замку. Закладуся, хлопче, що вони щасливо дiсталися гiр. Сажка та Руддi, мабуть, пасуться собi зараз на гiрських пасовищах.

Це було невеликою розрадою. Тiеi ночi я вийшов надвiр i побiг iз вовком, а Баррiч менi не дорiкав. Та ми не могли бiгти нi досить довго, нi досить швидко, а кров, пролита нами тiеi ночi, не була тiею, яку я хотiв би бачити. Гаряче свiже м’ясо теж не могло наповнити моеi внутрiшньоi порожнечi.



Так я згадав свое життя i те, ким був. З плином часу ми з Баррiчем знову почали вiдверто розмовляти як друзi. Вiн перестав старшувати надi мною, хоч i не без глузливого нарiкання на це. Ми згадували нашi звички, – як колись разом смiялися чи сперечалися. Але, коли все мiж нами усталилося та внормувалося, ми обидва ще гострiше згадали все те, що втратили.

Баррiчу бракувало щоденних занять. Колись вiн мав повну владу над усiма стайнями Оленячого замку та iхнiми мешканцями: кiньми, собаками, яструбами. Я бачив, як вiн вигадуе завдання, аби заповнити час, i знав, як тужить за тваринами, що так довго були пiд його доглядом. Менi ж бракувало гамору та двiрського люду, але найбiльше я прагнув Моллi. Вигадував розмови, якi я вiв би з нею, збирав таволгу й осоку, бо пахли, як вона, а ввечерi лягав у лiжко, згадуючи дотик ii руки до мого обличчя. Але ми не розмовляли про це. Натомiсть поеднали нашi уламки, творячи свого роду цiлiсть. Баррiч ловив рибу, я полював, а ще ж слiд було шкребти шкiри, прати i латати сорочки, носити воду. Це було життя. Якось вiн спробував порозмовляти зi мною про те, як прийшов побачити мене в пiдземеллi, як принiс менi отруту. Його руки дрiбно корчилися i здригалися, коли вiн розповiдав, як мусив пiти, покидаючи мене самого в тiй камерi. Я не мiг дозволити йому продовжувати. «Ходiмо на риболовлю», – раптом запропонував я. Вiн глибоко вдихнув i кивнув. Ми пiшли на риболовлю i того дня бiльше не розмовляли.

Коли Баррiч час вiд часу на мене дивився, я знав, що вiн бачить шрами, бо я ж сидiв у в’язницi, i мене морено голодом та бито до смертi. Я зголив щетину з рубця, що знизу оббiгав щоку, i помiтив над чолом, де розiрвано шкiру голови, пасмо сивого волосся. Ми нiколи про це не говорили. Я не хотiв про це думати. Та нiхто не мiг пройти крiзь таке, не змiнившись.

Уночi я почав бачити сни. Короткi яскравi сни, скрижанiлi спалахи полум’я, пекучий бiль, безнадiйний страх. Я прокидався зi злiпленим вiд холодного поту волоссям, мене млоiло вiд страху. Сiдав у темрявi, а вiд снiв не зоставалося нiчого, навiть найменшоi нитки, щоб iх розплутати. Тiльки бiль, страх, злiсть, розчарування. Та передусiм страх. Страх, який накривав мене з головою, змушував тремтiти, хапати ротом повiтря, i вiд якого очi заходили слiзьми, а кисла жовч пiдступала до горла.

Коли це сталося вперше, коли я вперше схопився з безсловесним криком, Баррiч скотився з лiжка, поклав руку менi на плече i спитав, чи все гаразд. Я вiдштовхнув його вiд себе так рiзко, що вiн ударився об стiл i ледь не перевернув його. Страх i гнiв перейшли у мить шаленства, коли я вбив би його тiльки за те, що вiн був там, куди я мiг дотягнутися. У цю мить я вiдкидав i зневажав себе так сильно, що прагнув одного – знищити все, що було мною чи зi мною межувало. Дико вiдштовхнув увесь свiт, майже вiдсунувши геть власну свiдомiсть. «Брате, брате, брате», – з вiдчаем завив усерединi мене Нiчноокий, а Баррiч хитнувся назад iз нерозбiрливим криком. За мить я зумiв перевести подих i пробурмотiти Баррiчу:

– Просто страшний сон. Вибач. Я ще спав, це просто сон.

– Ясно, – грубувато вiдповiв вiн, а тодi задумливiше: – Ясно.

Баррiч повернувся до свого лiжка. Але я знав: вiн розумiе, що не може менi в цьому допомогти. І це все.

Кошмари приходили не щоночi, але настiльки часто, що я боявся лiжка. Баррiч удавав тодi, наче спить, але, змагаючись самотньо у нiчнiй битвi, я знав, що вiн не спить. Я не пам’ятав цих снiв, лише гнiтючий жах, який вони приносили. Я вже й ранiше вiдчував страх. Часто. Боявся, коли бився з перекованими, боявся, коли ми вели бiй з пiратами червоного корабля, боявся, зустрiвшись вiч-на-вiч iз Сереною. Такий страх перестерiгав, збуджував, змушував вдаватися до крайнiх засобiв, щоб зостатися живим. Але нiчний страх був пiдсвiдомим жахом. Годi було з ним змагатися, залишалася тiльки надiя, що прийде смерть i покладе йому край, бо я був зламаний i знав: радше вiддам усе, нiж постану перед лицем нового болю.

Нiчим вiдповiсти такому страховi чи сорому, який приходить пiсля нього. Я випробував гнiв, випробовував ненависть. Не можна було втопити його нi в сльозах, нi у брендi. Вiн проникав у мене, як огидний запах, i забарвлював кожен мiй спогад, не даючи менi ясно побачити, ким я був. Жодна мить радостi, пристрастi чи запалу, якi я мiг згадати, не були цiлковито такими, як насправдi, бо моя свiдомiсть завжди по-зрадницькому додавала: «Так, ти це мав, якийсь час, але потiм надiйшло те й те, i ще те, i от, хто ти тепер». Цей страх вiдбирав менi сили i постiйно сидiв у менi. З нудотною певнiстю я знав, що, коли б на мене натисли, став би цим страхом. Не був уже Фiтцом Чiвелрi. Був тим, що зосталося пiсля того, як страх вигнав його з власного тiла.



Другого дня, пiсля того як Баррiчу скiнчилося брендi, я сказав йому:

– Я й сам упораюся, якщо ти хочеш вибратися до Баккiпа.

– Не маемо грошей, аби щось купувати, i не маемо бiльше що продавати. – Баррiч сказав це без особливого виразу, але так, наче це було моею провиною. Вiн сидiв бiля вогню. Сплiв долонi, затиснувши iх мiж колiнами. Вони дрижали, трiшечки. – Тепер нам доведеться справлятися самим. Можемо полювати, дичини повно. Як не зумiемо прогодуватися, то заслуговуемо на голод.

– І все буде гаразд? – спокiйно спитав я.

Баррiч глянув на мене, примружившись.

– Про що ти? – спитав вiн.

– Про те, що бiльше немае брендi, – прямо сказав я.

– Думаеш, я без нього не обiйдуся?

Його бурхливий характер виривався на волю. Вiдколи не стало брендi, для цього потрiбно було небагато.

Я легенько знизав плечима.

– Просто питаю. Це й усе.

Я сидiв непорушно, не дивлячись на нього, сподiваючись, що вiн не вибухне.

Пiсля паузи Баррiч дуже тихо сказав:

– Що ж, припускаю, це те, про що ми обидва мусимо дiзнатися.

Я доволi довго мовчав. Нарештi спитав:

– Що будемо робити?

Вiн роздратовано на мене глянув:

– Я ж тобi казав. Будемо полювати, щоб прогодуватися. Це ти спроможний зрозумiти.

Я вiдвiв погляд i хитнув головою.

– Я зрозумiв. Маю на увазi… пiсля цього. Не вже завтра.

– Ну що ж. Полюватимемо, здобудемо м’ясо. На якийсь час цього вистачить. Але ранiше чи пiзнiше нам захочеться того, що ми не зможемо нi здобути, нi зробити самi. Дещо нам роздобуде Чейд, як зумiе. Оленячий замок обгризений до голоi кiстки. Менi доведеться тимчасово перебратися до Баккiпа i найнятися там на роботу, якщо зможу. Але зараз…

– Нi, – тихо сказав я. – Я про те… ми ж не можемо ховатися тут вiчно, Баррiчу. Що буде потiм?

Настала його черга помовчати.

– Правду кажучи, я нiколи надто про це не думав. Спершу це було тiльки мiсце, де ти мiг повернути сили. Потiм якийсь час здавалося, що ти нiколи…

– Але тепер я тут. – Я завагався. – Пейшенс… – почав я.

– Вiрить, що ти мертвий, – перебив мене Баррiч, може, рiзкiше, нiж планував. – Ми з Чейдом единi знаемо, що це не так. І не мали певностi до того, як витягли тебе з тiеi домовини. Що, коли доза була завеликою i ти насправдi б вiд неi помер чи замерз за кiлька днiв пiд землею? Я бачив, що з тобою зробили. – Вiн зупинився й одну мить дивився на мене. Скидався на загнану здобич. Злегка труснув головою. – Я не думав, що ти зможеш це пережити, не кажучи вже про отруту. Тож ми нiкому не давали надii. А потiм, коли ми тебе витягли… – Труснув головою ще раз, сильнiше. – Спершу ти був такий покалiчений. Стiльки ран тобi завдано… Не знаю, що найшло на Пейшенс, що змусило ii очистити й перев’язати рани на мертвому тiлi, але якби вона цього не зробила… Пiзнiше… це був не ти. Першi кiлька тижнiв довели мене до розпачу через те, що ми зробили. Перенесли вовчу душу до людського тiла. Так менi здавалося.

Вiн знову на мене глянув, на його обличчi малювалася недовiра до цього спогаду.

– Ти намагався вчепитися менi в горлянку. Тiльки-но ставши на власнi ноги, вже першого дня ти хотiв тiкати. Я тобi не дозволив, i ти кинувся менi до горла. Я не мiг показати Пейшенс тiеi iстоти, що гарчала i клацала зубами. Не кажучи вже про…

– Ти думаеш про Моллi?.. – розпочав я.

Баррiч вiдвiв очi.

– Мабуть, вона чула, що ти помер. – За кiлька хвилин нiяково додав: – Хтось запалив свiчку на твоiй могилi. Снiг розчищено, а восковий недогарок усе ще був там, коли я прийшов викопати тебе.

– Як собака по кiстку.

– Я боявся, що ти цього не зрозумiеш.

– Я й не розумiв. Просто повiрив Нiчноокому на слово.

Це й усе, що я мiг тодi витримати. Я намагався зробити так, щоб розмова завмерла сама собою. Але Баррiч був невблаганним.

– Якби ти повернувся до Оленячого замку чи Баккiпа, тебе б убили. Повiсили б над водою i спалили твое тiло. Або порубали б на дрiбнi шматки. Аби мати певнiсть, що цього разу ти справдi помер.

– Вони так мене ненавидять?

– Ненавидять тебе? Нi. Тi, хто тебе знав, були до тебе досить прихильними. Але, коли б ти повернувся, вони боялися б тебе, чоловiка, що помер i був похований, а тепер знову ходить мiж ними. Не зможеш пояснити, що це була хитрiсть. Вiт – не та магiя, яку схвалюють. Якщо звинувачений у нiй помирае i його кладуть у могилу, то, що ж, аби тебе добре споминали, мусиш залишатися мертвим. Якби побачили, що ти собi прогулюешся, вирiшили б: Регал мав слушнiсть, запевняючи, що ти займався звiрячою магiею i вбив нею короля. Мусили б знову тебе вбити. Цього разу стараннiше.

Баррiч рiзко пiдвiвся i пройшов сюди-туди по кiмнатi.

– Побий мене грiм, але я б випив, – сказав вiн.

– Я теж, – тихо додав я.



За десять днiв на стежцi з’явився Чейд. Старий убивця йшов повiльно, з цiпком, нiс торбу на плечах. День був теплий, i вiн вiдкинув каптур плаща. Його довге сиве волосся розвiвалося на вiтрi, борода закривала бiльшу частину обличчя. На позiр здавався мандрiвним лудильником. Побитий вiспинами старий, але бiльше не Рябий чоловiк. Сонце i вiтер видубили його обличчя. Баррiч пiшов ловити рибу, волiв робити це сам. Доки його не було, Нiчноокий грiвся на сонцi пiд нашими дверима, але зник у лiсi, тiльки-но почувши в повiтрi запах Чейда. Я стояв сам.

Кiлька хвилин дивився, як вiн надходить. Зима зiстарила його, поглибивши зморшки i додавши сивини у волоссi. Але йшов вiн жвавiше, нiж я пам’ятав, наче скрута його загартувала. Врештi я пiшов йому назустрiч, раптом почуваючись дивно боязким i знiяковiлим. Пiдвiвши голову i побачивши мене, Чейд зупинився, став посеред дороги. Я йшов до нього.

– Хлопче? – обережно спитав вiн, коли я наблизився.

Я змусив себе кивнути i всмiхнутися. Усмiшка у вiдповiдь, що змiнила риси його обличчя, засоромила мене. Вiн випустив цiпка, обiйняв мене, притиснувся до мене щокою, наче я був дитиною.

– Ох Фiтце, Фiтце, мiй хлопче, – сказав вiн повним полегшення голосом. – Я думав, що ми тебе втратили. Думав, зробили щось гiрше, нiж просто дозволили тобi померти.

Його старi руки сильно й напружено мене охопили.

Я був люб’язним зi старим. Не сказав йому, що так воно й е.




Роздiл 2. Розлука




Коронувавшись як король Шести герцогств, принц Регал Провiсник фактично покинув Прибережнi герцогства напризволяще. Вигрiб iз самого Оленячого замку та бiльшоi частини герцогства Бак стiльки коштiв, скiльки зумiв витиснути. Конi та худобу Оленячого замку розпродано, а найкращих тварин перевезено в глибину суходолу, до новоi Регаловоi резиденцii в Трейдфордi. Обставу та бiблiотеку древнього королiвського осiдку теж розграбовано, частину використано, щоб звити нове гнiздо, решту роздано Регаловим прибiчникам – внутрiземським герцогам i шляхтi, а чи й просто продано iм. Комори збiжжя, виннi льохи, арсенали – усе сплюндровано, здобич вивезено вглиб суходолу.

Регал проголосив, що плануе вивезти недужого короля Шрюда та овдовiлу вагiтну королеву-в-очiкуваннi Кеттрiкен у внутрiзем’я, до Трейдфорда, щоб вони не наражалися на небезпеку наiзду червоних кораблiв, якi шарпали Прибережнi герцогства. Заодно це було виправданням грабування обстави та цiнностей Оленячого замку. Але зi смертю короля Шрюда i зникненням королеви Кеттрiкен зник навiть цей благенький привiд. І все ж, Регал покинув Оленячий замок так швидко пiсля коронацii, як тiльки мiг. Ширилися чутки, що, коли Пани-Рада нового короля обговорювала його рiшення, вiн заявив нобiлям: Прибережнi герцогства – це для нього лише вiйна i видатки, що вони завжди були п’явкою на тiлi внутрiземських герцогств, i зичив остров’янам радостi з нагоди заволодiння таким кам’янистим та безрадiсним мiсцем. Пiзнiше Регал заперечував, що промовив був колись такi слова.

Коли Кеттрiкен зникла, король Регал опинився в ситуацii, що не мала iсторичного прецеденту. Дитя, яке виношувала Кеттрiкен, було безперечним спадкоемцем корони. Але i королева, i ще ненароджена дитина зникли за дуже пiдозрiлих обставин. Не всi були певнi, чи це не влаштовано самим Регалом. Навiть якби королева зосталася в Оленячому замку, дитина не могла б перейняти навiть титулу короля-в-очiкуваннi щонайменше до досягнення нею сiмнадцятилiття. Регал прагнув якомога швидше здобути королiвський титул, але, згiдно з законом, для цього було необхiдним визнання усiх Шести герцогств. Вiн купив корону, зробивши низку поступок Прибережним герцогам. Найважливiшою з них була обiцянка, що Оленячий замок буде забезпечено вiйськами i всiма засобами, необхiдними для оборони узбережжя.

Командування древньою твердинею покладено на старшого Регалового небожа, спадкоемця титулу герцога Ферроу. Лорд Брайт у своi двадцять п’ять вже нетерплячився, не в спромозi дочекатися, коли батько передасть йому владу. Тож iз доброi волi та з великим бажанням прийняв владу над Оленячим замком i герцогством Бак, дарма що мав замало досвiду у справах правлiння. Регал перебрався вглиб суходолу, до замку Трейдфорд над Синьою рiкою у Ферроу, а молодий лорд Брайт зостався в Оленячому замку, оточений вiдбiрною сторожею з мешканцiв Ферроу. Нема вiдомостей, чи зоставив йому Регал якiсь фонди, звiдки вiн мiг черпати, тож молодий лорд намагався витиснути все потрiбне вiд купцiв Баккiпа та хлiборобiв i пастухiв з довколишнього герцогства Бак, що й так несли вже тягар вiйни. Хоча немае жодних вказiвок, щоб вiн вiдчував якусь неприязнь до мешканцiв Баку чи iнших Прибережних герцогств, не мав вiн i жодноi вiдданостi iм.

Тим часом в Оленячому замку проживала також жменька бакiйськоi дрiбноi шляхти. Бiльшiсть землевласникiв сидiли у власних невеликих замках, роблячи все можливе, аби захистити мiсцеве населення. З тих, що зосталися в Оленячому замку, найбiльш гiдною уваги була ледi Пейшенс. Вона носила титул королеви-в-очiкуваннi, аж доки ii чоловiк, принц Чiвелрi, не зрiкся трону на користь свого молодшого брата Верiтi. Гарнiзон Оленячого замку складався з солдатiв герцогства Бак, особистоi сторожi королеви Кеттрiкен i кiлькох осiб, що зосталися з охорони короля Шрюда. Моральний рiвень солдатiв був невисоким, бо платили iм вряди-годи, а харчували убого. Лорд Брайт узяв iз собою до Оленячого замку особисту сторожу i виразно вiддавав iй перевагу перед бакiйцями. Додатково ускладнював ситуацiю неясний порядок пiдпорядкованостi. Вiйська герцогства Бак теоретично мали пiдлягати капiтановi Кеффелу, командиру сторожi лорда Брайта. Насправдi ж Фоксглов зi сторожi королеви, Керф iз вiйськ Оленячого замку i старий Ред з охорони короля Шрюда об’едналися, утворивши власну раду. Якщо вони й складали комусь регулярно звiти, то це була ледi Пейшенс. З часом солдати Баку почали називати ii панi Оленячого замку.

Навiть пiсля коронацii Регал боявся за свiй титул. Розiслав гiнцiв в усi кiнцi, шукаючи звiсток, де могла б перебувати королева Кеттрiкен i ненароджений спадкоемець престолу. Пiдозрюючи, що вона могла шукати притулку у свого батька Ейода, правителя Гiрського королiвства, вiн вимагав ii повернення. Ейод вiдповiв, що мiсце проживання королеви Шести герцогств не обходить народ Гiр. Зi злостi Регал розiрвав зв’язки з Гiрським королiвством, перетявши торгiвлю i закривши перехiд через кордон навiть для простих подорожнiх. У той самий час почав кружляти поголос, напевне, пущений з наказу Регала, – що дитина Кеттрiкен не походить вiд Верiтi, отже, не мае жодних законних прав на престол Шести герцогств.

То був гiркий час для простих бакiйцiв. Покинутий королем, пiд захистом нечисленних i погано забезпечених солдатiв, посполитий люд був наче корабель без стерна, пущений у вiдкрите море. Чого не вкрали i не знищили пiрати-напасники, те забрали за податки люди лорда Брайта. На дорогах роiлося вiд розбiйникiв, бо коли чеснiй людинi годi заробити на життя працею, то мусить робити те, що може. Колишнi власники дрiбних господарств утратили всяку надiю вижити i тiкали з узбережжя, поповнюючи лави жебракiв, злодiiв та повiй у внутрiземських мiстах. Торгiвля завмерла, бо висланi в море кораблi рiдко поверталися.


Ми з Чейдом сидiли на лавцi перед хатиною i розмовляли. Не говорили про вiщi речi, про значнi подii з минулого. Не згадували мого повернення з могили чи поточноi полiтичноi ситуацii. Натомiсть вiн розповiдав про спiльнi для нас обох дрiбницi, наче я виiжджав був у далеку подорож. Слiнк, його ласка, постарiвся, минула зима вiдiбрала в нього гнучкiсть суглобiв, i навiть весна не додала йому жвавостi. Чейд боявся, що тваринка не доживе до наступного року. Чейдовi нарештi вдалося засушити листя золотопрапорника так, щоб воно не плiснявiло, але вiн виявив, що сила сушеного зiлля невелика. Нам обом бракувало тiстечок кухарки Сари. Чейд спитав, чи в моiй кiмнатi немае нiчого, що я хотiв би повернути. З наказу Регала ii обшукано й покинуто в станi цiлковитого безладу, та вiн не думае, що звiдти багато забрано i не можна знайти те, чого б я захотiв. Я спитав, чи пам’ятае вiн гобелен з королем Вайздомом, який розмовляе зi Старiйшинами. Чейд вiдповiв, що пам’ятае, але гобелен для нього надто великий, годi його принести. Я глянув на нього з таким болiсним виразом, що вiн одразу ж зм’як. Сказав, що, мабуть, зумiе щось придумати. Я усмiхнувся.

– Чейде, я пожартував. Вiд цього гобелена я не мав нiчого, крiм кошмарiв у дитинствi. Нi. Тепер у моiй кiмнатi немае нiчого для мене важливого.

Чейд глянув на мене ледь не сумно.

– Покидаеш давне життя i що з нього виносиш? Одяг на тiлi та сережку у вусi? І не кажеш нiчого собi принести? Хiба це не здаеться тобi дивним?

Якусь мить я сидiв, мiркуючи. Меч, який дав менi Верiтi. Срiбний перстень вiд короля Ейода, що до того належав принцу Рарiску. Шпилька вiд ледi Грацii. У моiй кiмнатi був морський рiжок Пейшенс, я сподiвався, що вiн повернувся до неi. Моi фарби i папери. Скринька, яку я вирiзав, щоб тримати там отрути. Ми з Моллi нiколи не обмiнювалися речами на пам’ять. Вона нiзащо не прийняла б вiд мене жодного подарунка, а я не здогадався вкрасти стрiчку з ii волосся. Якби я…

– Нi. Може, найкраще почати все з чистого аркуша. Хоча одне ти забув. – Я вiдвернув комiр своеi грубоi сорочки i показав йому маленький рубiн, оправлений срiблом. – Цю шпильку дав менi колись Шрюд, щоб позначити як свою людину. Я й далi ii маю.

Пейшенс скрiпила шпилькою смертний саван, у який мене загорнула. Я вiдкинув цю думку.

– Я досi дивуюся, що Регаловi стражники не ограбували твого тiла. Мабуть, у Вiту така страшна репутацiя, що боялися тебе мертвого не менше, нiж живого.

Я торкнувся пальцями носа там, де його зламано.

– Не скажу, щоб вони мене боялися.

Чейд криво менi посмiхнувся.

– Цей нiс тебе дратуе, чи не так? Думаю, вiн робить твое обличчя виразнiшим.

Я глянув на нього, примружившись вiд сонця.

– Справдi?

– Нi. Я сказав це з чемностi. Але й насправдi все не так погано. Скидаеться на те, що хтось намагався його вправити.

Я здригнувся вiд уколу зазубреного спогаду.

– Не хочу про це думати, – щиро сказав я йому.

Уболiвання за мене раптом затьмарило його обличчя. Я вiдвiв очi, не в спромозi витримати його спiвчуття. Спогади про зазнанi побоi легше було б стерпiти, якби я мiг вдавати, що нiхто бiльше про них не знае. Я сперся потилицею об нагрiту сонцем хатню стiну i глибоко вдихнув.

– Ну так. То що дiеться там, де й досi живуть люди?

Чейд кашлянув, погодившись зi змiною теми.

– Добре. Скiльки ти знаеш?

– Небагато. Кеттрiкен i блазень утекли. Пейшенс начебто чула, що Кеттрiкен безпечно дiсталася гiр. Регал розлютився на короля Ейода Гiрського i перетяв торговi шляхи. Верiтi досi живий, але нiхто про нього не чув.

– Гей! Гей! – Чейд випростався. – Поголос про Кеттрiкен… ти пам’ятаеш його з того вечора, коли ми з Баррiчем про це розмовляли.

Я вiдвiв вiд нього погляд.

– Наче сон, який колись бачив. Кольори розмитi, подii перемiшанi. Тiльки й чув, як ти щось про це казав.

– А як iз Верiтi? – Через раптову напругу в його голосi менi по спинi пробiгли мурашки страху.

– Вiн скiллив менi того вечора, – тихо пояснив я. – Я вам тодi казав, що вiн живий.

– ПРОКЛЯТТЯ! – Чейд схопився на рiвнi ноги i шалено застрибав. Я нiколи досi не був свiдком такого видовища, тож дивився, переходячи вiд здивування до страху. – Ми з Баррiчем не повiрили твоiм словам. О, ми з радiстю почули, що ти iх вимовив, а коли ти втiк, Баррiч сказав: «Пусти хлопця, це все, що вiн може зараз зробити, вiн пам’ятае свого принца». Це й усе, що ми подумали. Прокляття, прокляття! – Зненацька вiн зупинився i вказав на мене пальцем. – Звiтуй. Розкажи менi все.

Я подумки перебрав усе, що мiг згадати. Це було нелегко, я наче бачив ту картину вовчими очима.

– Вiн змерз. Але живий. Або дуже втомлений, або поранений. Якийсь уповiльнений. Вiн намагався пробитися до мене, а я його вiдштовхував. Тож вiн наполiг, щоб я випив. Думаю, щоб зруйнувати моi стiни…

– Де вiн?

– Не знаю. Снiг. Лiс. – Я навпомацки шукав примарних спогадiв. – Не думаю, що вiн сам знав, де вiн.

Чейд уп’яв у мене зеленi очi.

– А ти взагалi можеш до нього дiстатися, почути його? Можеш менi сказати, чи вiн i досi живий?

Я хитнув головою. Серце закалатало менi в грудях.

– Можеш зараз поскiллити йому?

Я знову хитнув головою. Мiй живiт стиснувся вiд напруги.

Чейдове роздратування наростало з кожним моiм заперечним рухом.

– Прокляття, Фiтце, ти мусиш!

– Я не хочу! – рiзко скрикнув я.

Зiрвався на ноги.

Тiкай! Швидко тiкай!

Я втiк. Зненацька це стало так просто. Втiк вiд Чейда, вiд хатини, наче за мною гналися всi дияволи з пекельних Зовнiшнiх островiв. Чейд мене кликав, але я не хотiв чути його слiв. Я бiг, а тiльки-но опинився пiд захистом дерев, як бiля мене з’явився Нiчноокий.

Не туди, там Серце зграi, — перестерiг вiн мене.

Тож ми помчали на вершину узгiр’я, геть вiд потоку, вгору до великоi гущавини ожини, що звисала над улоговиною, де Нiчноокий ховався у грозовi ночi.

Що це було? Яка небезпека? – спитав Нiчноокий.

Вiн хотiв повернути мене назад, – по якомусь часi зiзнався я. Намагався сформулювати це так, щоб Нiчноокий мiг зрозумiти. – Вiн хотiв, щоб я… нiколи бiльше не був вовком.

Зненацька мою спину наче обсипало холодом. Пояснюючи це Нiчноокому, я став вiч-на-вiч iз правдою. Вибiр простий. Бути вовком, без минулого i майбутнього, жити тiльки сучасним. Чи людиною, покрученою своiм минулим, чие серце разом iз кров’ю помпувало страх. Я мiг ходити на двох, знати страх, жити скуленим. Або бiгати на чотирьох, забути все, тодi навiть Моллi буде лише спогадом про приемний запах. Я нерухомо сидiв пiд ожиною, моя рука легко спиралася на плечi Нiчноокого, очi вдивлялися в мiсце, яке мiг побачити тiльки я. Свiтло повiльно змiнювалося, вечiр переходив у сутiнки. Мое рiшення росло так само повiльно i невблаганно, як наповзала темрява. Серце криком кричало, опираючись, але альтернативи були нестерпними. Скрiпивши серце, я вiдважився.

Коли я повернувся, було вже темно. Пiдкрався до хати пiдiбгавши хвоста. Дивно було повертатися додому, знову ставши вовком, вдихати запах диму, що цiвкою здiймався вгору, як щось людське, клiпати, коли вогонь зблискував крiзь шпарини у вiконницях. Я неохоче звiльнив свiдомiсть вiд Нiчноокого.

Ти не волiв би полювати зi мною?

Я волiв би полювати з тобою. Але цiеi ночi не можу.

Чому?

Я труснув головою. Край рiшення був таким тонким i свiжим, що я не смiв випробовувати його словами. Зупинився на узлiссi, щоб змахнути з одягу листя i бруд, вiдкинути волосся назад i зв’язати його у хвiст. Сподiвався, що мое обличчя не брудне. Випростав плечi, змусив себе пiдступити до хати, вiдчинити дверi, ввiйти i глянути на них. Я почувався страшенно беззахисним. Вони дiлилися вiдомостями про мене. Обидва знали майже всi моi таемницi. Моя пошарпана гордiсть звисала зараз шматтям. Хiба можу я стати перед ними i сподiватися, що вони сприйматимуть мене як чоловiка? Але я не мiг iх у цьому звинувачувати. Вони намагалися мене врятувати. Вiд мене самого, правда, але, попри все, врятувати. Не з iхньоi провини те, що вони врятували, не варте клопоту i нi на що не придатне.

Коли я ввiйшов, вони сидiли при столi. Якби я так утiк кiлька тижнiв тому, то пiсля повернення Баррiч схопився б, добряче мною струснув та ще й дав доброго стусана. Я знав, що таке вiдiйшло в минуле, але пам’ять змусила мене до обережностi, яку я не мiг цiлковито приховати. Однак на його обличчi малювалося лише полегшення, тимчасом як Чейд дивився на мене засоромлено i стурбовано.

– Я не хотiв так сильно на тебе тиснути, – щиро сказав вiн, перш нiж я встиг озватися.

– Ти не тиснув, – тихо вiдповiв я. – Лише вклав пальця туди, де я сам собi тиснув найсильнiше. Інколи людина не знае, як тяжко вона поранена, доки хтось iнший не промацае рану.

Я присунув стiлець до столу. Пiсля тижнiв простоi iжi було майже шоком побачити на столi сир, мед i вино з чорноi бузини. Був iще буханець хлiба, а на додачу пiймана Баррiчем форель. Якийсь час ми просто iли, не кажучи нiчого, крiм прохання щось передати. Здавалося, що це зменшило напругу. Але, коли вечеря закiнчилася, а ii рештки прибрано, напруга повернулася.

– Тепер я збагнув твое запитання, – зненацька сказав Баррiч. Ми з Чейдом здивовано на нього глянули. – Кiлька днiв тому, коли ти спитав, що ми робитимемо далi. Розумiеш, я вважав тодi, що Верiтi зник. Кеттрiкен виношуе його спадкоемця, але вона у безпецi в Гiрському королiвствi. Я бiльше нiчого не можу для неi зробити. Якби ж я втрутився якось, то мiг би зрадити ii iншим. Найкраще дозволити iй залишатися у безпечнiй схованцi, мiж людьми ii батька. Аж до часу, коли дитина досягне такого вiку, що зможе сягнути по престол… ну, як не лежатиму ще тодi в могилi, то зроблю, що зможу. Так я собi думав. Я вважав тодi, що служба моему королю на сьогоднi для мене скiнчилася. Тож коли ти мене спитав, я бачив лише потребу подбати про нас самих.

– А тепер? – тихо промовив я.

– Якщо Верiтi досi живий, то трон посiв узурпатор. Я клявся служити своему королю. Як Чейд. Як i ти.

Вони обидва дуже пильно на мене дивилися.

Тiкай знову.

Не можу.

Баррiч здригнувся, наче я дзюгнув його шпилькою. Я мiркував, чи кинувся б вiн за мною, щоб зупинити, коли б я рушив до дверей? Але вiн не подав нi слова, нi жесту. Просто чекав.

– Я нi. Той Фiтц помер, – прямо сказав я.

Баррiч мав такий вигляд, наче я його вдарив. Але Чейд спокiйно спитав:

– Чого ж ти досi носиш шпильку короля Шрюда?

Я сягнув до шпильки й витяг ii з комiра. Мав у ту мить намiр сказати: забирай i це, i все, з ним пов’язане. Я з цим покiнчив. Не маю на це охоти. Натомiсть сiв, дивлячись на шпильку.

– Бузинового вина? – запропонував Чейд, але не менi.

– Нiч холодна. Зроблю чаю, – заперечив Баррiч.

Чейд кивнув. Я й досi сидiв, тримаючи в руцi шпильку. Червоне i срiбне. Я згадав руки мого короля, коли вiн пришпиляв ii до хлоп’ячоi сорочки. «Ось, – сказав вiн. – Тепер ти мiй». Але тепер вiн мертвий. Чи це звiльняло мене вiд обiтницi? А останнi слова, якi вiн менi сказав? «Що я з тобою зробив?» Я знову вiдштовхнув це запитання. Куди важливiше, хто я тепер? Чи я тепер те, що зi мною зробив Регал? Чи можу я вiд цього втекти?

– Регал сказав колись, – задумливо промовив я, – наче досить менi почухатися, щоб видряпати безiменного хлопця-псаря. – Я пiдвiв голову i змусив себе глянути Баррiчу в очi. – Це було б добре життя.

– Справдi? – спитав Баррiч. – Був час, коли ти думав iнакше. Хто ж ти, Фiтце, якщо не людина короля? Чим займешся? Куди пiдеш?

Куди я пiшов би, коли б був вiльним? «До Моллi!» – скрикнуло мое серце. Я труснув головою, вiдкидаючи цю думку, перш нiж вона мене пронизала. Нi. Я втратив ii навiть ранiше, нiж утратив життя. Я обмiрковував свою порожню гiрку свободу. Насправдi було тiльки одне мiсце, куди я мiг податися. Я стис волю в кулак, пiдвiв голову й рiшуче глянув Баррiчу в очi.

– Йду геть. Куди завгодно. До Держав Чалседу, до Бiнгтауна. Я вмiю поводитися з тваринами, з мене добрий писар. Зароблю на прожиток.

– Тут сумнiвiв нема. Але прожиток – це не життя, – зауважив Баррiч.

– То що ж тодi життя? – з натиском спитав я, раптово й насправдi розгнiвавшись. Чого завжди робити все таким тяжким? Слова й думки зненацька полилися з мене, наче отрута з гнiйноi рани. – Ти хотiв би, щоб я присвятив себе моему королю i принiс у жертву все iнше, як i ти. Покинув жiнку, яку кохаю, пiшов слiдом за королем, наче пес за його ногами, як i ти. А коли цей король тебе покинув? Ти проковтнув це, виховував для нього його бастарда. Потiм у тебе геть усе вiдiбрали: стайнi, коней, собак, людей, якими ти командував. Нiчого тобi не залишили, навiть i даху над головою, – тi королi, яким ти присягав. І що ти зробив? Не маючи вже нiчого iншого, ти вчепився в мене, витяг бастарда з домовини i змусив його повернутися до життя. Життя, яке я ненавиджу, якого не хочу!

Я зi звинуваченням глянув на нього. Вiн видивився на мене, неспроможний i слова сказати. Я хотiв зупинитися, але щось штовхало мене вперед. Гнiв був добрим, як очисний вогонь. Я стис долонi в кулаки i пристрасно вiв далi:

– Чого ти завжди тут? Чого завжди ставиш мене на ноги, щоб мене знову звалили на землю? Навiщо? Щоб я став твоiм боржником? Дав тобi право на мое життя, бо сам не маеш хребта, щоб жити власним? Все, що ти хочеш, – це зробити мене таким самим, як i ти, людиною без власного життя, людиною, що вiддасть усе за свого короля. Хiба ж ти не бачиш, що бути живим – це щось бiльше, нiж вiддавати все за когось iншого?

Я глянув йому в очi й вiдвiв погляд, побачивши там болiсне здивування.

– Нi, – глухо сказав я, перевiвши подих. – Не бачиш, не можеш знати. Не можеш навiть уявити, що ти в мене вiдiбрав. Я мав бути мертвим, але ти не дозволив менi померти. Все з найкращими намiрами, завжди певний, що робиш так, як слiд, хай скiльки болю це менi завдае. Але хто ж дав тобi це право надi мною? Хто вирiшив, що ти можеш це зi мною робити?

У кiмнатi не було жодного iншого звуку, крiм мого голосу. Чейд завмер, а вираз Баррiчевого обличчя тiльки додав менi гнiву. Я бачив, як вiн зосереджуеться. Зачерпнувши зi своеi гордостi та гiдностi, вiн тихо промовив:

– Це твiй батько доручив менi, Фiтце. Я зробив усе для тебе якнайкраще, як мiг, хлопче. Останне, що сказав менi Чiвелрi, мiй принц, це слова: «Добре його виховай». І я…

– Поклав наступнi десять лiт свого життя на виховання чужого бастарда, – перебив я його з диким сарказмом. – Взяв мене пiд свою опiку, бо це те едине, що ти насправдi вмiв робити. Баррiчу, ти все свое життя опiкувався кимось iншим, ставлячи на перший план когось iншого, промiнявши будь-який нормальний спосiб життя на благо когось iншого. Вiрний, як пес. Чи ж ти нiколи не думав, як це – належати самому собi й ухвалювати власнi рiшення? А може, страх перед цим штовхае тебе до пляшки?

Мiй голос перетворився на крик. Коли менi забракло слiв, я втупився в нього, груди менi здiймалися й опускалися, видихуючи так мiй гнiв.

Лютуючи в дитинствi, я часто обiцяв собi, що одного дня вiн заплатить за кожного стусана, якого менi влiпив, за кожне стiйло, яке я мусив почистити, хоч думав, що через утому звалюся з нiг. Моi останнi слова стали виконанням тiеi дiтвацькоi обiтницi, ще й сторицею. Баррiч широко розплющив очi, онiмiвши вiд болю. Я бачив, як його груди раз у раз здiймаються, наче йому забило подих. У його очах було таке потрясiння, наче я зненацька встромив у нього нiж.

Я витрiщався на нього. Не знаю достеменно, звiдки взялися тi слова, але було надто пiзно, щоб забрати iх назад. Сказавши «вибач», я не мiг iх скасувати, не мiг хоч трохи змiнити. Зненацька у мене з’явилася надiя, що вiн мене вдарить, що зробить принаймнi це для нас обох.

Вiн невпевнено пiдвiвся, нiжки крiсла човгнули по дерев’янiй пiдлозi. Зробив крок уперед, а крiсло тим часом перехилилося i з грюканням упало. Баррiч, що так рiвно тримався, налившись брендi по вiнця, тепер хитався, наче п’яний. Дiстався дверей i вийшов у нiч. Я просто сидiв, вiдчуваючи, як щось у менi затихае. Сподiвався, що це мое серце.

Якийсь час панувало мовчання. Довгий час. Тодi Чейд зiтхнув.

– Чому? – тихо спитав вiн за мить.

– Не знаю. – Як добре я вмiв брехати. Чейд сам мене навчив. Я глянув у вогонь. Був такий момент, коли я майже зважився все йому пояснити. Але вирiшив, що не можу. Отямившись, виявив, що кажу щось не те, ходжу околяса. – Мабуть, я мусив вiд нього звiльнитися. Вiд усього, що вiн для мене зробив, навiть коли я цього не хотiв. Вiн мусить припинити робити те, за що я нiколи з ним не розплачуся. Те, що нiхто не повинен робити для iншого, жертви, якi нiхто не повинен приносити iншим. Не хочу бiльше бути його боржником. Не хочу бути нiчиiм боржником.

Озвавшись, Чейд говорив спокiйно i по сутi. Його довгопалi долонi лежали на колiнах, спокiйнi, майже розслабленi. Проте зеленi очi набрали кольору мiдноi руди, у них з’явився гнiв.

– Вiдколи ти повернувся з Гiрського королiвства, то поводився так, наче постiйно рвався до бою. Байдуже з ким. Коли в дитинствi ти супився чи сердився, я приписував це тому, що ти ще хлопець iз хлоп’ячими судженнями та роздратуваннями. Але ти повернувся… розгнiваним. Наче збунтувався проти всього свiту, пiдбурюючи його вбити тебе, якщо зможе. Йдеться не лише про те, що ти став Регаловi впоперек дороги: ти занурився у стихiю, що була для тебе найнебезпечнiшою. Не сам лиш Баррiч це помiтив. Озирнися на останнiй рiк. Коли я так роблю, то щоразу бачу: ось Фiтц балансуе на самому краю, ось вiн лаеться зi свiтом, то в центрi кулачноi бiйки, то всерединi битви, то весь забинтований, то п’яний, як рибалка, то в’еться шнурком i канючить ельфiйську кору. Чи був ти колись спокiйним i замисленим, веселився колись iз друзями чи просто мирно жив? Як не кидав виклик своiм ворогам, то вiдштовхував геть своiх друзiв. Що трапилося мiж тобою i блазнем? Де тепер Моллi? Щойно ти викинув за порiг Баррiча. Хто буде наступним?

– Думаю, ти.

Цi слова самi вирвалися в мене. Я не хотiв iх промовляти, але не мiг i стримати. Час настав.

– Ти вже близенько до цього пiдiйшов, розмовляючи так iз Баррiчем.

– Я знаю, – прямо сказав я. Глянув йому в очi. – Давно вже все, що я роблю, не подобалося тобi. Чи Баррiчу. Чи ще комусь. Скидаеться на те, що останнiм часом я не можу ухвалити жодного доброго рiшення.

– Я ладен це пiдтвердити, – немилосердно погодився Чейд.

І тут жар мого гнiву повернувся, спалахнувши полум’ям.

– Може, це тому, що менi нiколи не давали шансу ухвалювати власнi рiшення. Може, тому, що я надто довго був для всiх «хлопцем». Стаенним пахолком Баррiча, твоiм учнем-убивцею, улюбленцем Верiтi, пажем Пейшенс. Коли ж я стану своiм i собою? – несамовито кинув я.

– А коли ж було iнакше? – з таким самим палким натиском спитав Чейд. – Ти нiчого iншого не робив, вiдколи повернувся з Гiр. Пiшов до Верiтi та заявив йому, що тобi обридло вбивати тихцем, – саме тодi, коли така тиха робота була необхiдною. Пейшенс намагалася перестерегти тебе вiд надмiрноi близькостi з Моллi, але ти й там краще знав, що робити. Це перетворило Моллi на мiшень. А Пейшенс ти втягнув у змови, якi наразили ii на небезпеку. Ти пов’язався з вовком, попри все, що казав тобi Баррiч. Ставив пiд сумнiв кожне мое рiшення щодо здоров’я короля Шрюда. А передостанньою твоею дурiстю в Оленячому замку була добровiльна згода на участь у повстаннi проти корони. Через тебе ми опинилися так близько до громадянськоi вiйни, як не були впродовж столiття.

– Якою ж була моя остання дурiсть? – з гiркою цiкавiстю спитав я.

– Убивство Джастiна й Серени, – спокiйно звинуватив мене вiн.

– Вони саме вичерпали до смертi мого короля, Чейде, – крижаним тоном зауважив я. – Убили його в мене на руках. Що я мав зробити?

Вiн пiдвiвся i якимсь дивом йому вдалося височiти надi мною, як колись.

– Стiльки лiт навчаючись у мене, з усiею моею наукою тихоi роботи, ти бiгав по замку з оголеним ножем, однiй перерiзав горлянку, другого заколов на смерть у Великiй залi, на очах усiеi зiбраноi там шляхти… Мiй чудовий учень-убивця! То був единий спосiб, яким ти мiг цього досягти?

– Я був розлючений! – ревнув я йому.

– Саме так! – ревнув вiн у вiдповiдь. – Ти був розлючений. Тож знищив усю нашу владну пiдпору в Оленячому замку. Ти мав довiру Прибережних герцогiв, але вирiшив постати перед ними в подобi шаленця! Ти знищив рештки iхньоi вiри в династiю Провiсникiв.

– Ти щойно докоряв менi за те, що я здобув довiру цих герцогiв.

– Нi. Я докоряв тобi за те, що ти iх очолив. Ти нiколи не повинен був дозволити, щоб вони запропонували тобi правлiння Оленячим замком. Якби ти належно виконував своi завдання, iм би таке й на думку не спало. Ти раз у раз забуваеш свое мiсце. Ти не принц, ти таемний убивця. Ти не гравець, ти гральна фiгура. А коли робиш власнi ходи, то змiнюеш всяку iншу стратегiю i ставиш пiд загрозу кожну фiгуру на дошцi.

Не надумати, що вiдповiсти, – не те саме, що погодитися з чужими словами. Я зиркнув на нього. Вiн не вiдступив назад. Просто стояв непорушно, дивлячись на мене згори вниз. Пiд пильним поглядом зелених Чейдових очей сила мого гнiву зненацька мене покинула, залишаючи по собi тiльки гiркоту. Таемна й глибинна течiя страху знову випливла на поверхню. Рiшучiсть розвiялася. Я не мiг цього зробити. Не мав сили протистояти iм обом. За кiлька хвилин почув власний похмурий голос:

– Гаразд. Дуже добре. Ви з Баррiчем, як завжди, маете рацiю. Я обiцяю, що нiколи бiльше не думатиму, просто слухатимусь. Що я маю зробити?

– Нi. – Коротко i ясно.

– Що нi?

Чейд повiльно похитав головою.

– Сьогоднi ввечерi повнiстю з’ясувалося, що я не можу нi в чому на тебе покладатися. Не дiстанеш вiд мене жодного доручення, не будеш бiльше втаемничений у моi плани. Цi днi минули. – Менi було тяжко усвiдомити, що це його остаточне рiшення. Вiн вiдвернувся вiд мене, глянув кудись далеко. Коли заговорив знову, був не моiм учителем, а Чейдом. – Я люблю тебе, хлопче. Не вiдбираю в тебе цiеi любовi. Але ти небезпечний. А те, що ми мусимо спробувати, досить небезпечне i без твоiх берсеркiвських нападiв.

– І що ви пробуете? – мимоволi спитав я.

Вiн повiльно похитав головою, його очi зустрiлися з моiми. Зберiгаючи цю таемницю, Чейд розiрвав те, що нас пов’язувало. Раптом я почувся покинутим напризволяще. Приголомшено дивився, як вiн бере свою торбу i плащ.

– Надворi вже темно, – зауважив я. – А дорога до Оленячого замку тяжка й далека, навiть удень. Зостанься принаймнi на нiч, Чейде.

– Не можу. Ти лише колупатимеш цю сварку, як струп на ранi, доки вона знову не закривавить. Уже сказано доволi тяжких слiв. Найкраще менi пiти просто зараз.

І вiн пiшов.

Я сидiв i дивився, як вогонь самотньо гасне. Я задалеко зайшов з ними обома, значно далi, нiж будь-коли збирався. Хотiв, щоб нашi дороги розiйшлися; натомiсть отруiв кожен iхнiй спогад про мене. Це вже зроблено. Цього неможливо виправити. Я пiдвiвся i почав збирати своi речi. Це зайняло дуже небагато часу. Я зав’язав iх у вузол, зроблений з мого зимового плаща. Замислився, що мною керуе, – дитяча образа чи раптова рiшучiсть. Подумав, чи е мiж ними рiзниця. Якийсь час сидiв перед камiном, стискаючи вузол у руках. Я хотiв, щоб Баррiч повернувся. Хай би вiн побачив, що менi шкода, що я жалкував, вiдходячи. Я змусив себе ретельно це обмiркувати. Тодi розв’язав свiй вузол, простелив покривало перед камiном i лiг на нього. Вiдколи Баррiч вирвав мене у смертi, вiн спав мiж мною i дверима. Може, йшлося про те, щоб мене втримати. У деякi ночi здавалося, що лише вiн стоiть мiж мною i темрявою. Зараз його там не було. Попри стiни хатини, я вiдчував, що самотньо кулюся на голому й дикому лику свiту.

Ти завжди маеш мене.

Я знаю. А ти завжди маеш мене.

Хоч я й намагався, менi не вдалося виразити цими словами жодного справжнього почуття. Всi моi емоцii вилилися, зараз я був порожнiй. І такий втомлений. А стiльки ще слiд зробити…

Сивий веде розмову iз Серцем зграi. Менi послухати?

Нi. Їхня розмова належить iм.

Я iм заздрив: вони разом, а я сам. Але це мене й утiшило. Може, Баррiч умовить Чейда повернутися, почекати до ранку. Може, Чейд зумiе виссати дрiбку тiеi отрути, яку я вилив на Баррiча. Я дивився у вогонь. Не мав про себе високоi думки.

Бувае вночi мертва година, найхолоднiший, найчорнiший час, коли свiт забувае про вечiр i нiщо не обiцяе ще свiтанку. Час, коли надто рано вставати, але й надто пiзно, щоб був сенс лягати в лiжко. Саме тодi ввiйшов Баррiч. Я не спав, але не ворухнувся. Це його не обмануло.

– Чейд пiшов, – тихо сказав вiн.

Я чув, як Баррiч поправив перевернуте крiсло. Сiв на нього i почав знiмати чоботи. Я не чув з його боку нi ворожостi, нi неприязнi. Наче моi гнiвнi слова нiколи не були сказанi. Або наче гнiв i бiль змусили його задерев’янiти.

– Надто темно для дороги, – мовив я до вогню.

Я говорив обережно, боячись зламати закляття спокою.

– Я знаю. Але вiн мав iз собою лiхтар. Сказав, що бiльше боiться залишитися, боiться, що вiдступить вiд свого рiшення. Рiшення вiдпустити тебе.

Те, чого я ранiше прагнув, тепер здалося менi вигнанням. Мене охопив страх, пiдриваючи мою рiшучiсть. Я рiзко пiдвiвся, охоплений панiкою. Зробив довгий тремтливий вдих.

– Баррiчу. Те, що я казав ранiше, це через гнiв. Я просто…

– Поцiлив у яблучко. – Звуки, якi вiн видав, могли б здатися смiхом, якби не було в них стiльки гiркоти.

– Тiльки тi, що знаються найближче, вмiють найсильнiше одне одного вразити. Лишень тому, – твердив я.

– Нi. Все так i е. Мабуть, цьому псовi потрiбен хазяiн.

Коли вiн говорив про себе, глузлива нотка в його голосi була iдкiшою за будь-яку отруту, що я на нього виплюнув. Я не мiг сказати й слова. Баррiч сiв, скинув чоботи на пiдлогу. Глянув на мене.

– Я не хотiв, щоб ти був таким, як я, Фiтце. Такого я нiкому не побажав би. Я хотiв, щоб ти був таким, як твiй батько. Та iнколи менi здавалося, – хай що б я робив, ти вперто брав собi за взiрець мое життя.

Якийсь час вiн вдивлявся в жар. Врештi-решт тихо заговорив до вогню. Наче розповiдав соннiй дитинi стару легенду.

– Я народився в Державах Чалседу. У малому приморському мiстечку, риболовному й корабельному порту. На самому днi. Мати прала, щоб утримати мою бабу i мене. Батько помер до того, як я народився, його забрало море. За мною доглядала баба, але вона була дуже стара i часто нездужала. – Я швидше почув, нiж побачив його гiрку посмiшку. – Невiльниче життя не додае жiнцi здоров’я. Вона мене любила i виховувала найкраще, як могла. Та я був не з тих хлопцiв, що тихо граються собi в хатi. А вдома не було нiкого досить сильного, щоб опиратися моiй волi.

Тож я ще дуже малим пов’язався з единою сильною iстотою в моему свiтi, що мною зацiкавилася. Це був вуличний пес. Шолудивий. Покритий шрамами. Вся його цiннiсть – умiння виживати, вся його вiрнiсть належала менi. Як моя вiрнiсть належала йому. Його свiт, його звичаi були всiм, що я знав. Бери, що хочеш, коли хочеш, i не переймайся, взявши. Я певен, – ти знаеш, про що я. Сусiди думали, що я нiмий. Мати думала, що я недоумкуватий. Баба, я певен, дещо пiдозрювала. Намагалася прогнати пса, але я, як i ти, керувався у цих справах власною волею. Менi було, мабуть, лiт вiсiм, коли вiн пробiг мiж конем i возом, кiнь його хвицьнув, i вiн помер. Саме крав шматок бекону.

Баррiч пiдвiвся зi стiльця, пiдiйшов до покривал.

Вiн вiдiбрав у мене Нюхача, коли я був молодшим цього вiку. Я вважав його мертвим. Але Баррiч справдi пережив раптову смерть свого товариша по зв’язку. Це не надто вiдрiзнялося вiд власноi смертi.

– Що ти зробив? – тихо спитав я.

Я чув, як Баррiч стелить лiжко i вкладаеться в нього.

– Навчився говорити, – за мить вiдповiв вiн. – Баба змусила мене пережити смерть Рiзуна. У певному сенсi я перенiс цей зв’язок на неi. Не те щоб я забув Рiзуновi уроки. Я став злодiем, навiть i непоганим. Завдяки моему новому ремеслу життя матерi та баби трохи покращало, хоч вони нiколи не здогадувалися, чим я займався. За кiлька лiт Чалседом пройшла кривава зараза: я тодi вперше ii побачив. Вони обидвi померли, я залишився сам. Тож завербувався в солдати.

Я вражено слухав. Усi цi роки я знав його як маломовного. Питво не розв’язувало Баррiчу язика, а робило його ще мовчазнiшим. Зараз же з нього потоком текли слова, змиваючи роки моiх роздумiв i пiдозр. Я не знав, чого вiн зненацька заговорив так вiдверто. В освiтленiй вогнем кiмнатi не було жодного iншого звуку, крiм його голосу.

– Спершу я бився за якогось дрiбного чалседського вождя. Джекто. Я не знав, за що ми воюемо, не переймався, що в цьому доброго чи лихого. – Вiн тихо пирхнув. – Як я тобi казав, прожиток – це не життя. Але я непогано впорався. Здобув репутацiю жорстокого. Нiхто не очiкуе, що хлопець битиметься зi звiрячою люттю i хитрiстю. То був единий мiй ключ до виживання з людьми, мiж якими я тодi служив. Але одного дня ми програли кампанiю. Я провiв кiлька мiсяцiв, нi, майже рiк, навчаючись тiеi ненавистi до работоргiвцiв, яку мала моя баба. Утiкши, зробив те, про що вона сама завжди мрiяла. Вирушив до Шести герцогств, де немае нi рабiв, нi работоргiвцiв. Герцогом Шокзу був тодi Грiзел Неспокiйний. Якийсь час я бився за нього. Та врештi-решт якось вийшло так, що я зайнявся кiньми свого пiдроздiлу. Мене це цiлком влаштовувало. Солдати Грiзела були шляхетним товариством, як рiвняти з тою голотою, що служила в Джекто, та я однаково волiв компанiю коней, анiж iхню.

Коли вiйна за Сендзедж закiнчилася, герцог Грiзел забрав мене додому, до своiх стаень. Там я пов’язався з молодим жеребцем Неко. Я за ним доглядав, але вiн менi не належав. Грiзел iздив на ньому на полювання. Часом його використовували як плiдника. Але Грiзел не був по-справжньому шляхетним чоловiком. Інколи виставляв Неко на бiй з iншими жеребцями, як дехто влаштовуе собачi або пiвнячi боi для розваги. Кобила в охотi та найкращий жеребець, що ii здобуде. І я… був iз ним пов’язаний. Жив його життям так само, як своiм власним. Так я вирiс на чоловiка. Чи принаймнi здавався дорослим чоловiком.

Кiлька хвилин Баррiч мовчав. Менi не треба було бiльше пояснювати. За якийсь час вiн зiтхнув i повiв далi:

– Герцог Грiзел продав Неко й шiстьох кобил, а я пiшов разом iз ними. Вгору узбережжям, до Рiппону. – Вiн прокашлявся. – До стаень нового господаря прийшла якась кiнська зараза. Неко помер, прохворiвши хiба день. Менi вдалося врятувати двох тамтешнiх кобил. Утримування iх при життi не дало менi накласти на себе руки. Але потiм я геть розкис. Не годився нi на що, крiм пиятики. До того ж у конюшнi зосталося надто мало тварин, щоб можна було ii так називати. Тож мене звiльнено. Врештi-решт я знову став солдатом, цього разу в молодого принца на iм’я Чiвелрi. Вiн прибув до Рiппону, щоб розсудити суперечку за кордон мiж Шокзом та Рiппоном. Не знаю, як це його сержант мене прийняв. Це був вiдбiрний загiн, його особиста гвардiя. Менi скiнчилися грошi, i три днi я був такий тверезий, що аж хворий. Не вiдповiдав iхнiм стандартам нi як чоловiк, нi, тим паче, як солдат. Першого ж мiсяця я двiчi постав перед Чiвелрi у дисциплiнарнiй справi. За бiйку. Подiбно до пса чи жеребця, я не знав iншого способу утвердити свою позицiю серед iнших.

Коли мене вперше волокли до принца, закривавленого i ще не охололого пiсля бiйки, я був шокований, побачивши, що ми однолiтки. Майже всi його солдати були старшими за мене. Я сподiвався зiткнутися з чоловiком середнього вiку. Я став перед ним, глянув йому в очi. І мiж нами пройшло щось наче розпiзнання. Немов ми обидва побачили… ким могли стати за iнших обставин. Це не зробило його поблажливим до мене. Я втратив платню i заробив додатковi обов’язки. Коли таке трапилося вдруге, всi очiкували, що Чiвелрi мене вижене. Я стояв перед ним, готовий його зненавидiти, а вiн тiльки дивився. Схилив голову, мов пес, коли щось здалеку почуе. Знов урiзав мою платню i додав менi ще обов’язкiв, але залишив. Перед цим усi казали менi, що мене проженуть. Тепер усi сподiвалися, що я втечу. Не можу сказати, чого я так не зробив. Що це за служба без платнi та з додатковими обов’язками?

Баррiч знову прокашлявся. Я чув, як вiн совгае плечем, глибше зариваючись у постiль. Якусь мить мовчав. Тодi продовжив, майже неохоче:

– Третього разу мене притягли до нього за бiйку в тавернi. Мiська варта приперла мене перед його очi все ще закривавленого, все ще п’яного, все ще готового до бiйки. На той час моi колеги по службi не хотiли мати зi мною нiчого спiльного. Сержант вiдчував до мене огиду. Я не мав жодних друзiв серед рядових солдатiв. Отак мене затримала мiська варта. Сказали Чiвелрi, що я кулачними ударами збив з нiг двох, а ще вiд п’ятьох вiдбивався палицею, аж доки не втрутилася варта i не розборонила нас.

Чiвелрi вiдпустив варту, заплативши корчмаревi за шкоду з власного гаманця. Вiн сидiв за столом, перед ним лежали незакiнченi записи. Оглянув мене згори донизу. Тодi, не кажучи й слова, встав i вiдштовхнув стола назад, у куток кiмнати. Зняв сорочку, взяв iз кутка пiку. Я думав, що вiн збираеться побити мене до смертi. Натомiсть метнув менi iншу пiку. І сказав: «Гаразд, покажи менi, як ти вiдбивався вiд п’ятьох чоловiкiв». І кинувся на мене в атаку. – Баррiч укотре кашлянув. – Я був утомлений, напiвп’яний. Але не спасував. Нарештi йому вдалося. Звалив мене так, що менi забило памороки.

Коли я отямився, пес знову мав господаря. Іншого роду. Знаю, ти чув, як люди казали, що Чiвелрi був холодним, штивним i правильним, аж нудно. Це не так. Був таким, яким, на його думку, мае бути чоловiк. Узяв злодiя, занедбаного негiдника i… – Вiн завагався, зненацька зiтхнув. – Другого дня пiдняв мене вдосвiта. Вправлятися зi зброею, доки жоден iз нас не стоятиме на ногах. Я нiколи досi не пройшов жодного формального вишколу. Просто дали менi пiку й послали до бою. Вiн тренував мене, навчив битися з мечем. Сокири вiн нiколи не любив, зате менi таке подобалося. Тож вiн показав менi все, що вмiв, i влаштував так, щоб я навчався в чоловiка, який знав про сокиру геть усе. Решту дня тримав мене при собi. Як пса, ти правду казав. Не знаю чому. Може, був самотнiм, бракувало йому товариства однолiткiв. Може, сумував за Верiтi. Може… я не знаю.

Спершу навчив мене чисел, тодi читати. Довiрив менi догляд за своiм конем. Тодi додалися його собаки i яструб. Тодi загальний нагляд за в’ючними i тягловими тваринами. Але навчав мене не тiльки працi. Чистоти. Чесностi. Цiнував те, що моi мати з бабою намагалися прищепити менi багато рокiв тому. Вiн показав менi все це як чоловiчi цiнностi, а не тiльки звичаi в жiночому домi. Навчив мене бути людиною, а не твариною в людськiй подобi. Показав менi, що це все бiльше за правила, що це спосiб життя. Життя, а не прожитку.

Баррiч замовк. Я чув, як вiн встае. Пiдiйшов до столу, взяв пляшку бузинового вина, залишену Чейдом. Я дивився, як вiн кiлька разiв крутнув ii в руцi. Тодi вiдклав. Сiв на один зi стiльцiв i втупився у вогонь.

– Чейд казав, що завтра я повинен тебе залишити, – тихо промовив вiн. – Думаю, вiн мае рацiю.

Я сiв i глянув на нього. Свiтло дедалi слабшого вогню кидало тiнi на його обличчя. Я не мiг нiчого вiдчитати в його очах.

– Чейд каже, що ти надто довго був моiм хлопцем. Хлопцем Чейда, хлопцем Верiтi, навiть хлопцем Пейшенс. Ми затримали тебе у хлоп’ячому вiцi, надмiру за тобою наглядали. Вiн вважае, що, коли настав твiй час ухвалювати чоловiчi рiшення, ти робив це як хлопець. Імпульсивно. З намiром мати рацiю, з намiром бути добрим. Але самих намiрiв не досить.

– То мене посилали вбивати людей, щоб затримати у хлоп’я-чому вiцi? – з недовiрою спитав я.

– Ти взагалi мене слухав? Я вбивав людей, коли був хлопцем. Мене це не зробило мужчиною. Тебе теж.

– То що ж я маю робити? – саркастично спитав я. – Пошукати принца, який би мене навчав?

– Ось. Бачиш? Хлоп’яча вiдповiдь. Ти не розумiеш, тому стаеш сердитим. І iдким. Ставиш менi запитання, наперед знаючи, що вiдповiдь тобi не сподобаеться.

– Яка саме?

– Я мiг би тобi сказати: можеш зробити щось гiрше, нiж шукати принца. Але не казатиму, що тобi робити. Чейд вiдрадив мене вiд цього. Думаю, вiн мае рацiю. Не в тому рiч, що я вважаю твое мислення хлоп’ячим. Не бiльше, нiж у мене у твоему вiцi. Гадаю, ти мислиш, як тварина. Завжди живеш сучасним, не думаеш про завтра, не пам’ятаеш, що було вчора. Знаю, – ти розумiеш, про що я. Ти перестав жити по-вовчому, бо я тебе до цього присилував. А тепер я мушу дати тобi спокiй, щоб ти вирiшив, як хочеш жити. Як вовк чи як людина.

Вiн зустрiвся зi мною поглядом. У його очах було аж надто багато розумiння. Мене злякала думка, що вiн справдi знае, перед лицем чого я постав. Я заперечив цю можливiсть – цiлковито вiдкинув ii. Повернувся до нього плечем, майже сподiваючись, що мене знов охопить гнiв. Та Баррiч сидiв мовчки.

Врештi-решт я глянув на нього. Вiн вдивлявся у вогонь. Минув довгий час, доки я проковтнув гордiсть i спитав:

– Що ти збираешся робити?

– Я вже казав. Завтра вранцi йду звiдси.

Ще тяжче було поставити наступне запитання.

– Куди ти пiдеш?

Вiн кашлянув. Здавався знiяковiлим.

– Є одна людина, мiй друг. Вона самотня. Там, де вона живе, може придатися чоловiча сила. Слiд полагодити дах, i в полi е робота. Я побуду там якийсь час.

– Вона? – зважився спитати я, звiвши брову.

Його голос був рiвним.

– Нiчого такого. Просто друг. Можливо, ти сказав би, що я знайшов iще когось, про кого можу подбати. Може, й так. Може, настав час подбати про того, кому це справдi потрiбно.

Тепер я втупився у вогонь.

– Баррiчу. Менi це справдi було потрiбно. Ти повернув мене з краю прiрви, знову зробив людиною.

Вiн пирхнув.

– Якби я з самого початку зробив усе правильно, ти нiколи б не опинився на краю прiрви.

– Нi. Натомiсть лежав би в могилi.

– Хiба? Регал нiяк не мiг би звинуватити тебе у вживаннi магii Вiту.

– Знайшов би iнший привiд мене вбити. Чи просто нагоду. Вiн справдi не потребуе жодноi вимовки, аби робити те, що хоче.

– Можливо. А можливо, й нi.

Ми сидiли, дивлячись, як гасне вогонь. Я потягся до вуха, намацав застiбку моеi сережки.

– Хочу вiддати ii тобi.

– Я волiв би, щоб ти ii зберiг. Носи ii. – Звучало майже як просьба. Це було дивно.

– Я не заслуговую на те, що означае для тебе ця сережка. Я ii не заробив, не маю на неi права.

– Те, що вона означае, не можна заслужити. Я дав тобi цю рiч. Байдуже, чи заслужив ти ii. Носитимеш чи нi, – однаково тримай у себе.

Я залишив сережку у вусi. Маленька срiбна сiточка з пiйманим блакитним самоцвiтом усерединi. Колись Баррiч дав ii моему батьковi. Пейшенс, не знаючи значення сережки, передала ii менi. Я не знав, чого вiн хотiв, щоб я ii носив. З тiеi ж причини, через яку вiддав сережку моему батьковi? Я вiдчував, що за цим стоiть щось бiльше, але вiн нiчого менi не сказав, а я не питав. Попри те, я чекав ще якогось запитання вiд нього. Та Баррiч лише пiдвiвся. Я чув, як вiн вкладаеться в лiжко.

Я шкодував, що вiн не поставив менi того запитання. Менi було боляче, що вiн цього не зробив. Хай там як, я вiдповiв.

– Не знаю, що зроблю, – сказав я у темряву кiмнати. – Все життя, завжди я мав завдання, яке мусив виконати, вчителiв, яких мусив задовольнити. А тепер не маю… це дивне вiдчуття.

Якусь мить я думав, що вiн взагалi не вiдповiсть. Тодi вiн зненацька промовив:

– Я теж його знав.

Я глянув на темну стелю.

– Я думав про Моллi. Часто. Ти знаеш, куди вона пiшла?

– Так.

Коли вiн бiльше нiчого не сказав, я зрозумiв, що краще не просити.

– Я знаю, що наймудрiше рiшення – це дати iй пiти. Вона вiрить, що я мертвий. Сподiваюся, той, до кого вона пiшла, пiклуеться про неi краще, нiж це робив я. Сподiваюся, вiн любить ii так, як вона цього заслуговуе.

Покривала Баррiча зашелестiли.

– Що ти маеш на увазi? – обережно спитав вiн.

Промовити це було тяжче, нiж я думав.

– Того дня, коли вона мене покинула, сказала, що е хтось iнший. Хтось, про кого вона дбала, як я дбав про свого короля. Хтось, кого вона цiнуе понад усе i всiх у своему життi. – Горло менi раптово стиснулося. Я глибоко зiтхнув, намагаючись позбутися цiеi конвульсii. – Пейшенс мала рацiю, – сказав я.

– Так, мала, – погодився Баррiч.

– Не можу винуватити за це нiкого, крiм себе самого. Дiзнавшись, що Моллi в безпецi, я мав дозволити iй пiти власною дорогою. Вона заслуговуе чоловiка, що вiддасть iй увесь свiй час, усю свою вiрнiсть…

– Так, заслуговуе, – немилосердно погодився Баррiч. – Шкода, що ти не зрозумiв цього, перш нiж iз нею зблизився.

Зiзнатися собi у провинi – це одне. Геть iнше – мати друга, який не тiльки з тобою погоджуеться, а ще й покаже всю глибину твого падiння. Я не заперечив i не спитав, звiдки вiн це знае. Якщо вiд Моллi, то не хотiв знати, що ще вона йому сказала. Якщо вiн здогадався сам, то не хотiв знати, що був таким прозорим. Я вiдчув приплив якогось почуття, такоi лютi, що ледь не загарчав на нього. Натомiсть прикусив язика i присилував себе задуматися, що саме я вiдчуваю. Провину i сором, що це закiнчилося для неi болем, що змусило ii засумнiватися у своiй вартостi. І певнiсть, що хай якою помилкою було наше кохання, воно було також i правильним. Знову запанувавши над своiм голосом, я тихо промовив:

– Нiколи не шкодуватиму, що я кохав ii. Лишень за тим, що не змiг зробити ii своею дружиною перед очима всiх так само, як була нею в моему серцi.

Баррiч нiчого на це не вiдповiв. Та за якийсь час тиша, що нас роздiляла, стала оглушливою. Через неi я не мiг спати. Нарештi озвався:

– Отож. Здаеться, завтра кожен iз нас пiде власною дорогою.

– Я теж так думаю, – вiдповiв Баррiч. За якийсь час додав: – Удачi тобi.

Це справдi звучало так, наче вiн розумiв, скiльки удачi я потребуватиму.

Я заплющив очi. Був зараз такий втомлений. Дуже втомлений. Втомлений тим, що завдавав болю людям, яких любив. Та це вже сталося. Завтра Баррiч пiде, а я буду вiльний. Вiльний рушити туди, куди прагне мое серце i нiхто ззовнi не втрутиться.

Вiльний пiти до Трейдфорда i вбити Регала.




Роздiл 3. Цiль




Скiлл – традицiйна магiя королiвського роду Провiсникiв. Хоча й скидаеться на те, що найсильнiшим вiн е у королiвськiй кровнiй лiнii, однак нерiдко прояви Скiллу, нехай i слабшого, трапляються в осiб, лише вiддалено спорiднених з династiею Провiсникiв або ж у чиiх жилах водночас плине кров як люду Шести герцогств, так i мешканцiв Зовнiшнiх островiв. Це магiя розуму, яка дае скiллеру змогу безмовно спiлкуватися на вiдстанi. Можливостi Скiллу рiзноманiтнi; у своiй найпростiшiй формi вiн може бути використаний для передачi звiсток, для впливу на думки ворогiв (чи друзiв), щоб скерувати iх у потрiбному напрямку. Вади Скiллу двоiстi: часте його вживання вимагае великоi кiлькостi енергii, а ще вiн стае для скiллерiв привабою, яку помилково називають задоволенням. Правильнiше б назвати ii ейфорiею, що збiльшуеться разом iз силою та тривалiстю Скiллу. Вона може викликати у скiллера залежнiсть, яка врештi-решт пiдточуе психiчнi та фiзичнi сили, перетворивши мага на велике заслинене немовля.


Баррiч пiшов наступного ранку. Коли я прокинувся, вiн уже встав, одягнувся i ходив по хатцi, пакуючи речi. Це не зайняло йому багато часу. Зiбрав свое майно, але залишив менi бiльшу частку запасiв. Хоча звечора ми не пили, проте обидва розмовляли так тихо, а рухалися так обережно, наче переживали ранкове похмiлля. Так уклiнно зверталися один до одного, що це здалося менi гiршим, нiж якби ми зовсiм мiж собою не розмовляли. Я хотiв попрохати у нього пробачення, благати його змiнити свое рiшення, зробити щось, однаково що, тiльки б наша дружба не закiнчилася саме так. Водночас я хотiв, щоб вiн уже пiшов, щоб це вже закiнчилося, щоб уже було завтра, свiтанок нового дня, а я зостався сам. Тримався свого рiшення так, як хапаються за гостре вiстря ножа. Пiдозрюю, що Баррiчевi почуття були подiбними, бо iнколи вiн зупинявся i дивився на мене, наче бажаючи щось сказати. Тодi нашi погляди зустрiчалися, i так тривало якусь мить, аж доки хтось не вiдводив очей. Мiж нами витало надто багато безсловесного.

Страшенно швидко вiн був готовий до вiдходу. Закинув клунок на плече, взяв дорожню палицю, що чекала бiля дверей. Я стояв, дивлячись на нього i думаючи, який незвичний вигляд вiн мае. Баррiч, затятий вершник, йде пiшки. Сонце раннього лiта, промiння якого лилося крiзь вiдчиненi дверi, показало менi чоловiка, що наближався вже до схилу середнього вiку. Бiле пасмо волосся, яке вiдмiчало його шрам, провiщало сивину, та вона й почала вже проявлятися в його бородi. Був сильним i справним, але його молодiсть, без сумнiву, проминула. Днi повноти сил вiн провiв, доглядаючи мене.

– Що ж, – грубувато сказав вiн. – Прощавай, Фiтце. Щасти тобi.

– І тобi щасти, Баррiчу. – Я швидко перейшов кiмнату та обiйняв його, перш нiж вiн устиг вiдступити.

Вiн теж мене обiйняв швидким стисканням, яке ледь не поламало менi ребер, а тодi вiдкинув волосся з мого обличчя.

– Іди й причешися. Скидаешся на дикуна.

Йому майже вдалось усмiхнутися. Вiдвернувся вiд мене й пiшов. Я стояв i дивився, як вiн iде. Думав, що не озирнеться, але на другому кiнцi пасовища вiн обернувся i пiдняв руку. У вiдповiдь я пiдняв свою. Затим вiн зник, поглинутий лiсом. Якийсь час я сидiв на приступцi, вдивляючись туди, де бачив його востанне. Якщо триматимусь свого плану, можуть пройти роки, перш нiж я знову його побачу. Якщо взагалi побачу. Вiдколи менi виповнилося шiсть лiт, Баррiч завжди був у моему життi. Я завжди мiг розраховувати на його силу, навiть якщо й не хотiв цього. Тепер його не стало. Як Чейда, як Моллi, як Верiтi, як Пейшенс.

Я подумав про все, що сказав йому минулого вечора, i затремтiв вiд сорому. «Це було необхiдно», – сказав собi. Я хотiв вiдiслати його геть. Але надто багато промовленого вибухнуло зi старих образ, якi вiддавна ятрилися в менi. Я не хотiв казати йому всього цього. Хотiв лише прогнати його, а не завдати тяжкоi рани. Як i Моллi, вiн пiшов, забравши з собою сумнiви, якi я в нього вселив. Уразивши у своему шаленствi гордiсть Баррiча, я дощенту зруйнував ту невелику повагу, яку й досi мав до мене Чейд. Припускаю, що якась дитинна моя частка сподiвалася: одного дня я зможу до них повернутися, одного дня ми знову заживемо спiльним життям. Тепер я знав, що цього нiколи не буде.

– Кiнець, – тихо сказав я собi. – Те життя минуло, вiдпусти його.

Тепер я був вiльний вiд них обох. Вiльний вiд накладених ними обмежень, вiльний вiд iхнiх iдей честi та обов’язку. Вiльний вiд iхнiх сподiвань. Нiколи бiльше не повинен буду дивитися iм в очi та пояснювати, що я зробив. Вiльний зробити ту едину рiч, на яку я мав запал та вiдвагу, едину рiч, яку мiг зробити, щоб остаточно залишити позаду свое давне життя.

Я вб’ю Регала.

Зрештою, це справедливо. Вiн убив мене першим. Передi мною ненадовго з’явилася примара обiтницi, яку я дав колись королю Шрюду, що нiколи не вб’ю нiкого з його людей. Я вiдштовхнув ii, згадавши, що Регал убив того, хто дав цю обiтницю, так само як i того, кому я ii дав. Того Фiтца бiльше не було. Нiколи вже я не постану перед королем Шрюдом i не складу йому звiту про результат мiсii, нiколи бiльше не буду людиною короля, щоб позичати силу Верiтi. Ледi Пейшенс нiколи бiльше не смикатиме мене десятками дрiб’язкових доручень, украй важливих для неi самоi. Вона оплакала мене як мертвого. І Моллi. Сльози запекли менi очi, коли я змiрив глибину свого болю. Вона покинула мене ще до того, як Регал мене вбив, але я поклав на нього вiдповiдальнiсть i за цю втрату. Якщо вже я не маю нiчого, крiм тiеi шкарлупи життя, яку Баррiч iз Чейдом для мене зберегли, то принаймнi матиму помсту. Я обiцяв собi, що Регал бачитиме мене, помираючи, i знатиме, що це я його вбив. Це не буде нi тихим убивством, нi мовчазною пригодою з безiменною отрутою. Сам приведу смерть до Регала. Я хотiв уразити його, як самотня стрiла, як кинутий нiж, йдучи просто до мети, не зв’язаний страхом за близьких менi людей. Коли провалюся, то що ж. Я й так уже мертвий на кожний лад, який мав для мене значення. Моя спроба нiкому не зашкодить. Якщо загину, вбивши Регала, то воно того варте. Берегтиму власне життя лише до хвилини, коли вiдберу Регалове. Байдуже, що трапиться пiзнiше.

Нiчноокий ворухнувся, занепокоений якимсь натяком у моiх думках.

Ти колись думав, що було б зi мною, якби ти помер? – спитав вiн мене.

Я на мить мiцно заплющив очi. Але я вже мiркував про це.

А що було б, якби я жив як здобич?

Нiчноокий зрозумiв.

Ми мисливцi. Нiхто з нас не народжений, щоб бути здобиччю.

Не можу бути мисливцем, якщо завжди чекатиму, що стану здобиччю. Тож мушу його вполювати, перш нiж вiн уполюе мене.

Вiн аж надто спокiйно прийняв моi плани. Я старався, аби вiн зрозумiв усе, що я збирався зробити. Не хотiв, щоб вiн просто пiшов за мною наослiп.

Я збираюся вбити Регала. І його групу Скiллу. Збираюся вбити iх усiх за те, що вони зi мною зробили i що в мене вiдiбрали.

Регала? Це м’ясо, яке ми не зможемо з’iсти. Не розумiю полювання на людей.

Я взяв свiй образ Регала i поеднав його з образом торгiвця тваринами, що тримав Нiчноокого в клiтцi та бив обкованим кием. Вiн задумався над цим.

Коли я вiд нього забрався, то мав досить розуму, щоб триматися вiд нього подалi. Полювати на нього так само мудро, як полювати на дикобраза.

Нiчноокий, я не можу так цього облишити.

Розумiю. Так само, як я дикобраза.

Тож вiн вбачав у моiй вендетi проти Регала еквiвалент власноi слабкостi щодо дикобразiв. Я помiтив, що приймаю визначену мною цiль з меншим самовладанням. Поставивши ii, я не мiг уже уявити, як зайнятися чимось iншим. Моi слова, сказанi минулоi ночi, повернулися до мене як докiр. Куди подiлися всi моi блискучi промови до Баррiча про те, щоб жити власним життям? Що ж, я застерiг собi право i на це, та спершу слiд подбати про свою незавершену справу i вижити. Не в тому рiч, що я не можу жити власним життям. Насправдi я не можу змиритися з думкою, як Регал вирiшить, що вiн мене перемiг. Ну й так, – вiн украв трон Верiтi. «Помста, так помста», – сказав я собi. Якщо я хочу переступити через страх i сором, залишити iх позаду, то мушу це зробити.

Тепер ти можеш увiйти, – запропонував я.

Чого б менi цього хотiти?

Менi не треба було обертатися, щоб знати, – Нiчноокий уже пiдiйшов до хатки. Наблизився, сiв бiля мене, тодi оглянув хатину.

Фуу! Ти засмородив нору. Не дивно, що твiй нiс так погано нюшить.

Вiн обережно зайшов досередини i почав там мишкувати. Я сидiв на порозi, стежачи за ним. Доволi давно я не дивився на нього, як на щось вiдмiнне вiд мого власного продовження. Вiн був уже дорослим, у розквiтi сил. Хтось iнший мiг би назвати його сiрим вовком. Але я бачив у нього кожну барву, яку тiльки мiг мати вовк. Темноокий, темномордий, при основi вух i шиi половий, шерсть всiяна твердими чорними волосками, особливо на заплiччi та пласкому крупi. І так великi стопи ставали ще ширшими, коли вiн бiг по снiгу, покритому кiркою. Мав хвiст виразнiший, нiж багато жiночих облич, зуби i щелепи, якi легко дробили костi оленячоi ноги. Рухався з економною силою, притаманною iдеально здоровим тваринам. Вiд самого споглядання за ним мое серце заспокоiлося. Вгамувавши бiльшу частку своеi цiкавостi, Нiчноокий сiв бiля мене. За кiлька хвилин простягся на сонцi та заплющив очi.

Постережеш?

– Пильнуватиму тебе, – запевнив я.

Його вуха здригнулися вiд звуку моiх слiв. Потiм вiн поринув у сон, просяклий сонцем.

Я повiльно пiдвiвся та зайшов до хатини. Менi знадобилося напрочуд мало часу, щоб зiбрати все свое майно. Два покривала i плащ. Я мав перемiну одягу, теплi вовнянi речi, геть невiдповiднi для лiтньоi подорожi. Щiтка для волосся. Нiж i точило. Кремiнь. Праща. Кiлька малих виправлених шкiрок iз упольованоi нами дичини. Нитка зi сухожилля. Ручна сокирка. Баррiчеве дзеркальце. Малий чайник i кiлька ложок. Ложки вистругав Баррiч, це була одна з його останнiх робiт. Мiшечок житнього борошна, i ще один пшеничного. Залишки меду. Пляшка бузинового вина.

Небагато на початок цiеi пригоди. Мене чекала довга сухопутня подорож до Трейдфорда. Я мав ii пережити, перш нiж зумiю запланувати, як оминути Регалових охоронцiв i його групу Скiллу та вбити його. Я ретельно все обдумав. Лiто не дiйшло ще до середини. Був час назбирати й висушити зiлля, накоптити риби та м’яса в дорогу. Може, менi й не доведеться голодувати. Наразi я мав вбрання i всi потрiбнi речi. Але з часом потребуватиму грошей. Я сказав Чейдовi та Баррiчу, що можу йти своiм шляхом, заробляючи на життя моiм умiнням поводитися з тваринами та моiм писарським хистом. Можливо, цi навички доведуть мене до Трейдфорда.

Було б легше, якби я мiг подорожувати як Фiтц Чiвелрi. Я знав човнярiв, що плавали рiчковим шляхом, i мiг би працювати у них в обмiн на подорож до Трейдфорда. Але Фiтц Чiвелрi мертвий. З тiеi ж причини я не мiг шукати роботи на пристанях. Не мiг навiть вiдвiдати пристанi зi страху, щоб мене не розпiзнали. Я пiднiс руку до обличчя, згадуючи те, що показало менi дзеркало. Сиве пасмо у волоссi нагадало, де стражники Регала розсiкли менi шкiру на головi. Пробiг пальцями по носi з його новою формою. На правiй щоцi пiд оком, де колись Регалiв кулак розколов мое обличчя, – тонкий шов. Дивлячись на цi шрами, нiхто не згадае Фiтца. Я мiг би вiдпустити бороду. А коли зголю волосся над чолом за звичаем писарiв, цього може вистачити, щоб вiдiгнати випадковий погляд. Та я не збирався навмисне пускатися мiж тих, хто знав був мене.

Йтиму пiшки. Я ще нiколи не вiдбував такоi довгоi подорожi на своiх двох.

Чого ми не можемо просто залишитися тут? – Сонне запитання Нiчноокого. – Риба у струмку, здобич у лiсi за хаткою. Що ще нам треба? Чого мусимо йти?

Я мушу. Мушу це зробити, щоб знову стати людиною.

Ти справдi хочеш знову стати людиною? – Я вiдчув його недовiру, але й прийняття того, що я спробую. Вiн лiниво потягся, не пiдводячись, широко розчепiривши кiгтi переднiх лап. – Куди ми пiдемо?

Трейдфорд. Регал там. Далека подорож вгору по рiчцi.

Там е вовки?

Я певний, що не в самому мiстi. Але у Ферроу е вовки. У Баку теж досi е вовки. Але не тут i не близько.

Крiм нас двох, – зауважив Нiчноокий. І додав: – Я хотiв би знайти вовкiв там, куди ми йдемо.

Тодi вiн простягся i знову заснув. «Це частина того, що означае бути вовком», – подумав я. Вiн бiльше не перейматиметься, доки ми не рушимо звiдси. Тодi просто пiде за мною i покладеться на те, що виживе завдяки нашим навичкам.

Але я вже занадто став людиною, аби чинити так, як вiн. Уже наступного дня почав громадити провiзiю. Попри протести Нiчноокого, я намагався впольовувати бiльше, нiж нам потрiбно було на щодень. Коли ж нам таланило, не дозволяв йому об’iдатися, а вiдбирав у нього частину м’яса та коптив його. Завдяки вiчному лагодженню Баррiчевоi упряжi я вмiв поводитися зi шкiрою досить управно, щоб зробити собi м’яке лiтне взуття. Старi чоботи добре змастив жиром i вiдклав iх на зиму.

Днями, коли Нiчноокий дрiмав на сонцi, я збирав рiзнi рослини. Деякi з них були лiкарськими, i я хотiв мати iх напохватi: вербова кора вiд пропасницi, корiнь малини вiд кашлю, подорожник вiд зараження, кропива вiд кровотечi й таке iнше. Іншi були не такими невинними. Я змайстрував кедрову шкатулку i наповнив ii. Наготував i склав туди отрути, як учив мене Чейд. Цикута, блiда поганка, паслiн, серцевина бузини, чернець i серцестиск. Вибирав найкраще, як умiв: однi тому, що вони не мали нi смаку, нi запаху, iншi тому, що iх легко було переробити на дрiбний порошок чи прозору рiдину. Ще я зiбрав ельфiйську кору, потужний стимулятор, до якого вдавався Чейд, щоб допомогти Верiтi витримати сеанс скiллення.

Регала мае оточувати й охороняти його група Скiллу. З усiх них я найбiльше боявся Вiлла, але не легковажив жодного. Я пам’ятав Барла як сильного рослого хлопця, а Каррод мiж дiвчатами мав славу фертика. Але тi днi давно минули. Я бачив, на що Скiлл перетворив Вiлла. З Карродом i Барлом я давно вже не стикався i не мiг робити жодних припущень щодо них. Усi вони пройшли вишкiл у Скiллi, i, хоч мiй природний дар здавався колись значно сильнiшим за iхнiй, я на власнiй шкурi впевнився: знають способи використання Скiллу, незрозумiлi навiть Верiтi. Якби я зазнав Скiлл-атаки з iхнього боку й вижив, то потребував би ельфiйськоi кори, щоб вiдновити сили.

Я змайстрував iнший ящик, доволi великий, щоб помiстити туди шкатулку з отрутами, а водночас схожий на скриньку писаря. Хотiв прикинутися мандрiвним писарем. Помiтивши скриньку, якийсь випадковий знайомий мав би набрати такого враження. Пера для письма я здобув у пiйманоi нами дикоi гуски. Деякi порошковi барвники зробив сам, а щоб iх зберiгати, наготував кiстянi трубочки iз затичками. Нiчноокий неохоче вдiлив менi кiлька волоскiв на грубi пензлi. Тоншi пензлi я намагався зробити зi шерстi кролика, але наслiдки вдовольнили мене лише частково. Це було недобре. Люд чекав вiд писаря, що вiн матиме чорнило, пензлi та пера для свого ремесла. Я мимоволi визнав слушнiсть Пейшенс. Колись вона сказала, що я маю гарний почерк, але не можу претендувати на повне писарське вмiння. А втiм, я сподiвався, що моiх запасiв вистачить на кожну роботу, за яку я мiг би взятися на шляху до Трейдфорда.

І от настав час, коли я був певен, що спорядився найкраще, як умiв, а невдовзi мушу рушати, щоб подорожувати за лiтньоi погоди. Я прагнув помсти, але дивно неохоче покидав цю хатину i життя в нiй. Вперше, вiдколи себе пам’ятаю, я прокидався добре виспаним i iв, коли був голодний. Не мав жодних завдань, крiм тих, якi поставив собi сам. Напевне не зашкодить, якщо я видiлю якийсь час на змiцнення свого фiзичного здоров’я. Хоча здобутi у пiдземеллях синцi давно вже зблякли, а единими зовнiшнiми знаками зазнаних мною ушкоджень були шрами, iнколи вранцi я почувався дивно скутим. Час вiд часу тiло пронизував несподiваний бiль, коли я надто рiзко стрибав чи надто швидко повертав голову. Особливо виснажливе полювання викликало в мене тремтiння, i я боявся нападу. Тому я вирiшив, що перед мандрiвкою доречно було б повнiстю одужати.

Тож ми затрималися на якийсь час. Погода була теплою, полювання вдалим. Минали днi, i я змирився зi своiм тiлом. Не був уже тим фiзично загартованим воiном з минулого лiта, але не вiдставав вiд Нiчноокого при нiчному полюваннi. Коли стрибав, щоб завдати смерть, моi рухи були швидкими i впевненими. Тiло зцiлилося, i я залишив позаду минулi болi. Я знав, що вони були, але не думав про них надто довго. Кошмари, якi мене мучили, злиняли, мов залишки зимовоi шуби Нiчноокого. Нiколи я не знав настiльки простого життя. Нарештi був у мирi iз самим собою.

Та жоден мир не тривае довго. Мене розбудив сон. Ми з Нiчнооким встали до свiтанку, полювали i разом убили кiлькох жирних кроликiв. Обране нами узгiр’я було продiрявлене лабiринтами iхнiх нiр, а полювання на них швидко виродилося у дурну розвагу – стрибки та розкопування. Коли ми вполювали достатньо, уже добре розвиднiлося. Ми збiгли вниз, у плямисту березову тiнь, знову пiдживилися здобиччю i заснули. Щось, – може, нерiвне сонячне свiтло на заплющених повiках, – занурило мене в цей сон.

Я повернувся в Оленячий замок. Лежав у старiй вартiвнi, простягнувшись на холоднiй пiдлозi, мене обступали чоловiки з твердими поглядами. Пiдлога пiд моею щокою була липкою вiд напiвзастиглоi кровi. Я тяжко дихав, розтуливши рота, а запах i смак тiеi кровi злилися разом, заполонивши моi чуття. Знову прийшли по мене, не тiльки чоловiк iз кулаками у шкiряних рукавичках, але й Вiлл, невловимий невидимий Вiлл тихо пробрався крiзь моi стiни, щоб вкрастися у мiй розум. «Прошу, зачекайте, прошу, – благав я iх. – Зупинiться, молю вас. Я не той, кого вам слiд боятися чи ненавидiти. Я тiльки вовк. Просто вовк, нiчим вам не загрожую. Не заподiю вам жодноi шкоди, тiльки вiдпустiть мене. Я для вас нiхто. Нiколи бiльше не завдам вам клопотiв. Я тiльки вовк». – Здiйняв морду до неба й завив.

Мене розбудило власне виття.

Я перекотився, сперся на руки й колiна, струснувся i встав. «Сон, – сказав собi. – Це тiльки сон». Страх i сором затопили мене з головою, каляючи своiми хвилями. Увi снi я благав пощади, чого не робив насправдi. «Я не був боягузом», – запевнив себе. Чи був? Здавалося, я й досi вiдчуваю запах i смак кровi.

Куди ти? – лiниво спитав Нiчноокий.

Лежав глибоко в тiнi, лiтня масть напрочуд добре його маскувала.

До води.

Я пiшов до струмка, сполоснув липку кролячу кров з обличчя i рук, тодi жадiбно напився. Знову помив обличчя, нiгтями видряпав кров iз бороди. Раптом вирiшив, що не терпiтиму бороди. Однаково не збираюся йти туди, де хтось мiг би мене розпiзнати. Повернувся до вiвчарськоi хатки, щоб поголитися.

У дверях я наморщив носа, почувши затхлий запах. Нiчноокий мав рацiю: спання у чотирьох стiнах ослаблювало мiй нюх. Тяжко повiрити, що я це витримував. Я неохоче ввiйшов досередини, видуваючи з носа людськi запахи. Кiлька днiв тому падав дощ. Волога дiсталася до мого сушеного м’яса, i частина зiпсувалася. Я перебрав його, морщачи носа вiд того, як сильно воно зiпсувалося. У деяких шматках з’явилися черв’яки. Ретельно перевiривши решту свого м’яс-ного запасу, я вiдштовхнув надокучливе вiдчуття неспокою. Лише витягши нiж i зчистивши з нього дрiбний пил iржi, я зiзнався собi в тому, що вiдчував.

Минуло багато днiв, вiдколи я був тут.

Можливо, тижнiв.

Я й гадки не мав про бiг часу. Глянув на зiпсоване м’ясо, на куряву, що покрила моi порозкидуванi речi. Вiдчув свою бороду, був вражений тим, наскiльки вона вiдросла. Баррiч та Чейд залишили мене тут не кiлька днiв тому. Минули тижнi. Я пiдiйшов до дверей хати i визирнув назовнi. Там, де колись через луг бiгли стежки до струмка i рибальських мiсць Баррiча, росла висока трава. Веснянi квiти давно зникли, кущi були всипанi зеленими ягодами. Я глянув на своi долонi, на бруд, що в’iвся у шкiру зап’ясть, на стару кров, що запеклася й засохла у мене пiд нiгтями. Колись вживання в iжу сирого м’яса викликало б у мене огиду. Тепер сама думка про готування м’яса здавалася дивною й чужою. Моя свiдомiсть вiдсахнулася, я не хотiв суперечностi з самим собою. «Пiзнiше, – чув я власнi благання, – пiзнiше, завтра, пошукаю Нiчноокого».

У тебе клопоти, менший братчику?

Так. – Я змусив себе додати: – Ти не можеш менi допомогти. Це людськi клопоти, я мушу сам iх розв’язати.

Краще будь вовком, – лiниво порадив вiн.

Я не мав сили вiдповiсти на це згодою чи запереченням. Тож вiдкинув його пораду. Глянув на себе вниз, на поплямленi сорочку та штани. Мiй одяг покривали бруд i стара кров, штани нижче колiн подертi, як ганчiр’я. Я здригнувся, згадавши перекованих i iхне подерте шмаття. Ким я став? Я потяг сорочку за комiр i вiдвернув обличчя вiд власного смороду. Вовки були куди чистiшими. Нiчноокий щодня вилизувався. Я заговорив уголос, i власний заiржавiлий голос налякав мене.

– Тiльки-но Баррiч покинув мене тут самого, я скотився до чогось гiршого за звiра. Нi почуття часу, нi чистоти, нi цiлей, нi усвiдомлення чогось, крiм iжi та сну. Саме вiд цього вiн намагався мене застерегти впродовж усiх цих рокiв. Я зробив те, чого вiн завжди боявся.

Я взявся за роботу. Розпалив вогонь у камiнi, багато разiв збiгав до струмка по воду, а затим зiгрiв стiльки, скiльки зумiв. Вiвчарi зоставили в хатцi тяжкий казан для витоплювання лою, достатнiй, щоб наполовину наповнити дерев’яне корито надворi. Доки вода грiлася, я зiбрав мильноi трави i польового хвоща. Не мiг згадати, щоб я колись ранiше був таким брудним. Жорсткий хвощ здирав iз брудом цiлi верстви шкiри, я довго тер себе, перш нiж вдовольнився i вирiшив, що досить чистий. У водi плавало чимало блiх. Ще я знайшов клiща в себе на карку i спалив його головешкою з вогнища. Вимивши волосся, я розчесав його i знову зав’язав у вояцький хвiст. Поголився перед дзеркальцем, яке залишив менi Баррiч, а тодi оглянув обличчя. Засмаглий лоб, блiде пiдборiддя.

За час, потрiбний щоб знову нагрiти води, намочити й дочиста випрати одежу, менi стала зрозумiлою фанатична й незмiнна пристрасть Баррiча до чистоти. Єдиним способом порятувати те, що зосталося з моiх штанiв, було обрiзати iх до колiн. Але й тодi вони мало на що надавалися. Я поширив свою шалену дiяльнiсть також на постiль i зимовий одяг, змиваючи з них затхлий запах. Виявив, що миша позичила клапоть мого зимового плаща собi на гнiздо. Я залатав його, як умiв. Розвiсивши мокрi штани на кущi, я пiдвiв голову i помiтив, що Нiчноокий за мною спостерiгае.

Ти знову пахнеш, як людина.

Це добре чи погано?

Краще, нiж здобич, вбита тиждень тому. Гiрше, нiж вовк. – Вiн встав i потягся, наче низько передi мною кланяючись, широко розчепiрив кiгтi. – Так. Зрештою, ти хочеш бути людиною. Скоро рушаемо?

Так. Йдемо на захiд, вгору по Оленячiй рiцi.

Ох. – Зненацька вiн чхнув, тодi звалився на бiк i почав качатися на спинi у курявi, наче щеня. Тiшився, збираючи куряву шерстю, а тодi пiдвiвся, щоб знову всю ii струсити. Те, як безтурботно Нiчноокий прийняв мое раптове рiшення, стало для мене тягарем. Куди я його втягнув?

Впала нiч, а весь мiй одяг i вся постiль досi були вогкими. Я послав Нiчноокого на самотне полювання. Знав, що вiн не швидко повернеться. Мiсяць був уповнi, а нiчне небо чисте. Такоi ночi буде сила-силенна здобичi. Я зайшов до хатки i розпалив вогонь у камiнi, такий, щоб можна було спекти коржики iз залишкiв житнього борошна. У пшеничному вже завелися довгоносики та зiпсували його. А це краще з’iсти зараз, нiж дати i йому змарнуватися. Простi коржики з рештками зцукрiлого меду смакували напрочуд. Я знав, що не зашкодить розширити свiй рацiон, включивши туди ще щось, крiм щоденного м’яса та пригорщi зеленi. Зробив собi незвичний чай з дикоi м’яти i вершечкiв молодоi кропиви, вiн теж добре смакував.

Тим часом покривало майже висохло, я принiс його i постелив перед камiном. Лiг на нього, то дрiмаючи, то дивлячись на вогонь. Пошукав Нiчноокого, але вiн не хотiв до мене приеднатися, волiв свiже м’ясо i м’яку землю пiд дубом на краю лугу. Я був настiльки самотнiм, настiльки людиною, як не був уже давно. Трохи дивне вiдчуття, але добре.

Перевернувшись i потягнувшись, я побачив на стiльцi клунок. Я знав напам’ять кожну рiч у хатинi. Коли був тут востанне, його не було. Я взяв клунок, обнюхав, вiдчув слабкий запах Баррiча i свiй власний. За мить усвiдомив, що зробив, i дорiкнув собi за це. Слiд почати поводитися так, наче при кожнiй моiй дii е свiдки, якщо не хочу знову бути вбитий як вiттер.

Клунок був невеликим. Там була одна з моiх сорочок, якось добута зi староi скринi з моiм одягом, cвiтло-брунатна, – я завжди ii любив. І пара обтислих штанiв. У сорочку загорнуто маленький глиняний горщик з маззю Баррiча, якою вiн гоiв порiзи, опiки та синяки. Добрий шкiряний пояс. Чотири срiбнi монетки у маленькому шкiряному капшуцi з вишитим оленем. Я сидiв, вдивляючись в оленя. Вiн опустив роги, готуючись до бою, як на гербi, обраному для мене Верiтi. На поясi такий же олень проганяв вовка. Таке послання тяжко не збагнути.

Я вдягнувся перед вогнем. Сумував, бо не зустрiвся з ним, а водночас вiдчував полегшення через це. Знаючи Баррiча, я здогадувався, що вiн почувався так само, коли примандрував сюди i виявив, що мене нема. Принiс менi те пристойне вбрання, бо хотiв умовити повернутися разом iз ним? Чи щоб побажати щасливоi дороги? Я намагався не замислюватися над тим, якими були його намiри чи як вiн зреагував на покинуту хатку. Знову вдягнувшись, я почувався куди бiльше людиною. Капшук i свiй нiж у пiхвах я повiсив на пояс, обгорнув його довкола стану. Пiдтяг стiльця ближче до вогню i сiв на нього.

Я дивився у полум’я. Нарештi дозволив собi подумати про свiй сон. Почував дивне стискання у грудях. Я боягуз? Не був цього певен. Я ж iду до Трейдфорда, щоб убити Регала. Хiба боягуз зробив би так? Може, й так, пiдказав мiй зрадницький розум, може, саме так i зробив би боягуз, якби це було легше, нiж шукати свого короля. Я викинув цю думку з голови.

Та вона повернулася. Чи е вбивство Регала слушною рiччю, чи просто тим, що я хотiв зробити? Чому це мае значення? Бо мае. Може, я мав би, замiсть цього, шукати Верiтi.

Нерозумно про це думати, доки я не знаю, чи Верiтi досi живий. Якби я спромiгся поскiллити до нього, то мiг би й довiдатися. Та мiй Скiлл завжди був непередбачуваним. Про це подбав Гален, коли силомiць вiдiбрав мiй сильний природний талант до Скiллу, перетворивши його на щось змiнне й непевне. Можна це змiнити? Я мушу добре послуговуватися Скiллом, якщо хочу прорватися до Регала крiзь його групу. Мушу навчитися керувати ним. Чи був Скiлл чимось таким, чого можна навчитися самотужки? Як можна навчитися чогось, коли навiть не знаеш повного обсягу його дii? Усi здiбностi, якi Гален колись не вбив у мене i не вибив iз мене, усi знання, яких Верiтi не мiг мене навчити через брак часу, як я маю дiйти до них сам? Це неможливо.

Я не хотiв думати про Верiтi. Це найсильнiше й пiдказувало менi, що саме так я маю зробити. Верiтi. Мiй принц. А тепер i мiй король. Поеднаний з ним кров’ю та Скiллом, я знав його краще, нiж будь-кого iншого. Вiн казав менi, що вiдкритися на Скiлл просто: лише не закриватися вiд нього. Вiйна Скiллом з пiратами стала його життям, вiдiбравши в нього молодiсть i сили. Верiтi нiколи не мав достатньо часу, щоб навчити мене керувати моiм талантом, але дав менi стiльки урокiв, скiльки зумiв, коли тiльки випадала рiдкiсна можливiсть для цього. Його сила Скiллу була такою великою, що вiн мiг торкнутися мене, а тодi бути поеднаним зi мною впродовж кiлькох днiв, а то й тижнiв. Колись, сидячи у крiслi мого принца, в його кабiнетi, за його робочим столом, я поскiллив до нього. Передi мною лежали приладдя, якими вiн рисував карти, i той дрiбний особливий безлад, характерний для людини, що чекае, коли стане королем. Тодi я думав про нього, тужив за ним, прагнув, щоб вiн був удома та правив своiм королiвством. І просто потягся назовнi й поскiллив до нього. Так легко, без жодноi пiдготовки i жодного попереднього намiру. Я намагався ввiйти у той самий душевний стан. Я не мав нi стола Верiтi, нi того безладу, щоб краще згадати мого принца, але, заплющивши очi, мiг його побачити. Я глибоко вдихнув i спробував прикликати його образ.

Верiтi був ширший за мене в плечах, але трохи не сягав мого зросту. Обидва ми мали темнi очi та волосся роду Провiсникiв, але його очi були посадженi глибше, нiж моi, а неслухняне волосся й бороду переткала сивина. За моiх дитячих лiт вiн був мускулистим i мiцним, кремезним чоловiком, що орудував мечем так само добре, як пером. Це пiзнiшi роки виснажили його. Вiн був змушений проводити бiльшу частину часу без фiзичних дiй, силою Скiллу захищаючи наше узбережжя вiд пiратiв. Але навiть коли фiзичнi сили принца слабшали, то його аура Скiллу зростала, тож урештi постати перед ним було однаково що перед палючим полум’ям. Коли був поруч нього, то куди сильнiше вiдчував його Скiлл, нiж його тiло. Намагаючись вiдтворити його запах, я згадав гостроту кольорового чорнила, яким вiн рисував своi карти, аромат добре виробленого пергаменту, а ще повiв ельфiйськоi кори, так часто вiдчутний у його диханнi.

– Верiтi, – тихо мовив я вголос i вiдчув, як це слово розходиться в менi луною, вiдбиваючись вiд моiх стiн.

Я розплющив очi. Не мiг вийти iз себе назовнi, не опустивши своiх стiн. Скiльки б я не малював подумки Верiтi, це нiчого менi не дасть, доки я не вiдкрию дороги, щоб мiй Скiлл мiг вийти з моеi свiдомостi, а його – ввiйти туди. Дуже добре. Це досить легко. Просто розслабитися. Вдивлятися у вогонь, спостерiгати за маленькими iскрами, що здiймаються вгору над камiном, танцюють i плавають. Послабити пильнiсть. Забути, як Вiлл ударив силою свого Скiллу в цi стiни i замалим iх не звалив. Забути, як мiй мозок повнiстю зосередився на пiдтримуваннi цих стiн, тимчасом як мое тiло гамселили. Забути про огидне почуття насилля, коли Джастiн силомiць вривався у мене. Як Гален пошрамував i покалiчив мiй талант до Скiллу, надуживши своiм становищем майстра Скiллу, щоб взяти пiд контроль мiй розум.

Так виразно, наче Верiтi був поруч зi мною, я почув слова свого принца:

– Гален тебе покалiчив. У тебе е стiни, за якi я не можу проникнути, хоч i добре володiю Скiллом. Тобi треба навчитися вiдкриватися. Це важко.

Вiн промовив менi цi слова торiк, до вторгнення Джастiна, до атак Вiлла. Я гiрко посмiхнувся. Чи знали вони, що iм вдалося вибити з мене Скiлл? Мабуть, навiть не подумали про це. Хтось колись мае це записати. Якийсь король-скiллер може визнати це корисним. Якщо завдати свiдомостi скiллера значноi шкоди, можна змусити його закритися в собi i так позбавити магiчних сил.

Верiтi завжди бракувало часу, щоб навчити мене зруйнувати цi стiни. Наче на глум, знайшов змогу показати менi, як iх змiцнити, щоб приховати вiд нього своi приватнi думки, якими я не хотiв дiлитися. Може, я аж надто добре цього навчився. Я задумався, чи матиме вiн колись час вiдучити мене вiд цього вмiння.

Час, не час, – втомлено перебив мене Нiчноокий. – Час – це рiч, яку люди вигадали, щоб завдавати собi клопоту. Ти стiльки про це думаеш, що менi голова йде обертом. Чого ти взагалi ходиш старими стежками? Занюхай новi, може, наприкiнцi них знайдеться трохи м’яса. Якщо тобi потрiбна здобич, мусиш ii вистежити. Це й усе. Не можеш сказати: вистежування надто довге, а я просто хочу iсти. Це все – одне. Вистежування – початок iжi.

Ти не розумiеш, – так само втомлено вiдповiв я. – Час – це скiльки годин мае день i скiльки е днiв, коли я можу щось зробити.

Чого ти розрiзаеш свое життя на шматки i надаеш iм назви? Години, днi. Це як кролик. Як убиваю кролика, то з’iдаю кролика. – Сонне зневажливе пирхання. – Ти не з’iдаеш кролика, а розрiзаеш його та називаеш кiстками, м’ясом, хутром i нутрощами. Тому тобi нiколи не досить.

То що ж я маю зробити, о мудрий учителю?

Як маеш щось зробити, то перестань через це скавулiти, а просто зроби його. Щоб я собi спав.

Подумки вiн дав менi штурхана, як можна штурхонути лiктем у ребра сусiда в тавернi, що надто близько присунувся. Зненацька я усвiдомив, яким близьким був наш контакт упродовж останнiх кiлькох тижнiв. Колись я дорiкнув йому за те, що вiн завжди сидiв менi в головi. Я не хотiв його товариства, коли був iз Моллi, намагався тодi пояснити йому, що такi хвилини належать лише менi. Зараз його штурхан змусив мене зрозумiти, що я наблизився до нього так тiсно, як вiн до мене, коли був щеням. Я рiшуче вiдкинув порив ухопитися за нього. Натомiсть зручнiше всiвся, вiдхилився назад i глянув у вогонь.

Я трохи опустив стiни. Якийсь час сидiв iз пересохлим ротом, чекаючи атаки. Коли нiчого не трапилося, я зосереджено подумав i ще трохи опустив iх. «Вони вiрять, що я помер, – нагадав я собi. – Не сидiтимуть у засiдцi, щоб пiдстерегти мертвого». Опускання моiх стiн усе ще було нелегким. Куди легше не мружити очi, дивлячись на яскравi спалахи сонця на водi, чи стояти непорушно, коли на тебе падае удар. Але коли я врештi це зробив, то вiдчув, як Скiлл обпливае мене, мов течiя рiчки камiнь. Досить менi в нього зануритися, i я зможу знайти Верiтi. Чи Вiлла, чи Барла, чи Каррода. Я затремтiв, i рiка вiдступила. Я зiбрав сили i повернувся до неi. Довго стояв на березi, вагаючись, не вiдважуючись пiрнути. Скiлл – не вода, його неможливо спробувати. Туди чи звiдти. Туди.

Туди, всередину, – i я закрутився, перекидаючись, вiдчуваючи, як моя самiсть розпадаеться на шматки, наче уривок гнилого конопляного шнурка. Нитки злущувалися, обвивалися довкола мене, одна за одною вiдшаровувалися зовнiшнi оболонки, що робили мене самим собою, спогади, емоцii, глибокi значущi думки, проблиски поезii, яких зазнаеш i якi проникають глибше, нiж сягае розумiння, випадковi спогади про звичнi днi – все це спадало, мов рам’я. Як це добре. Досить лише вiдпустити.

Але це означало б, що Гален правильно мене оцiнив.

Верiтi?

Жодноi вiдповiдi. Нiчого. Його там не було.

Я повернувся у власну свiдомiсть, зосередився довкола неi. Впевнився, що можу це зробити, можу втриматися в потоцi Скiллу, зберiгши при цьому власне я. Чому досi це завжди було так складно? Я вiдкинув геть це запитання i замислився про найгiрше. Найгiрше те, що Верiтi був живим i розмовляв зi мною кiлька коротких мiсяцiв тому. «Скажи iм, що Верiтi живий. І це все». Я й сказав, але вони не зрозумiли, i нiхто нiчого не зробив. Тодi чим же могло бути це послання, як не проханням допомоги? Поклик про помiч вiд мого короля зостався без вiдповiдi.

Зненацька все стало зовсiм легким, я вiдчув, як iз мене вирвався крик Скiллу, – наче це життя вирвалося з грудей, сягаючи назовнi.

ВЕРІТІ!

…Чiвелрi?

Не бiльше, нiж шепiт, який торкнувся моеi свiдомостi, легкий, мов метелик, що вдаряеться у вiконну завiсу. Цього разу була моя черга: сягнути, вхопитися i втримати рiвновагу. Я кинувся в його бiк i знайшов його. Присутнiсть Верiтi мерехтiла, наче полум’я свiчки, що стiкае в калюжу з власного воску. Я знав, що невдовзi його не стане. У мене було до нього з тисячу питань. Я спитав лише про одне, найважливiше.

Верiтi. Можете взяти в мене силу, не торкаючись мене?

Фiтц? – Запитання ще слабше, ще хисткiше. – Я думав, Чiвелрi повернувся… – Вiн балансував на краю темряви… – щоб зняти з мене цей тягар…

Верiтi, будьте уважним. Думайте. Можете взяти в мене силу? Можете зробити це зараз?

Я не… не можу… Сягнути… Фiтце?

Я згадав Шрюда, як вiн черпав у мене силу, щоб Скiллом попрощатися з сином. І як Джастiн та Серена напали на нього, висмоктали в нього всю силу i вбили його. Як вiн помер, наче луснула бульбашка. Наче згасла iскра.

ВЕРІТІ! – Я кинувся до нього, обвився довкола нього, усталив його, як вiн часто усталював мене при Скiлл-зв’язку. – Берiть ii в мене, – наказав я йому i вiдкрився перед ним. Я намагався повiрити, що вiн справдi торкаеться рукою мого плеча, намагався згадати, як це було, коли вiн або Шрюд черпали в мене силу. Полум’я, що було Верiтi, зненацька здiйнялося, а за мить знову вже горiло сильно i яскраво.

Досить, – перестерiг вiн мене, а тодi, вже сильнiше: – Хлопче, будь обережний!

Нi, зi мною все гаразд, я можу це зробити, – запевнив я його i хотiв дати йому силу.

Досить! – наполiг вiн i вiдсахнувся вiд мене.

Це було майже так, наче ми розступилися на кiлька крокiв, почали розглядати один одного. Я не мiг побачити його тiла, але вiдчував у ньому страшну втому. Не здорову втому наприкiнцi дня працi, а втому, що пронизуе до костей, коли один день, перемоловши людину, накладаеться на iнший, а мiж ними немае нi достатньоi кiлькостi iжi, нi досить вiдпочинку.

Я дав йому силу, та не здоров’я, а вiн швидко спалить взяту в мене життеву енергiю, бо це не була справжня сила, як чай з ельфiйськоi кори не був справжньою iжею.

Де ви? – зажадав я вiд нього.

У горах, – неохоче вiдповiв вiн i додав: – Бiльше говорити небезпечно. Ми взагалi не повиннi скiллити. Дехто може намагатися нас пiдслухати.

Але контакту не обiрвав, а я знав, що вiн так само прагне поставити запитання, як i я. Я намагався надумати, що хотiв би йому розповiсти. Вiдчував, що нiхто не стоiть мiж нами, але не був певен, чи розпiзнав би я, якби за нами шпигували. Довгий час наш контакт був просто взаемним усвiдомленням. Затим Верiтi мене перестерiг:

Мусиш бути обережнiшим. Стягаеш на себе клопоти. А все-таки це мене втiшило. Я так довго жив без дружнього дотику.

Тодi це для мене варте будь-якого ризику. – Я на мить завагався, вiдчуваючи, що не можу зачаiти цiеi думки. – Мiй королю. Є дещо, що я мушу зробити. Коли це станеться, прийду до вас.

Тодi я щось вiд нього вiдчув. Вдячнiсть, яка присоромлювала своею iнтенсивнiстю.

Сподiваюся, я ще буду тут, коли ти прийдеш. – Тодi суворiше: – Не називай жодних iмен. Не скiлль без необхiдностi. — Потiм м’якше: – Бережи себе, хлопче. Будь дуже обережним. Вони нещаднi.

А тодi вiн зник.

Верiтi цiлковито розiрвав Скiлл-зв’язок. Я сподiвався, що, хай де вiн був, використае частину взятих у мене сил, щоб знайти трохи iжi чи безпечне мiсце для вiдпочинку. Вiдчув, що вiн живе, мов цькована дичина, завжди насторожi, завжди голодний. Здобич, як i я. І ще щось. Поранення, пропасниця? Я вiдкинувся на спинку крiсла, злегка тремтячи. Знав, що краще не вставати. Вже просте скiллення забрало в мене сили, а я ще й вiдкрився Верiтi та дозволив йому взяти iх ще бiльше. За кiлька хвилин, коли тремтiння вгамуеться, зроблю чай з ельфiйськоi кори i вiдновлю сили. Тим часом я сидiв, дивився у вогонь i думав про Верiтi.

Вiн покинув Оленячий замок минулоi осенi. Здавалося, що вiдтодi минула вiчнiсть. Коли Верiтi виiжджав, король Шрюд був ще живим, а дружина, Кеттрiкен, – вагiтною. Вiн вирушав у похiд заради пошуку. Пiрати на червоних кораблях iз Зовнiшнiх островiв три роки нападали на наше узбережжя, а всi нашi зусилля позбутися iх виявилися даремними. Тож Верiтi, король-в-очiкуваннi, спадкоемець престолу Шести герцогств, вирушив у гори, щоб знайти там наших майже легендарних союзникiв – Старiйшин. Традицiя запевняла, що багато поколiнь тому король Вайздом вiдшукав iх i вони допомогли Шiстьом герцогствам прогнати подiбних напасникiв. Ще вони обiцяли повернутися, якщо колись будуть нам необхiдними. Тож Верiтi покинув трон, дружину й королiвство, щоб iх розшукати i нагадати iм про iхню обiтницю. Вдома зоставався його старий батько, король Шрюд, i молодший брат, принц Регал.

Майже вiдразу ж пiсля вiд’iзду Верiтi Регал виступив проти нього. Улещував внутрiземських герцогiв, iгноруючи потреби Прибережних герцогств. Я пiдозрював, що це з його почину розпущено плiтки, якi глузували з подорожi Верiтi, а його самого виставляли безвiдповiдальним дурнем, якщо не безумцем. Група Скiллу, що склала присягу Верiтi, давно вже служила Регалу. Вiн використав iх, аби сповiстити, наче Верiтi загинув на шляху до гiр, а тодi проголосив себе королем-в-очiкуваннi. Короля Шрюда Регал тримав пiд повним контролем. Заявив, що перенесе двiр у глибину суходолу, а Оленячий замок цiлком покидав на ласку червоних кораблiв. Коли ж вiн проголосив, що король Шрюд i королева Кеттрiкен повиннi вiд’iхати з ним, Чейд вирiшив, що ми мусимо дiяти. Ми знали, що Регал не дозволить нiкому з них стати мiж ним i троном. Отож ми склали план, згiдно з яким обое, король i королева, мали втекти того вечора, коли Регал проголосить себе королем-в-очiкуваннi.

Та все пiшло не так, як ми запланували. Прибережнi герцоги були близькi до повстання проти Регала i намагалися втягти й мене до свого бунту. Я погодився допомогти iхнiй справi, сподiваючись утримати Оленячий замок як опорний пункт для Верiтi. Та, перш нiж ми встигли вивезти короля Шрюда, двое членiв групи Скiллу вбили його. Утекла тiльки Кеттрiкен, i хоча я вбив тих, що стали причиною смертi короля, та самого мене пiймано, пiддано тортурам i визнано винним у використаннi магii Вiту. Ледi Пейшенс, дружина мого батька, марно клопотала за мене. Якби Баррiчу не вдалося потайки пронести до мене отруту, мене повiсили б над водою i спалили. Але отрути вистачило, щоб правдоподiбно iнсценiзувати смерть. Тим часом, як моя душа перебувала з Нiчнооким, у його тiлi, Пейшенс забрала моi останки з тюремноi камери й поховала iх. Баррiч iз Чейдом без ii вiдома викопали мене з могили, тiльки-но змогли це зробити.

Я заклiпав i вiдвiв очi вiд полум’я. Вогонь пригасав. Як i мое колишне життя, – вiд нього зостався лише попiл. Не було змоги повернути жiнку, яку я кохав. Тепер Моллi вважала мене мертвим i, без сумнiву, з огидою сприймала те, що я вдавався до магii Вiту. На додачу покинула мене за кiлька днiв до того, як залишки мого життя розсипалися на друзки. Я знав ii з дитинства, ми разом гралися на вулицях i бiля докiв Баккiпа. Вона називала мене Новачком i вважала одним iз дiтей Твердинi – стаенним пахолком чи писарчуком. Закохалася в мене ранiше, нiж довiдалася, що я бастард, нешлюбний син, через якого Чiвелрi зрiкся престолу. Коли ж дiзналася про це, я ледь ii не втратив. Але вмовив довiритися менi, вона повiрила, i близько року ми були разом, попри всi численнi перепони, якi нас роздiляли. Раз у раз мене змушували ставити своi обов’язки перед королем понад нашi з Моллi бажання. Вона змирилася з тим, що король не дав менi згоди на одруження. Стерпiла навiть те, що вiн заручив мене з iншою. Їй погрожували, з неi глузували, називаючи «бастардовою шльондрою». Я не мiг ii захистити. Та вона була непохитною… аж доки просто не сказала одного дня, що в неi е хтось iнший, хтось, кого вона може любити i ставити понад усе у своему життi, як я – свого короля. І покинула мене. Я не мiг ii за це звинувачувати. Мiг лише тужити за нею.

Я заплющив очi. Був змучений, майже виснажений. Верiтi перестерiгав мене, щоб я не скiллив без необхiдностi. Та, мабуть, не трапиться нiчого поганого, якщо я спробую глянути на Моллi. Тiльки щоб ii побачити, на мить, упевнитися, що в неi все добре… Найiмовiрнiше, менi навiть не вдасться ii побачити. Та кому зашкодить, якщо я спробую, просто на мить?

Це повинно бути легко. Я без зусиль згадав усе про неi. Так часто вдихав ii запах, що складався з трав, якими вона ароматизувала своi свiчки, i свiжих пахощiв ii теплоi шкiри. Я знав кожен вiдтiнок ii голосу, як вiн глибшав, коли вона смiялася. Мiг достеменно згадати лiнiю ii щелепи, те, як вона зводила вгору пiдборiддя, коли гнiвалася на мене. Знав глянцевий полиск ii розкiшного каштанового волосся, сяйво темних очей. Цiлуючи мене, прикладала долонi менi до щiк i притискала до себе мое обличчя… Я сам пiдвiв долоню до обличчя, прагнучи торкнутися ii руки, пiймати i вже не вiдпускати. Натомiсть я вiдчув рубець шраму. Дурнi сльози напливли до очей. Я клiпнув, змахуючи iх, полум’я розпливлося, на мить, аж доки зiр знову не погострiшав. «Я втомився», – сказав собi. Надто втомився, щоб намагатися знайти Моллi своiм Скiллом. Мушу спробувати трохи подрiмати. Я намагався вiддiлитися вiд цих надто людських емоцiй. Але ж це iх я вибрав, вирiшивши знову стати людиною. Може, розумнiше було б зостатися вовком. Тварини, напевне, нiколи нiчого такого не вiдчувають.

У цю мить пiд небом ночi одинокий вовк пiдвiв носа вгору i завив, пронизуючи темряву своею самотнiстю та розпачем.




Роздiл 4. Рiчкова дорога




Бак – найстарiше з Шести герцогств. Мае берегову лiнiю, що тягнеться вiдразу ж вiд Високих Пагорбiв на пiвднi, огинае гирло Оленячоi рiки та Оленячу затоку. Острiв Оленячого Рогу теж е частиною герцогства Бак. Заможнiсть цього герцогства походить iз двох джерел: багатих ловецьких угiдь, де завжди рибалили мiсцевi мешканцi, та морськоi торгiвлi, що Оленячою рiкою постачала внутрiшнiм герцогствам усе iм потрiбне. Оленяча рiка широка, вона вiльно звиваеться у своему руслi, а навеснi часто заливае прибережнi низини. Течiя така сильна, що завжди лишаеться вiльна вiд криги судноплавна смуга води. Повнiстю рiка замерзала лише пiд час чотирьох найсуворiших зим. У верхiв’я рiки пливуть товари не лише iз герцогства Бак, а й iз Рiппону та Шокзу, не згадуючи вже про бiльш екзотичнi вантажi з Держав Чалседу чи вiд Бiнгтаунських Купцiв. У низ рiки пливе все, що можуть запропонувати внутрiшнi герцогства, а ще коштовнi хутра i бурштин, якi продае Гiрське королiвство.


Я вирвався зi сну вiд того, що Нiчноокий ткнув мене у щоку холодним носом. Та навiть i тодi не прокинувся цiлковито, а раптом почав усвiдомлювати свiт довкола себе. У головi менi стукотiло, обличчя задерев’янiло. Коли я змусив себе сiсти на пiдлозi, вiд мене вiдкотилася порожня пляшка з-пiд бузинового вина.

Дуже мiцно спиш. Ти хворий?

Нi. Просто дурний.

Я нiколи не помiчав, щоб ти через це мiцно спав.

Вiн знову штурхонув мене носом, а я його вiдштовхнув. На мить сильно заплющив очi, тодi знову iх розплющив. Жодних змiн на краще. Я докинув ще кiлька хмизин до жару вiд вчорашнього вогню.

– Вже ранок? – сонно спитав я вголос.

Щойно почало сiрiти. Нам треба повернутися на кроляче мiсце.

Йди першим. Я не голодний.

Дуже добре. – Вiн рушив, тодi затримався у проймi дверей. – Не думаю, що спання в хатi пiшло тобi на користь.

Потiм зник за порогом, як розмитий сiрий рух. Я повiльно вклався наново та заплющив очi. Хотiв ще трохи поспати.

Коли я знову прокинувся, крiзь вiдчиненi дверi лилося денне свiтло. Трохи пошукавши Вiтом, я знайшов ситого вовка, що дрiмав на поплямованому тiнями осоннi мiж двома могутнiми коренями дуба. Нiчноокий не вважав ясних сонячних днiв вдалими. Сьогоднi я з ним погодився, проте змусив себе повернутися до вчорашнього рiшення. Почав прибирати в хатинi. Тут менi спало на думку, що я, мабуть, нiколи бiльше не побачу цього мiсця. І все-таки за звичкою закiнчив пiдмiтання. Вичистив попiл iз камiна, наклав туди свiжих дров. Якщо хтось прийде сюди, шукаючи притулку, знайде все наготовленим. Я зiбрав свiй уже сухий одяг i виклав на стiл усе, що мав забрати з собою. Жалюгiдно мало, тим паче що це й усе мое майно. Та коли я подумав, що мушу нести все це на власних плечах, то речi здалися менi аж надто численними. Я пiшов до струмка, щоб напитися i вмитися, а тодi вже братися за складання свого добра у спiдручний пакунок.

Повертаючись вiд струмка, я мiркував, як нарiкатиме Нiчноокий на денну подорож. Помiтив, що запаснi штани якось упали i тепер лежать на порозi хатки. Я схилився, пiдняв, зайшов, кинув iх на стiл. Раптом зрозумiв, що був не сам.

Штани на порозi мали б мене перестерегти, але я став необережним. Минуло надто багато часу, вiдколи менi щось загрожувало. Я почав надмiру покладатися на свое Вiт-чуття, певний, що завдяки йому знатиму, коли поблизу з’явиться хтось чужий. Але перекованих неможливо так помiтити. Нi Вiт, нi Скiлл не допоможуть менi проти них. Їх було двое. Обидва – молодi чоловiки, судячи з iхнього вигляду, перековано iх недавно. Вбрання бiльш-менш цiле, а хоча вони й були брудними, це не був той зашкарублий бруд i сплутане у ковтуни волосся, якi в’язалися менi з перекованими.

Досi я переважно бився з перекованими взимку, i вони були ослабленi браком iжi. Одним iз моiх обов’язкiв як королiвського вбивцi було не допускати iх до Оленячого замку. Ми так i не вiдкрили, яку магiю використовують пiрати червоних кораблiв проти наших людей, вириваючи iх у сiмей та повертаючи за кiлька годин, – уже тваринами, позбавленими почуттiв. Знали тiльки те, що единими лiками була милосердна смерть. Перекованi були найгiршим iз жахiть, напущених на нас пiратами. Залишали наших кревних, щоб тi полювали на нас, коли iхнi кораблi давно вже зникли. Що було гiрше: стати перед власним братом, знаючи – тепер крадiжка, вбивство й насилля цiлковито для нього прийнятнi, якщо так вiн може здобути бажане? Чи взяти ножа, вистежити нещасного i вбити?

Я перебив iхне заняття: перекованi рилися у моему майнi. Цiлими жменями гребли i поiдали сушене м’ясо, пильно стежачи один за одним. Хоча перекованi могли подорожувати разом, вони не мали жодного поняття вiрностi. Можливо, товариство iнших людських iстот було для них тiльки звичкою. Я бачив, як затято вони змагаються мiж собою за здобич, коли достатньо зголоднiють. Та зараз глянули на мене, роздумуючи. Я завмер на мiсцi. Якусь мить нiхто не ворушився.

Забрали iжу i все мое добро. Не мають причини нападати на мене, доки я не кину iм виклику. Я позадкував до дверей, ступаючи повiльно та обережно, опустивши руки i тримаючи iх нерухомо. Наче я наблизився до ведмедя, що саме вполював дичину. Тож намагався не дивитися на них прямо, обережно вибираючись з iхньоi територii. Майже вийшов за дверi, коли один iз них пiдняв брудну руку i вказав на мене:

– Бачить надто гучнi сни! – розлючено гукнув вiн.

Обидва покинули здобич i рвонули за мною.

Я вiдвернувся i кинувся навтьоки, сильно, груди в груди, зiткнувшись зi ще одним, що саме входив у дверi. Мав на собi мою запасну сорочку i мало що, крiм неi. Майже рефлекторно обхопив мене руками. Я не вагався. Зумiв дотягтися до ножа за поясом i кiлька разiв вбив йому в живiт, перш нiж вiн устиг вiдступити. Перекований скорчився, ревучи вiд болю, а я пропхався повз нього.

Брате! – почув я i знав, що Нiчноокий наближаеться, та вiн був надто далеко, на узгiр’i. Один iз перекованих сильно вдарив мене ззаду, я впав. Качався у його затиску, пронизливо зойкаючи вiд хрипкого жаху, в менi зненацька прокинулися всi пекучi спогади про Регаловi пiдземелля. Панiка заволодiла мною, наче швидка отрута. Я знову провалився у кошмар. Був надто нажаханий, щоб ворухнутися. Серце калатало, я не мiг перевести подиху, руки онiмiли, я не знав, чи й досi тримаю ножа. Його рука торкнулася моеi горлянки. Я гарячково молотив перекованого, думаючи лише про те, як утекти, як уникнути його дотику. Тут третiй перекований несамохiть урятував мене. Зiбрався завдати менi дикого копняка, але промахнувся, бо я надто кидався. Злегка зачепив мiй бiк, зi всiеi сили гримнувши в ребра перекованого на менi. Я чув, як той тяжко сапнув, i шаленим поштовхом вiдiрвав його вiд себе. Перекотився, схопився на ноги i кинувся тiкати.

Я бiг, гнаний страхом, – таким сильним, що не мiг думати. Почувши одного з чоловiкiв одразу ж позаду мене, вирiшив, що чую ще одного, позаду першого. Та зараз я знав цi пагорби й пасовища так, як iх знав мiй вовк. Повiв iх на стрiмке узгiр’я за хаткою, але, перш нiж вони встигли дiстатися вершини, змiнив напрямок i впав на землю. Тут останнiй iз шалених зимових штормiв звалив дуба. Вiн упав, здiйнявши своiм сплетеним корiнням справжню земляну стiну i потягши з собою меншi дерева. Утворилася густа плутанина стовбурiв та гiлок, а довкола – лiсова галявина, освiтлена сонцем. Радiсно наросла ожина, з верхом закривши поваленого гiганта. Я кинувся на землю поруч iз ним. Проповз на животi пiд ожиновими гiлками, густо всiяними колючками, забрався у темряву пiд стовбуром дуба i лежав там, цiлком нерухомо.

Чув гнiвнi крики, з якими вони шукали мене. У панiцi я знову пiдняв своi ментальнi стiни. «Бачить надто гучнi сни», – звинуватив мене той перекований. Що ж, Чейд i Верiтi пiдозрювали, що Скiлл притягуе перекованих. Можливо, гострота почуттiв, якоi вiн вимагав, i переростання цих почуттiв у Скiлл щось у них розворушували та нагадували iм про все, ними втрачене.

І змушували iх бажати смертi того, хто ще мiг вiдчувати? Можливо.

Брате?

Це озвався Нiчноокий, чимось притишений або з дуже далекоi вiдстанi. Я вiдважився трiшки вiдкритися перед ним.

Зi мною все гаразд. Де ти?

Просто тут. – Я почув шелест – i зненацька вiн уже майже поруч, повзе до мене. Торкнувся носом моеi щоки. – Ти поранений?

Нi. Я втiк.

Мудро, – зауважив вiн, i я вiдчув, що вiн справдi так думае.

Але я також вiдчув, що вiн здивований. Нiчноокий нiколи досi не бачив, щоб я тiкав вiд перекованих. Ранiше я завжди стояв i бився, а вiн стояв i бився поруч зi мною. Що ж, тодi я зазвичай був добре озброеним i ситим, а вони виснаженi голодом та холодом. А тут трое проти одного, коли едина твоя зброя – запоясний нiж. Мало шансiв перемогти, навiть коли знаеш, що вовк поспiшае на допомогу. У цьому не було жодного боягузтва. Кожен би так зробив. Я кiлька разiв подумки повторив це.

Все гаразд, – заспокоiв мене Нiчноокий. Тодi додав: – Не хочеш вилiзти?

Пiзнiше. Коли вони пiдуть, – утихомирив я його.

Їх давно вже нема, – вiдповiв вiн менi. – Пiшли, коли ще сонце було високо.

Я хотiв би впевнитися.

Я певен. Я бачив, як вони йдуть. Ішов слiдом за ними. Вилазь, менший братчику.

Я дозволив Нiчноокому витягти мене з ожинових хащiв. Вибравшись, я зауважив, що сонце майже сiло. Скiльки ж годин я провiв там, з омертвiлими чуттями, наче равлик, що забився у свою мушлю? Струснув спереду бруд зi свого одягу, ще недавно такого чистого. Була там i кров, кров молодика у дверях. «Доведеться знову прати вбрання», – по-дурному подумав я. Якусь мить мiркував про те, що слiд наносити води, пiдiгрiти ii та змити кров, а тодi збагнув, що не зможу повернутися до хатки i знову опинитися у пастцi.

Але все-таки там було мое вбоге майно. Чи принаймнi те, що перекованi вiд нього залишили.

Коли зiйшов мiсяць, я набрався вiдваги, щоб пiдiйти до хатки. Це була добра мiсячна повня, вона освiтила широку леваду перед хатиною. Якийсь час я сидiв навпочiпки на вершинi пагорба, дивлячись униз i шукаючи тiней, що могли там ворухнутися. Один чоловiк лежав у глибокiй травi бiля дверей хатки. Я довго стежив за ним, виглядаючи якогось руху.

Вiн мертвий. Понюш своiм носом, – порадив менi Нiчноокий.

Це був той, з ким я зiткнувся у дверях. Мiй нiж мусив завдати йому серйозноi рани, перекований не зайшов далеко. А втiм, у темрявi я стежив за ним так ретельно, наче вiн був пораненим ведмедем. Та невдовзi почув солодкавий запах мертвого тiла, що весь день пролежало пiд сонцем. Вiн простягся на травi долiлиць. Я не перевернув його, а обiйшов широкою дугою.

Крiзь вiкно зазирнув до хати, кiлька хвилин вивчав темряву всерединi.

Нiкого там нема, – нетерпляче нагадав менi Нiчноокий.

Ти певен?

Так само, як певен, що маю вовчого носа, а не ту марну грудку пiд очима. Мiй брате…

Вiн не закiнчив цiеi думки, та я вiдчув його безсловесний неспокiй за мене. Я майже подiляв це почуття. Частина мене знала, що боятися нiчого, бо перекованi забрали, що хотiли, i пiшли собi. Інша частина не могла забути тягаря того чоловiка на менi i сили того копняка. Колись мене так само притисли до кам’яноi пiдлоги пiдземелля, били кулаками й ногами, а я нiчого не мiг зробити. Тепер, коли цей спогад повернувся, я мiркував, як житиму з ним.

Нарештi я ввiйшов до хатки. Навiть змусив себе запалити свiтло, навпомацки знайшовши кремiнь. Поспiхом, тремтливими руками зiбрав те, що перекованi менi залишили, i загорнув у плащ. Вiдчиненi дверi за мною скидалися на грiзну чорну щiлину, крiзь яку вони щомитi могли ввiйти. Та, зачинивши iх, я мiг би потрапити у пастку всерединi. Навiть Нiчноокий, що стерiг порога, не мiг мене заспокоiти.

Вони взяли тiльки те, що могли використати вiдразу. Перекованi не планували на довше, нiж одна поточна мить. Усе сушене м’ясо з’iдено або порозкидувано. Я не хотiв брати з собою те, чого вони торкалися. Вiдкрили мою писарську скриньку, але втратили iнтерес до ii вмiсту, не знайшовши там нiчого iстiвного. Що ж до меншоi шкатулки з отрутами i зiллям, то, мабуть, вирiшили, що там писарськi горщики з кольоровим чорнилом. Навiть не зачепили ii. З мого вбрання взяли тiльки одну сорочку, а я не мав жодноi охоти повертати ii собi. Сам добряче продiрявив ii на животi. Тож забрав те, що зосталося, i пiшов геть. Перетнув луг, вибрався на вершину узгiр’я, звiдки мiг оглянути все внизу з усiх бокiв. Там я сiв i тремтливими руками спакував майно, взяте в дорогу. Загорнув усе у свiй зимовий плащ, туго обв’язав шкiряними ремiнцями. Ще один ремiнець дозволив менi закинути клунок на плече. Як матиму бiльше свiтла, зможу вигадати кращий спосiб нести його.

– Готовий? – спитав я Нiчноокого.

Зараз ми полюемо?

Нi. Рушаемо в дорогу. – Я завагався. – Ти голодний?

Трохи. Тобi так спiшно йти звiдси?

Менi не довелося обдумувати вiдповiдь.

– Так.

То не переймайся. Можемо i йти, i полювати заодно.

Я кивнув, тодi глянув на нiчне небо. Знайшов там Орача, зорiентувався по ньому.

– Туди, – сказав я, вказавши по той бiк узгiр’я. Вовк не вiдповiв, а просто встав i рiшуче потрюхав у вказаному мною напрямку. Я пiшов слiдом за ним, нашорошивши вуха та нагостривши чуття на все, що могло рухатися поночi. Рухався я тихо, нiхто не йшов слiдом за нами. Нiхто, крiм мого страху.

Нiчнi подорожi стали нашим звичаем. Я планував подорожувати вдень i спати вночi. Та пiсля першоi ночi трюхання крiзь лiси за Нiчнооким мисливськими звiриними стежками, що вели у бiльш-менш годящому напрямку, я вирiшив, що так буде краще. Однаково не мiг спати вночi. Кiлька перших дiб менi складно було заснути навiть удень. Я знаходив спостережний пункт, який водночас давав нам притулок i мiсце, щоб полежати. На ту мить був певним, що цiлковито знемiгся. Згортався клубком, заплющував очi, а тодi лежав, страждаючи вiд гостроти власних чуттiв. Кожен звук, кожен запах пробуджував мою чуйнiсть, i я не мiг знову розслабитися, аж доки не вставав, щоб перевiрити, чи немае небезпеки. З часом навiть Нiчноокий почав нарiкати на мiй неспокiй. Коли врештi я засинав, то лише для того, щоб невдовзi прокинутися, тремтячи i обливаючись потом. Через брак сну вдень я цiлковито вибився з сил i ледве встигав, слiдуючи вночi за Нiчнооким.

І все-таки й тi безсоннi години, i час, коли я намагався дотримати кроку Нiчноокому, а голова менi пульсувала вiд болю, не були втраченими. Впродовж цих годин я плекав свою ненависть до Регала i його групи Скiллу. Я вiдточив це почуття до краю. От що вiн зробив зi мною. Не досить, що вiдiбрав у мене життя, кохану, не досить, що мушу уникати дорогих менi людей i мiсць, не досить шрамiв, якi я носив, i судом, що час вiд часу мене корчили. Нi. Перетворив мене з людини на тремтливого переляканого кролика. Менi бракувало навiть вiдваги згадати все, що вiн зi мною скоiв, та я знав: при першому ж натиску цi спогади здiймуться i опанують мене, вiдiбравши всю мою мужнiсть. Спогади, яких я не мiг зiбрати докупи вдень, виринали фрагментами звукiв, кольорiв i дотикiв, що мучили мене вночi. Вiдчуття щоки, яка торкаеться холодного каменю, слизького вiд тонкого шару моеi теплоi кровi. Спалах свiтла, що супроводжував удар, завданий кулаком менi в скроню. Хрипкi звуки, що виходили з горлянок Регалових стражникiв, улюлюкання i рохкання, з яким вони стежили за тим, як мене б’ють. Цi зазубленi краi рвали на шмаття всi моi зусилля заснути. З вiдчуттям пiску в очах, тремтячи, я лежав поруч iз вовком i думав про Регала. Колись я кохав i думав, що це кохання проведе мене крiзь усi випробування. Регал вiдiбрав його в мене. Тепер я плекав таку ж сильну ненависть.

Дорогою ми полювали. Мое рiшення завжди готувати м’ясо швидко виявилося даремним. Розпалити вогонь вдавалося хiба що в одну нiч iз трьох, якщо я знаходив улоговину, де вiн не привернув би нiчиеi уваги. А все-таки я не дозволив собi скотитися нижче тваринного рiвня. Дотримувався чистоти i дбав про свое вбрання, наскiльки дозволяло наше грубе життя.

План, який я склав для нашоi подорожi, був простим. Ми перетнемо весь край, доки не дiстанемося Оленячоi рiки. Рiвнобiжно з нею йшла дорога до Турлейка. Цим шляхом подорожувала сила-силенна людей. Вовку складно буде зостатися непомiченим, але це найшвидша дорога. Звiдти недалеко до Трейдфорда над Синьою рiкою. У Трейдфордi я вб’ю Регала.

Ось i весь мiй план. Я уникав обмiрковувань, як цього доп’ясти. Уникав переживань через усе, чого не знав. Просто йшов уперед, день за днем, доки не досягну своеi мети. Цього я навчився, коли був вовком.

Я знав узбережжя з лiта, коли орудував веслом на вiйськовому кораблi Верiтi, званому «Рарiск», але не мав ближчого знайомства з краем у глибинi Баку. Щоправда, якось я проiхав ним, дорогою в Гори, на церемонiю зашлюбин Кеттрiкен. Тодi я був одним iз учасникiв весiльноi валки, мав доброго коня i добре спорядження. Тепер я подорожував сам, пiшки, тож мав час обдумати побачене. Ми перетинали якiсь дикi землi, та багато з них колись були лiтнiми пасовищами для стад овець, кiз i бiльшоi худоби. Час вiд часу переходили луги, зарослi некошеною травою по груди заввишки, i натикалися там на вiвчарськi хатини, холоднi й покинутi з минулоi осенi. Стада, якi траплялися нам по дорозi, були малими i близько не такими, як я затямив з минулих рокiв. Я бачив куди менше свинопасiв i гусячих пастушок, нiж iх було пiд час моеi першоi подорожi цими землями. Пiдiйшовши ближче до Оленячоi рiки, ми проминули поля зi збiжжям, теж значно меншi, нiж я пам’ятав. Багато доброi землi лежало облогом, зарiсши дикими травами.

Я не мiг цього збагнути. Я бачив, як таке дiялося на побережжi, де частi пiратськi наiзди нищили селянськi стада i посiви. Останнiми роками все, що вцiлiло вiд вогню чи грабежiв пiратiв червоних кораблiв, йшло на податки, на вiйськовi кораблi та солдатiв, що насилу могли захистити узбережжя. Але я гадав, що у верхiв’ях рiки, куди пiрати не добиралися, мешканцям ведеться краще. Побачене мене засмутило.

Невдовзi ми дiсталися шляху, що вiв уздовж Оленячоi рiки. Рух тут був куди меншим, нiж я пам’ятав, як на дорозi, так i на водi. Подорожнi, з якими ми зустрiчалися, були грубими та неприязними, навiть коли Нiчноокого не було видно. Раз я зупинився бiля сiльського дворища, щоб спитати, чи можна витягти холодноi води з iхньоi криницi. Менi дозволено, але нiхто не вiдкликав собак, якi гарчали, доки я набирав воду, а коли я наповнив свiй бурдюк, жiнка сказала, що краще б менi пiти собi. Таке ставлення до подорожнiх здавалося загальним.

Що далi я йшов, то гiрше ставало. Мандрiвники, з якими я перетинався, не були нi купцями з возами, повними добра, нi селянами, що везли вирощене на ринок. Натомiсть траплялися вдягнутi в дрантя родини, усе iхне майно помiщалося в один-два ручнi вiзки. Очi дорослих були суворими й непривiтними, а в дiтей часто хворобливо порожнiми. Усi моi надii знайти поденну працю по дорозi швидко зiйшли нанiвець. Тi, що й далi мали доми i господарства, ревно iх стерегли. На подвiр’ях валували собаки, а коли сутенiло, парубки з ферм стерегли новий урожай полiв i садiв вiд злодiiв. Ми проминули кiлька «жебрачих мiст», зборища сяк-так склепаних хатчин i наметiв при дорозi. По ночах там яскраво палали багаття, а похмурi дорослi з палицями й пiками стояли на вартi. За дня дiти сiдали край шляху i жебрали у подорожнiх милостиню. Я починав розумiти, чому нечисленнi купецькi вози, якi ми зустрiчали, мали таку сильну охорону.

Так ми йшли дорогою кiлька ночей, тихо, мов привиди, минаючи численнi хутори, доки не дiсталися якогось бiльшого мiстечка. Коли наближалися до передмiсть, нас наздогнав свiтанок. Коли ж iз нами порiвнялися якiсь раннi купцi з возом курчат у клiтках, ми зрозумiли, що настав час забратися всiм з очей. День пересидiли на невеликому пагорбi, звiдки вiдкривався вид на мiсто, наполовину збудоване над водою. Я не мiг заснути, тож сидiв i дивився на торгiвлю, що йшла на дорозi внизу. До мiських пристаней були прив’язанi малi та великi човни. Час вiд часу вiтер доносив до мене крики залог, що сходили з кораблiв. Якось я почув навiть уривок пiснi. Самому на подив, мене потягло до власного роду. Я залишив Нiчноокого спати, але спустився лише до струмка бiля пiднiжжя пагорба. Взявся прати свою сорочку i штани.

Нам слiд уникати цього мiсця. Як пiдеш туди, спробують тебе вбити, – послужливо озвався Нiчноокий.

Сидiв бiля мене на березi струмка i дивився, як я обмиваюся, а небо тим часом сповивала вечiрня темрява. Моi сорочка та штани майже висохли. Я намагався пояснити йому, чому хочу, щоб вiн почекав, доки я сходжу до мiста, до тамтешнього заiзду.

Чого б iм хотiти мене вбити?

Ми тут чужi, входимо на iхню мисливську територiю. Чого б iм не спробувати нас убити?

Люди не такi, — терпляче пояснив я.

Нi. Твоя правда. Радше посадять тебе до клiтки i поб’ють.

Нi, вони так не зроблять, – твердо наполягав я, приховуючи цим власнi побоювання, чи нiхто мене не розпiзнае.

Вони вже так робили, – нагадав вiн. – З нами обома. І це була твоя власна зграя.

Я не мав чим заперечити, тож пообiцяв:

Буду дуже, дуже обережним. Це довго не триватиме. Я просто хочу трохи послухати iхнi розмови, аби знати, що вiдбуваеться.

Чого нас мае турбувати, що з ними вiдбуваеться? З нами вiдбуваеться те, що ми не полюемо, не спимо, не подорожуемо. Вони – не наша зграя.

Це може пiдказати нам, чого очiкувати вiд дальшоi подорожi. Я можу довiдатися, чи на дорозi завiзно, чи е робота для мене на день-два, щоб роздобути кiлька монет. Ось так.

Можемо просто пiти далi i подивитися самi, — вперто зауважив Нiчноокий.

Я натяг сорочку i штани на вогке тiло. Пальцями вiдкинув назад волосся, витиснув iз нього воду. За звичкою зв’язав його у вояцький хвiст. Тодi прикусив губу i замислився. Я ж мав видавати себе за мандрiвного писаря. Розв’язав хвоста, пустив волосся вiльно. Сягало менi майже по плечi. Трохи задовге, як для писаря. Бiльшiсть iз них коротко обтинала волосся, навiть зголювала його над чолом, щоб не падало на очi i не заважало при роботi. Що ж, iз моею вiдрослою бородою та розкуйовдженим волоссям я мiг би зiйти за писаря, який давно сидить без роботи. Погана рекомендацiя моiх умiнь, але, зважаючи на вбогiсть моiх припасiв, це, може, й на краще.

Я обтяг сорочку, щоб додати собi презентабельностi. Застебнув пояса, впевнився, що нiж надiйно сидить у пiхвах, тодi зважив у руцi свого капшука. Кремiнь у ньому важив бiльше, нiж грошi. Я мав чотири срiбнi монети, якi залишив менi Баррiч. Кiлька мiсяцiв тому я вважав би це дрiб’язком. Зараз це всi моi кошти, тож я вирiшив не витрачати iх без крайньоi потреби. Єдинi iншi моi цiнностi – це Баррiчева сережка, яку вiн дав менi, та шпилька вiд Шрюда. Моя рука рефлекторно потяглася до сережки. Хоч як вона могла заважати, коли ми дерлися крiзь густi хащi, дотик до неi завжди мене заспокоював. Як i шпилька в комiрi моеi сорочки.

Шпилька, якоi там не було.

Я зняв сорочку, перемацав увесь комiр, тодi перевiрив решту одежини. Методично розпалив маленьке вогнище, щоб краще бачити. Розв’язав свiй клунок i переглянув усе, що в ньому було, i то не раз, а двiчi. Робив це все, хоча й так майже напевне знав, де шпилька. Маленький червоний рубiн у срiбному гнiздечку був пришпилений до комiрця сорочки, а ту сорочку мав на собi мертвий чоловiк, який лежав пiд вiвчарською хатиною. Я був майже певен цього, а все ж не мiг собi в цьому зiзнатися. Весь час, доки я шукав, Нiчноокий описував неправильнi кола довкруж мого вогнища i повискував, трохи схвильований через неспокiй, який вiн вiдчував, але не мiг зрозумiти.

– Цить! – роздратовано сказав я йому i змусив своi думки повернутися до минулих подiй, наче б мав скласти звiт Шрюдовi.

Востанне я бачив шпильку тiеi ночi, коли прогнав Баррiча та Чейда. Тодi я витяг ii з комiра сорочки й показав iм обом, а пiзнiше сидiв, дивлячись на неi. Затим пришпилив ii назад. Не пам’ятаю, щоб я пiзнiше мав ii в руках. Не пригадую, чи вийняв ii, коли прав сорочку. Здавалося б, що я мусив би вколотися об неi пiд час прання, якби вона й далi там була. Але зазвичай я встромляв шпильку у шов, де вона трималася б мiцнiше. Так менi здавалося безпечнiшим. Годi було довiдатися, чи я загубив ii пiд час полювання з вовком, чи вона й досi була пришпилена до сорочки, одягненоi на мертвого. Може, я залишив ii на столi, а один iз перекованих забрав цю блискiтку, коли вони рилися у моему майнi.

«Це ж просто шпилька», – нагадав я собi. А проте iз хворобливою тугою мрiяв, що неждано ii побачу. Може, вона застрягла за пiдкладкою плаща або ж впала у чобiт. У раптовому проблиску надii я перевiрив обидва чоботи. Їi там не було. Просто шпилька, просто шматочок обробленого металу i блискучий камiнець. Просто знак, який дав менi король Шрюд, коли брав мене до себе, коли створював мiж нами зв’язок – взамiн кровного, якого не можна було визнати законно. Просто шпилька, i все, що менi зосталося вiд мого короля та дiда. Нiчноокий знову вискнув, а я вiдчув iррацiональну потребу вiдповiсти йому на це гарчанням. Вiн мусив знати про це, та все одно пiдiйшов, пiднявши носом мiй лiкоть, а тодi – впихаючи голову менi пiд пахву, аж доки ця велика сiра голова не опинилася в мене на грудях, а моя рука обвилася довкола його плеча. Раптом вiн пiдвiв носа, боляче вдаривши мордою мене по пiдборiддi. Я мiцно його обiйняв, а вiн обернувся, щоб потертися пiдгорлям менi об лице. Жест найвищоi довiри одного вовка до iншого – це вiдкрити горло на можливе гарчання. За мить я зiтхнув, i бiль моеi втрати послабшав.

Це була просто вчорашня рiч? – невпевнено мiркував Нiчноокий. – Рiч, якоi бiльше нема? Це не колючка у тебе в лапi, не бiль у животi?

– Просто вчорашня рiч, – мусив погодитись я.

Шпилька, подарована хлопцевi, якого бiльше не було, чоловiком, що вже помер. «Може, це й на краще», – сказав я собi подумки. Менше на одну рiч, що могла поеднати мене з Фiтцом Чiвелрi, вiттером. Я погладив хутро на вовчому карку, а тодi почухав його за вухами. Нiчноокий сiв поруч зi мною, а тодi штурхонув мене, щоб я знову потер йому вуха. Я так i зробив, мiркуючи собi. Може, менi слiд зняти Баррiчеву сережку i сховати ii в капшук. Але я знав, що не вчиню цього. Хай це буде единою ланкою зв’язку мiж тим i цим життям.

– Дай менi встати, – сказав вовковi, а вiн неохоче вiдсунувся вiд мене.

Я ретельно спакував свое майно у клунок, зв’язав його i затоптав маленьке вогнище.

– Менi повернутися сюди, чи ми зустрiнемось по той бiк мiста?

По той бiк?

Якщо ти обiйдеш мiсто по колу, а тодi повернешся до рiчки, знайдеш продовження дороги, – пояснив я. – Вiдшукаемо там один одного?

Це було б добре. Чим менше часу ми проведемо бiля цiеi людськоi нори, тим краще.

То добре. Знайду тебе перед ранком, – сказав я йому.

Радше я тебе знайду, дубовий носе. І коли це зроблю, матиму повне черево.

Я мусив погодитися, що це бiльше скидаеться на правду.

Бережися собак, – перестерiг я його, перш нiж вiн зник у хащах.

А ти стережися людей, – вiдповiв Нiчноокий i щез iз моiх чуттiв, окрiм нашого Вiт-зв’язку.

Я закинув клунка на плече i спустився до дороги. Було вже зовсiм темно. Я збирався дiстатися мiста до сутiнкiв, затриматися в тавернi, щоб побалакати i, можливо, перехилити кухоль, а тодi рушати в дорогу. Хотiв прогулятися ринком i послухати купецьких розмов. Натомiсть увiйшов до мiста, яке вже переважно спало. На ринку не було нiкого, крiм кiлькох псiв, що нюшили бiля порожнiх яток, шукаючи решток. Я вийшов iз ринку та повернув до рiки. Внизу знайшлося багато заiздiв i таверн, де зупинялися рiчковi купцi. Де-не-де на мiських вулицях горiли смолоскипи, але переважно свiтло сочилося з нещiльно завiшених вiкон. Вулицi, покритi грубою брукiвкою, були в поганому станi. Я кiлька разiв плутав яму з тiнню i ледь не падав, спотикнувшись. Врештi зупинив мiського вартовця, перш нiж вiн зумiв зупинити мене, i попросив порадити заiзд на набережнiй. Вiн вiдповiв, що «Терези» такi ж чеснi та сумлiннi з подорожнiми, як i пiдказуе iхня назва. Знайти iх легко. Суворо мене попередив, що там не терплять жебракування, а кишеньковим злодiям пощастить, якщо обiйдеться самими лише побоями. Я подякував йому за пересторогу й пiшов своею дорогою.

«Терези» знайшлися так легко, як i казав вартовий. Зсередини крiзь вiдчиненi дверi було видно свiтло i чутно два жiночi голоси, що спiвали веселу пiсеньку-рондель. Мое серце радо привiтало приязнi звуки, i я ввiйшов, не вагаючись. Опинився у великiй просторiй кiмнатi, оточенiй товстими стiнами з глиняноi цегли i тяжких дерев’яних балок, з низькою стелею. Всерединi густо пахло м’ясом, повно було диму i рiчкового люду. Полум’я у пащi кухонного вогнища в одному з кiнцiв кiмнати облизувало розкiшний шматок м’яса, але бiльшiсть гостей зiбралася в прохолоднiшому кiнцi, бо лiтнiй вечiр був гарним i теплим. Там двi менестрельки виставили крiсла на стiл i спiвали, сплiтаючи разом голоси. Сивий чоловiк з арфою, очевидячки, член iхньоi трупи, пiтнiв за сусiднiм столом, прилаштовуючи нову струну до свого iнструмента. Я вирiшив, що це старший та двi мандрiвнi спiвачки, i разом були, мабуть, сiмейною групою. Стояв i дивився, як вони спiвають. Подумки я повернувся до Оленячого замку, коли востанне чув музику i бачив зiбраних укупi людей. Не усвiдомлював, що надто витрiщаюся, аж доки одна з жiнок не штовхнула iншу лiктем i не зробила легкий жест у мiй бiк. Друга жiнка повела очима, вiдповiла менi поглядом. Почервонiвши, я спустив очi. Здогадався, що повiвся негречно, тож вiдвiв погляд.

Я стояв скраю групи глядачiв i приеднався до оплескiв, коли пiсня закiнчилася. Чоловiк з арфою був уже готовий i потiшив усiх лагiднiшою мелодiею, у ритмi, з яким здiймаються й опускаються весла. Тим часом жiнки сидiли спиною до спини при краю стола i спiвали, а iхне довге чорне волосся перемiшалося. Люди посiдали внизу, слухаючи пiсню, а кiлька пiдiйшло до столикiв пiд стiною, щоб тихо порозмовляти. Я дивився, як пальцi арфiста перебирають струни, та захоплювався iхньою вправнiстю. За мить бiля мого лiктя з’явився червонощокий хлопець-кельнер i спитав, чого б я хотiв. Я вiдповiв, що тiльки кухоль елю. Невдовзi вiн повернувся з елем та жменею мiдякiв – рештою з мого шматочка срiбла. Я знайшов столик поблизу менестрелiв i мав певну надiю, що хтось виявиться доволi цiкавим, аби до мене приеднатися. Але, як не рахувати кiлькох поглядiв, кинутих тими, що, очевидно, були тут завсiдниками, нiхто не проявляв особливого iнтересу до незнайомця. Менестрелi довели пiсню до кiнця i почали розмову мiж собою. Погляд старшоi з жiнок змусив мене здогадатися, що я знову надто витрiщаюся. Я втупив очi у столик.

На половинi кухля я зрозумiв, що встиг уже вiдвикнути вiд елю, надто ж натщесерце. Махнув кельнеровi повернутися до мого столика i попросив вечерю. Вiн принiс менi шмат м’яса просто з рожна, а до нього тушкованi коренеплоди, политi зверху м’ясним вiдваром. Це i повторне наповнення кухля вiдiбрали бiльшiсть моiх мiдякiв. Коли я звiв брови, дивуючись iз цiн, для хлопця це виявилося несподiванкою.

– Це половина того, що вiд вас вимагали б у «Морському вузлi», сер, – обурено промовив вiн. – І це м’ясо – добра баранина, не з якоiсь там староi бродячоi кози, котрiй i так було три чисницi до смертi.

Я спробував залагодити суперечку, сказавши:

– Що ж, думаю, за срiбняк бiльше не купиш стiльки, як ранiше.

– Може, й нi, але це не моя провина, – зухвало вiдповiв хлопець i повернувся на кухню.

– Тож срiбняк розiйшовся швидше, нiж я сподiвався, – дорiкнув я собi.

– Тепер це пiсня, знайома нам усiм, – зауважив арфiст. Вiн сидiв спиною до свого столика, вiдверто прислухаючись до моiх слiв, а двi його партнерки обговорювали якусь проблему з iхньою дудою. Я кивнув iм i всмiхнувся, а тодi сказав уголос, помiтивши, що його очi затуманенi сiрою iмлою:

– Я певний час не бував на рiчковiй дорозi. Насправдi давно вже, лiт зо два. Коли я був тут востанне, заiзди та iжа не коштували так дорого.

– Та боюся, що це можна сказати про кожен закуток Шести герцогств, принаймнi Прибережних. Кажуть, що новi податки з’являються у нас частiше, нiж новий мiсяць. – Арфiст оглянувся довкола, наче був видющим, i я здогадався, що чоловiк ослiп недавно. – А ще кажуть, що половина цих податкiв йде на утримання свиней iз Ферроу, якi iх збирають.

– Джоше! – дорiкнула йому одна з жiнок, а вiн повернувся до неi, усмiхаючись.

– Не кажи менi, що хтось iз них поблизу, Гонi. Мiй нiс занюхае ферровця за сто крокiв.

– І ти можеш занюхати, з ким зараз розмовляеш? – терпко спитала вона.

Гонi була старшою з двох жiнок, приблизно мого вiку.

– З хлопцем, вiд якого вiдвернулася удача, сказав би я. Отже, це не якийсь товстий ферровець, що прийшов збирати податки. Я й так знав, що вiн не з Брайтових збирачiв, коли вiн розвiв шмарклi через цiну обiду. Ти колись чула, щоб хтось iз них заплатив бодай мiдяк у заiздi чи тавернi?

Я насупився, почувши це. Коли на тронi сидiв Шрюд, нiхто з його солдатiв чи збирачiв податкiв нiчого не брав, не запропонувавши плати. Ця деталь уникла уваги лорда Брайта, принаймнi в Баку. Але це нагадало менi про власнi манери.

– Можу я наповнити ваш кухоль, арфiсте Джоше? І кухлi ваших супутниць теж?

– Що це? – спитав старий з мiною, середньою мiж посмiшкою та здiйняттям брiв. – Ти нарiкаеш, витративши грошi на власний живiт, але охоче iх тринькаеш, щоб наповнити нашi кухлi?

– Ганьба лордовi, що слухае пiснi менестреля i залишае його горло висушеним вiд спiву, – з усмiшкою вiдповiв я.

Жiнки обмiнялися поглядами за Джошевою спиною, а Гонi спитала мене з легеньким насмiхом:

– Коли ж ви востанне були лордом, юначе?

– Це просто такий вислiв, – недоладно вiдповiв я за мить. – Та я не пожалiв би монети за пiснi, якi почув, надто ж якщо ви маете до них якiсь новини. Йду вгору рiчковою дорогою, може, ви саме спускаетесь звiдти?

– Нi, ми й самi пiдiймаемось тiею дорогою, – радiсно втрутилася молодша жiнка.

Мала десь чотирнадцять лiт i дивовижно блакитнi очi. Я побачив, що старша дала iй знак помовчати. Вона вiдрекомендувалася за решту.

– Як ви вже чули, добрий сер, це арфiст Джош, а я звусь Гонi Любка. Це моя сестра у перших Пайпер Дударка. А ви?..

І тут я зрозумiв, що зробив одразу двi помилки у такiй короткiй розмовi. По-перше, говорив, наче я й досi мешканець Оленячого замку, а вони гостi-менестрелi, по-друге, не придумав собi iменi. Понишпорив у пам’ятi, шукаючи iменi, тодi, пiсля дещо задовгоi паузи, випалив:

– Коб.

Потiм iз дрижанням подумав, чого я назвався iменем чоловiка, якого знав i якого вбив.

– Добре… Кобе, – як i я ранiше, Гонi помовчала, перш нiж вимовити це iм’я. – Можемо подiлитися з тобою жменькою новин i радо приймемо вiд тебе кухоль будь-чого, байдуже, був ти останнiм часом лордом чи нi. Тiльки скажи, чи сподiваешся ти по дорозi зустрiти когось, хто б шукав тебе?

– Перепрошую? – тихо спитав я, а тодi пiдняв свого порожнього кухля, давши знак хлопцевi-кельнеру.

– Це учень, який утiк вiд майстра, батьку, – з цiлковитою певнiстю сказала Гонi. – Мае скриньку писаря, прив’язану до клунка, але волосся йому вiдросло, а на пальцях жодноi чорнильноi плямки. – Вона засмiялася, побачивши, як змiнилося вiд досади мое обличчя, але не вгадала причини. – Ой, ну… Кобе. Я менестрелька. Коли ми не спiваемо, то пильно стежимо за всiм довкола: ану ж зумiемо знайти сюжет пiснi? Не можеш сподiватися, щоб ми чогось не завважили.

– Я не учень-утiкач, – тихо сказав я, але не мав напохватi брехнi, щоб пiдкрiпити це твердження. Чейд надавав би менi по пальцях за такий промах.

– Та нам однаково, хто ти, хлопче, – заспокоiв мене Джош. – Хай там як, ми не чули жодного розлюченого писаря, який горланив би про збiглого учня. Тепер бiльшiсть майстрiв тiшилася б, коли б iхнi учнi повтiкали… на один голодний рот менше в такi тяжкi часи.

– І учень писаря рiдко мае зламаний нiс та пошрамоване обличчя, як у тебе, якщо його майстер терплячий, – спiвчутливо додала Пайпер. – Невелика провина, що ти втiк.

Нарештi прийшов кельнер, i вони пощадили мiй худий гаманець, замовивши для себе тiльки по кухлю пива. Спершу Джош, а потiм i жiнки пересiли за мiй столик. Здаеться, добре ставлення до менестрелiв змусило кельнера краще про мене подумати, бо, принiсши iхнi кухлi, хлопець наповнив i мiй, не порахувавши за це плати. Утiм, розмiняти срiбну монетку на мiдяки, щоб заплатити за iхне питво, таки довелось. Я спробував прийняти це по-фiлософськи i нагадав собi, що, коли йтиму, слiд залишити мiдяка i хлопцевi теж.

– Отож, – розпочав я, коли той пiшов, – якi новини з низу рiки?

– А хiба ж ти не звiдти прийшов? – ущипливо спитала Гонi.

– Нi, мiледi, насправдi я вертаюся з гостини у своiх друзiв-вiвчарiв, – експромтом вигадав я.

Поведiнка Гонi почала мене втомлювати.

– Мiледi, – тихо повторила вона до Пайпер i закотила очi. Та захихотiла. Джош проiгнорував iх обох.

– У низов’i рiки тепер усе подiбно як у верхiв’i, тiльки ще гiрше, – сказав вiн менi. – Часи тяжкi, а будуть ще тяжчi, надто ж для тих, хто господарюе на землi. Те зерно, яке мали з’iсти, пiшло на податки, тож зерно на насiння пiшло, щоб прогодувати дiтей. А на поля лише те, що зосталося, а нiхто не виростить бiльше, посiявши менше. Так само з худобою i стадами. І нiщо не вказуе, щоб пiсля цих жнив податки зменшилися. Навiть гусячi пастушки, що не можуть полiчити власних лiт, знають: якщо з меншого забрати бiльше, то на столi не залишиться нiчого, крiм голоду. А найгiрше дiеться при солонiй водi. Рибалки, випливаючи в море, не знають, що трапиться з домом до iхнього повернення. Фермер засiюе поле, знаючи, що врожаю не вистачить на податки та для його родини i що залишиться не бiльше половини, якщо в гостi навiдаються червонi кораблi. Складено мудру пiсеньку про фермера. Там вiн каже збирачу податкiв, що червонi кораблi вже зробили за нього його роботу.

– Мудрi менестрелi такого не спiвають, – терпко нагадала йому Гонi.

– Тож червонi кораблi наiжджають i на бакiйське узбережжя, – тихо сказав я.

Джош гiрко реготнув.

– І на Бак, i на Бернс, i на Рiппон, i на Шокз… Сумнiваюся, щоб червонi кораблi дбали про те, де закiнчуеться одне герцогство i починаеться iнше. Якщо тiльки землю омивае море, вони на неi наiжджають.

– А що з нашими кораблями? – тихо поцiкавився я.

– З тими, якi у нас вiдiбрали пiрати, все гаразд. Тi, що зосталися, аби нас захищати, такi ж удатнi, як комарi проти стада бикiв.

– То зараз нiхто не захищае Бак? – спитав я i почув у власному голосi розпач.

– Панi Оленячого замку. Не тiльки твердо, а й голосно. Дехто запевняе, що вся ii робота – це кричати i лаяти, та iншi знають: не закликае нiкого зробити те, чого ще не зробила сама, – сказав арфiст Джош так впевнено, наче знав це з перших рук.

Я був здивований, але не хотiв здатися цiлковитим невiгласом.

– Що, наприклад?

– Усе, що може. Взагалi не носить коштовностей. Усi вони проданi, щоб оплатити патрульнi кораблi. Продала своi родовi землi, за цi грошi найняла залогу сторожових веж. Кажуть, що продала колье, подароване iй принцом Чiвелрi, рубiни його бабцi, самому королю Регаловi, щоб купити зерно i деревину для вiдбудови спалених сiл.

– Пейшенс, – прошепотiв я.

Колись давно я бачив цi рубiни, ми тодi щойно познайомилися. Вона вважала iх надто коштовними, щоб носити самiй, але показала менi колье i сказала, що одного дня його надягне моя наречена. Дуже давно. Я вiдвернув голову i намагався запанувати над власним обличчям.

– Де ти проспав увесь минулий рiк… Кобе, що нiчого про це не знаеш? – саркастично спитала Гонi.

– Я був далеко звiдси, – тихо вiдповiв я.

Знову обернувся до столу, i менi вдалося зустрiтися з ii поглядом. Я сподiвався, що мое обличчя нiчого не показуе. Вона схилила голову вбiк i посмiхнулася менi.

– Де? – блискавично кольнула вона.

Гонi геть менi не подобалася.

– Я жив сам, у лiсi, – врештi вiдповiв я.

– Чому? – усмiхалася вона, тиснучи на мене.

Я не сумнiвався, що вона знае, в яке незручне становище заганяе мене.

– Очевидно, тому, що менi так хотiлося, – вiдповiв я.

Це прозвучало так по-Баррiчевому, що я ледь не озирнувся за ним через плече.

Гонi безсоромно надула губи, однак арфiст Джош дещо рiзкувато грюкнув кухлем об стiл. Нiчого не сказав, а погляд слiпих очей, який вiн кинув доньцi, був лише коротким спалахом, але вона зненацька пiддалася. Склала руки на краю столика, як висварена дитина. На якусь мить вона здалася менi пригашеною, аж доки не стрiльнула на мене очима з-пiд вiй. Подивилася менi просто в очi, а легенька посмiшка, яку менi послала, була зухвалою. Я вiдвернув вiд неi погляд, геть здивований, чого це вона так мене дзьобае. Зиркнув на Пайпер i виявив, що ii обличчя яскраво-червоне вiд стримуваного смiху. Я втупився у власнi долонi на столi, соромлячись рум’янцю, який залляв мое обличчя.

Намагаючись знову завести розмову, я спитав:

– А е якiсь iншi новини з Оленячого замку?

Арфiст Джош вiдповiв коротким смiхом.

– Що там казати, бiда скрiзь одна. Всi розповiдi такi самi, мiняються лише назви сiл i мiстечок. О, але е ще дещо, i це ласий шматок. Кажуть, наче король Регал збираеться повiсити самого Рябого чоловiка.

Я саме ковтав ель. Вiд несподiванки вдавився, а прокашлявшись, перепитав:

– Що?

– Це дурний жарт, – заявила Гонi. – Король Регал звелiв проголосити, що винагородить золотом того, хто передасть у його руки чоловiка, дуже побитого вiспою, чи срiблом усякого, хто сповiстить, де можна його знайти.

– Чоловiк, побитий вiспою? І це весь опис? – обережно спитав я.

– Кажуть, що вiн худий, сивоволосий, iнколи перевдягаеться жiнкою. – Джош весело засмiявся, не здогадуючись, що вiд цих слiв моi нутрощi скрижанiли. – А його злочин – це державна зрада. Поголос каже, що король звинувачуе його у зникненнi королеви-в-очiкуваннi Кеттрiкен та ii ненародженоi дитини. Дехто стверджуе, що це просто збожеволiлий вiд горя старий, який запевняе, наче був радником Шрюда i з цього права написав листи герцогам Прибережних герцогств. Наказував iм бути вiдважними, запевняв, що Верiтi повернеться, а його дитина успадкуе престол Провiсникiв. Але так само мудрий поголос розповiдае, наче король Регал сподiваеться, що, повiсивши Рябого чоловiка, покладе край усiм нещастям Шести герцогств.

Вiн знову засмiявся, а я приклеiв до обличчя блiду посмiшку i по-простацьки кивнув.

«Чейд», – сказав собi подумки. Регал якось натрапив на слiд Чейда. Якщо знае про слiди вiспи, то що ще може знати? Очевидячки, пов’язав його з маскарадною ледi Тайм. Я замислився, де зараз Чейд i чи все з ним гаразд. Із раптовим вiдчаем пошкодував, що не знаю, якими були його плани, з якоi змови вiн мене виключив. Серце мое впало, коли дотеперiшне сприйняття власних моiх вчинкiв завалилося. Я вiдштовхнув Чейда, щоб захистити його вiд моiх планiв, чи покинув саме тодi, коли вiн потребував свого учня?

– Ти ще там, Кобе? Я й досi бачу твою тiнь, але щось при твоему мiсцi за столом стало дуже тихо.

– О, я тут, арфiсте Джоше! – Я намагався вдихнути трохи життя у своi слова. – Просто задумався над усiм, що ти менi розповiв, це й усе.

– Судячи з його обличчя, задумався, якого рябого старця мiг би продати королю Регаловi, – ущипливо вкинула Гонi.

Зненацька я здогадався, що цi постiйнi шпички та причiпки вона вважае рiзновидом флiрту. Швидко вирiшив, що досить з мене розмов i товариства, як на один вечiр. Я надто вiдвик вiд контактiв з iншими людьми. Зараз менi б пiти. Хай краще вважають мене дивним i грубим, нiж я маю зостатися на довше, викликавши iхню цiкавiсть.

– Що ж, дякую за вашi пiснi та розмову, – сказав я так гречно, як тiльки вмiв. Витяг мiдяка, залишив його пiд кухлем для кельнера. – Час менi повернутися на дорогу.

– Але ж надворi зовсiм стемнiло! – здивовано заперечила Пайпер.

Вона вiдставила кухоль i глянула на Гонi, а та здавалася геть шокованою.

– І прохолодно, мiледi, – безтурботно зауважив я. – Я вiддаю перевагу нiчним подорожам. Мiсяць майже повний, на дорозi такiй широкiй, як рiчкова, свiтла достатньо.

– І ти не боiшся перекованих? – збентежено спитав арфiст Джош.

Тепер настала моя черга дивуватися.

– Так далеко вглиб суходолу?

– Ти точно жив у дикiй пущi, – скрикнула Гонi. – На всiх дорогах iх повно. Деякi мандрiвники наймають охоронцiв, лучникiв i мечникiв. Іншi, як ми, подорожують групами, якщо тiльки можемо, i тiльки вдень.

– А патрулi не можуть принаймнi не допускати iх до дорiг? – вражено спитав я.

– Патрулi? – Гонi зневажливо пирхнула. – Бiльшiсть iз нас волiе зустрiти перекованих, нiж зграю ферровцiв iз пiками. Їм перекованi не заважають, тож вони не заважають перекованим.

– То нащо ж тодi патрулюють? – сердито спитав я.

– Здебiльшого ловлять контрабандистiв, – це Джош випередив Гонi. – Принаймнi iм хотiлося б, щоб у це вiрили. Перепиняють багатьох чесних подорожнiх, обшукують iхню поклажу та вiдбирають усе, що забажають, називаючи це контрабандою або запевняючи, наче в сусiдньому мiстi цi речi оголошено краденими. Здаеться, лорд Брайт не платить iм так щедро, як вони розраховували, тож добирають, що можуть.

– А принц… король Регал, вiн нiчого не робить? – І титул, i питання насилу ледь не застрягли менi в горлi.

– Ну, як зумiеш дiйти звiдси аж до Трейдфорда, можеш сам йому поскаржитися, – саркастично порадила менi Гонi. – Я певна, що вiн тебе вислухае, так само, як вислухав десятки iнших вiсникiв, котрi приходили ранiше. – Зробила паузу i, здаеться, замислилася. – Хоча я чула, що коли якiсь перекованi заходять надто далеко вглиб суходолу i завдають йому клопотiв, то у нього е способи впоратися з ними.

Я почувався хворим i нещасним. Король Шрюд завжди пишався тим, що у герцогствi Бак майже нiкому не загрожувало пограбування, якщо триматися головних дорiг. Тож тепер почути, що тi, хто мав стерегти королiвських дорiг, самi не кращi за злодiiв, було для мене як гострий нiж. Не досить, що Регал узурпував престол, а тодi покинув Оленячий замок. Не пiдтримував навiть видимостi мудрого правлiння. Я отупiло мiркував, чи не карае вiн усе герцогство за те, що його сходження на престол прийняли так неприхильно. Дурна гадка – це вiн i робив.

– Ну що ж, хоч там перекованi, хоч ферровцi, та боюся, що менi однаково час у дорогу, – сказав я iм.

Допив рештки з кухля i поставив його на стiл.

– Чого б тобi не зачекати принаймнi до ранку, хлопче, а тодi вирушити з нами? – зненацька запропонував Джош. – Днi тут не надто спекотнi для подорожi, бо вiд рiки завжди вiе вiтер. А за таких часiв, як зараз, учотирьох безпечнiше, нiж утрьох.

– Красно дякую за пропозицiю, – почав я, та Джош не дав менi договорити.

– Не дякуй, бо я роблю не пропозицiю, а просьбу. Я слiпий чи майже слiпий. Ти, звичайно, це зауважив. Зауважив також, що моi супутницi – двi привабливi молодi жiнки, хоча з того, якою ущипливою була з тобою Гонi, ти, здаеться, частiше усмiхався Пайпер, нiж iй.

– Батьку! – обурилася Гонi, та Джош уперто вiв далi:

– Не пропоную тобi захист нашого гурту, а прошу подумати, чи не позичив би ти нам свою правицю. Ми не з багатих, не маемо грошей, щоб найняти охорону. Та все-таки подорожувати мусимо, з перекованими чи без.

Притьмаренi очi Джоша безпомильно зустрiлися з моiми. Гонi зиркала вбiк, мiцно стиснувши губи, зате Пайпер вiдверто стежила за мною, а на ii обличчi малювався благальний вираз. Перекованi. Притиснутий до землi, обсипаний стусанами. Я втупився у поверхню стола.

– З мене не бозна-який боець, – щиро зiзнався я.

– Ти принаймнi побачиш, куди замахнувся, – вперто вiдповiв вiн. – І, напевне, побачиш, як вони наближаються, ранiше, нiж це вдасться менi. Дивися, йдеш ти у тому ж напрямку, що й ми. Чи було б тобi аж так складно кiлька дiб йти не вночi, а вдень?

– Батьку, не благай його! – дорiкнула йому Гонi.

– Краще я благатиму його пiти з вами, нiж перекованих – вiдпустити вас живими-здоровими! – рiзко сказав Джош. Знову повернувся до мене обличчям i додав:

– Тижнiв зо два тому ми зустрiли кiлькох перекованих. Дiвчатам вистачило здорового глузду, щоб утекти, коли я iм наказав, бо сам не мiг за ними встигнути. Та перекованi вiдiбрали нашу iжу, пошкодили мою арфу i…

– І побили його, – тихо сказала Гонi. – Тож ми з Пайпер поклялися, що наступного разу не тiкатимемо вiд них, хай скiльки б iх було. Нi, якщо нам доведеться через це покинути татка.

З ii голосу зникли всi грайливi та глузливi нотки. Я знав: вона справдi думае те, що каже.

Я затримаюся, – зiтхнув я до Нiчноокого. – Чекай мене, стеж за мною, йди слiдом невидимим.

– Мандруватиму з вами, – погодився я. Не можу сказати, що це була добровiльна згода. – Хоча я не з тих, хто добре б’еться.

– Наче ми не могли здогадатися про це з його обличчя, – кинула Гонi в бiк Пайпер. Звичне кепкування знову проявилося в ii голосi, та навряд чи вона знала, як глибоко ii слова мене поранили.

– Моя подяка – це все, чим я можу тобi заплатити, Кобе. – Джош потягся до мене через стiл, а я стис його руку у древньому жестi укладення угоди. Зненацька вiн усмiхнувся з помiтним полегшенням. – Тож прийми мою подяку i роздiли з нами те, що ми можемо запропонувати як менестрелi. Нам бракуе грошей на кiмнату в заiздi, та господар удiлив нам притулку в стодолi. Тепер не те, що колись, тодi менестрель дiставав кiмнату й притулок, варт йому попросити. Та принаймнi в стодолi е дверi, що постануть мiж нами i нiччю. Господар мае добре серце, не пошкодуе притулку й тобi, якщо я запевню, що ти подорожуеш з нами як охоронець.

– Це буде кращий притулок, нiж я знав уже багато ночей, – промовив я, намагаючись бути чемним. Та серце менi скрижанiло i провалилося в глибину нутрощiв.

У що ти знову встряв? – поцiкавився Нiчноокий.

Я теж хотiв би це знати.




Роздiл 5. Протистояння




Що таке Вiт? Дехто сказав би, що це перверзiя, улягання духовному збоченню, завдяки якому люди здобувають знання про життя та мову тварин, щоб урештi самим стати не надто кращими за звiрiв. Але моi дослiдження Вiту i тих, що його практикують, привели мене до iншого висновку. Скидаеться на те, що Вiт – це рiзновид розумового зв’язку, зазвичай з певною твариною, який вiдкривае дорогу до розумiння думок та почуттiв цiеi тварини. Вiт не дае людям знання мов птахiв i звiрiв, хоч дехто таке запевняе. Вiттер усвiдомлюе життя у всiй ширинi його спектра, вiд людей i навiть до деяких могутнiших i старiших дерев. Але вiттер не може втягти вибрану навмання тварину в «розмову». Може вiдчути присутнiсть тварини поблизу, iнколи довiдатися, чи ця тварина обережна, ворожа чи зацiкавлена. Та це не дае йому влади над земними звiрами i небесними птахами, як наказують нам вiрити деякi фантастичнi оповiдi. Вiт може бути прийняттям людиною тваринноi природи у нiй самiй, а отже, усвiдомленням елементiв людяностi, якi мае кожна тварина. Легендарна вiрнiсть, яку пов’язана тварина вiдчувае до свого вiттера, – не те саме, що вiрна тварина почувае до господаря. Це радше вiддзеркалення вiрностi самого вiттера тваринi-побратиму. Подiбне за подiбне.


Я спав погано, i рiч не в тiм, що вiдвик спати вночi. Розповiдi менестрелiв про перекованих дуже мене стривожили. Усi музи?ки пiднялися на горище i вклалися спати на соломi, але я знайшов куток, де мiг спертися спиною об стiну, маючи заодно добрий огляд дверей. Дивно було вночi перебувати у стодолi. Це була добра мiцна стодола, збудована з рiчкового каменю, вапняного розчину i деревини. Господар тримав тут корову i зграйку курчат – на додачу до коней, яких винаймав гостям, та iхнiх власних верхiвцiв. Домашнi звуки, запахи сiна i тварин гостро нагадали менi Баррiчевi стайнi. Раптом я затужив за ними так, як нiколи не тужив за власною кiмнатою у Твердинi.

Я мiркував, що дiялося з Баррiчем, чи знав вiн про жертовнiсть Пейшенс. Думав про кохання, що було колись мiж ними, i як воно затонуло пiд тягарем Баррiчевого почуття обов’язку. Пейшенс вийшла за мого батька, того самого чоловiка, якому Баррiч прирiк усю свою вiрнiсть. Чи думав вiн колись про те, щоб пiти до неi i спробувати здобути ii наново? Нi. Я збагнув це миттю i без вагань. Привид Чiвелрi вiдразу ж постав би мiж ними. А тепер i мiй.

Вiд цих мiркувань недалеко було до думок про Моллi. Вона вирiшила за нас двох те саме, що Баррiч вирiшив для себе i Пейшенс. Як сказала менi Моллi, моя всепоглинна вiрнiсть моему королю означае, що ми нiколи не належатимемо одне одному. Тож знайшла когось, про кого могла дбати так, як я дбав про Верiтi. Все в цьому рiшеннi було менi ненависним, крiм того, що воно врятувало iй життя. Вона мене покинула. Пiшла з Оленячого замку, тож не подiлила зi мною мого падiння та ганьби.

Я з ваганням потягся до неi Скiллом, а тодi рiзко дорiкнув собi. Чи справдi хотiв побачити ii у цю нiч? Мабуть, спить в обiймах iншого чоловiка, якому вона за дружину. Вiд цiеi думки я вiдчув майже фiзичний бiль у грудях. Я не смiв шпигувати за щастям, на яке вона мала право. Та, засинаючи, я думав про неi i безнадiйно тужив за тим, що було колись мiж нами.

Натомiсть якийсь пiдступний фатум принiс менi сон про Баррiча, яскравий, хоч безсенсовний. Я сидiв навпроти нього. Вiн сидiв при столi бiля вогню i лагодив упряж, як часто робив увечерi. Але мiсце брендi заступило горнятко чаю, а та шкiра, з якою працював, – то була не упряж, а м’який черевичок, дуже замалий на нього. Проколов шилом м’яку шкiру, надто сильно натиснув i вгородив його собi в руку. Вилаявся, побачивши кров, а тодi рiзко пiдвiв голову i перепросив за вживання такоi мови при менi.

Я прокинувся зi сну, спантеличений i приголомшений. Як я був малим, Баррiч часто робив для мене взуття, але не можу згадати, щоб вiн колись перепрошував за лайку при менi, хоча часто давав ляща, якщо я, ще хлопець, посмiв лаятися при ньому. Кумедно. Я вiдiгнав те сонне видiння, але й сон зникнув разом iз ним.

Я тихо пошукав Вiтом довкола себе, та знайшов лише туманнi образи, якi увi снi бачили тварини. Усi спокiйнi, крiм мене. Думки про Чейда почали мене шарпати i терзати. Вiн був iз багатьох точок зору старим чоловiком. Доки король Шрюд жив, то дбав про всi Чейдовi потреби, щоб його таемний убивця мiг жити в безпецi. Чейд рiдко покидав свою приховану кiмнату, хiба що для виконання «тихоi роботи». Тепер зостався сам, робив Ель знае що, а Регаловi солдати полювали на нього. Жодного сенсу вiд цих терзань не було, та я не мiг iх позбутися.

Тут я почув чотири легкi кроки, тодi глухий стук, наче хтось спускався з горища i пропустив останнiй щабель драбини. Мабуть, одна з жiнок йшла до вiддаленого кутка у своiх справах. Але за мить я почув, як голос Гонi прошепотiв:

– Кобе?

– Що? – неохоче спитав я.

Гонi обернулася на звук мого голосу, i я почув, як вона пiдходить у темрявi. Час, проведений з вовком, загострив моi чуття. Крiзь нещiльно причиненi вiконницi сочилося слабке мiсячне свiтло. Я розгледiв ii постать у темрявi.

– Я тут, – сказав iй, коли вона завагалася, i помiтив, як вона здригнулася, почувши мiй голос так зблизька. Навпомацки дiсталася до мого кутка, а тодi невпевнено сiла бiля мене на солому.

– Боюся знову заснути, – пояснила Гонi. – Нiчнi кошмари.

– Знаю, як це, – вiдповiв я, сам здивований спiвчуттям, яке вiдчував до неi. – Щойно заплющиш очi – i знову туди провалюешся.

– Саме так, – погодилася вона i замовкла, чекаючи.

Та менi бiльше нiчого було сказати, тож я мовчки сидiв у темрявi.

– Якi кошмари ти бачиш? – тихо спитала вона.

– Недобрi, – сухо вiдповiв я. Не хотiв накликати iх, згадавши про них.

– Менi сниться, що мене переслiдують перекованi, але моi ноги обертаються на воду, i я не можу бiгти. Та однаково намагаюся, а вони пiдходять усе ближче i ближче.

– Гммм, – видобув я. Це краще, нiж бачити сни, як тебе б’ють, б’ють i б’ють. Я прогнав це з голови.

– Так самотньо прокидатися вночi й боятися.

Думаю, вона хоче стати тобi парою. Вони так легко приймуть тебе до своеi зграi?

– Що? – вражено спитав я, але вiдповiла менi дiвчина, а не Нiчноокий.

– Я сказала, що так самотньо прокидатися вночi й боятися. Так хочеться знайти спосiб, щоб почуватися у безпецi. Пiд захистом.

– Не знаю нiчого, що могло б постати мiж людиною i снами, якi приходять уночi, – скуто мовив я.

Раптом менi захотiлося, щоб вона пiшла собi.

– Інколи це може зробити дрiбка нiжностi, – тихо промовила Гонi. Простягла руку, погладила мою долоню. Я мимоволi вiдвiв ii.

– Ти соромишся, хлопчику-учню? – несмiливо спитала вона.

– Я втратив близьку менi людину, – вiдверто сказав я. – Боюся тепер поставити когось на ii мiсце.

– Ясно. – Вона рiзко пiдвелася, струсила солому зi спiдницi. – Добре. Даруй, що тебе потурбувала.

Це звучало так, наче вона не перепрошуе, а ображаеться.

Обернулася i навпомацки повернулася назад, до драбини на горище. Я знав, що образив ii. Але не вiдчував через це провини. Вона поволi пiдiймалася щаблями, здаеться, чекала, що я ii покличу. Та я не покликав. Шкодував, що прийшов до мiста.

То нас уже двое таких. Полювання погане, надто близько до всiх цих людей. Ти ще довго там будеш?

Боюся, менi доведеться кiлька днiв мандрувати з ними, принаймнi до наступного мiста.

Ти не став ii парою, вона не з твоеi зграi. Чого ти мусиш це робити?

Я не намагався передати йому це словами. Все, що мiг послати, – це почуття обов’язку, а Нiчноокий не мiг збагнути, як моя вiрнiсть Верiтi зобов’язуе мене допомагати цим подорожнiм. Були моiм народом, бо були народом мого короля. Навiть я вважав таке поеднання настiльки ж слабким, наскiльки й смiшним, але так воно й було. Пильнуватиму iхньоi безпеки принаймнi до наступного мiста.

Пiсля того я знову заснув, але спав погано. Здаеться, розмова з Гонi вiдчинила дверi нiчним кошмарам. Ледь провалившись у сон, я вiдчував, що за мною спостерiгають. Я кулився у своiй камерi, молячись, щоб стати невидимим, застигши так непорушно, як тiльки мiг. Мiцно заплющував очi, мов дитина, що вiрить: як вона не може бачити, то не бачать i ii. Та очi, якi мене шукали, дивилися так пронизливо, що я iх вiдчував. Вiдчував, як Вiлл мене шукае, наче я сховався пiд покривалом, а вiн його обмацуе. Був так близько. Я так сильно боявся, що задихався через це. Не мiг перевести подиху, не мiг ворухнутися. У панiцi я вийшов iз себе самого, кудись назовнi, прослизнувши у чийсь чужий страх, чийсь чужий кошмар.

Я присiв навпочiпки за барильцем маринованоi риби у крамницi старого Гука. Темряву надворi розiрвали дедалi вищi язики полум’я та крики полонених i поранених. Я знав, що мушу вибратися назовнi. Пiрати червоних кораблiв, напевно, пограбують i пiдпалять крамницю. Це недобре мiсце для схованки. Але доброго мiсця для схованки не було, а менi лишень одинадцять, ноги пiдi мною тремтять, сумнiваюся, чи зумiю втриматися на них, не те що бiгти. Десь там надворi майстер Гук. Коли залунали першi крики, вiн ухопив свого старого меча й кинувся за дверi. «Стережи крамницю, Чеде», – гукнув через плече так, наче просто йшов у гостi до сусiда-пекаря. Спершу я радо виконував цей наказ. Гамiр був десь далеко, в нижнiй частинi мiста, бiля затоки, а крамниця здавалася безпечною i надiйною.

Та це було годину тому. Тепер вiтер з порту нiс сморiд диму, i нiч не була бiльше темрявою, а сутiнками, осяяними жахливими смолоскипами. Полум’я i крики наближалися. Майстер Гук не повернувся.

«Геть звiдси, – звелiв я хлопцевi, в чиему тiлi сховався. – Геть звiдси, тiкай, якомога далi, якомога швидше. Рятуйся». Вiн мене не чув.

Я пiдповз до дверей, усе ще вiдчинених навстiж, як iх залишив майстер Гук. Визирнув назовнi. Вулицею пробiг чоловiк, я кинувся назад, зiщулився. Та це, здаеться, був мiстянин, а не пiрат, бо бiг, не озираючись, з единою думкою втекти якомога далi. У ротi менi пересохло. Я насилу встав, тримаючись за одвiрок. Глянув униз, на мiсто й на пристань. Половина мiста палала. Лагiдна лiтня нiч задихалася вiд диму й попелу, гнаних гарячим вiтром з пожарища. Бiля пристанi горiли кораблi. При свiтлi полум’я я бачив постатi людей, що кидалися, тiкали й ховалися вiд пiратiв, якi крокували мiстом, майже не зустрiчаючи опору.

Хтось наблизився до гончарноi крамницi при кiнцi вулицi. Нiс лiхтар i йшов так невимушено, що я вiдчув раптовий приплив полегшення. Якщо вiн такий спокiйний, то, мабуть, перебiг битви змiнився на нашу користь. Я наполовину пiдвiвся, та вiдразу ж знову припав до землi, коли незнайомець безтурботно вдарив олiйним лiхтарем по дерев’янiй вiтринi крамницi. Лампа розбилася, олiя розбризкалася й запалала, по сухому деревi весело помчав вогонь. Я вiдсахнувся вiд свiтла вогненного танцю. Зненацька набрав цiлковитоi певностi, що схованка не дасть менi безпеки, що единий порятунок – це втеча, i я мусив так зробити, тiльки-но забили тривогу. Це рiшення трохи додало менi вiдваги, настiльки, що я схопився на рiвнi ноги, вискочив на вулицю i рвонув за рiг крамницi.

Якусь мить я усвiдомлював себе як Фiтца. Не думаю, що хлопець мiг мене вiдчути. Це не я до нього поскiллив, це вiн потягся до мене власним зародковим Скiллом. Я не мав жодноi влади над його тiлом i був замкнений у його переживаннях. Я прилучився до цього хлопця, чув його думки й подiляв його вiдчуття, як колись до мене прилучався був Верiтi. Та я не мав часу подумати нi як я це зробив, нi чого я так несподiвано прилучився до незнайомця. Бо не встиг Чед кинутися у безпечну темряву, як груба рука вхопила його за комiр i потягла назад. На коротку мить страх паралiзував його, i ми разом глянули вгору на задоволену бородату пику пiрата, який нас пiймав. Збоку до нього пiдiйшов iнший пiрат, напiвглузливо, напiвзлобно вищирившись. Вiд страху Чед обм’як у стиску напасника. Безпорадно глянув на змах ножа, на клин яскравого свiтла, що прослизнув по вiстрi, яке наближалося до його обличчя.

Якусь хвильку я подiляв з ним пекучо-холодний бiль, коли нiж протяв менi горло й тепла мокра кров потекла менi по грудях, а тодi болiсну мить розумiння, що це вже кiнець, що вже запiзно, що я вже мертвий. Коли вже безтямний Чед, вiдпущений пiратом, упав на закурену вулицю, моя свiдомiсть звiльнилася вiд нього. Я витав там, на одну страшну хвилину вiдчувши думки пiрата. Чув грубий гортанний голос його компаньйона, який копнув мертвого хлопця ногою в чоботi, i знав, що вiн докоряе вбивцi – змарнував того, кого можна було перекувати. Убивця зневажливо пирхнув i кинув якусь вiдповiдь. Вона мала означати, що хлопець був надто юний, прожив не досить багато, щоб витрачати на нього час Володарiв. З нудотним виром емоцiй я дiзнався, що вбивця прагнув двох речей: виявити хлопчинi милосердя й насолодитися, завдавши смерть власною рукою.

Я заглянув у серце свого ворога. Та однаково не розумiв його.

Я плив над вулицею слiдом за ними, безтiлесний i нематерiальний. Ще мить тому вiдчував якусь нагальну потребу. Зараз не мiг ii згадати. Натомiсть вирував, наче iмла, ставши свiдком падiння i плюндрування мiста Грiмсмайр у герцогствi Бернс. Мене раз у раз притягало до когось iз мешканцiв, i я ставав свiдком боротьби, смертi, дрiбноi перемоги завдяки втечi. Я й досi можу, заплющивши очi, пiзнати ту нiч, згадати десятки страхiтливих моментiв iз життiв, якi ненадовго подiляв. Пiд кiнець я дiстався до якогось чоловiка, що з великим мечем у руках стояв перед своiм домом, охопленим вогнем. Стримував трьох пiратiв, а його дружина з дочкою тим часом намагалися пiдняти балку i звiльнити пiйманого в пастку сина, щоб потiм усiм разом утекти. Нiхто з них не покинув би решту, а втiм, я знав: чоловiк надто втомлений i ослаблений втратою кровi, вiн не може навiть пiдняти свого меча, не те що орудувати ним. Я вiдчував, як пiрати з ним граються, заманюють, щоб виснажити, а тодi вони зможуть захопити й перекувати всю сiм’ю. Смертний холод охоплював чоловiка, а я подiляв це вiдчуття. На мить його голова схилилася, опустившись до грудей.

Зненацька оточений ворогами чоловiк пiдвiв голову. В його очах з’явилося дивно знайоме свiтло. Обiруч стиснув меча i з ревом плигнув на нападникiв. Двое впало вiд його першоi атаки, помираючи зi здивуванням, що й досi малювалося на iхнiх обличчях. Третiй зустрiв його меча своiм, вiстрям до вiстря, але не змiг протистояти його шаленству. Кров крапала з лiктя мiстянина, блищала в нього на грудях, та меч його бринiв, наче дзвiн, пробиваючи захист противника, а тодi раптовим танцювальним рухом, легким, мов пiр’iнка, нарисував червону лiнiю на горлi пiрата. Коли розбiйник упав, чоловiк обернувся i кинувся до дружини. Вхопив балку, не зважаючи на полум’я, що вже бiгло по нiй, i пiдняв ii з синового тiла. Востанне його очi зустрiлися з очима дружини.

– Бiжи! – гукнув вiн iй. – Бери дiтей i тiкай!

Тодi впав на землю неживий.

Коли жiнка iз закам’янiлим обличчям ухопила дiтей за руки та помчала з ними, я вiдчув, як iз тiла мертвого чоловiка здiймаеться якийсь дух. «Це ж мiй», – подумав я, та вiдразу збагнув, що це не так. Вiн зауважив мене i обернувся, його обличчя так скидалося на мое. Або ж скидалося, коли вiн був у моему вiцi. Я здригнувся, дiзнавшись, яким досi сприймае себе Верiтi.

Ти? Тут? – Вiн докiрливо похитав головою. – Це небезпечно, хлопче. Навiть я вчинив по-дурному, зважившись на це. Та що ще можемо зробити, коли вони кличуть нас до себе? – Пильно мене оглянув, а я стояв перед ним, занiмiвши. – Коли це ти набрав сил i таланту для Скiлл-ходiння?

Я промовчав. Не мав нi вiдповiдi, нi жодних власних думок. Почувався як мокре простирадло, що трiпоче на нiчному вiтрi, не матерiальнiшим за пiдхоплений вихором листок.

Фiтце, це небезпечно для нас обох. Повертайся. Повертайся негайно.

Чи в називаннi людського iменi справдi е якась магiя? Древня мудрiсть часто запевняе, що так воно й е. Несподiвано я згадав, хто я i що я не звiдси. Та гадки не маю, як тут опинився, не кажучи вже про те, як повернутися до власного тiла. Я безпорадно глянув на Верiтi, неспроможний навiть сформулювати прохання допомоги.

Вiн зрозумiв. Простяг до мене примарну руку. Я вiдчув його дотик, наче вiн поклав долоню менi на чоло й легенько пiдштовхнув.

Моя голова лупнула об стiну стодоли, i зненацька в очах менi зблисли iскри вiд удару. Я сидiв у стодолi заiзду «Терези». Довкола мене була тiльки мирна темрява, соннi тварини, лоскiтна солома. Я поволi зсунувся на бiк, голова паморочилася, нудота пiдступила до самiсiнького горла. Слабкiсть, яка часто опановувала мене пiсля скiллення, накочувалася хвиля за хвилею. Я розтулив було рота, щоб покликати на допомогу, але з моiх губ зiрвалося лише безсловесне каркання. Я заплющив очi та провалився в забуття.

Прокинувся аж перед свiтанком. Доповз до свого клунка, понишпорив у ньому, а тодi потягся, хитаючись, до заднiх дверей заiзду, де майже виблагав у тутешньоi кухарки горнятко гарячоi води. Вона недовiрливо дивилася на те, як я кришив туди ельфiйську кору.

– Чи ти не знаеш, що це для тебе недобре? – перестерегла вона мене, а потiм з осудом дивилася, як я, обпiкаючись, пив гiрку настоянку. – Таке дають рабам, там, у Бiнгтаунi. Примiшують до iхньоi iжi та води, щоб трималися на ногах. Вганяе iх у розпуку, хоч i збiльшуе силу, так принаймнi я чула. Вiдбирае в них охоту опиратися.

Я ледве ii чув. Чекав, коли напар подiе. Я зiбрав кору з молодих дерев i боявся, що вона заслабка. Так воно й було. Минув певний час, перш нiж я вiдчув, як крiзь мое тiло пропливае теплий потiк, додае менi енергii, припиняе тремтiння рук i очищуе зiр. Я встав зi схiдцiв позаду кухнi, на яких сидiв досi, щоб подякувати кухарцi й повернути iй горнятко.

– Погана звичка для чоловiка, такого молодого, як ти, – вилаяла вона мене й повернулася до свого куховарства.

Я вийшов iз заiзду погуляти мiстом. Над узгiр’ями саме здiймався свiтанок. Якийсь час я майже очiкував побачити спаленi вiтрини крамниць, випотрошенi будиночки та перекованих, що з порожнiми очима тиняються вулицями. Та лiтнiй ранок i рiчковий вiтер розвiяли насланi Скiллом нiчнi кошмари. Натомiсть при денному свiтлi було ще помiтнiше, наскiльки занедбане це мiсто. Здавалося, що жебракiв тут бiльше, нiж у Баккiпi, але я не знав, чи це нормально для прирiчкового мiста. Ненадовго замислився, що трапилося зi мною минулоi ночi, тодi, здригнувшись, вiдкинув цi думки. Я не знав, як це зробив. Так само не знав, чи повториться таке знову. Те, що Верiтi досi живий, додало надiй, навiть якщо мене проймало морозом вiд того, як нерозсудливо вiн використовуе свою Скiлл-силу. Я намагався здогадатися, де вiн перебувае цього ранку, i чи вiн, як i я, зустрiчае свiтанок з гiркотою ельфiйськоi кори на вустах. Якби я опанував Скiлл, не мусив би здогадуватися. Не була це втiшна думка.

Коли я повернувся до заiзду, менестрелi були вже на ногах, сидiли в заiздi й снiдали вiвсяною кашею. Я приеднався до них за столом, а Джош вiдверто зiзнався: боявся, що я iх покинув. Гонi не сказала менi жодного слова, але я кiлька разiв помiтив, що Пайпер кидае на мене оцiнливi погляди.

Коли ми виходили iз заiзду, було ще дуже рано, а хоч i не марширували, як солдати, все одно арфiст Джош завдав нам пристойного темпу. Я думав, що його доведеться вести, але вiн iшов сам, маючи за поводиря лише свого цiпка. Інколи справдi клав руку на плече Гонi чи Пайпер, але скидалося, що це радше по-товариському, нiж iз потреби. Дорогою ми не нудьгували, бо, йдучи, вiн, переважно звертаючись до Пайпер, розповiдав iсторiю цiеi мiсцевостi. Глибина Джошевих знань мене вразила. Ми ненадовго зупинилися, коли сонце вже пiднялося високо, менестрелi роздiлили зi мною своi простi харчi. Я почувався нiяково, беручи iх, але годi було вiдпроситися пополювати з вовком. Коли мiсто залишилося далеко позаду, я вiдчув, що Нiчноокий йде за нами, ховаючись у тiнях. Його близькiсть мене тiшила, але я волiв би, щоб ми з ним подорожували тiльки вдвох. Того дня нас кiлька разiв минали iншi подорожнi на конях чи мулах. Крiзь прогалини мiж деревами ми неодноразово бачили човни, що долали свiй шлях, пливучи вгору по рiчцi, проти течii. Коли ранок минув, нас почали випереджати добре стереженi вози. Джош щоразу гукав до них, питаючи, чи не могли б ми пiд’iхати на возi. Двiчi нам чемно вiдмовили. Іншими разами не вiдповiдали взагалi. Рухалися поквапом, а з одною валкою iхали чоловiки суворого вигляду в однаковому одязi. Я запiдозрив у них найману варту.

Пополуднева дорога проминула нам пiд декламацiю «Пожертви Кроссфаера», довгоi поеми про групу Скiллу королеви Вiжен Прозорливоi, як скiллери вiддали свое життя, щоб королева змогла виграти вирiшальну битву. Я вже кiлька разiв чув цю поему в Оленячому замку. Та до кiнця дня почув ii ще разiв сорок, бо Джош надзвичайно терпляче працював iз Пайпер, аби впевнитися, що вона бездоганно ii заспiвае. Я був вдячний за нескiнченнi речитативи, бо це звiльняло мене вiд необхiдностi розмовляти.

Та, хоч як швидко ми йшли, вечiр застав нас далеко вiд наступного прирiчкового мiста. Я бачив, що всi почулися незатишно, коли почало сутенiти. Врештi я перейняв команду. Сказав iм, що бiля наступного струмка зiйдемо з дороги i знайдемо собi мiсце на нiчлiг. Гонi та Пайпер iшли позаду нас iз Джошем, я чув, як вони стривожено перешiптуються. Я не мiг iх заспокоiти, як це зробив зi мною Нiчноокий, сповiстивши, що не чуе поблизу навiть запаху iншого подорожнього. Натомiсть при першому ж потiчку я повiв iх угору проти течii та знайшов там сховану пiд кедром улоговину, де ми могли зупинитися на нiч.

Я залишив iх, пославшись на природну потребу, насправдi ж – щоб провести час iз Нiчнооким та запевнити його, що все гаразд. І це був добре проведений час, бо вiн знайшов мiсце, де вода потiчка, вируючи, пiдмила берег. Вiн пильно дивився, як я лiг на живiт, опустив руки спочатку у воду, а тодi, повiльно, пiд завiсу водоростей, де ховалася – вона! З першоi ж спроби я пiймав гарну жирну рибу. Кiлькома хвилинами пiзнiше подiбне зусилля принесло менi меншу рибину. Коли я скiнчив, бо вже геть посутенiло, то мав три рибини, якi збирався вiднести в табiр, а двi, хоч це й не зовсiм справедливо, залишив Нiчноокому.

Риболовля i чухання за вухами. От двi причини, чого людям дано руки, – радiсно проголосив вiн, узявшись за них. Уже заковтнув потрохи з моiх, тiльки-но я iх почистив.

Обережно з кiстьми, – перестерiг я його ще раз.

Мати вигодувала мене з лососевого косяка, – нагадав Нiчноокий. – Костi менi не завадять.

І з виразним задоволенням розiрвав рибу. Я залишив його за цим заняттям та повернувся до табору. Менестрелi розвели маленьке вогнище. На звук моiх крокiв уся трiйця схопилася на рiвнi ноги й замахала цiпками.

– Це я! – трохи запiзно гукнув iм.

– Дякувати Едi, – зiтхнув Джош, тяжко сiдаючи, а Гонi лише зиркнула на мене.

– Тебе довго не було, – пояснила Пайпер.

Я пiдняв рибу, насилену за зябра на вербову гiлку.

– Роздобув вечерю, – сказав я iм. – Рибу, – додав спецiально для Джоша.

– Звучить чудово, – промовив той.

Гонi вийняла дорожнiй хлiб та мiшечок солi, а я тим часом знайшов великий плаский камiнь i вкинув його у присок. Рибу загорнув у листя й поклав ii на камiнь пектися. Запах печеноi риби завдавав менi мук, я не мiг дочекатися, коли вона вже буде готова, та ще й побоювався, чи цей аромат не притягне до нашого вогнища якихось перекованих.

Я весь час пильную, – нагадав менi Нiчноокий, а я йому подякував.

Доки перевертав рибу, Пайпер бурмотiла менi пiд лiктем рядки з «Пожертви Кроссфаера».

– Гiст кульгав, а Клiв був слiпим, – розсiяно поправив ii я, стараючись, щоб шматок риби не переламався пiд час перевертання.

– Я правильно сказала! – обурено заперечила вона.

– Боюся, що нi, моя дiвчинко. Коб мае рацiю. У Гiста була кiнська стопа, а Клiв народився слiпим. Можеш назвати п’ятьох iнших, Кобе?

Точнiсiнько як Федврен пiд час уроку.

Я обпiк пальця об вуглину, вклав його в рот i лише потiм вiдповiв:

– Кроссфаер обпечений був на чолi сильних не тiлом, а серцем – як вiн. Усi мали праведнi душi. Дозвольте ж менi iх назвати. Отож: Гiст кульгав, а Клiв був слiпим, у Кевiна розум непевний, Джойнт мав заячу губу, був Север глухим, а Портера ворог кинув на смерть, без рук i очей. Та коли б ви хотiли зневажити iх, то дозвольте менi перш розказати…

– Оце так! – задоволено вигукнув Джош, а тодi спитав: – Ти навчався у барда, Кобе, коли був малим? Добре вiдтворюеш i фразування, i слова. Хоча твоi паузи не досить виразнi.

– Я? Нi, не навчався. Але завжди мав добру пам’ять. – Тяжко було втриматися вiд усмiшки, почувши його похвалу, хоча Гонi пирхнула i труснула головою.

– Як думаеш, мiг би ти продекламувати поему цiлком? – з викликом спитав Джош.

– Може, й так. – Я волiв не ризикувати, хоча й знав, що зможу.

І Баррiч, i Чейд часто тренували мене, виробляючи навички запам’ятовування. А сьогоднi я чув цю поему так часто, що не мiг викинути ii з голови.

– То спробуй. Але не промовляй. Спiвай.

– Я не маю голосу для спiву.

– Як можеш говорити, то можеш i спiвати. Спробуй. Зроби старому ласку.

Може, послух перед старшими людьми надто в’iвся менi в душу, щоб опиратися йому. А може, причиною був вираз обличчя Гонi, з якого було видно: вона сумнiваеться, що я зумiю це зробити.

Я прокашлявся i почав. Спiвав потихеньку, доки Джош жестом не наказав менi пiдняти голос. Кивав головою, коли я змагався з поемою, час вiд часу кривився, якщо я брав не ту ноту. Я майже дiстався середини, коли Гонi сухо зауважила:

– Риба пригорае.

Я облишив пiсню та кинувся вiдсовувати камiнь i загорнуту рибу з вогню. Хвости й справдi обгорiли, але решта була чудова, гаряча та пружна. Ми подiлили рибу на порцii, свою я iв надто швидко. Навiть подвiйна порцiя мене не наситила б, а все-таки я мусив вдовольнятися тим, що мав. Дорожнiй хлiб напрочуд добре смакував iз рибою, а потiм Пайпер заварила нам чаю. Ми вклалися на своiх покривалах навколо вогню.

– Кобе, чи з тебе добрий писар? – зненацька спитав мене Джош.

– Не такий добрий, як хотiлося б, – заперечив я. – Але якось справляюся.

– Не такий добрий, як хотiлося б, – пробурмотiла Гонi до Пайпер, передражнюючи мене.

Арфiст Джош пропустив ii слова повз вуха.

– Ти вже надто дорослий, але можеш навчитися спiву. Голос у тебе не такий i поганий, ти спiваеш по-хлоп’ячому, не знаючи, що маеш тепер голос чоловiчоi глибини й вiдповiднi легенi. Пам’ять у тебе чудова. Граеш на якихсь iнструментах?

– На морському рiжку. Але не дуже добре.

– Я мiг би навчити тебе грати на ньому добре. Якщо ти залишишся з нами…

– Батьку! Ми ж ледь його знаемо! – запротестувала Гонi.

– Я мiг би сказати те саме тодi, коли минулоi ночi ти спускалася з горища, – м’яко зауважив вiн iй.

– Батьку, ми лише розмовляли. – Глянула на мене так, наче я ii зрадив. Язик у мене в ротi набрав смаку шкiри.

– Знаю, – погодився Джош. – Слiпота загострила мiй слух. Але якщо ти визнала когось людиною, з якою можна безпечно розмовляти вночi, сам на сам, то я можу визнати його настiльки безпечним, щоб запросити в наше товариство. Що ти на це, Кобе?

Я повiльно хитнув головою, тодi заговорив уголос:

– Нi. Попри все, дякую. Я цiную те, що ви пропонуете менi, чужинцевi. Пiду з вами до наступного мiста й зичу вдало знайти iнших товаришiв, якi подорожуватимуть iз вами далi. Але… Я справдi не хочу…

– Ти втратив когось тобi дорогого. Я це розумiю. Але повна самотнiсть не е доброю для жодноi людини, – тихо сказав Джош.

– Кого ти втратив? – прямо спитала Пайпер.

Я спробував надумати, як це пояснити, щоб не вiдповiдати на дальшi запитання.

– Свого дiда, – сказав я нарештi. – І дружину.

Промовити цi слова було однаково що роз’ятрити рану.

– Що трапилося? – спитала Пайпер.

– Дiд помер. Дружина мене покинула. – Я сказав це коротко, бажаючи, щоб вони вiд мене вiдчепилися.

– Старi люди вмирають, як приходить iхнiй час, – лагiдно зауважив Джош, але Гонi грубувато перебила його мову:

– Це те кохання, яке ти втратив? Що ти винен жiнцi, яка тебе покинула? Хiба що ти дав iй привiд це вчинити?

– Йдеться радше про те, що я не дав iй приводу залишитися, – неохоче зiзнався я. Потiм вiдверто додав: – Прошу. Я не хочу про це розмовляти. Взагалi. Доведу вас до наступного мiста, але пiсля цього пiду своiм шляхом.

– Добре. Сказано недвозначно, – з жалем промовив Джош. Щось у його тонi змусило мене почутися грубiяном, але я не хотiв забрати назад жодного слова.

Решту вечора ми мало розмовляли, i я був за це вдячний. Пайпер запропонувала, що вiзьме на себе першу варту, а Гонi другу. Я не заперечував, бо знав, що Нiчноокий кружлятиме поблизу всю нiч. Мало що мине його уваги. Я краще спав просто неба, тож швидко прокинувся, коли Гонi схилилася i розштурхала мене. Я сiв, потягся, тодi кивнув iй головою на знак, що заступаю на варту, а вона може йти спати. Пiдвiвся, розворушив вогонь, сiв бiля нього. Гонi сiла поруч.

– Я тобi не подобаюсь, правда? – тихо спитала вона. Їi тон був лагiдним.

– Я тебе не знаю, – вiдповiв я настiльки тактовно, наскiльки мiг.

– Угу. І не хочеш знати, – зауважила вона. Змiряла мене поглядом. – Але я хотiла краще тебе пiзнати, вiдколи побачила, як ти почервонiв у заiздi. Нiщо так не збуджуе моеi цiкавостi, як чоловiк, що червонiе. Мало я знала чоловiкiв, якi так сильно червонiють лише тому, що iх застукано, коли вони витрiщалися на жiнку. – Їi голос став низьким i гортанним, вона довiрчо схилилася вперед. – Я дуже хотiла б знати, про що ти думав, коли стiльки кровi припливло тобi до обличчя?

– Лише те, що я грубо повiвся, так витрiщаючись, – щиро вiдповiв я.

Вона всмiхнулася менi.

– А я подумала щось iнше, дивлячись на тебе.

Облизнула губи кiнчиком язика i присунулася ближче. Я зненацька затужив за Моллi, так сильно, що аж болiсно.

– Менi не до серця така гра, – просто сказав я Гонi. І пiдвiвся. – Думаю, пiду зберу трохи дров для вогнища.

– Думаю, що знаю, чого дружина тебе покинула, – iдко промовила Гонi. – Кажеш, не до серця? Думаю, твоя проблема трохи нижче.

Пiдвелася i повернулася до покривал. Я почув тiльки полегшення, що вона дала менi спокiй. Як i казав, пiшов зiбрати бiльше хмизу.

Першим, про що я спитав Джоша вранцi, коли той устав, було:

– Скiльки звiдси до наступного мiста?

– Коли йтимемо так швидко, як учора, то будемо там завтра ополуднi, – вiдповiв вiн менi.

Я вiдвернувся, почувши в його голосi розчарування. Коли ми закинули своi клунки на плечi й рушили в дорогу, я з гiркотою подумав, що покинув знайомих менi людей, аби уникнути саме такоi ситуацii, в якiй опинився тепер з вiдносно незнайомими. Мiркував, як жити мiж людьми так, щоб не бути зв’язаним iхнiми сподiваннями та залежностями.

День стояв теплий, але не спекотний. Був би я сам, приемно було б iти цiею дорогою. В лiсi по один бiк вiд неi перекликалися птахи. З другого боку дороги мiж негустих дерев видно було рiчку, вниз по течii час вiд часу пропливали баржi, вгору проти течii повiльно рухалися весловi судна. Ми мало розмовляли, i за якийсь час Джош знову змусив Пайпер декламувати «Пожертву Кроссфаера». Коли вона помилялася, я мовчав.

Моi думки вiльно витали. Все було куди легшим, коли я не мусив перейматися наступною трапезою або чистою сорочкою. Я вважав себе таким спритним у контактах з людьми, таким умiлим у своему ремеслi. Але тодi я мав Чейда, з яким мiг складати плани змов, i час, аби обдумати те, що скажу та зроблю. Не так добре йшло, коли я мусив обходитися власною клепкою i тим, що мiг нести на плечах. Позбавлений усього, на що колись бездумно покладався, я засумнiвався не лише у своiй вiдвазi. Тепер я ставив пiд питання всi своi здiбностi. Таемний убивця, людина короля, воiн, чоловiк… чи був я далi кимось iз них? Я намагався згадати того поривчастого молодика, що орудував веслом на вiйськовому кораблi Верiтi «Рарiск» i, не замислюючись, кидався з сокирою в битву. Не мiг повiрити, що це був я.

Ополуднi Гонi роздiлила залишки дорожнього хлiба. Було його небагато. Жiнки йшли попереду, тихо перемовлялися, гризли сухий хлiб i запивали його водою з бурдюкiв. Я вiдважився натякнути Джошевi, що цього вечора ми могли б розбити табiр ранiше, давши менi змогу трохи пополювати чи порибалити.

– Це означатиме, що ми не дiстанемося наступного мiста завтра ополуднi, – поважно сказав вiн.

– Завтрашнiй вечiр – це теж досить скоро, – тихо запевнив я його.

Вiн повернув голову в мiй бiк, можливо, тiльки для того, щоб краще мене почути, але його покритi полудою очi, здавалося, заглядали менi всередину. Тяжко було витримати прохання, яке я там бачив, але я йому не вiдповiв.

Коли повiяло прохолодою, я почав шукати годяще мiсце для табору. Нiчноокий рушив уперед, на розвiдку, i тут зненацька я вiдчув, як його шерсть стае дибки.

Там люди, вiд них тхне падлом i iхнiми власними нечистотами. Я чую iхнiй запах, бачу iх, але не вiдчуваю iх iнакше.

Менi передалася тривога, яку вiн завжди вiдчував у присутностi перекованих. Я подiляв ii. Знав, що колись вони були людьми, мали ту iскру Вiту, що й усi живi iстоти. Менi дивно було бачити, як вони рухаються й говорять, i не вiдчувати, що вони живi. А для Нiчноокого це було так, наче каменi ходять i iдять.

Скiльки iх? Старi, молодi?

Бiльше за нас i бiльшi за тебе. – Вовчий погляд на дiйснiсть. – Полюють на дорозi, вiдразу за поворотом перед вами.

– Зупиняемось тут, – рiзко наказав я. Три голови здивовано повернулися до мене.

Запiзно. Занюхали вас, пiдходять.

Н?коли кидатися врозтiч, н?коли вигадувати правдоподiбну брехню.

– Перед нами перекованi. Їх бiльше нiж двое. Пильнують дорогу, а зараз рушили в наш бiк. – Стратегiя? – Приготуйтесь, – наказав я супутникам.

– Звiдки ти це знаеш? – з викликом спитала Гонi.

– Тiкаймо! – скрикнула Пайпер.

Їi не обходило, звiдки я це знаю. З того, як розширилися ii очi, я зрозумiв силу ii страху.

– Нi. Вони нас доженуть, а коли це зроблять, ми будемо задиханi. А навiть якщо зумiемо втекти, однаково завтра мусимо iх проминути.

Я кинув свого клунка на дорогу, копняком вiдштовхнув його геть. Нiщо в ньому не було цiннiшим за мое життя. Якщо ми переможемо, зумiю знову його пiдiбрати. Але Гонi, Пайпер i Джош – музи?ки. Несли у вузлах своi iнструменти. Нiхто з них i не подумав позбутися ношi. Я не витрачав дихання, переконуючи iх це зробити. Пайпер i Гонi майже iнстинктивно стали обабiч старого. Надто сильно стиснули своi цiпки. Мiй легко лiг менi в долоню, я тримав його в рiвновазi та напоготовi, чекаючи. На мить усi моi думки завмерли. Здаеться, руки самi знали, що iм робити.

– Кобе, подбай про Гонi та Пайпер. Мною не переймайся, просто не дозволь iх скривдити, – стисло наказав менi Джош.

Його слова прокотилися крiзь мене, i зненацька мене залляв жах. Тiло втратило позу легкоi готовностi, i все, про що я думав, – це бiль, який принесе менi поразка. Я почувався хворим, розгубленим, бiльше, нiж будь-чого iншого, хотiв просто повернутися i втекти, не думаючи про менестрелiв. «Чекай, чекай, – хотiв я скрикнути навздогiн дню. – Я не готовий до цього, не знаю, битимусь, утечу чи просто зомлiю на мiсцi». Та час не знав милосердя.

Проходять крiзь чагарник, – передав менi Нiчноокий. – Двое йдуть швидко, один вiдстае. Думаю, вiн дiстанеться менi.

Будь обережний, – перестерiг я його.

Чув, як вони з хрускотом долають чагарник, вiдчував iхнiй огидний запах. За мить Пайпер скрикнула, помiтивши iх, а потiм вони з-помiж дерев кинулися на нас. Якщо моя стратегiя зводилася до того, щоб стояти й битися, то iхня – просто пiдбiгти й напасти. Обидва були бiльшими за мене, i скидалося на те, що не мають жодних вагань. Вбрання брудне, але бiльш-менш цiле. Гадаю, вони недовго були перекованими. Обидва мали тяжкi киi. Менi забракло часу роздивитися щось бiльше.

Перековування не робить людей нi дурними, нi повiльними. Не маючи власних почуттiв, вони не здогадувалися нi про емоцii iнших людей, нi про те, до чого емоцii спонукають iхнiх ворогiв. Тому iхнi дii часто були майже незбагненними. Це не робило iх нi менш розумними, нiж тодi, коли вони були цiлiсними, нi менш вправними в поводженнi зi зброею. А все-таки змушувало негайно вдовольняти своi прагнення, цiлковито по-тваринному. Коня, вкраденого сьогоднi, могли з’iсти вже завтра просто тому, що голод був безпосереднiшим вiдчуттям, нiж зручнiсть iзди верхи. У битвi вони не пiдтримували одне одного. Всерединi iхнiх груп не було вiрностi. Могли як обернутися одне проти одного, змагаючись за здобич, так i кинутися разом проти спiльного ворога. Разом подорожували й разом нападали, але не узгоджували своiх зусиль. А втiм, перекованi зоставалися брутально пiдступними, немилосердно хитрими у своiх намаганнях здобути бажане.

Я все це знав. Тож не здивувався, коли обидва мене оминули, щоб спершу напасти на слабших. Боягузливе полегшення, яке я вiдчув, виявилося несподiванкою для мене самого. Воно паралiзувало мене, наче один iз моiх снiв, i я дозволив iм промчати повз мене.

Гонi та Пайпер били цiпками так, як на це спроможнi розлюченi й переляканi менестрелi. Жодного вмiння, жодного вишколу, навiть досвiду, щоб битися як команда, замiсть зачiпати палицями одна одну чи Джоша. Їх навчено музики, а не боротьби. Джош був затиснений усерединi, вiн мiцно тримав свого цiпка, але не мiг замахнутися ним без ризику вразити Гонi чи Пайпер. Шал спотворив його обличчя.

Тодi я мiг утекти. Мiг ухопити свого клунка й тiкати дорогою, не оглядаючись назад. Перекованi не гналися б за мною, вдовольнившись легшою здобиччю. Та я не зробив цього. У менi все ще зоставалися якiсь уривки вiдваги чи гордостi. Я напав на одного з чоловiкiв, меншого, хоча вiн здавався вправнiшим в орудуваннi кием. Залишив Гонi та Пайпер дубасити бiльшого, а сам змусив другого зайнятися мною. Мiй перший удар влучив йому по щиколотках. Я хотiв його скалiчити чи принаймнi збити з нiг. Вiн заревiв вiд болю, обернувся, кинувся на мене, але здавалося, що удар геть його не вповiльнив.

Це ще одне, що я зауважив у перекованих: вони, здаеться, менше вiдчували бiль. Я знав, що коли самого мене пiддано страшним побоям, то значна частка цього страху полягала у тривозi через нищення мого тiла. Дивно було усвiдомити, що я емоцiйно прив’язаний до власноi плотi. Мое глибоке прагнення втримати ii в доброму станi було сильнiшим за звичайне уникання болю. Людина пишаеться власним тiлом. Коли воно ушкоджене, то це щось бiльше, нiж просто фiзична шкода. Регал знав це. Знав, що кожен удар, завданий менi його стражником, разом iз синцем залишав по собi страх. Невже я знову перетворюся на хворобливу iстоту, яка дрижала вiд найменшого зусилля i боялася нападiв, що вiдбирали в мене владу i над тiлом, i над розумом? Цей страх скалiчив мене так само, як iхнi удари. Здаеться, що перекованi не знають такого страху. Можливо, втративши прив’язанiсть до всього iншого, вони втратили також усi теплi почуття до власного тiла?

Мiй супротивник обернувся i завдав удару кием. Гримнув так, що коли я пiймав цей удар на свiй цiпок, то менi аж рамена загули. Невеликий бiль, тiло сповiстило менi про поштовх i наготовувалося на бiльше. Вiн знову вдарив, я знову вiдбив. Коли я вже втяг його в бiйку, не було жодного безпечного способу вiдвернутися i втекти. Перекований добре орудував своiм кием, можливо, був колись вояком i тренувався з сокирою. Я розпiзнав рухи i блокував, ловив чи вiдбивав кожен iз них. Я надто його боявся, щоб перейти в наступ, боявся несподiваного удару, який мiг обминути мого цiпка, якщо постiйно не стерегтимусь. Навпаки, вiдступав я з такою готовнiстю, що вiн озирнувся через плече, можливо, думаючи, що може просто вiдвернутися вiд мене й пiти до жiнок. Менi вдалося боязко вiдповiсти на один iз його ударiв, перекований заледве здригнувся. Не був утомлений, не дав менi змоги вiдступити так, щоб використати перевагу моеi довшоi зброi. На вiдмiну вiд мене, його не вiдволiкали крики менестрелiв, що намагалися захищатись. Позаду, мiж деревами, я чув приглушену лайку й тихе гарчання. Нiчноокий пiдкрався до третього чоловiка й кинувся на нього, намагаючись перекусити йому пiдколiнний суглоб. Це йому не вдалося, i тепер вiн кружляв довкола, тримаючись за межею досягу меча, який був у перекованого.

Не знаю, чи вдасться менi проскочити повз його вiстря, брате. Та думаю, що зможу його затримати. Вiн не вiдважиться повернутися до мене спиною i пiти вниз, щоб напасти на тебе.

Будь обережний!

Це й усе, що я встиг сказати, бо чоловiк iз кием поглинав усю мою увагу. На мене сипався удар за ударом, i невдовзi я зрозумiв, що вiн подвоiв зусилля, вкладаючи тепер бiльше моцi у своi удари. Вирiшив, що бiльше йому не потрiбно захищатися вiд можливоi атаки з мого боку, натомiсть спрямував усю енергiю в пробивання моеi оборони. Кожен поштовх, який я ловив на свiй цiпок, стрясав мене до самих рамен. Удари розбудили старi болi та зцiленi рани, про якi я майже забув. Моя витривалiсть як вояка була вже не та, що ранiше. Полювання та пiша хода не робили тiло дужчим i не нарощували мускули так, як цiлоденне орудування веслом. Наплив сумнiвiв не давав менi зосередитися. Я пiдозрював, що вже подоланий, i так боявся болю, що не мiг вигадати, як його уникнути. Вiдчайдушне намагання уникнути болю – не те саме, що рiшучiсть здобути перемогу. Я постiйно намагався вiдступити вiд перекованого, щоб здобути мiсце для свого цiпка. Та той невблаганно на мене натискав.

Я кинув погляд на менестрелiв. Джош рiвно стояв посеред дороги, з цiпком напоготовi, але бiй вiдкотився деiнде. Гонi вiдступала, кульгаючи, а перекований переслiдував ii. Вона намагалася вiдбивати удари його кия, а Пайпер тим часом iшла слiдом, даремно молотячи чоловiка по плечах своiм тонким цiпком. Вiн просто горбився пiд ii ударами, зосередивши всi сили на пораненiй Гонi. Щось у менi прокинулося.

– Пайпер, пiдбий йому ноги! – гукнув я iй, а тодi перемкнувся на власнi проблеми, бо кий супротивника зачепив менi плече. Я завдав кiлька швидких ударiв, яким бракувало сили, i вiдскочив вiд нього.

Меч розтяв менi плече i проiхав уздовж грудей.

Я скрикнув вiд здивування i майже випустив цiпка з рук. Тiльки тодi зрозумiв, що це не моя рана. Я почув ii, а разом iз нею – вражений i болiсний крик Нiчноокого. А потiм удар чоботом по головi. Приголомшений, загнаний у кут.

Допоможи менi!

Були ще й iншi, глибшi спогади, похованi пiд пам’яттю про побоi, завданi менi стражниками Регала. Багато рокiв тому я вiдчув удар ножем i копняк чоботом. Та не мое тiло було мiшенню цих ударiв. Ковалик, тер’ер, з яким я пов’язався, ще й не досягши повнолiття, бився у темрявi з чоловiком, що напав на Баррiча за моеi вiдсутностi. Бився, а пiзнiше помер вiд завданих ран ще до того, як я зумiв до нього дотягтися. Раптом я збагнув, що iснуе загроза, потужнiша за власну смерть.

Страх за себе вiдступив перед моiм страхом за Нiчноокого. І я зробив те, що мусив. Змiнив позицiю, ступив уперед, прийняв удар на плече, щоб наблизитися до противника. Вiд удару мое плече аж отерпло, якусь мить я зовсiм не вiдчував руки. Сподiвався, що не випустив iз неi цiпка. Скоротив захват, рiзко викинув угору кiнець цiпка, влучив перекованому в пiдборiддя. Вiн геть не сподiвався такоi рiзкоi змiни тактики. Пiдборiддя пiднялося, вiдкривши горлянку, а я рiзко ткнув цiпком у заглибину бiля основи шиi. Вiдчув, як пiддалися дрiбнi костi. З раптовим болiсним видихом вiн бухнув кров’ю, а я танцювальним рухом вiдступив, змiнив захват цiпка та обернув його iншим кiнцем. Луснув чоловiка по черепу. Вiн звалився на землю, а я вiдвернувся i побiг до лiсу.

Гарчання Нiчноокого i хрокання, з яким змагався перекований, привели мене до них. Нiчноокий був у скрутному становищi. Передню лапу пiдгорнув пiд груди, по лiвому плечi текла кров i, немов червонi самоцвiти, виблискувала на охоронних волосках з лiвого боку. Вiдступив у глибину густих i поплутаних ожинових хащiв. Гострi колючки й чiпкi пагони, серед яких вiн шукав захисту, тепер оточили його, перекривши можливiсть утечi. Втискався мiж них так глибоко, як тiльки мiг, уникаючи ударiв меча. Я вiдчув, що його лапи поранилися об колючки. Але водночас тi колючки тримали на вiдстанi нападника, а пружинистi лози поглинули багато ударiв меча, коли чоловiк намагався прорубатися крiзь них i дiстатися до вовка.

Побачивши мене, Нiчноокий зiбрав усю свою вiдвагу й раптом обернувся, з диким вибухом гарчання кинувшись на напасника. Перекований пiдняв меча для удару, що мав прошити наскрiзь мого вовка. Кiнець мого цiпка був тупим, але я з безсловесним криком лютi вгородив його чоловiковi в спину, з такою силою, що пробив тiло аж до легень. Перекований вибухнув червоними бризками й шалом. Намагався обернутися до мене лицем, але я тримав цiпка. Натискав на противника, змушуючи хитьма вiдступати в ожиновi хащi. Вiн простягав руки, але не мiг ухопитися нi за що, крiм колючоi ожини. Я пришпилив його до пружних гiлок, усiею своею вагою навалившись на цiпок, а Нiчноокий, осмiлiвши, плигнув йому на спину. Щелепи вовка стислися довкола товстого карка перекованого i рвали його, доки кров не оббризкала нас обох. Придушенi крики чоловiка поступово перетворилися на безвольне булькотiння.

Я геть забув про менестрелiв, доки крик глибокого болю не нагадав менi про них. Схилившись, я ухопив меча, якого випустив перекований, i бiгом повернувся до дороги, залишивши Нiчноокого втомлено лежати й вилизувати поранене плече. Вискочивши з лiсу, побачив жахливе видовище. Перекований навалився на Гонi та зривав з неi одяг. Вона вiдбивалася, а Пайпер стояла навколiшках у дорожнiй курявi, трималася за передплiччя i дико кричала, у ii лементi годi було розiбрати хоч слово. Розпатланий i покритий пилом Джош звiвся на ноги, намагаючись навпомацки, без цiпка, йти на крик Пайпер.

За мить я опинився помiж них. Копнув чоловiка, щоб стягти його з Гонi, а потiм встромив у нього меча, тримаючи обiруч i вдаряючи згори вниз. Вiн дико шарпався, хвицаючи й намагаючись учепитися за мене, але я натис на вiстря, вганяючи меча перекованому в груди. Змагаючись iз металом, що пришпилив його до землi, вiн тiльки ширше розiрвав рану. Його вуста проклинали мене нерозбiрливим криком, а потiм придушеними зiтханнями. Разом iз криком виривалися краплi кровi. Його долонi охопили мою праву литку, вiн намагався пiдбити менi ногу. Я просто сильнiше налiг на вiстря. Менi хотiлося витягти меч i завдати йому швидкоi смертi, але вiн був таким сильним, що я не вiдважувався його вiдпустити. Остаточно його прикiнчила Гонi, нищiвним ударом устромивши кiнець свого цiпка прямiсiнько в центр його обличчя. Вiн раптово замовк, i це було милосердям i для нього, i для мене. Я з останнiх сил витяг з його тiла меча i, заточившись назад, сiв на дорогу.

Мiй зiр тьмарився, прояснювався i знову тьмарився. Крики болю Пайпер могли бути далекими криками морських птахiв. Зненацька всього стало надто багато, а я був усюди. У лiсi я вилизував плече, розсовуючи язиком густе хутро, пильно придивляючись до розтину й покриваючи його слиною. А все-таки я сидiв пiд сонцем на дорозi, вдихаючи запах куряви, кровi й екскрементiв, що виллялися з нутрощiв убитого чоловiка. Вiдчував кожен удар, якого завдав сам i якого завдано менi, рвучкий бiль вiд ударiв кия. Той дикий спосiб, яким я убивав, зненацька набрав для мене iншого значення. Я знав, що означае вiдчувати той бiль, якого я завдавав. Знав, що вiдчували тi поваленi, тi, що билися без надii, а смерть була для них единою можливiстю уникнути ще бiльшого болю. Моя свiдомiсть вiбрувала мiж крайнощами, мiж убивцею та жертвою. Я був ними обома.

І самотнiм. Самотнiшим, нiж будь-коли досi. Ранiше в такi хвилини поруч зi мною завжди хтось був. Приятелi-моряки пiд кiнець битви, Баррiч, що приходив залатати мене й вiдтягти додому, i дiм, який чекав на мене, i Пейшенс, що прибiгала й метушилася навколо мене, або Чейд i Верiтi, якi напучували мене, наказуючи бути обережнiшим. А разом iз тишею та темрявою приходила Моллi, нiжно мене торкаючись. Цього разу битва закiнчилася, я залишився живим, але це не обходило нiкого, крiм вовка. Я любив його, однак зненацька збагнув, що так само тужу за людським дотиком. Розлука з тими, що були дорогими для мене, виявилася непосильною ношею. Якби я справдi був вовком, пiдвiв би вгору морду й завив. Натомiсть потягся назовнi. Не можу розповiсти, як я це зробив. Не Вiтом, не Скiллом, а якимось еретичним поеднанням iх обох, у страшному пошуку когось, однаково де, кому небайдуже знання про те, що я живий.

Я майже вiдчув щось. Чи це Баррiч пiдвiв десь голову, оглянув поле, де працював, почувши на мить сморiд кровi та куряви, замiсть густого аромату родючоi землi, з якоi викопував урожай коренеплодiв? Чи це Моллi вiдiрвалася вiд прання, випросталася, притисла руки до болючого попереку та озирнулася довкола, дивуючись, звiдки взявся раптовий укол самотностi? Чи я зачепив змучену свiдомiсть Верiтi, на мить вiдволiк Пейшенс вiд розкладання зiлля на пiдносах для сушiння, змусив Чейда насупитися та вiдкласти сувiй? Я калатав у стiни iхньоi свiдомостi, мов метелик, що б’еться об вiкно. Прагнув повернути собi почуття, яке вважав колись неодмiнним. Подумав, що майже дотягся до них, але тiльки для того, щоб, виснажившись, провалитися всередину себе самого, того, що сидiв самотньо в дорожнiй курявi, забризканий кров’ю трьох чоловiкiв.

Вона копняком жбурнула на мене болото.

Я глянув угору. Спершу Гонi була темним силуетом на тлi призахiдного сонця. Тодi я заклiпав i побачив вираз огиди та злостi на ii обличчi. Вбрання подерте, запилене волосся безладно звисае.

– Ти втiк! – звинуватила вона мене. Я вiдчував, що вона обурена моiм боягузтвом. – Утiк, залишив його, i вiн зламав руку Пайпер, повалив мого батька, а мене намагався згвалтувати. Що з тебе за мужчина? Який мужчина може таке зробити?

Було тисяча вiдповiдей на це запитання, – i жодноi. Внутрiшня порожнеча запевнила мене, що розмова з нею нiчого не розв’яже. Натомiсть я пiдвiвся. Вона дивилася, як я йду дорогою до мiсця, куди закинув свого клунка. Здавалося, минули години, вiдколи я вiдштовхнув його ногою. Забрав, пiшов туди, де Джош сидiв у курявi бiля Пайпер i намагався ii заспокоiти. Прагматична Гонi вже розв’язала iхнi власнi клунки. Джошева арфа перетворилася на плутанину уламкiв i порваних струн. Пайпер кiлька тижнiв не зможе грати на дудi, доки не загоiться ii рука. Що сталося, те сталося, а я зробив, що мiг.

Небагато й мiг, хiба що розпалити вогнище край дороги, принести з рiчки води та закип’ятити ii. Я вибрав зiлля, що могло б заспокоiти Пайпер i пом’якшити бiль ii руки. Знайшов сухi рiвнi палицi та обстругав iх, щоб зробити з них лубки. А що ж там на узгiр’i, в лiсi позаду?

Болить, брате, але розрiзано неглибоко. Утiм, вiдкриваеться, коли я пробую йти. А тих колючок у менi, як мух над стервом.

Зараз я прийду до тебе i всi повибираю.

Нi. Я й сам можу. А ти займися iншими. – Вiн замовк. – Мiй брате. Нам слiд було втекти.

Знаю.

Чому так тяжко було пiти до Гонi i спитати, чи мае вона якусь шматину, якою можна обв’язати лубки довкола руки Пайпер? Не зволила менi вiдповiсти, але слiпий Джош мовчки подав менi клаптик м’якоi тканини, в який була колись загорнута його арфа. Гонi мене зневажала, Джош здавався онiмiлим вiд шоку, а Пайпер настiльки була поглинута болем, що майже не помiчала мене. Але менi якось вдалося змусити iх пiдiйти до вогнища. Я пiдвiв туди Пайпер, одною рукою обiймаючи дiвчину, а другою пiдтримуючи ii пошкоджене передплiччя. Посадив ii, дав iй першiй випити чаю, якого заварив. Звертаючись бiльше до арфiста Джоша, нiж до неi, я сказав:

– Я можу скласти кiстку i взяти ii в лубки. Я вже робив таке для поранених у битвi. Але я не цiлитель. Коли дiстанемося наступного мiста, може, доведеться складати наново.

Джош повiльно кивнув. Ми обидва знали, що справжньоi альтернативи нема. Тож вiн став навколiшки бiля Пайпер i взяв ii за плечi, а Гонi мiцно тримала ii руку. Твердо налаштований упоратися з болем, який вона вiдчувала, я рiшуче випростав ii передплiччя. Вона, звiсно, кричала, бо такого болю не втамуе жоден чай. Але водночас змусила себе не опиратися. По щоках Пайпер текли сльози, дихання було уривчастим. А я тим часом наклав лубки та обв’язав ii передплiччя. Показав, як носити руку на перев’язi, частково сховавши пiд сорочкою, щоб зменшити тягар i зафiксувати. Тодi дав iй наступне горнятко чаю й зайнявся Джошем.

Той дiстав кием по головi, це на мить його приголомшило, але вiн зостався при тямi. Набiгла гуля, вiн кривився, коли я обмацував, але рани не було. Я обмив Джошевi голову холодною водою та запевнив, що чай допоможе i йому. Вiн подякував, i це чогось мене засоромило. Тодi я глянув угору. Гонi по той бiк вогнища стежила за мною котячими очима.

– Ти поранена? – тихо спитав я.

– На гомiлцi, де вiн мене вдарив, гуля у сливу завбiльшки. І залишив слiди кiгтiв на шиi та грудях, коли намагався до мене дiстатися. Втiм, я сама можу цим зайнятися. Але дякую тобi… Кобе. Хоч невелика твоя заслуга, що я зосталася живою.

– Гонi, – грiзно озвався Джош притишеним голосом. У ньому було стiльки ж утоми, скiльки й злостi.

– Вiн утiк, батьку. Звалив свого противника, а потiм обернувся i втiк. Якби допомiг нам тодi, нiчого цього не було б. Нi поламаноi руки Пайпер, нi твоеi розбитоi арфи. Вiн утiк.

– Але вiн повернувся. Навiть не думаймо, що трапилося б, якби вiн цього не зробив. Може, нам i дiсталося, та однаково можеш йому подякувати, що ти ще жива.

– Нема за що дякувати! – гiрко вiдповiла вона. – Мить вiдваги – i вiн зберiг би нашi засоби до життя. А що ми тепер маемо? Арфiста без арфи й дударку, яка не пiднiме руки, аби втримати свiй iнструмент.

Я пiдвiвся i вiдiйшов геть. Раптом вiдчув надмiрну втому, щоб слухати Гонi, i надмiрну нехiть якось виправдовуватися. Натомiсть стягнув два тiла з дороги та поволiк iх до дерну над рiчкою. У надвечiрньому свiтлi повернувся в лiс i знайшов Нiчноокого. Вiн уже подбав про своi рани краще, нiж це зробив би я. Я пробiгся пальцями по його хутрi, витягаючи колючки й уламки ожинових лоз. Трохи посидiв бiля нього. Вiн лiг, поклавши голову менi на колiна, а я почухав йому вуха. Це й усе спiлкування, якого ми потребували. Тодi я встав, знайшов трете тiло, вхопив його за плечi й потяг крiзь лiс до двох iнших. Без жодних докорiв сумлiння обнишпорив iхнi кишенi та капшуки. У двох знайшлося лише по жменi дрiб’язку, але третiй, з мечем, мав у капшуцi дванадцять срiбнякiв. Я взяв його капшук i додав туди решту монет. Узяв також його пошарпаний мечовий пояс, пiхви, пiдняв з дороги меч. Тодi, доки повнiстю не стемнiло, збирав рiчкове камiння i складав його спершу довкола тiл, а потiм поверх них. Закiнчивши, спустився до краю рiчки, вимив долонi та руки, сполоснув водою обличчя. Зняв сорочку, змив з неi кров, тодi натяг знову, холодну й мокру. На якусь мить моi синцi перестали щемiти, але пiзнiше через холод м’язи почали заклякати.

Я повернувся до маленького вогнища. Зараз воно осявало обличчя людей, що сидiли довкола нього. Дiставшись туди, я взяв Джоша за руку i вклав у неi капшук.

– Може, цього вистачить, щоб допомогти вам, доки не зможеш замiнити свою арфу, – сказав я йому.

– Грошi мертвих для очищення совiстi? – пирхнула Гонi.

Мое розсмикане терпiння остаточно урвалося.

– Вважаймо, що вони вижили. Тодi, за бакiйськими законами, мали б щонайменше сплатити вам вiдшкодування, – пiдказав я iй. – А якщо це й далi тебе не влаштовуе, кинь тi грошi в рiчку, менi байдуже.

Я iгнорував ii куди завзятiше, нiж вона мене. Попри бiль i судоми, розстебнув мечовий пояс. Нiчноокий мав рацiю: мечник був значно бiльший вiд мене. Я поклав пояс на шматок дерева i ножем пробив у шкiрi нову дiрку. Закiнчивши, встав i прип’яв меча. Приемно було вiдчувати його вагу при боцi. Я вийняв клинок i оглянув його при свiтлi вогнища. Не те щоб розкiшний, але практичний i мiцний.

– Звiдки це в тебе? – спитала Пайпер. Їi голос був трiшки непевним.

– Я забрав це у третього чоловiка, в лiсi, – коротко вiдповiв iй.

Знову сховав меча в пiхви.

– Що це? – спитав арфiст Джош.

– Меч, – вiдповiла Пайпер.

Джош повернув до мене затуманенi очi.

– У лiсi був третiй чоловiк iз мечем?

– Так.

– І ти вбив його, а меча взяв собi?

– Так.

Вiн тихо пирхнув i сам собi кивнув головою.

– Коли ми потисли один одному руки, я й тодi вже знав, що тримаю не писарську долоню. Перо не залишае таких слiдiв, як у тебе, i не робить кисть руки такою мускулистою. Бачиш, Гонi, вiн не втiк. Вiн пiшов до…

– Зробив би розумнiше, якби спершу вбив того, що напав на нас, – вперто заперечила вона.

Я розшморгав свого клунка, витрусив звiдти покривало. Лiг на нього. Був голодним, але з цим нiчого не вдiеш. Зате можна щось вдiяти з утомою.

– Лягаеш спати? – спитала Пайпер.

На ii обличчi малювався такий неспокiй, на який iй тiльки дозволяв одурманений стан.

– Так.

– А якщо прийдуть iншi перекованi? – зажадала вона.

– То хай Гонi iх повбивае в такiй послiдовностi, як змiркуе сама, – iронiчно порадив я.

Мостився на покривалi, аж доки меч не опинився на належному мiсцi, саме пiд рукою. Заплющив очi. Почув, що Гонi повiльно встае i стелить постiль iншим.

– Кобе? – тихо спитав Джош. – Ти взяв собi якiсь грошi?

– Не думаю, що вони менi згодяться, – тихо вiдповiв я. Не пояснював, що не планую надалi мати багато справ iз людьми. Та й узагалi не хотiв надалi нiкому нiчого пояснювати. Менi байдуже, чи розумiють вони мене.

Я заплющив очi й почав шукати Нiчноокого. Ненадовго торкнувся його. Вiн був голодний, як i я, але, замiсть втамовувати голод, вирiшив вiдпочити.

Завтра ввечерi я знову вiльно полюватиму з тобою, – пообiцяв я йому.

Вiн був поблизу. Мое вогнище було для нього iскрою мiж дерев унизу. Спер морду на переднi лапи.

Я втомився бiльше, нiж очiкував. Моi невиразнi думки блукали. Я вiдпустив iх усi та вiльно поплив, геть вiд болю, що непокоiв мое тiло. «Моллi, – тоскно подумав я. – Моллi». Та не знайшов ii. Баррiч спав десь на сiннику, простеленому перед камiном. Я бачив його й почував це майже так, наче б скiллив до нього, але не мiг утримати видiння. При свiтлi вогню риси його обличчя здавалися ламаними гранями, вiн схуд i засмаг до чорноти, працюючи в полi. Я повiльно вiдвернувся вiд нього. Скiлл хвилями бився об мене, але я не мiг його опанувати.

Коли моi соннi видiння обтерлися об Пейшенс, я був шокований, заставши ii в особистих покоях з лордом Брайтом. Вiн скидався на зацьковану тварину. Молода жiнка в гарнiй сукнi була, здаеться, так само, як i вiн, вражена вторгненням Пейшенс. А та тримала в руках карту й, говорячи, вiдштовхувала водночас тацю з ласощами та вином, щоб розстелити ii на столi.

– Я не вважаю вас нi дурнем, нi боягузом, лорде Брайте. Тож припускаю, що ви просто невiглас. Маю намiр зайнятися вашою освiтою, бо годi далi ii занедбувати. Як покаже вам карта покiйного принца Верiтi, якщо ви негайно не почнете дiяти, невдовзi все бакiйське узбережжя буде здане на ласку червоних кораблiв. А вони не мають ласки.

Пiдвела на нього гострi карi очi та зиркнула так, як часто зиркала на мене, вимагаючи послуху. Я замалим не пожалiв його. І тут втратив слабке пов’язання з цiею сценою. Полетiв геть вiд них, кружляючи, наче листок, несений вiтром.

Не знаю, злетiв я вище чи опустився глибше, вiдчував лише, що з власним тiлом мене пов’язуе тiльки благенька нитка. Обернувся i закрутився в течii, що тягла мене, заохочуючи покинути все i пливти вiльно. Десь неспокiйно скавчав вовк. Примарнi пальцi торсали мене, наче вимагаючи моеi уваги.

Фiтце. Будь обережний. Повертайся.

Верiтi. Але його скiллення було не сильнiшим за легенький вiтерець, хоч я знав, скiлькох зусиль воно йому коштуе. Мiж нами щось було, якийсь холодний туман, нiби серпанок, але незламний, i вiн обвивав усе, мов ожинова лоза. Я намагався стривожитись, прикликати достатньо страху, щоб вiн повернув мене до власного тiла. Та це було так, наче увi снi потрапити до пастки й намагатися прокинутись. Я не мiг вигадати, як iз неi вирватися. Не мiг набратися волi, щоб спробувати.

У повiтрi тхне собачою магiею, i гляньте, що я знайшов, – це Вiлл загачив мене, мов кiт пазурами, притяг до себе. – Здоров, бастарде. – Його глибоке задоволення пробудило всi моi страхи, з найдрiбнiшими нюансами. Я почув його цинiчний смiх. – То вони обидва живi: i бастард зi своею збоченою магiею, i Верiтi-претендент. Такс, такс. Регал засмутиться, довiдавшись, що не доcяг успiху, як гадав. А втiм, тепер я зроблю все напевно. Власним методом.

Я вiдчув, як вiн пiдступно випробовуе мою оборону, рухом, iнтимнiшим за поцiлунок. Шукав у менi слабкостi так, начеб обмацував тiло продажноi дiвки. Я метлявся в його затиску, як кролик, чекаючи тiльки, як вiн скрутить менi шию i рвоне, поклавши край моему життю. Я вiдчув, що вiн наростив i силу, i хитрiсть.

Верiтi, — зойкнув я, але мiй король не чув i не вiдповiдав.

Вiлл зважував мене, тримаючи у затиску.

Навiщо тобi та сила, якщо ти так i не навчився панувати над нею? Нiнащо. Але менi, о, менi вона дасть i крила, i кiгтi. Зробиш мене досить сильним, щоб розшукати Верiтi, хай де вiн сховався.

Зненацька я почав втрачати силу, наче продiрявлений бурдюк. Гадки не мав, як вiн пробив мою оборону, i не знав, як вiд нього вiдгородитися. Жадiбно присмоктався своiм розумом до мого й почав ссати, як п’явка. Колись так Джастiн i Серена вбили короля Шрюда. Вiн швидко згас, нiби луснула бульбашка. Коли Вiлл руйнував усi стiни мiж нами, я не мiг знайти нi волi, нi сили для боротьби. Чужi думки, його думки тиснули на мою свiдомiсть, вiн шукав моi таемницi, висмоктуючи з мене i Скiлл, i життевi сили.

Та всерединi мене його пiдстерiгав вовк. «Мiй брате!» – гукнув Нiчноокий i метнувся на нього, впився зубами й пазурами. Десь далеко Вiлл заверещав вiд жаху й панiки. Хоч яким сильним вiн мiг бути у Скiллi, геть нiчого не знав про Вiт. Був так само безсилим перед нападом Нiчноокого, як я перед ним. Колись, як Джастiн атакував мене Скiллом, йому вiдповiв Нiчноокий. Я бачив, як Джастiн упав, наче був фiзично скалiчений вовком. Втратив усю концентрацiю i контроль над своiм Скiллом, а я зумiв звiльнитися вiд нього. Цього разу я не бачив, що дiеться з Вiллом, але вiдчув, як клацають щелепи Нiчноокого. Сила Вiллового страху вдарилася об мене. Вiн утiк, розриваючи Скiлл-зв’язок мiж нами так рiзко, що якусь мить я не був певен, чи я – це я. Потiм, цiлковито отямившись, повернувся у власне тiло.

Я сiв на покривало, по спинi в мене стiкав пiт. Звiв усi захиснi стiни довкола себе, про якi тiльки пам’ятав.

– Кобе? – трохи стривожено озвався Джош, i я побачив, як вiн сонно сiдае. Гонi дивилася на мене зi свого покривала, на якому сидiла, тримаючи варту. Я стримав придушене схлипування.

– Кошмар, – прохрипiв я. – Просто нiчний кошмар.

Я невпевнено пiдвiвся, нажаханий тим, наскiльки ослаб. Свiт довкола мене ходив ходором. Я ледве тримався на ногах. Мене пiдiгнав страх перед власною слабкiстю. Я вхопив свого казанка та пiшов iз ним до рiчки. «Чай з ельфiйськоi кори», – пообiцяв я собi, сподiваючись, що вiн буде досить сильним. Далеко обiйшов купу камiння, якою присипав був тiла перекованих. Перш нiж я дiстався берега рiчки, Нiчноокий уже був бiля мене, пришкандибавши на трьох лапах. Я обхопив його руками, пам’ятаючи про його поранене плече, i сховав обличчя в хутрi на його карку.

Я так боявся. Ледь не помер.

Тепер я розумiю, чого ми мусимо всiх iх повбивати, – неспiшно сказав вiн. – Як цього не зробимо, нiколи не дадуть нам спокою. Мусимо вислiдити iх у iхньому лiгвi й усiх повбивати.

Це була едина розрада, яку вiн мiг менi дати.




Роздiл 6. Вiт i Скiлл




Менестрелi та мандрiвнi писарi посiдають особливе мiсце в суспiльствi Шести герцогств. Вони – сховища знань, не лише про власне ремесло, але куди ширших. Менестрелi зберiгають iсторiю Шести герцогств, не тiльки загальну iсторiю, що формуе королiвство, а й дрiбнiшу – iсторiю малих мiстечок, навiть сiмейств, що iх заселяють. Хоча кожен менестрель мрiе стати единим свiдком якоiсь великоi подii та, завдяки цьому, скласти нову сагу, iхне справжне i тривке значення полягае в тому, що вони постiйно спостерiгають за дрiбними подiями, з яких тчеться матерiя життя. Коли постають питання успадкування власностi, родоводу чи навiть довгостроковоi угоди, запрошують менестрелiв, аби вони додали деталей, про якi iншi могли забути. Мандрiвнi писарi пiдтримують iх у цьому, хоча й не заступають. За плату роблять письмовi записи, в яких iдеться про одруження, народження, перехiд земельноi власностi з рук у руки, здобутий спадок чи обiцяне вiно. Такi записи можуть бути складною справою, оскiльки кожну зацiкавлену сторону слiд iдентифiкувати так, щоб це виключало помилки, вказати не тiльки iхнi iмена та ремесло, а й походження, замешкання, вигляд. Нерiдко менестрелiв просять поставити свiй знак, засвiдчивши те, що написав писар. Тож немае нiчого незвичайного, коли вони подорожують разом або ж одна людина поеднуе обидвi цi професii. Зазвичай менестрелiв i писарiв гостинно приймають у шляхетських домах, там вони знаходять помешкання на зиму, харч i притулок на старшi лiта. Жоден лорд не хоче, щоб оповiдi менестрелiв i писарiв зберегли недобрi згадки про нього чи, що ще гiрше, не зберегли жодних згадок. Тож щедрiсть до них вважаеться звичайною чемнiстю. Всi знають: якщо за столом замку немае менестрелiв, то гостей приймае скупий господар.


Наступного пополудня я попрощався з музи?ками пiд дверима заiзду в поганенькому мiстечку, званому Кровснеком. Точнiше кажучи, я попрощався з Джошем. Гонi зайшла до заiзду, не озираючись на мене. Пайпер озирнулася, але ii погляд був таким дивним, що я нiчого з нього не збагнув. Тодi вона зайшла всередину, слiдом за Гонi. Ми з Джошем зосталися стояти на вулицi. Прийшли ми сюди разом, його рука досi лежала на моему плечi.

– Перед дверима сходинка, – тихо перестерiг я його.

Вiн подякував кивком.

– Добре. Тепла iжа пiде нам на користь, – зауважив Джош i рухом пiдборiддя вказав на дверi. Я хитнув головою, а затим вiдмовив уголос:

– Дякую, але я з вами не ввiйду. Рушаю в дорогу.

– Просто зараз? Ходи, Кобе, принаймнi випий кухоль пива i щось перекуси. Я знаю, що Гонi часом тяжко витримати. Але не вважай, наче вона говорить вiд iменi нас усiх.

– Не в тiм рiч. Я просто мушу зробити одну справу. Таку, що вiдкладав дуже, дуже довгий час. А вчора збагнув, що не знатиму спокою, доки ii не зроблю.

Джош тяжко зiтхнув.

– Вчорашнiй день видався жахливим. Я б нiчого важливого не вирiшував, виходячи з нього. – Повернув голову, наче щоб глянути на мене. – Хай що тебе гризе, Кобе, вiрю, час допоможе. Робить таке з бiльшiстю речей, знаеш.

– З деякими речами, – неуважно пробурмотiв я. – Іншим речам нiщо не зарадить, доки iх… не виправиш. Так чи iнакше.

– Добре. – Чоловiк подав менi руку, а я потис ii. – Тож щасти тобi. Принаймнi ця рука воiна тепер може тримати меч. Це вже непогано.

– Ось дверi, – сказав я i вiдчинив iх перед ним. – Щасти й вам, – мовив на прощання, коли Джош мене проминув, i зачинив дверi.

Знову вийшовши на вiдкриту вулицю, я почувся так, наче скинув iз плечей тягар. Знову вiльний. Не хотiв би я найближчим часом iще раз брати на себе щось таке.

Я йду, – сказав Нiчноокому. – Цього вечора полюемо.

Я тебе чекатиму.

Я пiдтяг клунок на плечi трохи вище, мiцнiше взявся за цiпок та рушив вулицею. Не мiг надумати нiчого, що б менi знадобилося у Кровснеку. Проте дорога вела мене крiзь ринкову площу, а життевi навички тяжко вiдмирають. Я нашорошив вуха, почувши скарги й нарiкання тих, що прийшли на торг. Покупцi прагнули знати, чого цiни так виросли. Продавцi вiдповiдали, що товарiв, якi прибувають iз низу рiки, небагато, вiд гирла до Кровснека далеко, от вони й дорогi. Запевняли, що вгору по рiчцi цiни ще вищi. Не менше за тих, що нарiкали на високi цiни, було й тих, хто зовсiм не знайшов потрiбних товарiв. Не лише морська риба й грубi вовнянi тканини з Баку не пливли бiльше рiчкою. Як i передбачав колись Чейд, не стало шовку, брендi, коштовних прикрас бiнгтаунськоi роботи, нiчого з Прибережних герцогств чи iз земель ген за ними. Регаловi спроби перекрити торгiвлю з Гiрським королiвством вiдiбрали у кровснекських купцiв гiрський бурштин, хутро та iншi товари. Колись Кровснек був торговим мiстом. Тепер вiн завмер, захлинаючись надлишком власних товарiв, яких не було на що обмiняти.

Принаймнi один пияк, що ледь волочив ногами, знав, кого звинувачувати. Плентався по ринку, вдаряючись об ятки й топчучись по краму, який дрiбнiшi купцi розклали на веретах. Розкудлане чорне волосся спадало йому до плiч, зливаючись iз бородою. На ходу вiн спiвав чи, краще сказати, гудiв, бо голос у нього був радше гучним, нiж музикальним. Мелодiя була надто вбогою, щоб закарбуватися менi в пам’ятi, рими, якi колись були в тiй пiснi, вiн геть спартачив, але змiст ii був ясним. Коли королем Шести герцогств був Шрюд, рiка спливала золотом, але тепер, коли корону носить Регал, усе узбережжя спливае кров’ю. Був там i другий куплет, що краще платити податки на боротьбу з червоними кораблями, нiж вiддавати грошi королю, який ховаеться вiд напасникiв, але виконання цiеi строфи перебила мiська варта. Прибулих було двое. Я очiкував, що вони затримають пияка й витрясуть iз нього достатньо грошей, щоб сплатити за завданi шкоди. Мене мала б перестерегти тиша, що запанувала на ринку разом iз появою вартових. Торгiвля припинилася, люди вступилися з дороги чи притислися до яток, щоб пропустити iх. Усi очi проводжали iх i витрiщалися на них.

Вони швидко наблизилися до пияка, а я разом iз рештою мовчазного натовпу дивився, як його хапають. Пияк розгублено глипав на вартовцiв, а натовп оббiгав поглядом iз благанням допомоги, таким пекучим, аж морозом обсипало. Тут один iз вартових вiдвiв назад кулака у шкiрянiй рукавицi та затопив ним сердегу в живiт. Пияк здавався дужим дядьком, хоч i череватим, як це трапляеться з вiком багатьом дебелим чоловiкам. Хтось слабкий безтямно упав би вiд цього удару. Вiн натомiсть зiгнувся, схилився вперед над кулаком вартовця, зi свистом видихнув, а тодi рiзко виблював кисле пиво. Вартовi з огидою вiдступили, один iз них штовхнув пияка, i той утратив рiвновагу. Гримнув об ятку, перекинувши на землю два кошики яець. Продавець нiчого не сказав, тiльки вiдступив у глибину ятки, наче прагнув, щоб його взагалi не помiтили.

Вартовi кинулися на бiдолаху. Перший ухопив його за сорочку спереду й пiдняв на ноги. Завдав йому прямого короткого удару в обличчя, що кинув чоловiка в обiйми другого вартовця. Той пiймав його й пiдтримав, пiдставивши живiт битого пiд кулак свого спiльника. Цього разу пияк упав на колiна, а вартовець позаду знiчев’я його копнув.

Я не усвiдомлював, що кинувся вперед, доки чиясь рука не вхопила мене за плече. Я озирнувся i побачив висохлу стареньку з поморщеним обличчям. Це вона тримала мене.

– Не доводь iх до шаленства, – шепнула вона. – Як нiхто iх не роздратуе, поб’ють його i вiдпустять. А як розлютяться, то вб’ють. Чи й гiрше, заберуть до Королiвського кола.

Я втупився жiнцi в очi, зустрiвшись з ii втомленим поглядом. Вона спустила очi долу, мов засоромившись, та не прибрала руки з мого плеча. Як i вона, я вiдвiв очi вiд цього видовища, намагаючись не чути звуку ударiв, зойкiв та здушених крикiв битого чоловiка.

День був спекотним, а вартовi носили тяжчий обладунок, нiж я звик бачити в мiськоi варти. Може, саме це i врятувало пияка. Нiхто не любить обливатися потом в обладунку. Я глянув на них саме в ту мить, як один iз них схилився, зрiзав у чоловiка капшук, пiдняв його i сховав до кишенi. Другий вартовець оббiг поглядом натовп i проголосив:

– Чорного Рольфа оштрафовано й покарано за зрадницьке дiяння, себто глузи з короля. Хай це буде прикладом для всiх.

Вартовi залишили чоловiка лежати у брудi й смiттi ринковоi площi та продовжили обхiд. Один iз них озирнувся через плече, але нiхто не ворухнувся, доки вони не звернули за рiг. Потiм ринок поступово ожив. Стара жiнка прибрала руку з мого плеча i знову взялася торгуватися за рiпу. Власник ятки з яйцями вийшов перед свiй крам, схилився, пiдiбрав кiлька вцiлiлих яець i замальованi жовтками кошики. Нiхто не дивився прямо на побитого.

Якийсь час я стояв нерухомо, чекаючи, коли зникне тремкий холод у мене всерединi. Я хотiв розпитати, чого мiська варта так переймаеться пияцькою пiсенькою, та всi уникали мого запитального погляду. Зненацька я зрозумiв, що у Кровснеку менi не потрiбен нiхто й нiщо. Тож пiдтяг свого клунка вище й рушив, прагнучи вибратися з мiста. Але коли наблизився до побитого чоловiка, що жалiсно стогнав, його бiль накотився на мене. Що ближче я пiдходив, то сильнiше це вiдчував, начеб опускав руку все далi у вогонь. Вiн пiдвiв голову i глянув на мене. Бруд облiпив його обличчя, приклеiвшись до кровi та блювотиння. Я намагався йти далi.

«Допоможи йому». Так мiй мозок витлумачив раптовий ментальний виклик, який я вiдчув.

Я зупинився, мов ударений ножем, майже заточившись. Це благання вислав не Нiчноокий. Пияк оперся на руку i трохи припiднявся. Його очi втупилися в моi, з нiмим благанням i мукою. Я бачив уже такi очi, у хворих тварин.

Може, нам слiд допомогти йому? – невпевнено спитав Нiчноокий.

Цить, – перестерiг я його.

Прошу, допоможи йому. – Благання ставало дедалi нагальнiшим i сильнiшим. – Стара кров просить Стару кров.

Голос у моiй свiдомостi промовляв виразно, не словами, а образами. Вiтом я збагнув iхне значення. Заклик виконати обов’язок клану.

Хiба вони з нашоi зграi? – здивовано спитав Нiчноокий.

Я знав, що вiн вiдчув мое збентеження, i не вiдповiв.

Чорному Рольфу вдалося спертися на другу руку. Пiднявся, став на одне колiно, мовчки простяг до мене руку. Я вхопив його за кисть i допомiг повiльно звестися на ноги. Уже пiдвiвшись, вiн злегка похитнувся. Я тримав його за передплiччя, тож йому вдалося встояти на ногах. Так само безмовно, як i вiн, запропонував йому свiй дорожнiй цiпок. Узяв його, але не вiдпустив моеi руки. Ми повiльно покинули ринок, пияк сильно на мене налягав. Аж занадто багато осiб цiкаво придивлялися до нас. Коли ми йшли вулицями, люди зиркали на нас, а тодi зникали. Чоловiк нiчого менi не казав. Я сподiвався, що вiн бодай покаже менi, в якому напрямку хотiв би йти, назве своiм якийсь будинок, але вiн мовчав.

Так ми дiсталися околицi мiста. Дорога звивинами спускалася до рiки. Крiзь прогалину мiж деревами просвiчувало сонце, срiблом виблискуючи у водi. Тут рiчкова мiлина пiдходила до трав’янистого берега, оброслого по краях вербовим гаем. Звiдти саме йшло кiлька людей, несучи кошики з мокрим пранням. Чорний Рольф легко потяг мене за руку, показуючи, що хоче дiстатися краю рiки. Там вiн опустився навколiшки i схилився вперед, зануривши у воду не лише обличчя, а всю голову й шию. Виринув, обтер обличчя руками i схилився знову. Витягши голову вдруге, енергiйно нею трусив, як мокрий пес, розприскуючи воду на всi боки. Тодi сiв рiвно i глянув на мене, його очi зайшли сльозами.

– Як прийду до мiста, то завжди забагато вип’ю, – глухо сказав чоловiк.

Я кивнув.

– А тепер усе гаразд?

Вiн вiдповiв менi кивком. Я бачив, як язик рухаеться йому в ротi, перевiряючи, чи немае кровi та розхитаних зубiв. Спогад давнього болю неспокiйно перекотився у менi. Я хотiв опинитися подалi вiд усiх нагадувань про це.

– Як так, то щасти, – сказав я йому.

Пiдiйшов до рiчки трохи вище за нього, схилився, випив води й наповнив бурдюк. Тодi встав, знову пiдтяг клунок i обернувся, щоб пiти собi. Зненацька укол Вiту змусив мене повернути голову в бiк лiсу. Там ворухнувся пеньок, пiднявся вгору, i раптом виявилося, що це тварина. Бура ведмедиця. Вона втягла носом повiтря, тодi опустилася на чотири лапи й рушила до нас.

– Рольфе, – тихо озвався я, повiльно задкуючи. – Рольфе, там ведмiдь.

– Вона моя, – так само тихо вiдповiв вiн. – Тобi н?чого ii боятися.

Я завмер на мiсцi, а ведмедиця тим часом вийшла з лiсу, човгаючи, i рушила до трав’янистого берега. Наближаючись до Рольфа, скрикнула низьким голосом, i звук дивно скидався на ревiння корови до свого теляти. Тодi буцнула його великою головою. Вiн пiдвiвся, спираючись рукою на ii похилi переднi рамена. Я вiдчував, що вони обмiнюються посланнями, але гадки не мав про iхнiй змiст. Тодi ведмедиця пiдвела голову i прямо глянула на мене.

Стара кров, – пiзнала вона мене.

Їi малi очi були глибоко посадженi над мордою. Коли йшла, сонячне промiння лиснiло на ii гладкiй блискучiй шкурi. Вони разом рушили до мене. Я не ворушився.

Коли пiдiйшли дуже близько, вона пiднесла носа, мiцно притисла до мене морду й почала нюшити, сильно вдихаючи повiтря.

Мiй брате? – з певною тривогою спитав Нiчноокий.

Гадаю, що все гаразд. – Я ледве смiв дихати. Ще нiколи не був так близько до живого ведмедя.

Голова ii була в бушельну корзину завбiльшки. Їi гарячий подих на моiх грудях гостро вiдгонив рiчковою рибою. За мить ведмедиця вiдступила вiд мене, з посопуванням i горловим звуком ух, ух, ух, наче обмiрковувала все, що в менi занюхала. Знову сiла на заднi лапи, втягаючи вiдкритою пащею повiтря, нiби випробовувала мiй запах на смак. Повiльно похитала головою з боку на бiк, тодi, здаеться, щось вирiшила. Знову опустилася на чотири лапи й покотилася геть.

– Ходи, – коротко сказав Рольф i кивнув менi йти слiдом за ними. Вони рушили в бiк лiсу. Додав через плече:

– Маемо iжу для всiх. Вовка теж запрошуемо.

Трохи повагавшись, я подався за ними.

Це розумно? – Я вiдчував, що Нiчноокий недалеко звiдси i так швидко, як тiльки може, наближаеться до мене, звиваючись мiж деревами, спускаючись пагорбом униз.

Я мушу зрозумiти, хто вони такi. Вони такi, як ми? Я нiколи не розмовляв з такими, як ми.

Глузливе пирхання.

Тебе виростив Серце зграi. Вiн бiльше схожий на нас, нiж вони. Я не певен, чи хочу наближатися до ведмедя або до людини, що думае разом iз ведмедем.

Я хочу знати бiльше, – наполягав я. – Як вона мене вiдчула, як до мене дотяглася?

Попри всю мою цiкавiсть, я тримався осторонь вiд цiеi дивноi пари. Чоловiк i ведмедиця незграбно тюпали попереду. Простували крiзь вербовий гай, оминаючи дорогу. У мiсцi, де лiс близько пiдступив до протилежноi сторони дороги, поквапом ii перетнули. Я йшов слiдом. Дерева ставали дедалi вищими. У iхнiй найгустiшiй тiнi ми натрапили на звiрину стежку, що перетинала схил пагорба. Я вiдчув Нiчноокого ще до того, як вiн матерiалiзувався передi мною. Квапився так, що задихався. Серце менi кольнуло через те, що вiн бiг на трьох ногах. Надто часто зазнавав ран, захищаючи мене. Яке право я мав просити в нього про це?

Усе не так погано.

Вiн не любив iти позаду мене, але стежка була надто вузькою для нас обох. Я вiдступив йому дорогу, а сам iшов поруч, оминаючи гiлки та пеньки, пильно стежачи за нашими провiдниками. Ми обидва почувалися незатишно в сусiдствi ведмедицi. Одного помаху ii лапи достатньо, щоб покалiчити, а то й убити, а мiй малий досвiд спiлкування з ведмедями якось не свiдчив про iхню надмiрну терплячiсть. Хода у струменi ii запаху змусила шерсть Нiчноокого здибитися, а я вiдчував поколювання шкiри.

За якийсь час ми дiсталися маленькоi хатини, притуленоi до схилу пагорба. Їi було збудовано з каменю й деревини, щiлини заткнуто мохом i землею. Крокви даху додатково покрито дерном. На даху хатини росли трави, а навiть малi кущi. Незвичайно широкi дверi вiдчинено навстiж. Чоловiк i ведмедиця зайшли першими. Пiсля хвилини вагання я пiдiйшов ближче, щоб заглянути досередини. Нiчноокий зостався позаду, шерсть йому й досi дибилася, вуха нашорошилися.

Чорний Рольф повернувся до дверей, глянув на нас.

– Заходьте, i вiтаю вас удома, – запросив вiн нас. Помiтивши, що я вагаюся, додав: – Стара кров не обертаеться проти Староi кровi.

Я повiльно ввiйшов. Посеред кiмнати стояв низький стiл, весь вирiзаний з одного стовбура дерева, обабiч стола лавки, у кутку, мiж двома зручними крiслами, – камiн, викладений з рiчкового каменю. Ще однi дверi вели до меншоi кiмнати, вочевидь, спальнi. У хатинi пахло як у ведмежому барлозi: згiрклим жиром та землею. В одному з куткiв порозкидувано костi, на стiнах слiди вiд пазурiв.

Жiнка, яка пiдмiтала долiвку, саме вiдклала мiтлу. Була одягнена в коричневе, волосся тiеi ж барви щiльно прилягало до голови, як шапочка жолудя. Швидко повернула голову в мiй бiк i, не клiпнувши, глянула карими очима. Рольф вказав на мене:

– Ось гостi, про яких я розповiдав тобi, Голлi, – заявив вiн.

– Дякую за вашу гостиннiсть, – сказав я.

Вона, здаеться, здивувалася.

– Стара кров завжди вiтае Стару кров, – запевнила мене.

Я вiдвiв погляд, зiткнувшись натомiсть iз блискучою чорнотою Рольфових очей.

– Нiколи досi не чув про цю «Стару кров», – ризикнув зiзнатись я.

– Але ти знаеш, що це. – Чоловiк усмiхнувся, i це скидалося на ведмежу посмiшку. Вiн мав ведмежу поставу: тяжку ходу, манеру повiльно похитувати головою з боку на бiк, схиляти пiдборiддя та дивитися вниз, наче його очi роздiляла морда. Жiнка позаду повiльно кивнула. Пiдвела очi та обмiнялася з кимось поглядом. Я подивився туди ж i побачив малого яструба, що сидiв на поперечнiй балцi. Вiн утупив у мене очi. Балки були поплямованi його послiдом.

– Ти маеш на думцi Вiт? – спитав я.

– Нi. Так називають його тi, хто не знае, що це. Ця назва викликае презирство. Тi з нас, що належать до Староi кровi, не називають його так.

Вiн повернувся до кухонноi шафи, приставленоi до масивноi стiни, i почав виймати з неi iжу. Довгi товстi брили копченого лосося. Буханець хлiба, важкий вiд запечених у ньому горiхiв i фруктiв. Ведмедиця звелася на заднi лапи, тодi знову опустилася на чотири, схвально посапуючи. Повернула голову вбiк i взяла зi столу шмат риби – в ii щелепах вiн здавався малим. Подалася до свого кутка, повернулася спиною i зайнялася iжею. Жiнка мовчки сiла на крiсло, звiдки могла спостерiгати за всiею кiмнатою. Коли я глянув на неi, вона всмiхнулася i жестом запросила мене за стiл. Тодi знову завмерла й спостерiгала.

Вiд вигляду iжi менi потекла слинка. Минуло багато днiв, вiдколи я iв досита, а останнi два днi то й майже нiчого не мав у ротi. Легке повискування знадвору нагадало менi, що Нiчноокий у такому ж станi.

– Нi сиру, нi масла, – поважно попередив Чорний Рольф. – Мiська варта вiдiбрала всi вторгованi грошi, перш нiж я взявся купувати масло й сир. Але маемо вдосталь риби та хлiба, а до хлiба стiльник меду. Бери, що хочеш.

Моi очi майже ненавмисне скерувалися до дверей.

– Це стосуеться вас обох, – пояснив вiн менi. – Мiж Старою кров’ю заведено трактувати двох як одного. Завжди.

– Ми з Інеем теж вас запрошуемо, – лагiдно сказала жiнка. – Я Голлi Гостролист.

Я вiдповiв на ii запрошення вдячним кивком голови й потягся до свого вовка.

Нiчноокий? Увiйдеш?

Пiдiйду до дверей.

За мить повз вiдчиненi дверi промайнула сiра тiнь. Я вiдчув, як вiн кружляе довкола хатини, поглинаючи запахи цього мiсця, знову i знову виявляючи ведмедицю. Ще раз проминув дверi, ненадовго зазирнув досередини, вкотре оббiг хатину. Недалеко вiд неi знайшов напiвобгризений оленячий кiстяк, покритий листям i брудом. Типова ведмежа схованка. Я навiть не мусив перестерiгати його, що не слiд ii чiпати. Нарештi Нiчноокий повернувся до входу й сiв у дверях, насторожений, вуха сторчма.

– Винеси йому iжу, якщо вiн не хоче ввiйти, – наполiг Рольф. І додав: – Нiхто з нас не вiрить, що побратима можна змусити пiти проти своiх природних iнстинктiв.

– Дякую, – мовив я трохи скуто, не знаючи, якi звичаi тут заведенi.

Взяв зi столу шматок лосося. Кинув його Нiчноокому, а вiн вправно пiймав. Якусь мить сидiв, тримаючи рибу в зубах. Не мiг одночасно iсти i зберiгати повну готовнiсть. Так i сидiв, затиснувши рибу, а з рота йому стiкали двi цiвки слини.

Їж, – умовляв я його. – Не думаю, щоб вони затiвали проти нас щось лихе.

Бiльшого заохочення вiн не потребував. Випустив рибу, передньою лапою пришпилив ii до землi, тодi вiдiрвав чималий шматок. Ковтнув його, ледь прожувавши. Коли я побачив, як вiн iсть, мiй досi пригнiчуваний голод прокинувся. Я вiдвернувся вiд вовка й побачив, що Чорний Рольф украяв менi товсту скибку хлiба та намазав ii медом. Налив собi великий кухоль медухи. Мiй кухоль уже чекав бiля тарiлки.

– Їж, не чекай мене, – припрошував вiн, а коли я скоса зиркнув на жiнку, вона усмiхнулася.

– Прошу, – тихо сказала вона. Пiдiйшла до столу, взяла собi тарiлку, але поклала туди лише шматочок риби та окрайчик хлiба. Я вiдчував, що вона зробила це радше щоб мене заспокоiти, нiж через голод. – Смачного, – побажала менi й додала: – Знаеш, ми ж вiдчуваемо твiй голод.

Не приедналася до нас за столом, забрала iжу до свого крiсла бiля камiна.

Я радо ii послухався. Моi застiльнi манери були не кращi, нiж у Нiчноокого, – я iв так само жадiбно. Вiн уминав третiй шматок лосося, а я прикiнчив стiльки ж скибок хлiба i брався за другий шматок риби. Тiльки тодi згадав про нашого господаря. Рольф долив менi медухи й зауважив:

– Колись я пробував тримати козу. Для молока, сиру i всякого такого. Та вона так i не звикла до Гiльди. Сердега завжди була надто налякана, щоб доiтися. Тож п’емо медуху. З Гiльдиним носом до меду маемо вдосталь цього трунку.

– Дуже смачно, – зiтхнув я.

Вiдставив кухоль, уже на чверть спорожнений, i перевiв подих. Я ще не закiнчив трапези, але гострий голод зник. Чорний Рольф узяв зi столу ще один шматок риби i знiчев’я кинув Гiльдi. Вона пiймала його лапами i щелепами, тодi вiдвернулася вiд нас i продовжила iсти. Наступний шмат Рольф кинув Нiчноокому, який досi забув уже про всяку пильнiсть. Плигнув по рибу, тодi влiгся, поклавши лосося мiж переднiми лапами, повернув голову боком, вiдкушував i ковтав. Голлi клювала свою трапезу, вiдриваючи смужки сушеноi риби i схиляючи голову, коли iла. Щоразу поглядаючи на неi, я бачив звернутий у мiй бiк позирк гострих карих очей. Я озирнувся на Гiльду.

– Як трапилося, що ви з ведмедицею пов’язалися? – спитав я, а тодi додав: – Якщо це не грубе запитання. Я нiколи не розмовляв нi з ким iншим, хто пов’язався б iз твариною, а принаймнi нi з ким, хто б вiдверто у цьому зiзнавався.

Рольф вiдкинувся на спинку крiсла i склав руки на животi.

– Я не всiм «вiдверто у цьому зiзнаюсь». Здогадуюся, що ти вiдразу збагнув, хто я, як i ми з Гiльдою завжди вiдчуваемо, коли поблизу е хтось Староi кровi. А щодо твого запитання… моя мати була Староi кровi, двое ii дiтей успадкували це. Вона, звiсно, вiдчула це в нас i належно виховала. Коли ж я досяг дорослого вiку, то вирушив у мандрiвку.

Я глянув на нього, нiчого не розумiючи. Вiн труснув головою, а його вуст торкнулася спiвчутлива усмiшка.

– Я самотньо вирушив у свiт на пошуки тварини-побратима. Хтось шукае у мiстах, хтось у борах, дехто, як я чув, навiть випливае в море. Та мене тягло до лiсу. Тож я подався туди сам, широко розкривши чуття. Я постився, не вживав нiчого, крiм холодноi води та трав, що оживляють Стару кров. Знайшов мiсце, саме тут, сiв серед коренiв старого дерева й чекав. Минув якийсь час, – i до мене прийшла Гiльда, шукаючи, як i я шукав. Ми випробували одне одного, знайшли довiру, i от ми тут, сiм лiт по тому. – Рольф глянув на Гiльду так нiжно, начеб говорив про дружину чи дитину.

– Свiдомий пошук того, з ким можеш пов’язатися, – задумливо мовив я.

Я вiрю, що того дня ти шукав мене, а я кликав за тобою. Хоч нiхто з нас не знав тодi, чого ми шукаемо, – замислився Нiчноокий, кинувши нове свiтло на те, як я порятував його вiд торгiвця тваринами.

Я так не думаю, – з жалем вiдповiв я. – До того я вже двiчi пов’язався з собаками й аж надто добре вивчив бiль через втрату такого товариша. Я вирiшив нiколи бiльше не в’язатися.

Рольф дивився на мене з недовiрою. Майже з жахом.

– Ти двiчi в’язався перед вовком? І втратив обох товаришiв? – Заперечно труснув головою. – Ти надто молодий навiть для першого пов’язання.

Я стенув плечима.

– Я був ще малою дитиною, коли пов’язався з Нюхачем. Його вiдiбрав у мене один чоловiк, вiн дещо знав про пов’язання i не вважав його добрим для жодного з нас. Пiзнiше я ще раз зустрiв Нюхача, але це вже було при кiнцi його днiв. А iнше собача, з яким я пов’язався…

Рольф дивився на мене майже з такою ж огидою, яку Баррiч вiдчував до Вiту. Голлi тим часом мовчки хитала головою.

– Ти пов’язався дитиною? Даруй менi, але це збочення. Це як дозволити маленькiй дiвчинцi вийти за дорослого чоловiка. Дитина не готова подiляти все життя тварини, всi батьки Староi кровi, яких я знаю, ретельно стережуть своiх дiтей вiд таких контактiв. – На його обличчi майнув вираз спiвчуття. – У кожному разi це, напевне, було болiсно, коли вас iз пов’язаним побратимом розлучили. Але хай хто це зробив, вiн вчинив слушно, незважаючи на причину.

Чоловiк уважнiше до мене придивився.

– Дивуюся, що ти вижив, нiчого не знаючи про звичаi Староi кровi.

– Там, звiдки я походжу, про це рiдко говорять. А коли вже згадують, то називають це Вiтом i вважають чимось ганебним.

– Невже твоi батьки теж так казали? Бо хоч я добре знаю, як ставляться до Староi кровi та якi брехнi про неi розповiдають, та все-таки вiд власних батькiв iх зазвичай не чують. Батьки плекають нашi родиннi лiнii, а як настане час, допомагають знайти вiдповiдних партнерiв, щоб наша кров не розрiджувалася.

Я глянув на його щирий позирк, перевiв очi на вiдкритий погляд Голлi.

– Я не знав своiх батькiв. – Навiть без називання iмен цi слова нелегко менi далися. – Мати вiддала мене в батькiвську сiм’ю, коли менi було шiсть лiт. А батько вирiшив, що йому не варто… бути поруч зi мною. Втiм пiдозрюю, що Стара кров передалася менi саме з материнського боку. Я нiчого не пам’ятаю нi про матiр, нi про ii сiм’ю.

– Шiсть лiт? І нiчого не пам’ятаеш? Вона ж, напевне, навчила тебе чогось, перш нiж вiдпустила вiд себе, дала якесь знання, щоб захиститися…

Я зiтхнув.

– Нiчого про неi не пам’ятаю.

Менi давно вже обридло, як люди кажуть, що я повинен щось про неi пам’ятати, що бiльшiсть мае спогади з такого вiку чи й ще молодшого.

Чорний Рольф видав гортанний звук, середнiй мiж гарчанням i зiтханням.

– Ну, хтось тебе чогось таки навчив.

– Нi, – вiдповiв я безбарвним голосом, втомившись вiд цiеi суперечки. Хотiв ii закiнчити, тож вдався до найстарiшоi вiдомоi менi тактики, що мала вiдвернути увагу людей, якi ставили менi надто багато запитань. – Розкажи менi про себе. Чого навчала тебе мати i як?

Рольф усмiхнувся, довкола чорних очей зiбралися грубi складки, зробивши iх меншими.

– Мое навчання зайняло iй двадцять лiт. Маеш стiльки ж часу, щоб усе вислухати? – Зустрiвшись iз моiм поглядом, додав: – Я знаю, ти спитав це, щоб перемiнити тему. Та я пропоную тобi те, чого ти потребуеш. Зостанься з нами ненадовго. Навчимо тебе того, про що повиннi знати ви обое. Але цього не навчишся за годину чи день. Це займе мiсяцi. Може, роки.

Зi свого кутка тихо озвалася Голлi:

– Ми могли б знайти йому пару. От хоча б дочка Оллi. Вона трохи старша, але допоможе йому устаткуватися.

Рольф широко всмiхнувся.

– Жiнки! Знають тебе п’ять хвилин, а вже сватають.

Голлi заговорила просто до мене. Їi усмiшка була стриманою, але теплою.

– Вiта пов’язана з вороною. Вам добре полювалося б разом. Залишайся з нами. Зустрiнеш ii та вподобаеш. Стара кров мае поеднуватися зi Старою кров’ю.

Чемно вiдмов, – негайно ж пiдказав Нiчноокий. – Уже досить зле барложитися мiж людьми. Як спатимеш поруч iз ведмедицею, смердiтимеш так, що ми нiколи не зможемо добре полювати. І я не хочу полювати з набридливою вороною. – Вiн помовчав. – Хiба що вона знае жiнку, пов’язану з вовчицею?

У кутиках губ Чорного Рольфа з’явилася усмiшка. Я запiдозрив, що вiн почув з нашоi розмови бiльше, нiж показуе по собi, i сказав про це Нiчноокому.

– Це одна з речей, яких я мiг би тебе навчити, якщо вирiшиш зостатися, – запропонував чоловiк. – Коли ви двое розмовляете при комусь зi Староi кровi, то здаеться, наче ви горлаете, щоб перекричати торохтiння воза лудильника. Нема потреби бути… так широко вiдкритими. Ти звертаешся до конкретного вовка, а не до всього вовчого племенi. Чи й бiльше. Сумнiваюся, чи хтось iз м’ясоiдiв iще не знае вас обох. Скажи менi. Коли ви востанне зустрiчали великого хижака?

Пси гнали мене кiлька ночей тому, – сказав Нiчноокий.

– Пси завжди гавкають, охороняючи свою територiю, – зазначив Рольф. – Я мав на увазi дикого хижака.

– Думаю, я жодного не бачив, вiдколи ми пов’язалися, – неохоче зiзнався я.

– Вони уникатимуть тебе так само певно, як перекованi йтимуть слiдом, – спокiйно сказав Чорний Рольф.

Менi по спинi пробiг холод.

– Перекованi? Але ж вони, здаеться, зовсiм не мають Вiту. Я взагалi не сприймаю iх своiм Вiт-чуттям, лише очима, носом чи…

– Твое чуття Староi кровi помiчае, що всi створiння видiляють тепло спорiднення. Усi, крiм перекованих. Правда?

Я неспокiйно кивнув.

– Вони його втратили. Не знаю, як його у них вiдiбрано, але саме це i е перековуванням. Залишае в них порожнечу. Ми, Староi кровi, добре це знаемо, а також те, що перекованi з високою ймовiрнiстю полюватимуть i нападатимуть на нас. Надто ж якщо ми необережно використовуемо своi здiбностi. Нiхто не може напевне сказати, чого це так. Можливо, тiльки перекованi це знають, якщо вони справдi щось «знають». Але це дае нам ще одну причину бути обережними з самими собою i своiми талантами.

– Ти натякаеш, що нам iз Нiчнооким слiд утриматися вiд використання Вiту?

– Я натякаю, щоб ти зостався бодай ненадовго, навчився опанувати здiбностi Староi кровi. А то опинишся ще не в однiй битвi на кшталт тiеi, в якiй побував учора.

Рольф дозволив собi ледь усмiхнутися.

– Я нiчого не казав про цей напад, – тихо промовив я.

– І не мусив, – зауважив вiн. – Я певен, що всi Староi кровi на кiлька лiг довкола чули тебе, коли ти з ними бився. Доки не навчишся контролювати ваше спiлкування, жодне слово, яким ви обмiняетесь, не належатиме тiльки вам. – Вiн замовк, а тодi додав: – Ти нiколи не дивувався, чого перекованi гаяли час, атакуючи вовка, якщо така атака, вочевидь, нiчого iм не дасть? Вони зосереджуються на ньому лише тому, що вiн з тобою пов’язаний.

Я кинув на Нiчноокого короткий погляд, прохаючи вибачення.

– Дякую за твою пропозицiю. Але ми мусимо дещо зробити, i це невiдкладна справа. Думаю, що далi вглиб суходолу ми зайдемо, то менше перекованих зустрiнемо. Якось воно буде.

– Можливо. Тих перекованих, що так далеко вiдходять вiд берега, прибирае король. Попри те, всi, хто зостанеться, потягнуться до тебе. Та навiть якщо не зустрiнеш бiльше перекованих, ймовiрно, зустрiнеш королiвських стражникiв. Тепер вони особливо цiкавляться людом Вiту. Останнiм часом багато кого зi Староi кровi продано королю, коли сусiдами, коли й родиною. Його золото добре, а вiн навiть не вимагае багато доказiв того, що вони й справдi Староi кровi. Вже багато лiт вендета проти нас не палала так яскраво.

Я незграбно вiдвiв очi, чудово розумiючи, чого Регал ненавидить усiх, обдарованих Вiтом. А королiвська група Скiллу пiдтримувала б його в цiй ненавистi. Менi стало зле на думку про невинних людей, проданих Регаловi, щоб вiн мстився iм через мене. Я намагався стримати лють, аби не видати себе.

Гiльда повернулася до столу, оглянула його, а тодi вхопила переднiми лапами горщик з медовими стiльниками. Обережно вiдiйшла вiд столу, всiлася в кутку i взялася ретельно вилизувати горщик. Голлi далi спостерiгала за мною. Я нiчогiсiнько не мiг вичитати з ii очей.

Чорний Рольф почухав пiдборiддя, тодi скривився – зачепив пальцями болюче мiсце. Сумно й жалiсливо всмiхнувся менi.

– Я спiвчуваю твоему прагненню вбити короля Регала. Але не думаю, що це так просто, як тобi здаеться.

Я тiльки глянув на нього, зате Нiчноокий злегка рикнув, – звуком, видобутим iз глибини горлянки. Гiльда подивилася на нього, опустилася на чотири лапи, горщик iз медом покотився вiд неi по долiвцi. Чорний Рольф послав iй погляд, i вона знову сiла, але не зводила очей iз мене та Нiчноокого. Тяжко знайти щось, вiд чого нутрощi стискалися б сильнiше, нiж вiд сердитого погляду бурого ведмедя. Я не ворушився. Голлi випросталася на крiслi, але зберегла спокiй. Інiй на кроквi над нами затрiскотiв пiр’ям.

– Як вiдкриваеш своi плани i скарги нiчному мiсяцю, то не дивуйся, що й iншi про них знають. Не думаю, що серед Староi кровi зустрiнеш багатьох, хто був би прихильником короля Регала… чи бодай хоч когось. Насправдi знайшлося б чимало охочих допомогти. А все-таки для виконання такого замiру наймудрiше мовчати.

– Судячи з пiснi, яку ти спiвав ранiше, здогадуюся, що ти подiляеш моi почуття, – тихо сказав я. – І дякую за пересторогу. Ми з Нiчнооким i ранiше мусили дбати про обережнiсть, коли йдеться про те, чим ми обмiнюемося мiж собою. Тепер знаемо про iснування небезпеки, що хтось нас пiдслухае, тож постараемося якось це компенсувати. Та все одно поставлю тобi одне запитання. Яке дiло мiськiй вартi Кровснека до того, що хтось трохи переп’е i заспiвае глузливу пiсню про… короля?

Це слово насилу вийшло менi з горла.

– Жодного, якщо це люди з Кровснека. Та це вже не так – нi у Кровснеку, нi в iнших прирiчкових мiстечках. Це королiвськi стражники у формi Кровснека. Їм платять iз мiськоi скарбницi, але вони люди короля. Регал запровадив цю змiну, не пробувши королем i двох мiсяцiв. Твердив, що правосуддя чинитиметься справедливiше, коли мiська варта складатиметься з присяжних людей короля, якi ставлять закон Шести герцогств понад усе iнше. Гаразд. Ти бачив, що вони ставлять понад усе… Переважно вiдбирають усе, що зможуть, у кожного бiдняка, який наступить королю на мозоль. Та цi двое у Кровснеку не такi ще поганi, як iншi, про кого я чув. Кажуть, наче в Сендбендi злодii та грабiжники живуть собi привiльно, коли дiляться з вартою. Мiська влада не мае права змiстити вартових, призначених королем. Не може навiть доповнити сторожу власними людьми.

Це звучало цiлком по-Регаловому. Я мiркував, як далеко зайде його одержимiсть владою та контролем. Приставить шпигунiв до шпигунiв? Може, вже так i зробив? Це не вiщувало всьому королiвству Шести герцогств нiчого доброго.

Чорний Рольф вирвав мене iз задуми.

– А зараз i я хотiв би поставити запитання.

– Питай вiльно, – запросив я його, але не став уточнювати, чи я так само вiльно вiдповiм.

– Вчора пiзньоi ночi… коли ти вже покiнчив iз перекованими. На тебе напав iнший. Я не мiг вiдчути, хто це, тiльки що твiй вовк тебе захищав i що вiн якось пiшов… кудись. Що вiн метнув свою силу в канал, якого я не розумiю i не можу простежити. Знаю тiльки, що ви з ним здобули перемогу. Що це було?

– Це був королiвський слуга, – обережно вiдповiв я.

Я не хотiв цiлковито ухилитися вiд вiдповiдi, а така здалася менi безпечною. Скидалося, що вiн i так це знае.

– Ти змагався з ним тим, що називають Скiллом. Так? – Рольфовi очi зiткнулися з моiми. Коли я не вiдповiв, вiн однаково продовжував. – Багато хто з нас хотiв би знати, як це вiдбуваеться. В минулому скiллери не раз полювали на нас, начеб ми були заразою. Серед Староi кровi нема нiкого, чия родина не постраждала б вiд iхнiх рук. І от знову настали такi днi. Якщо iснуе спосiб використовувати таланти Староi кровi проти тих, хто володiе Скiллом Провiсникiв, то це знання дуже для нас цiнне.

Голлi боком висунулася зi свого кутка, пiдiйшла до Рольфа, вхопилася за спинку його крiсла i глянула на мене над його плечем. Я вiдчував важливiсть моеi вiдповiдi для них обох.

– Я не можу навчити тебе цього, – чесно промовив я. Його очi втупилися в моi з виразною недовiрою.

– Цього вечора я двiчi запропонував навчити тебе всього, що знаю про Стару кров, щоб вiдчинити перед тобою усi дверi, замкненi лише через твое невiгластво. Ти вiдмовився, але, на Еду, я пропонував, i то з доброi волi. Та про ту едину рiч, якоi я прошу, едину, що може порятувати стiльки життiв нашого роду, ти кажеш, що не можеш навчити мене?

Я швидко зиркнув на Гiльду. Їi очi знову стали ясними i блискучими. Здаеться, Чорний Рольф не розумiв, наскiльки його постава скидалася на поставу ведмедицi. Поведiнка iх обох змусила мене оцiнити вiдстань до дверей. Тим часом Нiчноокий був уже на ногах i готовий до втечi. Голлi позаду Рольфа по-пташиному схилила голову набiк i дивилася на мене. Яструб над нами обернувся i пильно за нами спостерiгав. Я змусив себе розслабити м’язи, поводитися куди спокiйнiше, нiж почувався. Це була тактика, якоi я навчився вiд Баррiча, коли вiн стикався з якоюсь знервованою твариною.

– Кажу тобi правду, – обережно промовив я. – Не можу навчити того, чого й сам гаразд не розумiю.

Я втримався вiд згадки про те, що i в моiх жилах тече ненависна кров Провiсникiв. Тепер я впевнився в тому, про що ранiше тiльки здогадувався. Вiт може бути використаний для атаки на скiллера лише тодi, коли мiж ними вiдкритий Скiлл-канал. Навiть якби я спромiгся описати, що зробили ми з Нiчнооким, нiхто iнший не зумiв би цього скопiювати. Щоб змагатися Вiтом проти Скiллу, слiд володiти водночас i Скiллом, i Вiтом. Я спокiйно дивився в очi Чорного Рольфа, знаючи, що сказав йому правду.

Чоловiк поволi розслабив згорбленi плечi, а Гiльда знову опустилася на чотири лапи й почала нюшити за розлитим медом.

– Можливо, – сказав вiн iз тихою впертiстю. – Можливо, якби ти зостався з нами i навчився того, чого я можу тебе навчити, ти почав би розумiти, що сам робиш. Тодi мiг би навчити цього мене. Що ти про це думаеш?

Я вiдповiв, намагаючись, щоб мiй голос був спокiйним i рiвним.

– Ти став свiдком того, як один iз королiвських слуг напав на мене минулоi ночi. Думаеш, вони дозволять менi зостатися тут i краще навчитися того, що я можу використати проти них? Нi. Єдиний мiй шанс – виступити проти них у iхньому власному лiгвi, перш нiж вони вiдшукають мене деiнде. – Я повагався, тодi сказав: – Хоч я не можу навчити тебе того, що роблю, можеш бути певен, – воно буде використане проти ворогiв Староi кровi.

Це, врештi, було мiркування, яке вiн мiг прийняти. Кiлька разiв замислено пирхнув крiзь нiс. Я iз не дуже приемним вiдчуттям намагався здогадатись, чи в мене стiльки ж вовчих звичок, як у нього ведмежих, а в Голлi яструбиних.

– Принаймнi на нiч залишишся? – зненацька спитав Рольф.

– Нам краще подорожувати вночi, – перепросив я. – Так зручнiше для нас обох.

Вiн iз розумiнням кивнув головою.

– Добре. Зичу тобi всього найкращого й удачi в досягненнi твоеi мети. Якщо хочеш, запрошую вiдпочити тут у безпецi до сходу мiсяця.

Я порозмовляв iз Нiчнооким, i ми зi вдячнiстю погодилися. Я перевiрив рану на плечi Нiчноокого i впевнився, що з нею не все гаразд, та я про це i здогадувався. Змазав ii Баррiчевою маззю, а потiм ми простяглися надворi в тiнi i продрiмали аж до вечора. Нам обом було приемно розслабитися отак цiлковито, знаючи, що нас стережуть iншi. То був найкращий наш сон, вiдколи ми рушили в подорож. Коли прокинулися, я виявив, що Чорний Рольф принiс рибу, мед i хлiб, якi ми могли забрати з собою. Яструба не було i слiду. Я вирiшив, що вiн полетiв на свое нiчне сiдало. Голлi стояла в тiнi бiля дому, сонно дивлячись на нас.

– Йдiть обережно, йдiть легко, – напучував нас Рольф пiсля того, як ми подякували i спакували його подарунки. – Йдiть дорогами, якi вiдкрила для вас Еда.

Вiн помовчав, немов чекаючи вiдповiдi. Я вiдчув, що це якийсь незнайомий менi звичай. Просто побажав йому «Щасти», а вiн кивнув головою.

– Знай, що ти повернешся, – додав вiн.

Я поволi похитав головою.

– Навряд чи. Та дякую за все, що ти дав менi.

– Нi. Я знаю, що ти повернешся. Не в тiм рiч, чи хочеш ти того, чого я можу тебе навчити. Впевнишся, що цього потребуеш. Ти не такий, як звичайнi люди. Думають, що мають право до всiх тварин; полювати на них, iсти iх або пiдпорядкувати собi та розпоряджатися iхнiм життям. Ти знаеш, що не маеш права панувати. Кiнь, що несе тебе, робить так, бо цього бажае. Так само вовк, який полюе поруч iз тобою. Ти маеш глибше почуття свого мiсця у свiтi. Вважаеш, що маеш право не керувати ним, а бути його частиною. Хижак чи здобич; немае жодного сорому в тому, щоби бути одним iз них. З часом перед тобою постануть нагальнi запитання. Що тобi робити, коли твiй побратим захоче бiгати зi зграею справжнiх вовкiв? Обiцяю, що цей час настане. Що йому робити, коли ти одружишся i матимеш дитину? Коли настане час i один iз вас помре, а це мусить бути, як тодi другому заповнити посталу порожнечу та жити далi самому? З часом ти прагнутимеш товариства iнших зi свого роду. Потребуватимеш знання, як iх розпiзнавати i як шукати. На всi цi запитання е вiдповiдi, вiдповiдi Староi кровi, такi, яких я не зможу викласти за день, яких ти не зможеш збагнути за тиждень. Ти потребуеш цих вiдповiдей. І повернешся по них.

Я глянув на втоптану лiсову стежку. Втратив усю дотеперiшню певнiсть, що нiколи не повернуся до Рольфа. Голлi тихо, але виразно заговорила з тiнi:

– Я вiрю в те, що ти задумав зробити. Зичу успiху й допоможу, чим зумiю. – Їi очi помандрували до Рольфа, наче це була справа, про яку вони розмовляли, але не дiйшли порозумiння. – Коли матимеш потребу, гукни, як ти гукаеш до Нiчноокого, прохаючи кожного зi Староi кровi, що тебе почуе, переслати звiстку Голлi та Інею з Кровснека. Тi, хто тебе почуе, можуть прийти на допомогу. А навiть як цього не зроблять, то перешлють менi звiстку, а я зроблю, що менi до снаги.

Раптом Рольф роздратовано зiтхнув.

– Зробимо, що нам до снаги, – поправив вiн ii. – Та розумнiше було б тобi зостатися тут i спершу навчитися краще захищатися.

Я кивнув на його слова, але подумки вирiшив, що не втягуватиму нiкого з них у свою помсту Регаловi. Коли я глянув на Рольфа, вiн криво посмiхнувся i здвигнув плечима.

– Тож iди. Але будьте обережнi обидва. Перш нiж зайде мiсяць, залишите Бак позаду i ввiйдете у Ферроу. Як думаеш, що Регал тут нас притис, почекай, коли дiстанетеся туди, де люди вважають, наче вiн мае на це повне право.

Я похмуро кивнув, i ми з Нiчнооким знову рушили в дорогу.




Роздiл 7. Ферроу




Панi Оленячого замку, як прозвано ледi Пейшенс, прийшла до влади унiкальним шляхом. Народилася у шляхетнiй сiм’i i була ледi вiд народження. Завдяки несподiваному одруженню з королем-в-очiкуваннi Чiвелрi пiднеслася до вищого стану королеви-в-очiкуваннi. Нiколи не претендувала на владу, яку могли б iй запевнити народження i подружжя. Лише зоставшись самотньою, майже покинутою в Оленячому замку, ексцентрична ледi Пейшенс перебрала до своiх рук повiд правлiння. Як i все у своему життi, зробила це неповторним, особливим чином, цiлковито непридатним для жодноi iншоi жiнки.

Не вдавалася нi до аристократичних родинних пов’язань, нi до тих впливiв, якi могла мати з огляду на статус ii покiйного чоловiка. Почала натомiсть iз найнижчого щабля влади, так званих людей зброi, серед яких було багато жiнок. Нечисленнi залишки особистоi охорони короля Шрюда i сторожi королеви Кеттрiкен потрапили у своерiдне становище вартових, яким уже нiкого було вартувати. Обов’язки гвардii Оленячого замку перейшли до особистих вiйськ лорда Брайта, привезених iз Ферроу, а на гвардiйцiв покладено менш вiдповiдальнi завдання на кшталт прибирання Твердинi та ii обслуговування. Платили колишнiм гвардiйцям нерегулярно, вони втратили пошану стороннiх i самоповагу, надто часто або взагалi залишалися без дiла, або ж були зайнятi невiдповiдними роботами. Ледi Пейшенс, пiд претекстом того, що в них немае iнших справ, почала домагатися iхньоi служби. Спершу попросила супроводу, коли зненацька вiдновила виiзди на своему старенькому верховому конi Шовковому. Пополудневi прогулянки поступово переросли в цiлоденнi вилазки, а потiм у вiдвiдини з нiчлiгом сiл, якi або зазнали наiзду, або ж вiн iм загрожував. У поруйнованих селах вона та ii служниця Лейсi робили, що могли, для поранених, складали списки вбитих та перекованих, приставляли своiх гвардiйцiв до розчищення вулиць i побудови тимчасових притулкiв для тих, що стали бездомними. Хоч це й не було справжньою вояцькою роботою, стало для цих гвардiйцiв гострим нагадуванням про те, що iх вишколено до бою, i про те, що трапляеться, коли бракуе захисту. Вдячнiсть людей, яким вони допомогли, повернула iм гордiсть i внутрiшню згуртованiсть. А в селищах, що уникли наiзду, гвардiйцi були невеликою демонстрацiею сили й того, що Оленячий замок та гордiсть Провiсникiв iснують i досi. У кiлькох селах та мiстечках збудовано провiзоричнi укрiплення, за якими люди могли сховатися вiд пiратiв i мати бодай незначнi шанси захиститися.

Бракуе записiв про ставлення лорда Брайта до вилазок ледi Пейшенс. Вона нiколи жодним офiцiйним чином не проголошувала цих експедицiй. Це були ii розважальнi прогулянки, гвардiйцi, що ii супроводжували, зголосилися до цього добровiльно, так само як i до завдань, якi вона покладала на них у селищах. Деякi, до кого вона набрала довiри, виконували ii «доручення». Такi доручення могли включати перевезення послань далеко до Рiппону, Бернсу чи й Шокзу з проханням новин про те, як ведеться у прибережних мiстах, i передачi звiсток про Бак. Посланцi перетинали окупованi територii, що було вкрай небезпечно. Часто вони отримували гiлочку плюща, аби адресати послань та допомоги вiд ледi Пейшенс умiли iх розпiзнати. Цей плющ вона цiлорiчно вирощувала у своiх кiмнатах. Про так званих Посланцiв Плюща навiть складено кiлька балад, якi розповiдають про iхню вiдвагу та дотепнiсть i нагадують нам, що навiть найпотужнiшi мури з часом переходять пiд зверхнiсть плюща. Можливо, найвiдомiшим iхнiм вчинком е подвиг Пенсi Фiалки, наймолодшоi з посланцiв. У вiцi одинадцяти лiт вона дiйшла аж до мiсця, де герцогиня Бернсу переховувалася у Бернських Крижаних печерах, i передала iй звiстку про те, коли й куди припливе судно з припасами. Частину цього шляху Пенсi таемно здолала, сховавшись мiж мiшками зерна на возi, реквiзованому пiратами. Втекла з самого серця табору напасникiв, щоб продовжити свою мiсiю. Та спершу пiдпалила намет, в якому спав iхнiй ватажок, помстившись так за своiх перекованих батькiв. Пенсi не дожила до тринадцяти, але ii звершення пам’ятатимуть довго.

Ще iншi допомагали Пейшенс вимiнювати ii коштовностi та спадковi землi на грошi, якi вона використовувала «за власним розсудом i з власного права», – так заявила колись лордовi Брайту. Купувала зерно та овець у глибинi суходолу, а ii «волонтери», зi свого боку, займалися iхнiм перевезенням та розподiлом. Невеликi суденця з припасами додавали надii оборонцям у битвах. Робила символiчнi виплати каменярам i теслям, що допомагали вiдбудовувати зруйнованi селища. І звiсно ж, винагороджувала монетою, – небагато, але долучивши до цього своi найщирiшi подяки, – усiх гвардiйцiв, що добровiльно зголосилися допомагати iй.

Коли з часом серед гвардii Оленячого замку вiдзнака Плюща ввiйшла до загального вжитку, вона лише пiдтвердила доконаний факт. Цi чоловiки та жiнки були гвардiею ледi Пейшенс, i якщо хто iм i платив, то це вона. Але, що найважливiше для них, – вона iх цiнувала й використовувала, лiкувала, коли iх поранено, захищала своiм гострим язичком, якщо хтось посмiв iх зневажити. Такими були пiдвалини ii впливу й пiдстави сили, якою вона володiла. «Вежа рiдко валиться знизу вгору», – не раз казала вона й запевняла, що це вислiв принца Чiвелрi.


Ми добре виспалися, а нашi животи були повними. Не потребуючи полювати, йшли всю нiч. Трималися осторонь вiд дороги i були куди обережнiшi, нiж досi, але не зустрiли жодного перекованого. Великий бiлий мiсяць срiблом малював стежку мiж деревами. Ми двое рухалися як одна iстота, майже не думаючи, хiба щоб розпiзнати й затямити всi зустрiнутi запахи, всi почутi звуки. Крижана рiшучiсть, яка мене опанувала, передалася й Нiчноокому. Я не сурмив йому легковажно про свiй намiр, але ми могли думати про це, не зосереджуючись на цьому. Це був iнший рiзновид мисливськоi спонуки, гнаний iншим голодом. Тiеi ночi ми здолали не одну милю пiд пильним поглядом мiсяця.

У цьому була солдатська логiка, стратегiя, яку схвалив би Верiтi. Вiлл знав, що я живий. Невiдомо, чи вiдкрив вiн це iншим членам групи Скiллу або навiть Регаловi. Я здогадувався, що вiн хоче висмоктати з мене Скiлл-силу, як Джастiн iз Сереною висмоктали ii з короля Шрюда. Пiдозрював, що така крадiжка енергii може викликати шалений екстаз i що Вiлл хоче насолодитися ним сам. Я не мав жодних сумнiвiв, що вiн мене шукатиме, що вiн твердо вирiшив вистежити мене, хай де б я сховався. Ще вiн знав, що я його дуже боюся. Тож не очiкуватиме, що я пiду просто до нього, з непохитним намiром убити не тiльки його та всю iхню групу, а й Регала. Мiй швидкий марш до Трейдфорда мiг виявитися найкращою стратегiею, яка б дала менi змогу сховатися вiд нього.

Про Ферроу кажуть, що воно настiльки ж вiдкрите, наскiльки Бак скелястий i лiсистий. Той перший свiтанок застав нас у лiсi нового рiзновиду, яснiшому й переважно листяному. На день ми влаштувалися у березовому гаю, на пологому пагорбi з видом на просторе пасовище. Вперше вiд часу бiйки з перекованими я зняв сорочку i при денному свiтлi оглянув плече там, де по ньому вдарено кием. Плече було чорно-синiм i болiло, коли я пробував пiдняти руку вище голови. Та це й усе. Марниця. Три роки тому я подумав би, що це серйозне ушкодження. Обмив би його холодною водою i обклав травами, щоб швидше загоiлося. Тепер, хоч усе плече було фiолетовим i рвало болем, коли я ним ворушив, це був лише синець, i я зоставив його гоiтися самому. Криво посмiхнувся сам собi, знову надягаючи сорочку.

Нiчноокий не був таким терплячим, коли я оглядав розтин на його плечi. Рана почала вже змикатися. Коли я вiдвiв шерсть iз краiв розтину, вiн рiзко вiдсахнувся i вхопив мене за зап’ястя. Не грубо, але твердо.

Облиш. Заживе.

Там бруд.

Вiн втягнув носом повiтря i задумливо лизнув.

Небагато.

Дозволь менi глянути.

Ти нiколи не дивишся просто так. Ти штрикаеш.

То сядь спокiйно й дозволь менi поштрикати.

Нiчноокий поступився, але неохоче. Туди потрапили шматочки трави, якi слiд було вибрати. Кiлька разiв вiн пiймав мене за зап’ястя. Врештi гарикнув на мене так, аби дати зрозумiти, що з нього досить. Я був незадоволений. Вiн ледве дозволив менi накласти трохи Баррiчевоi мазi.

Ти надто цим переймаешся, – роздратовано сповiстив вiн мене.

Менi дуже прикро, що тебе поранено через мене. Це недобре. Це не таке життя, яке мае вести вовк. Ти не можеш бути самотнiм, мандрувати з мiсця на мiсце. Маеш бути зi зграею, полювати на своiй територii, може, колись знайти собi пару.

Колись це колись, i, може, так буде, а може, й нi. Це людська рiч – перейматися справами, якi можуть трапитися або нi. Не можеш з’iсти м’ясо, поки його не вполюеш. До того ж я не сам. Ми разом.

Це правда. Ми разом. – Я лiг бiля Нiчноокого й заснув.

Подумав про Моллi. Рiшуче викинув ii з голови i спробував заснути. Даремно. Я неспокiйно вертiвся, аж поки Нiчноокий не рикнув, тодi пiдвiвся, вiдiйшов вiд мене i вклався знову. Я ненадовго сiв, вдивляючись у лiсисту долину. Знав, що я близький до дурного рiшення. Не хотiв обдумувати, наскiльки воно дурне й легковажне. Глибоко вдихнув, заплющив очi та потягся до Моллi.

Я боявся, що знайду ii в обiймах iншого чоловiка. Боявся почути, що вона говорить про мене з огидою. Натомiсть узагалi не мiг ii знайти. Раз у раз зосереджував думки, збирав усi сили й тягся до неi. Врештi я був нагороджений Скiлл-образом Баррiча, що покривав соломою дах хати. Був без сорочки, а лiтне сонце спалило його до кольору полiрованого дерева. По його карку стiкав пiт. Глянув на когось унизу, i на його обличчi з’явився роздратований вираз. «Я знаю, мiледi. Ти могла б зробити це сама, дуже дякую. А ще знаю, що в мене й так досить клопотiв. Обiйдуся хоч без страху, що ви обое впадете».

Я десь осторонь тяжко дихав i знову почав усвiдомлювати власне тiло. Вiдштовхнувся i потягся до Баррiча. Принаймнi скажу йому, що я живий. Менi вдалося знайти Баррiча, але бачив я його як крiзь туман.

– Баррiчу! – гукнув я до нього. – Баррiчу, це Фiтц!

Та його розум був закритий i замкнений передi мною. Я не мiг пiймати навiть проблиску його думок. Прокляв свiй некерований Скiлл i знову потягся до вировища хмар.

Передi мною постав Верiтi, схрестивши руки на грудях, похитуючи головою. Його голос був не гучнiшим за шепiт вiтру, а стояв вiн так нерухомо, що я ледь його бачив. А все-таки я вiдчув, що вiн вдався до величезних сил, аби до мене дiстатися.

– Не роби цього, хлопче, – тихо перестерiг вiн мене. – Це лише тебе поранить.

Раптом я опинився в iншому мiсцi. Вiн сперся спиною об велику плиту чорного каменю, а на його обличчi малювалася втома. Верiтi потер скронi, наче вiд болю.

– Я теж не повинен цього робити. Але iнколи так сильно прагну… Ну, гаразд. Не переймайся. А все-таки знай. Певних речей краще не знати, а скiллення зараз дуже ризиковане. Якщо я можу тебе вiдчути та вiдшукати, то й iнший може. Атакуватиме тебе всiма доступними шляхами. Не привертай його уваги до них. Вiн без жодних докорiв сумлiння використае iх проти тебе. Покинь iх, щоб захистити.

Раптом вiн здався трохи сильнiшим. Гiрко посмiхнувся.

– Я знаю, що це таке, – покинути iх задля iхньоi безпеки. Так вчинив твiй батько. Ти маеш достатньо сил для цього. Облиш це все, хлопче. Просто йди до мене. Якщо й досi маеш такий намiр. Йди до мене, i я покажу тобi, що можна зробити.

Я прокинувся опiвднi. Полуденне сонячне свiтло, що падало менi на обличчя, викликало в мене головний бiль, я вiдчував легке тремтiння. Розвiв маленьке вогнище, щоб заварити трохи ельфiйськоi кори для заспокоення. Я змусив себе ощадливо витрачати запаси, тож використав лише шматочок кори, доповнивши ii кропивою. Не сподiвався, що так часто ii потребуватиму. Я здогадувався, що мушу ii берегти; можу потребувати ii, зiткнувшись iз Регаловою групою. Тепер ця думка здавалася оптимiстичною. Нiчноокий розплющив очi, глянув на мене i знову задрiмав. Я сидiв, попивав гiркий чай та оглядав околицю. Через той химерний сон я засумував за домом, за часом, коли були люди, що дбали про мене. Я залишив усе це позаду. Що ж, видно, не зовсiм. Я сiв поруч iз Нiчнооким, поклав руку йому на плече. Вiд дотику його шерсть злегка здибилася.

Спи давай, – сказав вiн сварливо.

Ти все, що я маю, – мовив я вкрай меланхолiйно.

Вiн лiниво позiхнув.

І я – це все, що тобi потрiбно. А зараз iди спати. Спання – серйозна рiч, – поважно сказав вiн.

Я всмiхнувся i знову простягся поруч зi своiм вовком, поклавши руку йому на хутро. Нiчноокий випромiнював просте задоволення, дароване повним животом i сном пiд теплим сонцем. Вiн мав рацiю. Слiд сприймати це серйозно. Я заплющив очi й решту дня проспав без сновидiнь.

Упродовж наступних днiв i ночей характер мiсцевостi змiнився, перейшовши в яснi лiси, перемежованi розлогими левадами. Довкола мiстечок розкидалися сади й поля зi збiжжям. Колись давно я вже подорожував через Ферроу. Мандрував тодi з валкою, ми, замiсть пливти рiчкою, перетнули весь цей край. Я був тодi молодим самовпевненим убивцею по дорозi до важливого вбивства. Ця подорож закiнчилася моiм першим реальним досвiдом Регаловоi зради. Я ледве ii пережив. Тепер знову подорожував через Ферроу, при кiнцi подорожi мене знову чекало вбивство. Та цього разу я подорожував самотньо, у верхiв’я рiки, тим, кого я мав убити, був мiй рiдний дядько, а наказ про вбивство я вiддав сам. Інколи це приносило менi глибоке задоволення. Інколи тривожило.

Я дотримав даноi самому собi обiтницi й витривало уникав людського товариства. Ми непомiтно прокрадалися мiж дорогою та рiкою, а коли дiставалися мiст, то далеко iх обходили. На такiй вiдкритiй мiсцевостi це було складнiше, нiж могло б здаватися. Одна рiч – обiйти якийсь бакiйський хутiр, втиснутий у рiчковий вигин i оточений густим лiсом. Геть iнша – перетинати поля зi збiжжям чи пробиратися крiзь сади, так щоб не пробудити нi собак, нi чиеiсь цiкавостi. Менi сяк-так вдавалося заспокоiти собак, запевнивши, що ми не маемо проти них злих замiрiв. Якщо цi собаки були довiрливими. Бiльшiсть домашнiх собак мае стосовно вовкiв пiдозри, яких не заспокоiш жодними запевненнями. А старшi собаки часто неприхильно дивляться на кожну людину, що подорожуе у вовчому товариствi. Не раз за нами гналися. Вiт мiг дарувати менi змогу спiлкуватися з деякими тваринами, але не гарантував, що мене почують чи менi повiрять. Собаки не дурнi.

Полювання на цих вiдкритих просторах теж було iншим. Дрiбна дичина переважно жила групами в норах, а бiльшi тварини легко випереджали нас на великих рiвних дiлянках. Ми не могли полювати й подорожувати заодно. Час вiд часу я знаходив нестереженi курники й тихцем пробирався туди, крадучи у сплячих птахiв яйця. Без докорiв сумлiння крав сливи та вишнi в садах, крiзь якi ми проходили. Нашою найбiльшою, хоч цiлком випадковою здобиччю був молодий недосвiдчений гарагар, рiзновид диких свиней, яких певнi пастушi народи розводять на м’ясо. Нас не цiкавило, звiдки вiн сюди забрiв. Повалили його мечем та iклами. Тiеi ночi я дозволив Нiчноокому нажертися досхочу, а тодi, йому на роздратування, порiзав м’ясо на смужки та шматки, якi сушив на сонцi над маленьким вогнем. Це зайняло менi бiльшу частину дня, лише тодi я вдовольнився, впевнившись, що жирне м’ясо достатньо висушилось i добре збережеться. Зате наступними днями ми подорожували швидше. Коли з’являлася дичина, полювали i вбивали, але, якщо ii не було, поверталися до в’яленого гарагара.

Таким робом ми мандрували вздовж Оленячоi рiки на пiвнiчний захiд. Наблизившись до великого торгового мiста над Турлейком, ми далеко обiйшли його i певний час орiентувалися тiльки по зорях. Це значно бiльше подобалося Нiчноокому, бо в таку пору року простори, крiзь якi ми йшли, покривала суха трава осоки. Ми часто бачили здалеку стада овець i кiз чи бiльшоi худоби, зрiдка гарагарiв. Мiй контакт iз пастушими народами, що йшли за цими стадами, був обмеженим, зводився до коротких оглядин того, як вони пролiтають верхи на конях, або того, як палають iхнi вогнища, обрисовуючи конiчнi намети. Вони вiддавали перевагу таким наметам, коли розбивали нiчнi стiйбища.

У тi ночi довгого чвалу ми знову ставали вовками. Я ще раз вiдступив до тваринного стану, але усвiдомлював це й казав собi, що воно менi не завадить, доки я його розумiю. Насправдi ж я вважав, що таке життя пiшло менi на користь. Якби я подорожував у людському товариствi, все було б куди складнiше. Ми б обговорювали маршрут, забезпечення i тактику дiй пiсля приходу до Трейдфорда. Але ми з вовком попросту трюхали, нiч за нiччю, а наше життя було таким простим, як це тiльки можливо. Наше братерство ставало дедалi глибшим.

Слова Чорного Рольфа глибоко закарбувалися менi в пам’ятi i спонукали до роздумiв. У якомусь сенсi я вважав пов’язання мiж мною та Нiчнооким чимось самоочевидним. Колись вiн був вовчуком, але тепер став менi рiвним. І моiм другом. Дехто каже «собака» чи «кiнь», наче всi вони однаковiсiнькi. Я чув, як чоловiк називав кобилу, що пробула в нього сiм лiт, «це», нiбито кажучи про крiсло. Я нiколи такого не розумiв. Не треба бути вiттером, аби пiзнати дружбу з твариною i збагнути, що ця дружба така ж багата i складна, як iз чоловiком чи жiнкою. Коли Нюхач був моiм, то був дружелюбним, цiкавським псом iз хлоп’ячою вдачею. Ковалик був затятим, агресивним, мав схильнiсть вивищуватися над кожним, хто давав йому таку змогу, його почуття гумору було досить грубуватим. Нiчноокий так само вiдрiзнявся вiд них, як вiд Баррiча або Чейда. Для жодного з них не було б образою зiзнання, що саме вовк був менi найближчим.

Вiн не мiг лiчити. Зате я не мiг прочитати запах оленя в повiтрi й вiдрiзнити самця вiд самицi. Хоч i не мiг планувати бiльше нiж на день наперед, то й я не був спроможний на вперту концентрацiю при вислiджуваннi здобичi. Мiж нами були вiдмiнностi, нiхто з нас не проголошував своеi вищостi. Нiхто не вiддавав iншому наказiв i не очiкував безумовного послуху. Моi руки були придатними до усування голок дикобраза, клiщiв та колючок, а ще до чухання тих мiсць на спинi, що сильно свербiли й були особливо недоступними. Мiй зрiст давав менi певну перевагу пiд час вислiджування дичини чи огляду територii. Тож навiть спiвчуваючи менi через моi «коров’ячi зуби», слабке нiчне бачення i нiс, який Нiчноокий називав дерев’яною грудкою мiж очима, вiн не дивився на мене зверхньо. Ми обидва знали, що його ловецькi здiбностi забезпечували нам бiльшiсть м’яса, яке ми iли. Та вiн нiколи не шкодував менi рiвноi пайки. Знайдiть таке в людини, якщо зумiете.

– Сидiти, собако! – сказав я йому колись жартома.

Я саме обережно бiлував дикобраза-голкошерста, якого вбив палицею, коли Нiчноокий уперся його пiймати. Так спiшно йому було дiстатися до м’яса, що ми дивом не набралися голок. Вiн знову сiв, його клуби нетерпляче смикалися.

Чого люди так говорять? – спитав мене, коли я обережно тяг за край колючу шкiру.

Як?

Наказово. Що дае людям право наказувати псовi, якщо вони не зграя?

– Інколи вони зграя чи майже зграя, – задумливо сказав я вголос. Я сильно потяг шкiрку, тримаючи ii за пучок шерстi на животi, де не було голок, i надрiзаючи вздовж вiдкритого шкiрного покриву. Шкiрка зi звуком вiдiрвалася вiд жирного м’яса. – Деякi люди вважають, що мають на це право, – продовжив я за мить.

Чого? – натискав Нiчноокий.

Мене здивувало, що я нiколи досi над цим не замислювався.

– Деякi люди вважають, що вони кращi за тварин, – повiльно промовив я. – Що мають право iх використовувати чи наказувати iм, як забажають.

І ти так думаеш?

Я не вiдразу вiдповiв на це запитання. Просунув вiстря ножа вздовж лiнii мiж шкiрою i жиром, постiйно натягуючи довкола лопатки тварини. Хiба ж я не iздив на конi, коли мав його? Чи ж я був кращим за коня, що змушував його пiдкорятися моiй волi? Полював iз собаками, а зрiдка з соколами. Яке право я мав iм наказувати? Врештi повiльно сказав:

– Хiба ми кращi за того дикобраза, якого збираемося з’iсти? Чи це лише тому, що сьогоднi ми перемогли?

Нiчноокий схилив голову набiк, дивлячись на ножа й руки, що очищали йому м’ясо.

Думаю, я завжди розумнiший вiд дикобраза. Але не кращий. Мабуть, ми вбиваемо i iмо, бо можемо. З цiеi ж причини, – i вiн лiниво витяг перед собою переднi лапи, – з цiеi ж причини я маю добре вимуштрувану людину, яка зчищае для мене тi колючки, щоб менi краще було iсти.

Показав менi язика. Ми обидва знали, що це лише частина вiдповiдi на загадку. Я провiв ножем уздовж хребта дикобраза, i нарештi вся шкiра знялася.

– Я маю розвести вогнище i приготувати трохи того жиру, перш нiж iсти, – мовив я, подумавши. – Інакше розхворiюся.

Просто дай менi мое, а зi своiм роби що хочеш, – велично повчив вiн мене.

Я зробив надрiз довкола заднiх лап, вивiльнив зi суглобiв i вiдтяв. Там було цiлком досить м’яса для мене. Я залишив його на шкiрцi, а Нiчноокий вiдтяг свою пайку та взявся трощити костi. Тим часом я розвiв маленьке вогнище, насадив лапи дикобраза на рожен i залишив iх пектися.

– Не думаю, що я кращий за тебе, – тихо сказав я. – Насправдi не думаю, що я кращий за будь-яку тварину. Хоча, як ти кажеш, я розумнiший вiд декого.

Може, вiд дикобраза, – поблажливо зауважив вiн. – Але вiд вовка? Навряд чи.

Ми дедалi краще розумiли кожен нюанс поведiнки один одного. Інколи ми несамовито вмiло полювали, знаходячи найвищу радiсть у переслiдуваннi та вбиваннi, цiлеспрямовано й грiзно прошиваючи простiр. А iнколи борюкалися, мов цуценята, спихаючи один одного з утоптаноi стежки в чагарник, щипаючись i кусаючись на ходу, полохаючи здобич ще до того, як ii побачили. Іншими днями лежали й дрiмали до надвечiрнiх годин, тодi вставали пополювати, а вже потiм рушали в дорогу. Сонце грiло нам животи чи спини, комахи бринiли, наче самi спали. Великий вовк перевертався на спину, мов цуценя, просячи, щоб я почухав йому черево та перевiрив, чи у вухах немае клiщiв або блiх. Чи й просто добре вичухав йому пiдгорля та загривок. Свiжими туманними ранками ми тулилися один до одного, зiгрiваючись перед сном. Часом мене будив жорсткий штурхан холодного писка у мiй нiс; намагаючись сiсти, я виявляв, що вiн навмисне став менi на волоссi, пришпиливши мою голову до землi. Іншим разом я прокидався сам i бачив, як Нiчноокий сидить вiддалiк, оглядаючи околицю. Пам’ятаю, як бачив його таким на тлi призахiдного сонця. Легкий вечiрнiй вiтерець розвiвав йому хутро. Вуха нашорошенi, погляд втуплений у далечiнь. Тодi я вiдчув у ньому самотнiсть, непiдвладну нiчому, що я мiг йому дати. Це мене принизило, я дозволив йому залишатися, як був, навiть не потягся до нього. З певноi точки зору, я для нього був не кращим за вовка.

Оминувши Турлейк i довколишнi мiста, ми знову повернули на пiвнiч i вийшли до Синьоi рiки. Вона вiдрiзнялася вiд Оленячоi, як корова вiд баского румака. Сiра i спокiйна, пливла мiж вiдкритими полями, перевалюючись сюди-туди в широкому кам’янистому рiчищi. З нашого боку рiки паралельно до неi бiг гостинець, але йшли по ньому здебiльшого кози та худоба. Ми завжди могли почути, що переганяють череду, i легко ii уникали. Синя рiка не була такою судноплавною, як Оленяча, була маловоднiшою i з численними пiщаними мiлинами, але й нею човнами перевозили товари на торг. По той бiк Синьоi, де мiстився Тiлт, тяглася дорога зi жвавим рухом, було багато селищ, а навiть мiстечок. На деяких вiдтинках рiчки ми бачили баржi, якi проти течii тягли за собою мули. Я здогадувався, що таким способом вантаж переправляють через мiлини. Поселення на нашому березi рiки, здаеться, зводилися до поромних переправ та нечисленних торгових селищ пастухiв-кочiвникiв. Тут траплялися заiзди, кiлька крамниць i жменька домiв на самiй околицi, але не набагато бiльше. Ми з Нiчнооким цих поселень уникали. Кiлька сiл, якi ми проминули по наш бiк рiки, о цiй порi року стояли пусткою.

Пастухи-кочiвники, якi в теплiшi мiсяцi мешкали в наметах, випасали тепер своi стада на центральних рiвнинах, повiльно перемiщаючись багатими пасовищами вiд водопою до водопою. Вулицi сiл i стiни збудованих iз дерну домiв поросли травою. У таких закинутих мiстечках панував мир, а все ж ця порожнеча постiйно нагадувала менi про села, що зазнали пiратського наiзду. Ми нiколи не зупинялися поблизу жодного з них.

Ми обидва схудли i змiцнiли. Я протер свое взуття i мусив залатати його невичиненою шкурою. Так само протертi знизу холошi штанiв укоротив до литок. Менi обридло часто прати сорочку; та й тепер спереду i на манжетах ii вкривали брунатнi плями, що залишилися вiд кровi перекованих та нашоi здобичi. Була латана i драна, як у жебрака, а нерiвний колiр робив ii ще жалюгiднiшою. Якось я запхнув сорочку до клунка i далi йшов без неi. Днi були доволi теплими, так що брак ii не вiдчувався, а пiд час холоднiших ночей ми постiйно рухалися, i мое тiло видiляло власне тепло. Пiд сонцем я так засмаг, що став майже таким самим темним, як i мiй вовк. Фiзично я почувався добре. Не був нi таким дужим, нi таким м’язистим, як тодi, коли орудував веслом. Зате почувався здоровим, гнучким i пiдтягнутим. Мiг цiлу нiч невтомно бiгти нарiвнi з вовком. Був швидкою скрадливою твариною, не раз довiв собi власну витривалiсть. Вiдновив значну частку вiри у власнi сили, зруйнованоi Регалом. Не те щоб мое тiло вибачило й забуло все, що зробив iз ним Регал, але я пристосувався до своiх судом i шрамiв. Майже залишив пiдземелля позаду. Не дозволяв похмурiй метi затьмарити тi золотi днi. Ми з Нiчнооким подорожували, полювали, спали i знову подорожували. Все було таким простим i добрим, що я забувся його цiнувати. Доки не втратив.

Якось увечерi ми спустилися до рiчки, щоб добре напитися перед початком нiчноi подорожi. Але, коли ми пiдiйшли до води, Нiчноокий зненацька завмер, припавши животом до землi, а водночас наставивши вуха вперед. Я пiшов за його прикладом, а тодi навiть мiй нечутливий нiс уловив незнайомий запах.

Що i де? – спитав я його.

Перш нiж вiн устиг вiдповiсти, я вже iх побачив. Маленькi оленi грацiозно спускалися до води. Були не надто вищi за Нiчноокого, а замiсть оленячих мали спiральнi козячi роги, що при свiтлi повнi глянцево виблискували чорнотою. Я знав таких створiнь лише зi старого бестiарiю Чейда i не мiг згадати, як вони насправдi називаються.

Їжа? – стисло припустив Нiчноокий, а я вiдразу погодився.

Стежка, якою вони йшли, мала швидко привести iх до нас. Ми з Нiчнооким стали на своi позицii, чекаючи. Оленi наблизилися, цiла дюжина, квапливо, необережно, зачувши холодну воду. Ми пропустили вожака, чекаючи головноi частини стада, де вони найбiльше скупчилися. Та коли Нiчноокий напружився до стрибка, то крiзь нiч прокотилося довге тремке виття.

Нiчноокий сiв, у нього вирвалося схвильоване скавулiння. Оленi розпорошилися, тiкаючи вiд нас, хоч ми обидва були надто зайнятi, щоб за ними гнатися. Наша вечеря швидко перетворилася на далеке легке тупотiння. Я розгублено глянув iм услiд, але Нiчноокий навiть не помiтив цього.

Роззявивши пащу, вiн видав звуки, середнi мiж завиванням i ревом, його щелепи дрижали i працювали, наче вiн намагався згадати, як це подавати голос. Через струс, який передався менi вiд нього на звук далекого вовчого виття, мое серце ледь не вискочило з грудей. Якби це моя мати раптом покликала мене з ночi, потрясiння було б не меншим. З пологоi височини на пiвнiч вiд нас долинула вiдповiдь: виття i дзявкiт. До них приеднався перший вовк. Голова Нiчноокого поверталася назад-уперед, вiн низько, гортанно скавчав. Зненацька вiдкинув голову назад i сам хрипко завив. Пiсля цього оголошення запанувала раптова тиша, потiм зграя знову видала поклик, не мисливський крик, а повiдомлення про свою присутнiсть.

Нiчноокий поглядом попросив у мене пробачення й пiшов. Я недовiрливо дивився, як вiн бiжить до пагорба. Пiсля хвилинного здивування я схопився на ноги й рушив за ним. Вiн далеко мене випередив, але, помiтивши це, уповiльнив бiг, а тодi обернувся.

Мушу йти сам, – щиро сказав вiн менi. – Чекай мене тут.

Обернувся, щоби бiгти далi. Мене охопила панiка.

Чекай! Не можеш iти сам. Вони не наша зграя. Ми чужi, вони на тебе нападуть. Краще зовсiм не йти.

Я мушу! – повторив вiн.

Не було сумнiвiв у його рiшучостi. Клусом побiг геть. Я кинувся слiдом.

Нiчноокий, прошу! – Раптом я злякався за нього, злякався того, до чого вiн так одержимо рвався.

Вiн зупинився, глянув на мене, його очi зустрiлися з моiми, i цей погляд тривав дуже довго, як на вовка.

Ти розумiеш. Знаеш, що так. Тепер час тобi повiрити менi, як я повiрив тобi. Це те, що я мушу зробити. І мушу зробити це сам.

А якщо ти не повернешся? – з раптовим вiдчаем спитав я.

Ти повернувся з того мiста. І я повернуся до тебе. Йди далi понад рiчкою. Я знайду тебе. А зараз iди. Повертайся.

Я бiльше не бiг за ним. Вiн рушив далi.

Будь обережний! – послав я в нiч, услiд за ним, благання, власний рiзновид виття. Тодi стояв i дивився, як вiн вiддаляеться вiд мене, могутнi м’язи перекочувалися пiд густим хутром, хвiст рiшуче витягнутий. Менi потрiбнi були всi моi сили, щоб стриматися i не гукнути до нього, благаючи не залишати мене самого. Я стояв, тяжко вiддихуючись вiд бiгу, i дивився, як вiн меншае вдалинi. Вiн так зосередився на своему пошуку, що я почувся покинутим i закинутим. Уперше пережив образу й ревнощi, якi вiн вiдчував пiд час моiх занять iз Верiтi чи коли я бував з Моллi й наказував йому забиратися геть iз моiх думок.

Це був його перший дорослий контакт iз представниками власного виду. Я розумiв, що вiн мусить iх розшукати, побачити, хто вони такi, навiть якщо тi нападуть на нього i проженуть. Це було слушно. Але всi моi страхи за нього скавулiли в менi, вимагаючи бiгти за ним, бути при ньому на випадок, якби його атаковано, чи принаймнi бути на належнiй вiдстанi, якби вiн мене потребував.

Але вiн попросив не робити цього.

Нi. Вiн наказав менi не робити цього. Наказав, користаючи з того самого права на власне життя, яким користувався i я щодо нього. Коли я вiдвернувся i рушив у бiк рiки, серце ледь не розiрвалося менi в грудях. Раптом я почувся напiвслiпим. Вiн не бiг поруч зi мною чи попереду, передаючи iнформацiю, що мала доповнити здобутки моiх тупих органiв чуття. Натомiсть я почув його здалеку. Вiдчув тремтiння очiкування, страху та цiкавостi, яке охопило його. У цю мить вiн був надто зайнятий власним життям, щоб дiлитися зi мною. Раптово я почав мiркувати, чи не були схожими почуття Верiтi, коли я на «Рарiску» ганявся за пiратами, а вiн мусив сидiти у своiй вежi, вдовольняючись тiею iнформацiею, яку мiг зiбрати через мене. Я звiтував якомога детальнiше, чинив свiдомi зусилля, щоб забезпечити йому iнформацiйний потiк. А все-таки вiн мусив вiдчувати щось iз того болiсного виключення, яке зараз викликало в мене млостi.

Я дiстався краю рiчки. Зупинився там, сiв i чекав його. Вiн сказав, що повернеться. Я дивився, як тече темна вода. Життя всерединi мене скрутилося у маленький клубочок. Я поволi обернувся, глянув угору рiки. Вся охота до полювання щезла разом iз Нiчнооким.

Я довго сидiв i чекав. Нарештi встав i пiшов крiзь нiч, не зважаючи нi на себе, нi на довкiлля. Тихо йшов пiщаним берегом рiчки в супроводi шуму води.

Десь далеко Нiчноокий занюхав iнших вовкiв, занюхав досить виразно й сильно, щоб знати, скiльки iх i якоi вони статi. Десь далеко вiн показався iм, не погрожуючи й не входячи мiж них, а просто повiдомляючи, що вiн тут. Якийсь час вони спостерiгали за ним. Великий самець зi зграi наблизився i помочився на трав’янисту купину. Тодi пазурами заднiх лап проорав глибокi борозни, копняком вiдкинувши землю. Самиця пiдвелася, потяглася i позiхнула, потiм сiла, зеленими очима дивлячись на Нiчноокого. Двое недорослих вовчукiв перестали кусати один одного на час достатньо довгий, щоб його оглянути. Один iз них рушив у бiк прибульця, але низьке материнське гарчання змусило його поквапом повернутися. Знову взявся кусати свого братчика. Нiчноокий сiв на заднi лапи, аби показати, що не мае ворожих намiрiв, i дозволив iм оглянути себе. Худа молода самичка вискнула, напiввагаючись, тодi урвала цей звук чханням.

За якийсь час бiльшiсть вовкiв пiдвелася, i вони рушили разом. Полювати. Худа самичка зосталася з вовченятами, пильнуючи iх, доки iншi не повернуться. Нiчноокий завагався, тодi скромно, на належнiй вiдстанi, поспiшив за зграею. Час вiд часу один iз вовкiв озирався на нього. Вожак зграi часто зупинявся, щоб помочитися, а потiм заднiми лапами вiдкидав землю.

А я тим часом iшов берегом рiчки, вдивляючись у довколишню нiч. Мiсяць поволi долав свою дорогу в нiчному небi. Я вийняв iз клунка сушене м’ясо й жував його на ходу. Раз зупинився, щоб напитися вапнистоi води. Рiчка у своему кам’янистому рiчищi колихнулася менi назустрiч. Довелося вiдiйти вiд краю i йти вище, зарослим осокою берегом. Коли на овидi почало свiтати, я оглянувся довкола, шукаючи мiсце для сну. Вмостився на трохи вищому прибережному пагорбi, згорнувся клубком мiж густих трав. Так я зоставався невидимим, хiба що хтось наступив би просто на мене. Мiсце не гiрше за будь-яке iнше.

Я почувався дуже самотнiм.

Спалося менi погано. Частина мене сидiла, спостерiгаючи все ще з вiдстанi за iншими вовками. Вони так само знали про мене, як i я про них. Не приймали мене до себе, але й не вiдганяли: я не наближався настiльки, щоб вони мусили щось про мене вирiшувати. Бачив, як вони вполювали оленя з невiдомого менi рiзновиду. Здавався замалим, щоб усi могли наiстися. Я був голодним, але не до такоi мiри, щоб самому полювати. Моя зацiкавленiсть цiею зграею була сильнiшою за голод. Я сидiв i дивився, як вони вкладалися до сну.

Тут моi сни покинули Нiчноокого. Я знову вiдчув незв’язне знання, що сплю, але неспроможний прокинутися. Щось мене прикликало, зi страшною потугою тягнучи до себе. Я вiдповiв на цей виклик, неохоче, але безсилий ухилитися. Опинився десь посеред iншого дня, пiзнав до нудоти знайомий дим i крики, що хором здiймалися у блакитне небо над океаном. Ще одне мiсто в герцогствi Бернс змагалося i впало пiд ударами пiратiв. Я вкотре був прикликаний за свiдка. Тiеi ночi i майже кожноi наступноi вiйна з червоними кораблями силомiць поверталася до мене.

Ця битва i всi наступнi закарбованi у глибинi мого серця з невблаганними деталями. Запах, звук i дотик, я жив ними всiма. Щось у менi прислухалося, i щоразу увi снi невблаганно тягло мене до мiсця, де люд Шести герцогств змагався та гинув за своi домiвки. Я пережив бiльше падiнь селищ Бернсу, нiж будь-хто, що справдi жив у цьому герцогствi. День за днем, намагаючись заснути, я мiг у кожну мить бути прикликаним за свiдка. Я не розумiв логiки цього. Можливо, схильнiсть до Скiллу дрiмала в багатьох людях Шести герцогств, а перед лицем смертi та болю вони кричали до Верiтi й до мене голосами, про якi й не знали, що володiють ними. Я не раз вiдчував, що мiй король теж крокуе мiстами з нiчних кошмарiв, хоча нiколи бiльше не бачив його так виразно, як першого разу. Пiзнiше я згадав, як дiлив сонне видiння з королем Шрюдом, коли його покликано за свiдка падiння Сiлбея. Вiдтодi я мiркував, наскiльки часто вiн мучився, ставши свiдком наiздiв на мiста, яких не в змозi був захистити.

Якась частина мене знала, що я сплю над Синьою рiкою, далеко вiд тiеi пекельноi битви, серед високоi рiчковоi трави, обвiяний чистим вiтром. Та це не здавалося важливим. Істотною була нагальна реальнiсть безперервних битв, у яких королiвство Шести герцогств змагалося з напасниками. Те безiменне мале селище в Бернсi, ймовiрно, не мало великого стратегiчного значення, але воно впало на моiх очах, ще одна цеглина, вибита зi стiни. Коли напасники-пiрати опанують узбережжя Бернсу, королiвство Шести герцогств уже нiколи вiд них не звiльниться. І вони займали те узбережжя мiстечко за мiстечком, хутiр за хутором, а тим часом король сидiв собi в безпечному Трейдфордi. Реальнiсть нашоi боротьби проти червоних кораблiв була неминучою i невiдкладною, коли я орудував веслом на «Рарiску». Впродовж кiлькох останнiх мiсяцiв, усунутий та iзольований вiд вiйни, я дозволив собi забути про людей, якi щодня переживали цей конфлiкт. Я став майже таким нечулим, як Регал.

Врештi-решт я прокинувся. Вечiр починав уже красти барви у рiчки й рiвнини. Я не почувався спочилим, а все ж прокинувся з полегшенням. Сiв, озирнувся довкола. Нiчноокий не повернувся до мене. Я ненадовго потягся до нього. «Брате», – пiзнав вiн мене, але я вiдчув, що мое вторгнення його роздратувало. Вiн дивився, як борюкаються двое вовчукiв. Я втомлено повернувся до власноi свiдомостi. Контраст мiж нашими двома життями зненацька став надто разючим, щоб навiть мiркувати про нього. Напасники з червоних кораблiв, перекованi, Регалова зрада, навiть мiй план убивства Регала раптом зробилися огидними людськими справами, якi я накинув вовковi. Яким правом я дозволяв цiй бридотi формувати його життя? Вiн був там, де йому слiд бути.

Хоч як це менi не подобалося, проте завдання, яке я собi поставив, було тiльки моiм.

Я намагався вiдпустити Нiчноокого. А все-таки зоставалася вперта iскра надii. Вiн сказав, що повернеться. Якщо так, то це мае бути його власним рiшенням. Не стану кликати його до себе. Я пiдвiвся i попрямував далi. Сказав собi, що коли вiн захоче до мене приеднатися, то легко мене дожене. У доланнi великих вiдстаней вовчий клус не мае собi рiвних. І я не надто швидко подорожував без нього. Менi дуже бракувало його нiчного бачення. Я дiйшов до мiсця, де берег рiки опускався, перетворюючись на щось не надто краще за болото. Спершу я не мiг вирiшити: перетинати його чи намагатися обiйти. Знав, що воно може тягтися милями. Зрештою надумав триматись якомога ближче до вiдкритоi рiки. Я провiв кепську нiч, продираючись крiзь очерет i рогiз, спотикаючись об iхнi переплетенi коренi, моi ноги частiше були мокрими, нiж сухими, i мене наполегливо переслiдували комарi.

Я питав сам себе, який недоумок намагаеться перетнути незнайоме болото в темрявi? Якщо провалюся у трясовину та втону в нiй, то так менi й треба. Надi мною були тiльки зорi, довкола незмiннi стiни рогозу. Праворуч я бачив проблиски широкоi темноi рiки. Йшов проти течii. Свiтанок застав мене посеред маршу. Маленькi однолистi рослини з висячими коренями облiпили моi штани i взуття, груди покрилися комариними укусами. На ходу я iв сушене м’ясо. Не було де вiдпочити, тож я йшов далi. Вирiшивши взяти з цього болота хоч щось добре, я набрав кореневищ рогозу, крiзь який пробирався. Було вже пополуднi, коли в рiчки почав з’являтися справжнiй твердий берег, а я ще годину пiдганяв себе до руху, тiкаючи вiд мошок i комарiв. Тодi змив зеленкуватий слиз зi штанiв, взуття i власноi шкiри та провалився в сон.

Десь далеко стояв Нiчноокий. До нього пiдступала худа самичка, а вiн не рухався i не демонстрував погрози. Коли вона наблизилася, вiн опустився на черево, перевернувся на бiк, тодi на спину й вiдкрив горлянку. Вона пiдступала ще ближче, крок за кроком. Тодi раптом зупинилася, сiла i втупилася в нього. Вiн легенько заскавчав. Вона вiдвела вуха назад, вищирилася на всi зуби, тодi вiдвернулася i вiдскочила геть. За якийсь час Нiчноокий пiдвiвся й рушив полювати на лугових мишей. Здавався задоволеним.

І знову, коли його присутнiсть вiддалилася, мене вдруге прикликано до Бернсу. Палало ще одне село.

Я прокинувся знеохоченим. Замiсть iти далi, розвiв маленьке вогнище з плавника. Закип’ятив воду в казанку, щоб зварити кореневища, тим часом покраяв на шматки частину сушеного м’яса. Потушкував його з крохмалистими кореневищами, додав дрiбку солi зi свого дорогоцiнного запасу i трохи дикоi зеленi. На жаль, переважав вапнистий смак води. Наповнивши живiт, я витрусив свого зимового плаща, загорнувся в нього для захисту вiд нiчних комах i знову задрiмав.

Нiчноокий та вожак зграi стояли, дивлячись один на одного. Їх роздiляла достатня вiдстань, щоб у цьому не було жодного виклику, але Нiчноокий тримав хвiст опущеним. Вовчий вожак був вищим i худiшим за Нiчноокого, мав чорне хутро. Не такий вгодований, покритий шрамами, залишеними йому боями та полюваннями. Поводився самовпевнено. Нiчноокий не ворушився. За якийсь час другий вовк трохи вiдiйшов, задер лапу на пучок трави й помочився. Потер переднi лапи об траву, тодi пiшов, не оглядаючись. Нiчноокий сiв i так i зостався, наче розмiрковував.

Наступного ранку я встав i рушив далi. Нiчноокий покинув мене два днi тому. Тiльки два днi. Однак менi здавалося, що я вже дуже довго сам. Цiкаво, а як Нiчноокий мiрить час нашоi розлуки? Не днями i ночами. Вiн пiшов, аби чогось довiдатися, а як довiдаеться, його час перебування вдалинi вiд мене добiгне кiнця, i вiн повернеться. Але про що ж насправдi вiн хотiв довiдатися? Як це – бути вовком мiж вовкiв, членом зграi? Якщо вони його приймуть, то що буде далi? Бiгатиме з ними день, тиждень, кiлька мiсяцiв? Скiльки часу мине, перш нiж я зникну йому з пам’ятi, загубившись у його нескiнченних вчорашнiх днях?

Чого б йому хотiти повертатися до мене, якщо зграя його прийме?

З часом я дозволив собi усвiдомити, що мое серце зболiле i зранене так само, начеб це людський приятель промiняв мене на товариство iнших. Менi хотiлося завити, потягтися до Нiчноокого, вилити йому свою самотнiсть. Напруживши волю, я цього не зробив. Вiн не був домашнiм псом, якого можна покликати свистом. Вiн був другом, i якийсь час ми подорожували разом. Яким правом я мiг просити його вiдмовитися вiд шансу мати пару, справжню власну зграю, лише для того, щоби бути при менi? Жодного такого права не було.

Опiвднi я втрапив на стежку, що бiгла вздовж берега. Пiзнього пополудня минув кiлька малих селянських обiйсть. На полях переважали динi та збiжжя. Рiчкова вода надходила на поля через мережу каналiв. Критi дерном доми збудовано вiддалiк од берега рiки, мабуть, щоб уникнути повенi. На мене гавкали пси, гоготiли зграi товстих бiлих гусей, але я не бачив жодноi людини поблизу, щоб привiтатися з нею. Стежка розширилася, перетворилася на гостинець, на ньому з’явилися слiди возiв.

Сонце з чистого синього неба било менi по спинi й по головi. Високо вгорi я почув пронизливий крик яструба – кi, кi! Глянув на нього – його крила були розпростертi й нерухомi, наче вiн перепливав небо. Знову крикнув, склав крила i впав униз, менi назустрiч. Мабуть, запримiтив якогось малого польового гризуна i пiрнув за ним. Я дивився, як вiн наближаеться до мене, i лише в останню мить збагнув, що справжня його мета – я сам. Коли вiн розклав крила, я пiдняв руку, щоб затулити обличчя. Вiдчув потiк повiтря, коли вiн уповiльнював полiт. Як на птаха такого розмiру, вiн досить легко сiв на мое пiдняте передплiччя. Його кiгтi болiсно вп’ялися менi в тiло.

Першою моею думкою було те, що це навчений, але здичавiлий птах, який побачив мене й чогось вирiшив повернутися до людей. Смуга шкiри, що звисала з однiеi з його лап, могла бути залишком пут. Вiн, клiпаючи, сидiв у мене на передплiччi, чудовий птах, хоч куди глянь. Я вiдвiв руку, на якiй вiн сидiв, подалi, щоб краще роздивитися. Шкiряна смуга на його лапi притримувала маленький сувiй пергаменту.

– Можна подивитися? – вголос спитав я.

Вiн повернув голову на мiй голос i глянув на мене блискучим оком. Це був Інiй.

Стара кров.

Я не мiг вивiдати в нього нiчого iншого, але цього вистачило.

В Оленячому замку я так i не навчився добре вправлятися з птахами. Нарештi Баррiч наказав менi дати iм спокiй, бо моя присутнiсть iх непокоiла. Втiм, я обережно потягся до його палюче-яскравого розуму. Вiн здавався спокiйним. Менi вдалося витягти маленький сувiй. Птах ворухнувся на моему передплiччi, вбиваючи кiгтi у свiжу плоть. Тодi без попередження здiйняв крила i стрiмко рвонувся вгору. Пiднявся спiраллю, сильно б’ючи крилами, щоб набрати висоти, знову скрикнув свое високе «кi, кi» та ковзким рухом щез iз неба. На пам’ять про нього менi зостався кривавий слiд у мiсцi, де кiгтi впивалися в тiло, та дзвiн у вусi вiд биття його крил. Я глянув на свое проколене передплiччя. Тодi цiкавiсть змусила мене зазирнути в сувiй. Звiстки розносили голуби, а не яструби.

Письмо було старосвiтським – дрiбним, тонким i плутаним, як павутина. Блиск сонця ще утруднював читання. Я сiв край дороги i притiнив сувiй рукою, щоб придивитися. Першi слова змусили мое серце завмерти: «Стара кров вiтае Стару кров».

Решту було тяжче розiбрати. Сувiй був подертий, орфографiя химерна, слiв якомога менше. Пересторога походила вiд Голлi, хоча писав, здаеться, Рольф. Король Регал полюе тепер на Стару кров. Пiйманим обiцяе грошi, якщо вони допоможуть у пошуках пари з вовка i людини. Вони пiдозрюють, що королю потрiбен я i Нiчноокий. Тим, хто вiдмовляеться, Регал погрожуе смертю. Далi ще щось, наче вони передали моi прикмети iншим зi Староi кровi та просили допомогти, чим зумiють. Решта сувою була надто пошарпана, аби ii прочитати. Я сховав сувiй за пояс. Здавалося, що ясний довколишнiй день миттю оточила темрява. Отже, Вiлл доповiв Регаловi, що я й досi живий. Регал настiльки мене боявся, що пустив усi засоби в рух. Може, й добре, що ми з Нiчнооким на якийсь час розлучилися.

Як посутенiло, я пiднявся на невисокий пагорб на березi рiчки. Передi мною, втиснувшись у закрут рiки, свiтили якiсь не надто численнi вогнi. Мабуть, чергове торгове селище чи поромна переправа, що дае змогу хлiборобам i чередникам легко перетнути рiчку. Я дивився на цi вогники, йдучи iм назустрiч. Попереду гаряча iжа, люди i притулок на нiч. Якби я хотiв, то мiг би зупинитися i перекинутися словом з тамтешнiм людом. Усе ще мав кiлька монет, якi мiг назвати власними. Позаду мене не було жодного вовка, який мiг би викликати питання, Нiчноокий не ховався б надворi, сподiваючись, що жоден пес його не занюхае. Я не мав ким клопотатися, крiм себе самого. Що ж, може, я так i зроблю. Може, зупинюся, вип’ю чарчину i трохи порозмовляю. Може, довiдаюсь, як далеко звiдси до Трейдфорда, послухаю плiток, що там дiеться. Настав час складати справжнiй план, як учинити з Регалом.

Настав час покладатися лише на себе.




Роздiл 8. Трейдфорд




Коли лiто добiгало кiнця, напасники подвоiли своi зусилля, щоб захопити якомога бiльше узбережжя герцогства Бернс до приходу зимових бур. Знали, що, здобувши головнi порти, можуть завдати удару по рештi узбережжя Шести герцогств, куди тiльки побажають. Отож, хоча того лiта iхнi наiзди сягали аж до Шокзу, коли погожi днi почали скорочуватися, вони кинули всi сили на здобуття узбережжя Бернсу.

Їхня тактика була своерiдною. Не намагалися займати мiста чи пiдпорядковувати собi людей. Були налаштованi тiльки на знищення. Здобутi мiста палили дощенту, мешканцiв, якi не встигли втекти, убивали або перековували. З тими нечисленними, котрих тримали як робiтникiв, поводилися гiрше, нiж iз тваринами, перековували iх, коли вони ставали тягарем або просто для розваги. Закладали власнi грубi халупи, вважаючи нижче власноi гiдностi користуватися будiвлями, якi могли перейняти, замiсть нищити iх. Не докладали жодних зусиль для заснування власних поселень, натомiсть залишали гарнiзони в найкращих портах, аби мати певнiсть, що iх не буде вiдбито.

Хоча герцогства Шокз i Рiппон удiляли допомогу Бернсу, де це було можливо, вони мусили стерегти власне узбережжя й мали небагато ресурсiв, з яких могли користати. Герцогство Бак борсалося, як умiло. Лорд Брайт нарештi зрозумiв, наскiльки безпека герцогства залежала вiд захисту вiддалених володiнь, але вирiшив, що вже запiзно рятувати ту лiнiю оборони. Натомiсть зосередив усi людськi сили та кошти на фортифiкацii самого Оленячого замку. Решту герцогства було полишено на власне населення i на нерегулярнi вiддiли, вiдданi ледi Пейшенс, як на бастiон проти напасникiв. Бернс не сподiвався жодноi допомоги з цього боку, але вдячно приймав усе, що приходило до нього пiд знаком плюща.

Герцог Брондi Бернський, що давно залишив позаду часи свого вояцького розквiту, вiдповiв на виклик напасникiв сталлю такою ж сивою, як його волосся та борода. Його рiшучiсть не знала меж. Не вагався сягати до власноi скарбницi чи ризикувати життям своiх рiдних, кидаючи останнi сили на захист свого герцогства. Зустрiв свiй кiнець, намагаючись захистити родовий замок Рiплкiп. Та нi смерть Брондi, нi падiння Рiплкiпа не змусили його дочок припинити опiр напасникам.


Моя сорочка цiлковито змiнила форму, так довго пролежавши у клунку. Попри це, я натягнув ii, трохи кривлячись вiд затхлого запаху. Слабкий дух диму й куди сильнiший – плiсняви. Вона вiдвологла. Я переконав себе, що просто неба запах розвiеться. Зробив, що змiг, з волоссям i бородою. Себто зачесав волосся i зв’язав його ззаду у хвiст, а бороду пригладив пальцями. Борода була менi ненависною, та ще ненависнiшою думка про щоденне голiння. Я покинув берег рiчки, спершу влаштувавши собi коротке обмивання, i рушив у бiк мiських вогнiв. Цього разу я вирiшив краще приготуватися. Вибрав собi iм’я Джорi. Я був солдатом, умiв поводитися з кiньми та з пером, але втратив домiвку пiд час пiратського наiзду. Намiрився рушити до Трейдфорда, щоб розпочати життя заново. Це була роль, яку я мiг зiграти переконливо.

Коли останне сонячне свiтло згасло, у прирiчковому мiстечку запалили бiльше лiхтарiв, i я побачив, що дуже помилився щодо його розмiру. Мiська територiя тяглася далеко вiд берега. Я занепокоiвся, але впевнив себе, що перехiд через мiсто куди коротший, нiж дорога в обхiд. Без Нiчноокого поблизу я не мав причини додавати тi зайвi милi та години до свого шляху. Пiднiс голову i, прибравши впевненого вигляду, рушив уперед.

Мiсто було куди жвавiшим пiсля настання сутiнкiв, нiж бiльшiсть мiсцевостей, де я бував. У юрбi, що гуляла вулицями, вiдчувався святковий дух. Бiльшiсть прямувала до центру мiста, а пiдiйшовши ближче, я побачив смолоскипи, людей у яскравих шатах, почув смiх i звуки музики. Одвiрки заiздiв оздоблено квiтами. Я дiстався ясно освiтленоi площi. Там лунала музика, люди, що прагнули розваги, танцювали. Розставлено бочки з напоями, поверх них – столи з хлiбом i плодами. На вигляд iжi менi потекла слина, а особливо чудово пахнув хлiб, надто ж для того, хто так довго без нього обходився.

Я пристав на краю натовпу й довiдався, що мiський капаман святкуе свiй шлюб – звiдси цi танцi та розваги. Я здогадався, що капаман – якийсь шляхетський титул у Ферроу i що до цього конкретного капамана люди прихильнi через його щедрiсть. Якась старша жiнка, помiтивши мене, пiдiйшла i ткнула менi в долоню три мiдяки.

– Йди, юначе, до столiв i пiдкрiпися, – добродушно сказала вона менi. – Капаман Логiс розпорядився, щоб у його шлюбну нiч усi святкували разом iз ним. Їжа на те, щоб усi нею дiлилися. Ну ж бо, не соромся.

Вона заспокiйливо поплескала мене по плечi, ставши навшпиньки, щоб це зробити. Я почервонiв через те, що мене прийняли за жебрака, але вирiшив, що краще iй не заперечувати. Якщо вона так про мене подумала, то саме такий у мене вигляд, i лiпше менi поводитися вiдповiдно. Все-таки, всунувши тi три мiдяки у капшук, я почував дивну провину, наче виманив iх хитрiстю. Як вона менi порадила, пiдiйшов до столу i приеднався до низки тих, що отримували хлiб, плоди та м’ясо.

При столах розпоряджалося кiлька молодих жiнок, одна з них наклала для мене iжi на дощечку-пiднос i квапливо передала через стiл, наче уникаючи ближчого контакту зi мною. Я подякував, що викликало у ii подруг хихотiння. Вона здавалася такою ображеною, наче я прийняв ii за вуличну дiвку, тож швидко звiдти забрався. Знайшов куток столу, де нiхто не сидiв, i зауважив, що нiхто не сiдае поблизу мене. Хлопчина, який забирав кухлi та наповнював iх елем, дав менi один i достатньо зацiкавився мною, щоб спитати, звiдки я прийшов. Я вiдповiв тiльки, що йду до верхiв’я рiки, аби знайти роботу, i спитав, чи знае вiн когось, хто б рядив робiтникiв.

– О, то це тобi потрiбен ярмарок рядiння вгору по рiчцi, у Трейдфордi, – по-панiбратському сказав вiн менi. – Менше нiж день ходи звiдси. О цiй порi року можеш знайти роботу на жнивах. А як нi, завжди залишаеться будова великого Королiвського кола. Там вiзьмуть кожного, хто може пiдняти камiнь чи махати лопатою.

– Велике Королiвське коло? – перепитав я.

Хлопець схилив голову в мiй бiк.

– Щоб усi були свiдками того, як вершиться королiвська справедливiсть.

Тодi хтось його покликав, помахуючи кухлем, а я зостався сам i взявся iсти та мiркувати. «Там вiзьмуть кожного». Тож такий я видався чудний i химерний. Що ж, на це нiчим не зарадиш. Їжа смакувала напрочуд. Досi я майже забув пишноту й запах доброго пшеничного хлiба. Те, як вiн перемiшався з гострим м’ясним соком на моiй дощечцi, зненацька нагадало менi кухарку Сару та ii гостинну кухню. Десь у Трейдфордi, вгору по рiчцi, вона зараз вимiшуе тiсто, а може, шпигуе прянощами м’ясо, перш нiж вкласти його до одного з великих чорних казанiв i добре накрити, щоб воно всю нiч повiльно пеклося на вугiллi. Так, а в Регалових стайнях Гендз робить останнiй вечiрнiй обхiд, як робив його в Оленячому замку Баррiч, щоб перевiрити, чи кожна тварина мае чисту воду й чи кожне стiйло надiйно замкнене. Ще б там мало бути не менше нiж дюжина iнших стайничих з Оленячого замку, чиi обличчя i серця я добре вивчив за роки, проведенi разом з ними в Баррiчевому володiннi, пiд його опiкою. Домашню челядь Регал теж забрав з Оленячого замку. Там, ймовiрно, була майстриня Гестi, Брант, Ловден i…

Мене раптом охопила самота. Як добре було б iх побачити, спертися об стiл i слухати нескiнченнi плiтки кухарки Сари або горiлиць лежати на горищi поруч iз Гендзом та вдавати, наче я вiрю його несамовитим iсторiям про жiнок, яких вiн нiбито уклав до лiжка, вiдколи ми востанне бачилися. Я намагався уявити реакцiю майстринi Гестi на мiй теперiшнiй одяг i пiймав себе на усмiшцi. От би вона обурилася через такий скандальний проступок.

Моi мрii перебив чоловiк, що одну за одною вивергав iз себе грубi лайки. Найп’янючiший матрос, якого я знав, не осквернив би так весiльноi учти. Я не був единим, хто обернувся. На мить нормальнi розмови припинилися. Я дивився на те, чого ранiше не зауважив.

Скраю площi, куди не сягало свiтло смолоскипiв, стояв вiз iз запряженими в нього кiньми. На возi була клiтка, а в нiй трое перекованих. Нiчого бiльше я не зумiв розгледiти, лише те, що iх трое i що вони непомiтнi для мого Вiту. Жiнка-вiзнича пiдiйшла до клiтки з палицею в руцi. Гучно гримнула нею об гратки клiтки, наказуючи тим усерединi сидiти тихо, а тодi повернулася до двох молодикiв, що ошивалися позаду воза.

– І ви вiдiйдiть вiд них, неотеси! – збештала вона iх. – Вони для Королiвського кола, там знайдуть кару чи милiсть. А до того часу дайте iм спокiй, затямили? Лiлi! Лiлi, принеси-но сюди костi з печенi i дай iх отим сотворiнням. А ви, кажу вам, геть вiд них! Не чiпайте iх!

Два молодики вiдступили перед ii грiзною палицею, смiючись i пiднявши руки вгору.

– Не розумiю, чого ми не можемо спершу з ними порозважатися, – вперся вищий молодик. – Я чув, що у Рандсфордi будують власне коло справедливостi.

Другий хлопець влаштував цiле видовище, напинаючи мускули на плечах.

– Cам я волiю Королiвське коло.

– Як чемпiон чи як в’язень?! – гукнув хтось глузливо.

Обидва юнаки засмiялися, вищий жартома пхнув свого товариша.

Я стояв як укопаний. У менi наростала нудотна пiдозра. Королiвське коло. Перекованi та чемпiони. Я згадав, наскiльки жадiбно Регал спостерiгав за побоями, яких його люди завдавали менi, коли я стояв посеред iхнього кола. Мое тiло задерев’янiло. Тим часом жiнка на iм’я Лiлi пiдiйшла до воза й дала в’язням повну миску м’ясних костей. Тi кинулися на них, б’ючись i гаркаючи один на одного, бо кожен намагався захопити собi найбiльше здобичi. Довкола воза стояло чимало людей. Смiялися, показували пальцями. Я дивився з огидою. Хiба ж вони не розумiють, що цих нещасних перековано? Вони не були злочинцями. Були чоловiками й синами, рибалками i хлiборобами з Шести герцогств. Завинили тiльки тим, що втрапили в полон червоних кораблiв.

Я не лiчив, скiлькох перекованих убив. Я чув до них вiдразу, це правда. Але таку саму вiдразу я вiдчував на вигляд ноги, враженоi гангреною, чи пса, настiльки коростявого, що на це вже немае лiкiв. Убивство перекованих не мало нiчого спiльного з ненавистю, карою чи справедливiстю. Смерть була для них единим порятунком, i слiд було завдати ii настiльки швидко, наскiльки це можливо, з милосердя до сiмей, що iх любили. А цi молодики говорили й поводилися так, наче вбивання цих нещасних було якоюсь розвагою. Я дивився на клiтку, ледь стримуючи млостi.

Я знову повiльно сiв на свое мiсце. На моему пiдносi все ще була iжа, але апетит на неi зник. Здоровий глузд пiдказував менi, що маю iсти, доки е така нагода. Якусь мить я дивився тiльки на пiднос. Змусив себе iсти.

Пiдвiвши очi, я помiтив, що обидва молодики витрiщаються на мене. Я ненадовго зустрiвся з ними поглядом, тодi згадав, за кого себе видаю, i опустив очi. Здаеться, мiй вигляд дуже iх насмiшив, тож пiдiйшли, хитаючись, i сiли – один навпроти, а другий поруч, неприемно близько до мене. Той другий зiграв спектакль, морщився, затуляв носа й рота, щоб розвеселити свого товариша. Я побажав iм обом доброго вечора.

– Може, для тебе це й добрий вечiр. Вiдколи ти не iв так, га, жебраче? – Це той, що навпроти мене, незграбний здоров’яга з волоссям, як клоччя, та обличчям, густо облiпленим веснянками.

– Це правда, i дякую вашому капамановi за щедрiсть, – спокiйно вiдповiв я.

Вже шукав способу, як вiд них звiльнитися.

– Отож. Що привело тебе до Пома? – спитав другий. Був вищим за свого вайлуватого товариша, мускулистiшим.

– Шукаю роботи. – Я зазирнув просто в його блiдi очi. – Я чув, що у Трейдфордi бувають ярмарки рядiння.

– А на яку роботу ти рядишся, жебраче? На городне опудало? А може, своiм смородом проганятимеш пацюкiв з людських домiвок?

Вiн поклав лiкоть на стiл, надто близько до мене, тодi, спершись на нього, похилився вперед, наче хотiв продемонструвати менi напруженi м’язи передплiччя.

Я зробив глибокий подих, тодi ще один. Почуття, яке мене охопило, давно вже до мене не приходило. Це було щось на краю страху i того невидимого тремтiння, що затоплювало мене, коли менi кидали виклик. Я знав, що iнколи воно переходило в дрощi, якi вiщували напад. Але в менi наростало ще щось, я майже забув, як воно, – почувати це. Гнiв. Нi, шаленство. Бездумне нестямне шаленство, що давало менi силу здiйняти сокиру й вiдпанахати супротивниковi руку з плечем або ж кинутися на ворога й видушувати з нього життя, хай як вiн тебе лупцюе, доки ти це робиш.

Його повернення я привiтав iз трепетом i задумався, чим воно викликане. Спогадами про друзiв, вiдiбраних у мене назавжди, сценами битв, якi я останнiми днями так часто бачив у Скiлл-снах? Байдуже. Я вiдчував тягар меча при стегнi, але навряд чи тi телепнi помiтили його i здогадуються, як я можу ним скористатися. Вони, ймовiрно, нiколи не махали жодним клинком, окрiм як косою, не бачили iншоi кровi, крiм як iз курчати чи корови. Нiколи не прокидалися вночi вiд собачого гавкоту i не намагалися здогадатися, чи це наближаються пiрати, не поверталися додому з цiлоденноi риболовлi, молячись, щоб, обiгнувши мис, побачити неушкоджене мiсто. Сiльськi хлопцi, що у блаженному невiданнi жили в достатку м’якого прирiчкового краю, далеко вiд битв, якi вело узбережжя, i не мали кращого способу довести свою вартiсть, окрiм як чiплятися до незнайомця чи насмiхатися з ув’язнених у клiтцi людей.

Хай би всi хлопцi Шести герцогств жили в такому невiданнi.

Я здригнувся, коли Верiтi поклав менi руку на плече. Ледь не озирнувся. Натомiсть сидiв нерухомо, навпомацки шукаючи його, але не знайшов нiчого. Нiчого.

Я не мiг упевнено сказати, що ця думка прийшла вiд нього. Може, це було мое власне побажання. А все-таки так скидалася на його думки, що я не мiг сумнiватися в ii походженнi. Мiй гнiв зник так само раптово, як раптово цi двое його розбудили, i я глянув на них з певним здивуванням, вражений уже тим, що вони й досi там. Хлопчаки, так, не бiльше, нiж великi хлопчаки, не знають спокою, прагнуть повеличатися. Нетямущi й нечулi, як часто молодi люди. Що ж, я не дам iм нагоди випробувати свою мужнiсть i не проллю iхньоi кровi в пiсок на весiллi iхнього капамана.

– Здаеться, я тут загостювався, – сказав поважно i встав з-за столу.

З’iв я доволi i знав, що не потребую кухля пива, який, наполовину повний, стояв бiля пiдноса. Бачив, як молодики змiряли мене поглядом, коли я пiдвiвся, помiтив, як жахнувся один, побачивши меч у мене при боцi. Другий встав, наче бажаючи кинути виклик менi вслiд, та я бачив, як його приятель ледь похитав головою. Втративши кiлькiсну перевагу, бравий селянський хлопець пропустив мене, щирячись i сахаючись, наче уникаючи забруднитися через мою присутнiсть. Було напрочуд легко проiгнорувати цю образу. Я не вiдступив вiд них, а просто розвернувся i рушив у темряву, подалi вiд розваг, танцiв i музики. Нiхто не пiшов за мною слiдом.

Я крокував у бiк набережноi, тим часом у менi наростав потяг до мети. Отже, я недалеко вiд Трейдфорда, недалеко вiд Регала. Я вiдчув раптове бажання приготуватися до зустрiчi з ним. Найму на нiч кiмнату в заiздi, заiздi з лазнею, скупаюся i поголюся. Хай гляне на мене, на шрами, якi менi залишив, i знае, хто його вбив. А пiзнiше? Якщо я ще житиму, коли настане те пiзнiше, i якщо хтось мене пiзнае, то хай так i буде. Хай стане вiдомим, що Фiтц повернувся з могили, аби звершити королiвську справедливiсть над тим, хто називае себе королем.

Так змiцнивши серце, я проминув два заiзди. З одного долинули вигуки: це могла бути або бiйка, або витiвки веселого товариства – у кожному разi я там добре не висплюся. У другому запався ганок, дверi криво висiли на завiсах. Я вирiшив, що це не вiщуе добре доглянутих лiжок. Вибрав натомiсть заiзд, на вивiсцi якого був намальований казанок, а над дверима горiв смолоскип, аби подорожнiй знав, куди йому йти.

Як бiльшiсть великих домiв у Помi, заiзд споруджено з рiчкового каменю та вапняного розчину, пiдлога теж була кам’яною. При кiнцi кiмнати мiстився великий камiн, але там горiв лише лiтнiй вогонь, його вистачало хiба що на те, аби обiцяний казанок з душениною умлiвав на повiльному вогнi. Попри мою недавню трапезу, душенина смачно менi запахла. При шинквасi було тихо, бiльшiсть клiентури подалася на весiльну урочистiсть капамана. Господар заiзду здавався дружелюбним, але на мiй вигляд зморщив брови. Я поклав на стiл перед ним срiбняка, щоб його заспокоiти.

– Я хотiв би кiмнату на нiч i купiль.

Вiн iз ваганням глянув на мене.

– Спершу купiль! – заявив твердо.

Я усмiхнувся.

– Жодних проблем, добрий пане. Ще й вбрання виперу, не бiйтесь, що занесу блiх у постiль.

Господар неохоче кивнув i послав хлопця-слугу до кухнi по гарячу воду.

– Тож ти здолав далеку дорогу? – сказав вiн iз чемностi, ведучи мене до лазнi позаду заiзду.

– Далеку дорогу, та й не завжди битим шляхом. Але у Трейдфордi мене чекае робота, тож я хотiв би справити щонайкраще враження, коли туди дiстануся. – Я посмiхнувся, кажучи цi слова, задоволений iхньою правдивiстю.

– О, чекае робота. Розумiю, так, розумiю. Звiсно, найкраще показатися чистим i спочилим. У кутку горщик iз милом, не соромся з нього користати.

Перш нiж вiн пiшов, я попрохав ще дозволу скористатися бритвою, бо в купальнi було дзеркало. Вiн охоче забезпечив мене цим приладдям. Хлопець принiс менi бритву з першим вiдром гарячоi води. Доки вiн наповнював ванну, я вкоротив бороду, щоб можна було ii зголити. Хлопець запропонував випрати мое вбрання за додатковий мiдяк, а я був тiльки радий погодитися на це. Забрав у мене одяг, зморщивши носа. З цього я зрозумiв, що пахнув куди гiрше, нiж припускав. Очевидячки, мiй перехiд через болото залишив по собi бiльше слiдiв, нiж я гадав.

Я гаяв час, поринаючи в гарячу воду, щедро милячись м’яким милом iз горщика, а тодi енергiйно розтираючись, перш нiж сполоснути його. Мив волосся доти, доки пiна не стала бiлою, а не сiрою. Пiсля мене вода у ваннi була густiшою за вапнисту воду з рiчки. Цього разу я голився так повiльно, що затявся лише двiчi. Зачесавши волосся назад i зв’язавши його вояцьким хвостом, я глянув у дзеркало i побачив там обличчя, яке насилу пiзнав.

Минули мiсяцi, вiдколи я востанне себе бачив, а й то у маленькому дзеркальцi Баррiча. Обличчя, що глянуло зараз на мене, було худiшим, нiж я сподiвався, i випнутi вилицi робили його схожим на портрет Чiвелрi. Бiле пасмо волосся над моiм чолом зосталося, воно мене старило й нагадувало про слiд, залишений росомахою. Лоб та щоки засмагли пiд лiтнiм сонцем, але на мiсцi зголеноi бороди обличчя було блiдiшим, тож нижня половина шраму на щоцi здавалася помiтнiшою за верхню. Наскiльки я мiг розгледiти своi груди, ребер у мене наче побiльшало. Там, звiсно, були м’язи, але жиру замало, щоб змастити сковорiдку, – як казала колись кухарка Сара. Постiйнi мандри i здебiльшого м’ясний рацiон залишили на менi свiй слiд.

Я вiдвернувся вiд дзеркала, криво посмiхаючись. Моi побоювання, що перший стрiчний, який бачив мене ранiше, негайно мене розпiзнае, розвiялись, як дим. Я й сам насилу себе пiзнавав.

Одягся у зимовi речi, щоб дiстатися кiмнати. Хлопець-слуга запевнив, що решту мого вбрання повiсить бiля камiна i зранку доставить просушеним. Показав менi мою кiмнату й залишив iз побажанням доброi ночi та свiчкою.

Кiмната була скупо обставлена, зате чиста. Там стояло чотири лiжка, але я був единим гостем, що мене тiшило. Одне вiкно, на лiто з вiдчиненими вiконницями i незанавiшене. Вiд рiчки вiяв нiчний вiтерець, заповнюючи кiмнату прохолодою. Якийсь час я стояв, вглядаючись у темряву. Дивлячись угору рiчки можна було розгледiти вогнi Трейдфорда. Це було велике мiсто. Вогнi кидали яснi плями на дорогу мiж Помом i Трейдфордом. Тепер я перебував у густо заселеному краi. «Просто щастя, що подорожую сам», – твердо сказав я собi й вiдштовхнув геть укол втрати, яку вiдчував щоразу, подумавши про Нiчноокого. Закинув свiй клунок пiд лiжко. Покривала на лiжку були грубими, але пахли чистотою, так само як i набитий соломою матрац. Пiсля мiсяцiв спання на землi постiль здалася менi майже такою ж м’якою, як i моя давня перина в Оленячому замку. Я задув свiчку i вклався, сподiваючись одразу ж заснути.

Натомiсть вдивлявся у темну стелю. Десь здалеку долинав веселий гамiр. Зблизька – вже майже забутi звуки: скрипiння, з яким осiдав будинок, шум людських рухiв у iнших кiмнатах заiзду. Вони непокоiли мене, як нiколи не непокоiли шум вiтру у вiттi дерев чи хлюпання рiчки поблизу мого привалу. Я боявся iстот власного виду куди сильнiше, нiж будь-яких загроз у свiтi природи.

Моi думки помандрували до Нiчноокого, аби впевнитися, що вiн робить i чи в безпецi вiн цього вечора. Я почав шукати його Вiтом, але стримався. Завтра буду в Трейдфордi, маю зробити те, в чому вiн менi не допоможе. Ба бiльше, я був на територii, куди вiн не зможе безпечно до мене дiстатися. Якби завтра я добився успiху, вижив i рушив до гiр шукати Верiтi, то мiг сподiватися, що вiн мене згадае i приеднаеться до мене. Але якщо завтра я помру, то краще йому бути там, де вiн i був. Хай спробуе пристати до власного племенi, хай мае власне життя.

Дiйти цього висновку й розпiзнати правильнiсть мого рiшення було дуже легко. Твердо його триматися – куди важче. Не слiд було менi платити за це лiжко. Коли б я всю нiч iшов, то вiдпочив би краще. Я почувався самотнiшим, нiж будь-коли за все свое життя. Навiть у Регалових пiдземеллях, перед лицем смертi, менi вдавалося дотягтися до свого вовка. Зараз, цiеi ночi, я самотньо обдумував убивство, якого не мiг детально запланувати зi страху, що Регала охоронятиме група скiллерiв, про здiбностi яких я мiг лише здогадуватися. Попри теплу лiтню нiч, мене щоразу проймало морозом i кидало в млостi, досить було подумати про це. Однак це не схитнуло моеi рiшучостi вбити Регала, а тiльки вiдiбрало певнiсть, що менi все вдасться. Зоставшись сам, я не надто добре справлявся, але вирiшив завтра дiяти так, щоб Чейд мною пишався.

Розмiрковуючи про групу Скiллу, я вiдчув нудотну певнiсть, що помилився у виборi стратегii. Я прибув сюди з власноi волi чи це Вiлл у витончений спосiб вплинув на моi думки, переконавши, наче бiгти до нього – це найбезпечнiша рiч? Вiлл напрочуд тонко поводився зi Скiллом. Його дотик був так пiдступно легким, – майже невiдчутним. Раптом я запрагнув вдатися до Скiллу, потягтися ним назовнi, щоб перевiрити, чи вiдчую я, що вiн за мною стежить. Тодi набрав певностi, що цей мiй iмпульс поскiллити насправдi був впливом Вiлла на мене, вiн спокушав мене вiдкрити перед ним свiй розум. І так моi думки пливли, стискаючись у дедалi тiснiшi спiралi, аж доки я не вiдчув, з яким задоволенням вiн за мною стежить.

Нарештi пiсля пiвночi я провалився в сон. Без жодних сумнiвiв вiдкинув болiснi думки, пiрнув у сон, мов нурець, що замiрився сягнути дна глибини. Надто пiзно збагнув iмперативну владнiсть цього занурення. Я б змагався, коли б спромiгся згадати, як це робиться. Натомiсть розпiзнав, що довкола мене завiси та трофеi, якi прикрашали велику залу Рiплкiпа, головного замку герцогства Бернс.

Великi дерев’янi дверi схилилися на своiх завiсах, розчахнутi навстiж, ставши жертвою тарана, що лежав посеред iхньоi пройми, зробивши свою страшну роботу. В повiтрi зали густо висiв дим, звиваючись довкола знамен давнiх перемог. Мертвi тiла стосом лежали там, де борцi намагалися вiдвернути потiк напасникiв, якого не стримали тяжкi дубовi дошки. За цiею стiною з жертв рiзнi ще тримався стрiй воiнiв Бернсу, та в ньому вже зроблено численнi пробоiни. У самому центрi бойовоi групки був герцог Брондi, обабiч нього – його молодшi доньки, Целерiтi та Фейт. Змахували мечами, даремно намагаючись захистити батька вiд ворожого натиску. Обидвi билися зi вправнiстю й затятiстю, яких я за ними не пiдозрював. У парi скидалися на добiрних яструбiв, iхнi обличчя обрамляло коротке й блискуче чорне волосся, темно-синi очi звузилися вiд ненавистi. Але Брондi не хотiв, щоб його захищали, не хотiв пiддатися убивчiй хвилi пiратiв. Поплямлений кров’ю, широко розставивши ноги, обiруч тримав бойову сокиру.

Попереду, на пiдлозi, пiд захистом змаху сокири герцога лежало тiло його старшоi доньки i спадкоемицi. Удар меча глибоко врубався мiж ii плечем та шиею, розщепивши хребет, перш нiж розтрощити груди. Була мертвою, безнадiйно мертвою, але Брондi не вiдступив вiд ii тiла. По його вкритих кров’ю щоках текли сльози. Груди з кожним подихом роздималися, наче ковальський мiх, подерта сорочка не прикривала старий, але мускулястий торс. Стримував двох мечникiв, один iз яких був палким молодиком, що всiм серцем прагнув перемогти герцога, другий – змiею в людськiй подобi. Тримався осторонь вiд натиску битви, а його довгий меч готовий був використати кожен отвiр, створений молодиком.

За частку секунди я збагнув це все, як i те, що Брондi довго не витримае. Топорище сокири було слизьким вiд кровi, вiн дедалi слабше тримав його, а кожен ковток повiтря, який утягував до сухого горла, був сам по собi мукою. Був старим чоловiком, мав зламане серце i знав, що навiть якби вiн вижив у цiй битвi, то все одно Бернс втрачено, здобуто червоними кораблями. Моя душа заридала над його нещастям, але вiн зробив той один неможливий крок уперед i опустив сокиру, обiрвавши цим життя палкого молодика, з яким змагався. У мить, коли його сокира рубонула напасника, другий чоловiк ступив у прогалину, що постала на пiв секунди, i встромив клинок у груди Брондi. Старий герцог слiдом за своiм мертвим супротивником упав на закривавлений камiнь твердинi.

Целерiтi, зайнята власним супротивником, на мить повернулася на болiсний крик сестри. Пiрат, з яким вона билася, скористався нагодою. Його тяжча зброя обкрутилася довкола ii легшого клинка й вирвала зброю iй з рук. Вона вiдсахнулася вiд його люто вдоволеного вищиру, вiдвернула голову вiд своеi смертi й побачила, як убивця ii батька хапае Брондi за волосся, готуючись вiдрубати його голову як трофей.

Цього я витримати не мiг.

Я рвонувся до сокири, яку випустив Брондi, ухопився за ii слизьке вiд кровi топорище так, наче потис руку старого друга. Сокира здавалася незвично важкою, але я пiдняв ii, заблокував меч свого супротивника, а тодi, провiвши комбiнацiю, яка змусила б Баррiча мною пишатися, з подвiйною силою вiдбив удар, скерувавши власний клинок ворога йому в обличчя. Трохи здригнувся, вiдчувши, як костi його обличчя подалися пiд цим ударом. Бракувало часу, щоб мiркувати про це. Рвонувся вперед, потужно рубонув сокирою, вiдтявши руку чоловiка, що намагався забрати голову мого батька. Сокира гримнула у кам’янi плити пiдлоги, вiдлуння удару дрожем пройшло вздовж моiх рук. Зненацька мене залила кров – це меч Фейт розорав кисть ii противника. Вiн нависав надi мною, тож я пiдiбгав плече, перекотився i схопився на ноги, провiвши лезом сокири йому по животу. Вiн випустив клинок, ухопився за нутрощi, що виливалися йому з тiла, i впав.

У нашiй маленькiй бульбашцi битви настала божевiльна мить цiлковитоi нерухомостi. Фейт вдивлялася у мене згори вниз зi здивованим виразом обличчя, який невдовзi перемiнився на трiумфальний, а тодi йому на змiну прийшов найчистiший бiль.

– Не можемо дозволити iм забрати тiла! – зненацька проголосила вона.

Рiзко здiйняла голову, а ii коротке волосся розвiвалося, як грива бойового румака.

– Бернсе! До мене! – гукнула вона, а нотку наказу в ii голосi годi було сплутати з чимось iншим.

Я глянув угору, на Фейт. Мое видiння блякло, на мить роздвоiлося.

– Хай живе герцогиня Бернська! – привiтала сестру дещо спантеличена Целерiтi.

Я став свiдком того, як сестри обмiнялися поглядами, що пiдказували: жодна з них не сподiвалася пережити цього дня. Тут група воiнiв Бернсу вирвалася з битви i приедналася до них.

– Мiй батько та моя сестра. Заберiть iхнi тiла! – наказала Фейт двом чоловiкам. – Решта до мене!

Целерiтi схопилася на ноги, здивовано глянула на тяжку сокиру i схилилася, щоб змiнити зброю на звичний меч.

– Туди, ми потрiбнi там, – проголосила Фейт, показуючи, а Целерiтi поспiшила за нею, аби втримати лiнiю бою на час, достатнiй, щоб iхнi люди могли вiдступити.

Я дивився, як вiдходить Целерiтi, жiнка, якоi я не кохав, але якою завжди захоплюватимуся. Усiм серцем прагнув пiти за нею, але тут сцена почала вислизати вiд мене, все перетворилося на дим i тiнi. Хтось пiймав мене й витяг.

Це було нерозумно.

Голос у моiй головi звучав дуже задоволено. «Вiлл!» – з розпачем подумав я, а серце рвалося менi з грудей.

Нi. Але це мiг бути й вiн. Фiтце, ти неакуратно ставиш стiни. Не можеш дозволити собi цього. Хай як вони нас кличуть, мусиш бути обачним.

Верiтi штовхнув мене, метнув геть, i я вiдчув, як плоть власного тiла знову мене приймае.

– Але ж ви це робите, – запротестував я, проте почув тiльки слабкий звук власного голосу в кiмнатi заiзду. Розплющив очi. За единим вiкном кiмнати панувала темрява. Я не мiг сказати, хвилини пройшли чи години. Знав лише те, що вдячний за ту темряву, яка зосталася для сну, бо страхiтлива втома, навалившись на мене, не дозволяла думати нi про що iнше.



Прокинувшись наступного ранку, я не зовсiм розумiв, де я i що зi мною. Багато часу минуло, вiдколи я прокидався у справжньому лiжку, не кажучи вже про пробудження з почуттям чистостi. Змусив себе сфокусувати зiр, тодi глянув на сучки в балцi стелi надi мною. За якийсь час згадав про заiзд, про те, що я недалеко вiд Трейдфорда i Регала. Майже тiеi ж митi згадав i те, що герцог Брондi мертвий. Мое серце калатало. Мiцно заплющив очi, щоб закритися вiд Скiлл-спогаду тiеi ночi, i вiдчув, як у головi молотом загрюкав бiль. Якусь iррацiональну мить я винуватив у цьому Регала. Вiн диригував тiею трагедiею, що вирвала менi серце i змусила тiло дрижати вiд слабкостi. Того ранку, коли я сподiвався встати сильним, посвiжiлим i готовим убивати, ледве мiг знайти сили перевернутися з боку на бiк.

За якийсь час з’явився хлопець-слуга з моiм одягом. Я дав йому ще два мiдяки, i невдовзi вiн повернувся з тацею. Вигляд i запах миски вiвсяноi кашi викликав у мене огиду. Раптом я зрозумiв ту нехiть до iжi, яку Верiтi завжди виявляв улiтку, коли Скiллом вiдганяв наiзникiв вiд нашого узбережжя. Єдине на тацi, що мене зацiкавило, – це чашка й казанок, повний гарячоi води. Я насилу вибрався з лiжка, присiв навпочiпки i витяг з-пiд нього клунок. Менi перед очима танцювали i плавали iскри. Доки розв’язав клунок i знайшов ельфiйську кору, задихався так, наче бiгав наввипередки. Потрiбна була вся моя концентрацiя, аби подумати про щось, окрiм головного болю. Вiн так мене пiдганяв, що я вкинув до чашки бiльше ельфiйськоi кори. Майже дiйшов до тiеi дози, яку Чейд вiдмiрював Верiтi. Вiдколи Нiчноокий мене покинув, я страждав вiд Скiлл-снiв. Хай якi стiни виставляв, не мiг вiд них вiдгородитися. Але остання нiч була найгiршою за довгий час. Як я пiдозрював, це тому, що я ввiйшов у сон i дiяв через Целерiтi. Сни страшенно зменшували як моi сили, так i запас ельфiйськоi кори. Я нетерпляче дивився, як кора темно забарвлюе окрiп. Тiльки-но забарвила настiльки, що не видно було дна чашки, я пiдняв ii та випив усе. Вiд гiркоти ледь не виблював, але це не завадило менi залити гарячою водою кору, яка зосталася на днi чашки.

Другу, слабшу дозу я пив повiльнiше, сидячи на краю лiжка й дивлячись у далечiнь за вiкном. Звiдси вiдкривався чудесний вид на рiвнинний рiчковий край. Обробленi поля та молочнi корови на загороджених пасовищах одразу за Помом, а за ними я мiг розгледiти цiвки диму, що здiймалися над малими сiльськими садибами вздовж дороги. Жодне болото, яке слiд перетнути, жоден вiдкритий дикий край не лежав мiж Регалом i мною. Вiдтепер менi доведеться подорожувати по-людському.

Головний бiль вiдступив. Я змусив себе з’iсти холодну вiвсянку, iгноруючи протести шлунка. Я за цю кашу заплатив i потребував дарованих нею сил. Вони знадобляться менi ще до кiнця дня. Вдягся у чисту одежу, яку повернув менi хлопець. Чисту одежу, – але це й усе добре, що я мiг про неi сказати. Сорочка геть утратила форму й вицвiла настiльки, що перетворилася на набiр рiзних вiдтiнкiв брунатного кольору. Штани протерлися на колiнах i сiдницi, а ще й були закороткими. Ввiпхнувши ноги у власноруч зроблене взуття, я наново усвiдомив, яке воно жалюгiдне. Стiльки часу минуло, вiдколи я перестав перейматися тим, який вигляд маю в очах iнших, що був вражений, виявивши: не можу згадати жодного жебрака з Баккiпа, одягненого гiрше за мене. Нiчого дивного, що минулоi ночi я викликав то жалощi, то огиду. Я б теж таке вiдчував до чолов’яги, одягненого як я.

На думку зiйти вниз у цьому одязi я здригнувся. Але iншим виходом було вдягтися у тепле зимове вбрання i весь день обливатися потом. Зiйти так, як е, – це ж тiльки пiдказка здорового глузду, а все-таки зараз я почувався таким посмiховиськом, що хотiв би вислизнути непомiченим.

Енергiйно перепаковуючи клунок, я на мить стривожився, усвiдомивши, скiльки ельфiйськоi кори зужив за один раз. Я почувався бадьорим, не бiльше. Рiк тому така доза ельфiйськоi кори змусила б мене пiдстрибнути до крокви та погойдатися на нiй. Тодi твердо сказав собi, що з цим так само, як iз пошарпаним убранням. Я не мав вибору в цих справах. Скiлл-сни не покидали мене, а я не мав часу вiдлежатися i дозволити своему тiлу вiдновити сили. Не кажучи вже про грошi, щоб платити за кiмнату в заiздi та iжу, доки це станеться. А все-таки, закинувши клунка на плече i спускаючись, я подумав, що день розпочався зле. Смерть Брондi, падiння герцогства Бернс, мое гiдне опудала вбрання i пiдпора з ельфiйськоi кори. Це все ввело мене в чудовий стан депресii.

Якi реальнi шанси пробитися крiзь Регаловi стiни й охорону я мав?

Колись Баррiч сказав менi, що похмурий настрiй – це один iз наслiдкiв ельфiйськоi кори. Ось що я вiдчував. Це й усе.

Я попрощався з господарем, який побажав менi успiху. Сонце надворi вже високо пiднялося. Воно вiщувало черговий погожий день. Я налаштувався на рiвномiрний темп i рушив iз Пома до Трейдфорда.

Дiставшись передмiстя, я побачив грiзне видовище. Двi шибеницi, на кожнiй звисало тiло. Це вже могло достатньо розтривожити, але були там i ще двi конструкцii: стовп для бичування та колодки. Дерево ще не посрiблилося на сонцi, були це новi пристроi, а все-таки видно по них, що iх уже використовували. Я швидко iх проминув, але не мiг утриматися вiд згадки, наскiльки близьким був до того, щоб оздобити собою подiбне знаряддя. Єдине, що мене порятувало, – моя хоч бастардська, але королiвська кров i стародавнiй декрет, що не можна вiшати осiб такого походження. Ще я згадав очевидну насолоду Регала, коли вiн споглядав, як менi завдають побоiв.

Тут мене знову обсипало морозом на думку, де зараз Чейд. Я не сумнiвався: якби Регаловим солдатам вдалося його пiймати, Регал швидко б його прикiнчив. Я намагався не уявляти, як Чейд, високий, худий i сивий, стояв би на ешафотi пiд яскравим сонячним промiнням.

А втiм, чи його справдi вбили б одразу?

Я трусонув головою, щоб викинути з неi такi думки, i пройшов повз бiднi тiла, полишенi на пострах. Сохли пiд сонцем, як забуте прання. У нападi чорного гумору я подумав, що навiть вони одягненi краще за мене.

Йдучи дорогою, я часто мусив сходити з неi, пропускаючи вози й худобу. Торгiвля мiж двома мiстами процвiтала. Я залишив Пом позаду i якийсь час минав добре утриманi селянськi доми, звернутi фасадом до дороги, позаду них тяглися поля зi збiжжям i сади. Трохи далi менi почали траплятися цiлi садиби: зручнi кам’янi будинки, оточенi тiнистими деревами i квiтниками, надiйно зведенi господарськi будiвлi, на пасовищах конi – i для верхових прогулянок, i для полювання. Я не раз був певен, що розпiзнав стадо худоби з Оленячого замку. Потiм цi садиби на якийсь час поступилися мiсцем розлогим полям, здебiльшого льону чи конопель. Нарештi я дiйшов до скромнiших обiйсть, а там i до передмiстя.

«Ну ось», – подумав я. Пiзнiй полудень застав мене посеред мiста, в його центрi з брукованими вулицями, людьми, зайнятими всiма справами, якi тiльки можна собi уявити. Я вражено роздивлявся. Нiколи досi не бачив нiчого схожого на Трейдфорд. Крамниця за крамницею, таверни, заiзди зi стайнями при них, розрахованi на гаманцi всiлякоi ваги, i все це розкинулося на рiвнинi, як не могло зробити жодне мiсто в герцогствi Бак. Я дiстався до обширу садiв, фонтанiв, храмiв, театрiв, шкiл. Там були сади з посипаними галькою дорiжками для прогулянок i вимощеними алеями, якi звивалися мiж квiтниками, статуями та деревами. Люди, що прогулювалися дорiжками чи iхали в екiпажах, мали на собi одяг, що пасував би для найурочистiшого прийому в Оленячому замку. Дехто з них носив лiвреi у кольорах Ферроу – золотий з коричневим, та навiть вбрання цих слуг було куди розкiшнiшим, нiж те, яке я будь-коли мав.

Сюди Регал виiжджав на лiто за свого дитинства. Завжди зневажав Баккiп, називаючи його чимось не надто кращим вiд глухого села. Я намагався уявити хлопця, що покидае це все восени, аби повернутися до вогкого й холодного замку на залитiй дощами та битiй штормами скелi над брудним i малим портовим мiстечком. Нiчого дивного, що вiн якомога швидше перебрався сюди зi своiм двором. Зненацька я вiдчув якесь iмлисте розумiння Регала. Це мене дратувало. Добре знати людину, яку ти збираешся вбити, недобре ii розумiти. Я нагадав собi, що вiн убив мого короля, свого рiдного батька, тож налаштувався на досягнення мети.

Йдучи цими квiтучими кварталами, я пiймав не один спiвчутливий погляд, кинутий на мене. Якби я вирiшив заробляти на життя жебракуванням, то процвiтав би тут. Натомiсть я шукав скромнiших осель i людей, де мiг би почути якiсь розмови про Регала, про те, як органiзована його трейдфордська твердиня, хто там працюе, хто ii охороняе. Я пiшов на набережну, сподiваючись, що там почуватимуся бiльше як вдома.

Тут я виявив справжню причину iснування Трейдфорда, себто Торгового Броду. Виправдовуючи цю назву, рiка тут розливалася, творячи водночас величезну хвилясту мiлину зi скельним дном, усипаним гравiем. Була такою широкою, що протилежний берег губився в туманi, а рiчка, здавалося, сягала обрiю. Я бачив цiлi стада овець i бiльшоi худоби, яких переганяли через Синю рiку, а вниз по течii численнi плоскодоннi баржi користалися з глибшоi води, нескiнченною вервечкою перевозячи сюди-туди через рiчку силу-силенну товарiв. Тут Тiлт зустрiчався з Ферроу для торгiвлi, тут сходилися разом сади, поля та худоба. Тут товари, перевезенi у верхiв’я рiки з герцогств Бак чи Бернс або з далеких краiн, нарештi розвантажували й посилали в дорогу до шляхтичiв, якi могли собi на них дозволити. За кращих часiв до Трейдфорда прибували товари з Гiрського королiвства та краiв, що пролягли далеко за ним: бурштин, коштовне хутро, вироби зi слоновоi костi та рiдкiсна кадильна кора з Дощових нетрiв. Ще сюди привозили льон, з якого у Ферроу ткали тонке полотно, i коноплi на волокно для канатiв i вiтрил.

Менi запропонували попрацювати кiлька годин при перевантаженнi мiшкiв зерна з малоi баржi на вiз. Я взявся за це радше для розмови, нiж для заробiтку. Небагато довiдався. Нiхто не згадував про червонi кораблi, про вiйну, що палала на узбережжi. Тiльки й того, що нарiкали на низьку якiсть присланих звiдти товарiв, невелику iх кiлькiсть i високi цiни. Про короля Регала говорилося небагато. У тих кiлькох словах, якi я почув, лунала гордiсть за те, як вiн приваблюе жiнок i скiльки може випити. Мене здивувало, що його називали королем Добростаном, як i королiвську династiю, звiдки походила його мати. Тут я вирiшив: це ще й краще, що вiн не називае себе Провiсником. Менше на одну рiч, що нас об’еднуе.

Зате я багато почув про Королiвське коло, а вiд того, що почув, у нутрощах у мене згiркло.

Королiвство Шести герцогств вiддавна знало поняття поединку на доказ правдивостi своiх слiв. У Оленячому замку були великi колони, якi називали Камiнням Правди. Казали, що коли двое людей зустрiчаються там, аби розв’язати проблему бiйкою навкулачки, то самi Ель i Еда стають свiдками цього й пильнують, щоб не порушено справедливостi. І камiння, i цей звичай дуже старi. Коли ми в Оленячому замку розмовляли про королiвську справедливiсть, це досить часто означало тиху роботу, яку ми з Чейдом виконували для короля Шрюда. Дехто прилюдно звертався до самого Шрюда, з проханням розсудити справу, а тодi корився королiвському присуду. Бувало й так, що Шрюд довiдувався про несправедливостi iншим шляхом, тодi вiн мiг вислати мене або Чейда, аби звершити над злочинцем королiвський вирок. Іменем королiвськоi справедливостi я вiдмiряв неминуче: або милосердно й швидко, або суворо й повiльно. Досi я вже мав бути загартованим i звичним до завдавання смертi.

Та Регалове Королiвське коло було призначене радше для розваги, нiж для справедливостi. Принцип його дii був простим. Тих, кого король присудив до кари чи смертi, посилали до його кола. Там вони могли зустрiтися з голодними звiрами, роздратованими до шаленства, або з борцем, королiвським чемпiоном. Деякi злочинцi, що влаштували особливо добру виставу, могли здобути королiвську ласку, а навiть самi стати королiвськими чемпiонами. Перекованi такого шансу не мали. Їх вiддавали звiрам на розтерзання або ж морили голодом i випускали проти iнших злочинцiв. Такi iгри стали останнiм часом досить популярними, настiльки популярними, що на ринковiй площi Трейдфорда збиралися натовпи, коли там вершили чергову «справедливiсть». Тепер Регал будував спецiальне коло. Для зручностi воно мiстилося ближче до його двору, мало потужнi стiни та в’язничнi камери, що надiйно тримали б пiд замком i звiрiв, i засуджених, а ще мiсця для тих, хто приходив дивитися спектакль вiдмiряння королiвськоi справедливостi. Будова Королiвського кола забезпечила Трейдфорд новими робочими мiсцями й пожвавила дiлове життя. Всi задоволено зустрiли цей задум, що мав компенсувати збитки вiд припинення торгiвлi з Гiрським королiвством. Я не чув жодного слова проти нього.

Коли вiз завантажили, я забрав свою платню i пiшов за iншими носiями до найближчоi таверни. Там, крiм елю i пива, можна було купити жменю зiлля та кадильницю з димком. Повiтря в тавернi стояло тяжке вiд чаду, невдовзi очi менi почали клеiтися, а в горлi дерло. Всi iншi, здавалося, не звертали на це особливоi уваги, а навiть не надто вiдчували. В Оленячому замку мало хто спалював зiлля для одурманення, я не мав стiйкостi до такого. За своi монетки купив порцiю м’ясного пудингу з медом i кухоль дуже гiркого пива з присмаком рiчковоi води.

Я спитав кiлькох людей, чи правда, наче наймають челядникiв до королiвських стаень, а якщо так, то куди звернутися по роботу. Те, що хтось такий, як я, може шукати працi в самого короля, багатьох насмiшило. Але оскiльки я, працюючи з ними, постiйно вдавав трохи простакуватого, то приймав iхнi грубуватi жарти та поради з чемною усмiшкою. Нарештi один дотепник сказав, що я можу спитати самого короля, i скерував до Трейдфорд-голлу. Я подякував, допив рештки пива й пiшов собi.

Думаю, я сподiвався побачити якусь кам’яну будiвлю з мурами й укрiпленнями. Саме цього я очiкував, йдучи у вказаному менi напрямку вгору по течii i геть вiд рiки. Я дiстався низького пагорба, якщо настiльки скромне пiдвищення можна так назвати. І все-таки ця додаткова висота давала добрий вид на рiчку в обох напрямках, а витонченi кам’янi споруди на пiдвищеннi використовували всi ii переваги. Я стояв на рухливiй вулицi внизу i майже витрiщався на це диво. Нiчого грiзного, нiчого оборонного, як це було в Оленячому замку. Натомiсть дорiжки, всипанi бiлою галькою, квiтники та дерева довкола оселi, що була водночас i палацом, i гостинним домом. Трейдфорд-голл i будiвлi довкруж нього нiколи не використовувалися як фортеця чи твердиня. Його збудовано як елегантну й дорогу резиденцiю. Кам’янi стiни покритi рiзьбленими узорами, над входами здiймалися грацiознi арки. Були вежi, але без бiйниць. Знати було, що iх збудовано, щоб мати ширший вид на околицi, радше для приемностi, нiж задля якоiсь обережностi.

Рухливу загальну дорогу та резиденцiю роздiляли стiни, так, але це були низькi й товстi кам’янi мури, покритi мохом чи зарослi плющем, у iхнiх нiшах стояли статуi, обрамленi квiтучими лозами. Одна широка дорога для повозiв вела просто до великого дому. Іншi вужчi дорiжки й алеi гостинно запрошували до огляду ставiв з лiлеями та мудро обстрижених плодових дерев чи до спокiйноi прогулянки в затiнку. Якийсь садiвник-вiзiонер щонайменше сто лiт тому насадив тут дуби й верби, а тепер вони височiли над усiм, кидали тiнь i шелестiли пiд вiтром, що вiяв вiд рiки. Уся ця краса розкинулася на просторi, бiльшому за добре селянське господарство. Я намагався уявити правителя, що мав час i кошти все це створити.

Чи це те, що можна мати, якщо непотрiбнi нi вiйськовi кораблi, нi постiйна армiя? Чи знала Пейшенс такий рiзновид краси в батькiвськiй оселi? Це ii вiдлуння намагався повторити блазень, розставляючи у своiй кiмнатi делiкатнi вази з квiтами чи срiбнi миски з рибками? Я почувався брудним незграбою, i це зовсiм не через мiй одяг. Я справдi зненацька почув, як мае жити король. Серед витворiв мистецтва, музики i грацii, прикрашаючи життя свого народу, запевняючи мiсце для розквiту всього цього. Усвiдомив власне невiгластво i, що гiрше, потворнiсть людини, вишколеноi лише вбивати iнших. Раптом мене охопила злiсть. Чого мене не навчено цього, чому я навiть його не бачив? Чи Регал i його мати не доклали рук до того, щоб тримати бастарда на його мiсцi? Мене викувано й вигострено як негарне, зате практичне знаряддя. Так само неприступний голий Оленячий замок був фортецею, а не палацом.

Та яка краса вцiлiла б тут, якби Оленячий замок не стояв як сторожовий пес при гирлi Оленячоi рiки?

Ця думка була мов крапля холодноi води на моему обличчi. Це була правда. Чи ж Оленячий замок не збудовано насамперед тому, щоб забезпечити контроль над рiчковою торгiвлею? Якби Оленячий замок упав пiд ударами пiратiв-напасникiв, цi широкi рiки стали б дорогами для iхнiх кораблiв з низькою посадкою. Встромилися б як стилет у м’яке пiдчерев’я Шести герцогств. Цi лiнивi шляхтичi та зарозумiлi селянськi хлопцi однiеi ночi прокинулися б вiд крикiв i диму. Та не було б тодi нi замку, щоб утекти туди, нi вiйська, що могло б стати й битися за них. Перед смертю могли довiдатися, що пережили iншi, аби запевнити iм безпеку. Перед смертю могли лаяти короля, який утiк з тiеi твердинi, сховався у глибинi суходолу, щоб утiшатися насолодами.

Та я хотiв, щоб король помер першим.

Я почав обережний обхiд Трейдфорд-голлу. Найлегший вхiд досередини слiд порiвняти з найменш помiтним, а ще запланувати найкращий спосiб вибратися звiдси. До нiчноi темряви я маю знати про Трейдфорд-голл усе.




Роздiл 9. Убивця




Останнiм справжнiм майстром Скiллу, що керував навчанням дiтей королiвського роду в Оленячому замку, був не Гален, як це часто пишуть, а його попередниця Солiсiтi. Вона довго, може, аж надто довго вибирала учня-наступника. Коли обрала Галена, вже страждала вiд кашлю, що невдовзi призвiв до ii смертi. Дехто каже, наче вона зробила цей вибiр у вiдчаi, знаючи, що помирае. Іншi запевняють, що вчинила так пiд тиском королеви Дезайр, яка хотiла, щоб ii улюбленець посiв поважне становище при дворi. Хай там як, був ii учнем усього два роки, доки вона не померла вiд кашлю. Оскiльки попереднi майстри Скiллу проходили учнiвство не менш нiж сiм лiт, перш нiж здобути статус пiдмайстра, Гален учинив передчасно, нарiкши себе майстром Скiллу негайно пiсля смертi Солiсiтi. Здаеться малоймовiрним, щоб за такий короткий час вона передала йому повнi знання про Скiлл i всi його можливостi. Але нiхто не пiдважив його претензiй. Хоча вiн допомагав Солiсiтi при вишколi двох принцiв, Верiтi та Чiвелрi, але вiдразу ж пiсля ii смертi оголосив, що цей вишкiл закiнчено. Пiзнiше опирався намовам навчати iнших, i так тривало аж до вiйни червоних кораблiв, коли вiн нарештi пiдкорився наказу короля Шрюда та створив свою першу i едину групу Скiллу.

На вiдмiну вiд традицiйних груп, що самi добирали собi учасникiв i керiвника, Гален включив до своеi групи учнiв, яких вибрав сам, i до кiнця життя зберiгав величезну владу над ними. Август, номiнальний вожак групи, втратив свiй талант через нещасливий випадок зi Скiллом пiд час мiсii в Гiрському королiвствi. Серена, що обiйняла керiвництво пiсля смертi Галена, загинула разом iз iншим членом групи, Джастiном, внаслiдок заворушень, що вибухнули пiсля звiстки про смерть короля Шрюда. Наступним лiдером гурту, вiдомого пiзнiше як група Галена, став Вiлл. На той час у нiй зосталося лише трое членiв: сам Вiлл, Барл i Каррод. Скидаеться на те, що Гален прищепив усiм трьом непохитну вiрнiсть Регаловi, що не завадило iм суперничати мiж собою, змагаючись за прихильнiсть Регала.


Доки посутенiло, я досить детально вивчив зовнiшнiй окiл королiвськоi садиби. Виявив, що будь-хто може вiльно прогулюватися нижчими стежками, милуючись водограями та садами, тисовими живоплотами й каштанами. Багато гарно виряджених людей так i робило. Бiльшiсть iз них дивилася на мене неласкаво та несхвально, кiлька з жалiстю, а один зустрiнутий мною стражник у формi суворо менi зауважив, що в королiвських садах заборонено жебрати. Я запевнив його, що прийшов сюди лише побачити чудеса, розповiдi про якi так часто чув. Вiн, зi свого боку, натякнув, що розповiдей про сади з мене достатньо, i вказав найкоротшу дорогу до виходу. Я вельми покiрно йому подякував i пiшов собi. Вiн стояв та дивився, як я йду, аж доки стежка не довела мене до кiнця живоплоту i я не зник йому з очей, повернувши за рiг.

Наступна моя вилазка була обережнiшою. Якийсь час гадав, чи не напасти менi на одного з молодих шляхтичiв, що прогулювалися мiж квiтiв i травникiв, та скористатися з його вбрання, але вирiшив цього не робити. Малоймовiрно, щоб я знайшов когось настiльки худого, аби його одяг добре менi пасував, а моднi шати, якi вони всi носили, вимагали довгого шнурування барвистими стрiчками. Сумнiваюся, чи зумiв би я натягти на себе одну з тих сорочок без допомоги лакея, не кажучи вже про те, як зняти ii з тiла безтямного чоловiка. Брязкання срiбних амулетiв, нашитих на мереживо, що звисало з манжет, однаково не сприяло тихiй роботi убивцi. Натомiсть я поклався на прикриття товстих рослин довкола низьких стiн i поступово пiднявся на пагорб.

Наприкiнцi я наткнувся на стiну з гладко тесаного каменю, що оббiгала вершину пагорба. Була хiба трохи вища, нiж може сягнути високий чоловiк у стрибку. Не думаю, що цю стiну заплановано як серйозну перепону. Вздовж неi не було насаджень, але пеньки давнiх стовбурiв i корiння пiдказували, що колись ii оздоблювали кущi та виткi лози. Я мiркував, чи це не Регал наказав ii очистити. За стiною я бачив вершечки численних дерев, тож вирiшив, що зумiю сховатися мiж ними.

Бiльшу частину того, що зосталося вiд пополудня, я витратив на обхiд стiни, не виходячи на вiдкритi мiсця. У нiй було кiлька ворiт. При одних, розкiшних i головних, стояли стражники у формах, вони вiтали людей в екiпажах, коли тi в’iжджали та виiжджали. Судячи з числа таких екiпажiв, цього вечора планувалося якесь свято. Один зi стражникiв обернувся й хрипко засмiявся. Волоски на карку стали менi дибки. Якийсь час я стояв, завмерши, виглядаючи зi своеi схованки. Чи я вже бачив його обличчя ранiше? Здалеку складно було сказати напевно, але ця думка викликала в мене дивну сумiш страху та гнiву. «Регал», – нагадав я собi. Регал був моею метою. Я рушив далi.

При кiлькох менших воротах для посланцiв i слуг стояли стражники у простiших формах, не так оздоблених мереживом, але вони надолужували це, пiддаючи суворому допиту кожного чоловiка чи жiнку, якi проходили там. Якби мое вбрання було кращим, я ризикнув би видати себе за слугу, але в моему жебрацькому дрантi я не смiв i пробувати цього. Натомiсть став так, щоб стражники не могли мене бачити, i почав просити милостинi в торгiвцiв, якi проходили крiзь ворота. Я робив це мовчки, просто пiдходячи до них зi складеними човником долонями i благальним виразом обличчя. Бiльшiсть iз них зробила те, що зазвичай роблять люди, зiткнувшись зi жебраком. Не звертали на мене уваги та продовжували розмову. Так я довiдався, що сьогоднiшнiй вечiр – це вечiр Шкарлатного балу, що до святкування залучено додаткових слуг, музикантiв i штукарiв, що весела брунька заступила веселист як улюблений королiвський димок, а короля дуже розгнiвала погана якiсть жовтого шовку, привезеного якимсь Фестро, i вiн погрожував вiдшмагати купця, що доставив йому такий непотрiб. Заодно цей бал мав стати прощанням короля, який завтра вирушав у подорож, щоб вiдвiдати свою любу подругу, ледi Челестру в Бурштиновому павiльйонi над Синьою рiкою. Окрiм цього, я чув ще багато чого, але воно не дуже стосувалося моеi мети. Іншою моею здобиччю була назбирана за цей час жменя мiдякiв.

Я повернувся до Трейдфорда. Знайшов цiлу кравецьку вулицю. При чорному входi до крамницi Фестро помiтив учня, який там пiдмiтав. Я дав йому кiлька мiдякiв за обрiзки жовтого шовку рiзних вiдтiнкiв. Тодi оглянув цю ж вулицю i натрапив на скромну крамничку. Всiх моiх монет ледь вистачило на купiвлю вiльних штанiв, широкоi блузи та хустки на голову, якi носять учнi майстрiв. У крамничцi я перевдягнувся, заплiв свiй вояцький хвiст у косичку, сховав ii пiд хустку, взувся i вийшов надвiр геть iншою людиною. Меч звисав при поясi, схований у холошу штанiв. Незручно, але не надто помiтно, якщо триматися повiльного кроку. Свое поношене вбрання i решту вмiсту клунка, крiм отрут та iнших придатних знарядь, я сховав у густо зарослiй кропивою латцi за дуже смердючою вбиральнею на затиллi заiзду. Тодi повернувся до Трейдфорд-голлу.

Я не дозволив собi й митi вагання. Пiшов просто до купецьких ворiт i став у чергу за iншими, що теж чекали дозволу ввiйти. Серце калатало менi об ребра, але я вдавав спокiй. Використав цей час, аби вивчити будiвлю, наскiльки ii можна було розгледiти за деревами. Була величезною. Ранiше я дивувався, що стiльки родючоi землi вiдведено пiд декоративнi сади та мiсця для прогулянок. Тепер побачив, що цi сади були просто оправою палацу, який розкидався вшир i здiймався вгору, збудований у цiлковито незнайомому менi стилi. Нiщо в ньому не нагадувало про фортецю чи замок, був наскрiзь зручним i елегантним. Коли настала моя черга пiдiйти, я показав своi пробники шовку й оголосив, що прийшов вiд iменi Фестро, щоб благати прощення i показати кiлька зразкiв, якi, вiн сподiваеться, бiльше припадуть до смаку королю. Коли один сердитий стражник зауважив, що Фестро зазвичай приходив сам, я трохи засмучено вiдповiв: мiй майстер вважае, що пасмуги вiд батогiв бiльше пасують до моiх плечей, анiж до його, якби так цi зразки не вдовольнили короля. Стражники обмiнялися посмiшками i пропустили мене.

Я квапливо пiшов стежкою, доки не наздогнав групу музик, що минули ворота передi мною. Подався слiдом за ними на затилля палацу. Коли вони спинилися запитати дорогу, я став навколiшки, щоб поправити взуття, а пiдвiвся саме вчасно, щоб увiйти з ними досередини. Опинився у невеликому передпокоi, холодному i майже темному пiсля спеки та сяйва пополудневого сонця. Слiдом за менестрелями пiшов коридором. Тi перемовлялися i пересмiювалися, спiшно долаючи свiй шлях. Я уповiльнив кроки та вiдстав. По дорозi менi трапилися вiдчиненi дверi, що вели до порожньоi кiмнати. Я ввiйшов туди i тихо iх зачинив. Глибоко вдихнув та роздивився.

Це була невелика вiтальня. Меблi пошарпанi, зле дiбранi, тож я припустив, що це примiщення для слуг або ремiсникiв, якi приходять до палацу в справах. Не мiг розраховувати, що пробуду тут сам дуже довго. Та вздовж стiни стояло кiлька великих посудних шаф. Я обрав серед них ту, якоi не видно було просто з дверей, якби вони зненацька вiдчинилися. Швидко перескладав ii вмiст i забрався туди. Всiвся, дещо прочинивши дверцята, щоб мати трохи свiтла, i взявся до роботи. Перевiрив i впорядкував своi пробiрки та пакетики з отрутами. Натер отрутою свiй запояcний нiж та вiстря меча, тодi обережно вклав iх у пiхви. Меч перевiсив, щоб тепер вiн був ззовнi штанiв. Тодi сiв зручнiше й чекав.

Здаеться, минули днi, перш нiж сутiнки перейшли в цiлковиту темряву. До кiмнати двiчi ненадовго заходили люди, але з iхньоi розмови я зрозумiв, що всi слуги зайнятi пiдготовкою до сьогоднiшнього свята. Я гаяв час, уявляючи, як убив би мене Регал, якби пiймав. Кiлька разiв ледь не втратив вiдваги. Але щоразу нагадував собi, що як пiду звiдси, нiчого не зробивши, то менi доведеться постiйно жити з цим страхом. Натомiсть намагався приготуватися. Якщо Регал тут, то, напевно, i його група Скiллу недалеко. Я обережно виконав вправи, яких навчив мене Верiтi, ховаючи свою свiдомiсть вiд iнших скiллерiв. Вiдчував страшенну спокусу спробувати легенький дотик Скiллом, просто щоб перевiрити, чи почую iх. Але втримався. Сумнiвався, чи зумiю iх вiдчути, не видавши себе. А навiть якби зумiв iх так виявити, що б це менi дало такого, чого я не знав досi? Краще зосередитися на захистi вiд них. Я заборонив собi думати про те, що конкретно збирався зробити, щоб вони не пiймали навiть слiду моiх думок. Коли нарештi небо за вiкнами цiлковито почорнiло i вкрилося зорями, я вибрався зi своеi схованки i вийшов до коридору.

Нiч повнилася музикою. Регал i його гостi святкували. Якусь мить я прислухався до тихих звукiв знайомоi пiснi про двох сестер, одна з яких утопила другу. Найчуднiшим у цiй пiснi, як на мене, була не арфа, що грала сама собою, а менестрель, який знайшов тiло мертвоi жiнки i не надумав нiчого кращого, нiж зробити арфу з ii грудини. Тодi я викинув це з голови й зосередився на справi.

Я був у простому коридорi з кам’яною долiвкою i дерев’яними панелями, освiтленому смолоскипами, розвiшаними доволi далеко один вiд одного. Територiя слуг. Я вирiшив, що це мiсце не досить добре для Регала i його друзiв. Та все-таки це не гарантувало менi безпеки. Слiд знайти сходи для слуг i пiднятися нагору. Я крався коридором. Переходив вiд дверей до дверей, зупинявся, прислуховуючись, що там за ними. Двiчi чув людей усерединi, за одними перемовлялися жiнки, за iншими стукотiв ткацький верстат. На мить я заглянув за тихi незачиненi дверi. Це переважно були майстернi, в кiлькох займалися ткацтвом i шиттям. У однiй iз них на столi лежав розкроений костюм з розкiшноi блакитноi тканини, готовий до шиття. Регал, вочевидь, i досi мав слабкiсть до гарного вбрання.

Я дiйшов до кiнця коридору й глянув, що там далi. Черговий коридор, куди гарнiший i ширший. Тинькована стеля покрита узорами у формi листя папоротi. Я знову прокрався коридором, прислухаючись до того, що дiеться за дверима, i обережно зазираючи у деякi з них. «Наближаюся», – сказав собi. Знайшов бiблiотеку, в якiй було бiльше пергаментних книжок i сувоiв, нiж я будь-коли досi бачив. Зупинився в кiмнатi, де птахи з яскравим пiр’ям дрiмали на своiх сiдалах в екстравагантних клiтках. У плитах бiлого мармуру влаштовано маленькi озерця зi стрiмкими рибками й водяними лiлеями. Довкола гральних столiв розставлено ослiнчики та м’якi крiсла. Столики з вишневого дерева, а на них кадильницi димку. Я нiколи навiть не уявляв такоi кiмнати.

Нарештi я дiстався потрiбного коридору, на стiнах якого висiли портрети в рамках, а пiдлога була з блискучого чорного сланцю. Помiтивши стражника, я вiдступив назад, сховався у нiшi й тихо там стояв, аж доки вiн не пройшов повз мене знудьгованим маршем. Тодi так само тихо вислизнув назовнi й проминув усiх цих кiнних шляхтичiв i манiрно усмiхнутих дам у iхнiх розкiшних рамах.

Я приблукався до передпокою. Гобелени на стiнах, столики, заставленi статуетками i квiтами у вазах. Навiть кiльця для свiтильникiв були тут багатше оздобленими. Обабiч камiна з дуже вигадливою камiнною полицею – малi портрети в позолочених рамах. Крiсла, розставленi близько одне до одного, для iнтимноi розмови. Музика тут була голоснiшою, я чув смiх i голоси. Попри пiзнiй час, веселощi тривали. З протилежного боку передпокою було двое високих рiзьблених дверей. Вони вели до загальноi зали, де Регал i його нобiлi танцювали та смiялися. Я знову сховався за рiг, побачивши двох служникiв у лiвреях, що вийшли з далеких дверей лiворуч вiд мене. Несли тацi з набором рiзних кадильниць. Я здогадався, що це на змiну тим, котрi вже вигорiли. Стояв, як закам’янiлий, прислухаючись до iхнiх крокiв i розмов. Вони вiдчинили високi дверi, музика арф погучнiшала, дурманно запахло димком. Коли дверi зачинилися, те й те втихло i розвiялося. Я вiдважився виглянути знову. Передi мною все було чисто, але за мною…

– Що ти тут робиш?

Серце провалилося менi в п’яти, але я змусив свое обличчя простакувато посмiхнутися i повернувся до стражника, який увiйшов до кiмнати з дверей позаду мене.

– Сер, я заблукав у цьому величезному лабiринтi, – сказав я, вдаючи дурника.

– Справдi? Це не пояснюе, чого ти носиш меч у королiвському палацi. Вiдомо, що зброя тут заборонена всiм, крiм королiвськоi сторожi. Я бачив, як ти тут скрадався. Думав, що пiд час свята можеш собi понишпорити й напхати кишенi знайденим, злодiю?

Я стояв, закам’янiвши вiд жаху, не зводячи очей з чоловiка, що наближався до мене. Вiн, я певен, з виразу мого обличчя вирiшив, що правильно вгадав мою мету. Навряд чи Верде так посмiхався б, якби зрозумiв, що пiдступае до чоловiка, якого допомiг забити до смертi в пiдземеллях. Рука Верде легко лягла на рукiв’я його клинка, вiн упевнено всмiхнувся. Був гарним, дуже високим i бiлявим, як багато мешканцiв Ферроу. Мав на собi вiдзнаку – золотий дуб Добростанiв Ферроу, через який переплигував олень Провiсникiв. Тож Регал змiнив не тiльки iм’я, а й емблему своiх вiйськ. Я хотiв би тiльки, щоб вiн i оленя прибрав.

Якась моя частка помiтила це все, тим часом iнша частка пережила заново той давнiй кошмар: як чоловiк тяг мене за сорочку, ставлячи на ноги, аби потiм ударити i знову звалити на пiдлогу. Це був не Болт, який зламав менi носа. Нi, Верде був його наступником, немилосердно бив мене вже пiсля того, як Болт настiльки мене покалiчив, що я не мав сили втриматися на ногах. Височiв надi мною, а я кулився й вiдступав, намагаючись вiдповзти вiд нього по холоднiй кам’янiй пiдлозi, вже забризканiй моею кров’ю. Я чув лайливi слова, якi вiн промовляв, регочучи, щоразу, коли мусив пiднiмати мене з долiвки, щоб ударити ще раз.

– На цицьки Еди, – пробурмотiв я сам собi, i з цими словами страх у менi помер.

– Анумо глянемо, що в тебе у капшуцi, – з натиском промовив вiн i пiдступив ближче.

Я нiяк не мiг показати йому отрут, якi мав при собi. Це годi було пояснити. Найумiлiша брехня не дала б менi змоги втекти вiд цього чоловiка. Я маю його вбити.

Зненацька все стало дуже простим.

Ми були дуже близько до загальноi зали. Я не хотiв, щоб звук когось стривожив чи змусив схопитися. Тож повiльно вiдступав вiд нього, задкуючи, крок за кроком, широкою дугою, аж доки не дiстався коридору, з якого зайшов до цiеi кiмнати. Портрети дивилися на те, як я невпевнено вiдступаю вiд високого стражника.

– Стiй на мiсцi! – наказав вiн, але я дико затрусив головою, сподiваючись, що доволi переконливо зображаю жах. – Кажу, стiй на мiсцi, ти мале нiкчемне злодiйча!

Я швидко зиркнув через плече, тодi знову на нього, так наче у вiдчаi намагаюся зiбратися з вiдвагою, обернутися i дати драла. За третiм разом вiн кинувся до мене.

На це я й розраховував.

Я ступив крок убiк, а тодi з дикою силою вдарив лiктем йому по кiпчику. До цього штовхана додався його власний розгiн, тож вiн упав на колiна. Я чув, як вони твердо гупнули об кам’яну пiдлогу. Вiн безсловесно заревiв вiд гнiву та болю. Я бачив, яку скажену лють викликало в нього те, що нiкчемний злодiй посмiв його вдарити. Рiзко його втихомирив, копняком пiд бороду стуливши йому рота. Добре, що мав на собi чоботи. Перш нiж вiн устиг видати черговий звук, я витяг ножа i провiв йому по горлянцi. Вiн вражено забулькав i пiдняв обидвi руки, марно намагаючись стримати цей теплий фонтан кровi. Я став над ним, дивлячись йому в очi.

– Фiтц Чiвелрi, – тихо сказав я йому. – Фiтц Чiвелрi.

Його очi розширилися вiд раптового розумiння i жаху, а потiм цей вираз зник разом з його життям. Зненацька вiн став тишею i порожнечею, мертвою, як камiнь. Для мого Вiт-чуття зник.

Як швидко це сталося. Помста. Я стояв i дивився на нього, чекаючи, коли вiдчую трiумф, полегшення чи задоволення. Натомiсть не вiдчував нiчого. Здавалося, що з мене, як i з нього, витекло все життя. Вiн не був навiть м’ясом, яке я мiг з’iсти. Я запiзнiло мiркував, чи е десь жiнка, що кохала цього гарного чоловiка, бiлявi дiти, яким його платня давала хлiб. Такi думки недобрi для вбивцi. Вони не надокучали менi, коли я виконував королiвську справедливiсть для короля Шрюда. Я викинув iх з голови.

Верде наробив на пiдлозi величезну калюжу кровi. Я швидко його втихомирив, але не хотiв залишати по собi такого розгардiяшу. Вiн був великим чоловiком, мав у собi багато кровi. Мiй мозок кипiв, коли я мiркував, чи варто витратити трохи часу i сховати тiло, чи погодитися з тим, що колеги-стражники швидко помiтять його вiдсутнiсть, i скористатися замiшанням, яке викличе iхне вiдкриття.

Врештi я зняв свою блузу й вимакав нею стiльки кровi, скiльки зумiв. Тодi кинув ту блузу на груди вбитого й витер руки об його сорочку. Ухопив мертвого за плечi й потяг коридором з портретами, напружено – аж до тремтiння – стежачи, чи не наближаеться хтось. Моi чоботи ковзали на полiрованiй пiдлозi, а звук власного дихання лунав менi у вухах, наче рев. Хай як я старався стерти кров, на пiдлозi зостався блискучий червоний слiд. Бiля дверей до кiмнати з птахами та рибками я зупинився i прислухався, перш нiж увiйти. Зачаiв дихання, намагався не зважати на калатання серця, що вiддавало у вуха. Але в кiмнатi не було людей. Я вiдчинив дверi i втягнув Верде досередини. Тодi пiдхопив його i вкинув до одного з рибних озерець. Рибки почали гарячково метатися, а його кров текла й вирувала у чистiй водi. Я поспiхом змив кров з рук i грудей в iншому озерцi, а тодi вийшов через протилежнi дверi. Коли почнуться пошуки, потраплять сюди по кривавому слiду. Я сподiвався, що iм знадобиться певний час на роздуми, чого вбивця затяг свою жертву сюди i вкинув до озерця.

Я опинився у незнайомiй кiмнатi. Швидко зиркнув на склепiнчасту стелю та обкладенi панелями стiни. По той бiк кiмнати на пiдвищеннi стояло величне крiсло. Отже, ще якась аудiенцiйна зала. Я озирнувся довкола, щоб зорiентуватися, тодi завмер на мiсцi. Прикрашенi рiзьбленням дверi праворуч вiд мене зненацька розчахнулися. Я почув смiх, питальне бурмотiння, хихотiння у вiдповiдь. Не було часу сховатися, не було жодноi криiвки. Я притулився до гобелена, що висiв на стiнi, i не ворушився. Увiйшла, заливаючись смiхом, група людей. У цьому смiховi була нотка якоiсь безтямностi, i з того я зрозумiв, що вони або п’янi, або одурманенi димком. Вони проминули мене. Це було двое чоловiкiв, якi змагалися за увагу жiнки, що манiрно хихотiла й посмiювалася за прикрашеним китицями вiялом. Одяг усiх трьох був забарвлений у рiзнi вiдтiнки червоного, один iз чоловiкiв мав срiбнi прикраси-брязкальця не лише на мереживних манжетах, а й на широких рукавах аж до лiктiв. Другий чоловiк нiс маленьку кадильницю з димком на орнаментованому стержнi, майже як скiпетр. Вiн iшов попереду i погойдував тiею кадильницею сюди-туди, так що компанiю постiйно обвiвали солодкавi випари. Сумнiваюся, чи вони помiтили б мене, навiть якби я зненацька вискочив перед ними i пройшовся колесом. Здаеться, Регал успадкував вiд матерi пристрасть до дурману i перетворив ii на придворну моду. Я стояв непорушно, доки вони не проминули мене. Ввiйшли до кiмнати з рибками й птахами. Я мiркував, чи помiтять вони Верде в озерцi. Сумнiвався в цьому.

Я пiдкрався до дверей, з яких увiйшли придворнi, i тихцем прослизнув крiзь них. Зненацька опинився у великому вестибюлi. Пiдлога тут була викладена мармуром, я мимоволi задумався, скiльки коштувала доставка такого каменю до Трейдфорда. Стеля була високою, покритою бiлим гiпсом, у якому витиснено узори з величезних квiтiв i листя. Були там аркоподiбнi вiкна з вiтражами, зараз по-нiчному темнi, та мiж ними висiли гобелени, що сяяли такими багатими кольорами, наче самi були вiкнами в iнший свiт i час. Усе було освiтлене орнаментованими канделябрами на позолочених ланцюгах, з блискучими кристалами на пiдвiсках. У них палали сотнi свiчок. Довкола кiмнати на п’едесталах, розмiщених з рiвномiрним iнтервалом, стояли статуi. Судячи з iхнього вигляду, вони переважно зображали Добростанiв, предкiв Регала з материнського боку. Попри небезпеку, яка менi загрожувала, я на мить захопився величчю цiеi кiмнати. Тодi пiдвiв очi й побачив широкi сходи, що здiймалися вгору. Це були головнi сходи, а не чорний прохiд для слуг, якого я шукав. Десятеро чоловiкiв легко могли б на них помiститися, йдучи плiч-о-плiч. Дерево балюстрад було темним, зi спiралями сучкiв, але, старанно вiдполiроване, сяяло глибоким блиском. Товстий килим блакитним каскадом спливав серединою сходiв.

Зала була порожньою, так само, як i сходи. Я не дав собi часу вагатися, прослизнув крiзь кiмнату, тодi вгору сходами. Був уже на пiвдорозi, коли почув крик. Вочевидь, знайшли Верде. Я саме здолав перший сходовий пролiт i тут почув голоси та тупотiння людей, що наближалися справа. Втiк лiворуч. Пiдiйшов до дверей, припав до них вухом, нiчого не почув i прослизнув усередину. Це все забрало менше часу, нiж розповiдь про нього. Серце менi калатало, я стояв у темрявi, дякуючи Едi, Елю та iншим богам, якi тiльки могли iснувати, за те, що дверi не були замкненi.

Стояв у темрявi, притиснувши вухо до товстих дверей i намагаючись почути щось iнше, крiм биття власного серця. Я чув крики внизу, чув тупотiння чобiт – це якiсь люди збiгали сходами. Минула хвилина чи двi, потiм я почув владний голос, що вiддавав накази. Я прослизнув до мiсця, де дверi, вiдчиняючись, бодай ненадовго сховали б мене, i чекав iз тремтливими руками, зачаiвши подих. Зненацька мене з головою накрив страх, наче раптова темрява, загрожуючи розчавити. Я почув, як пiдлога пiдi мною погойдуеться, i швидко присiв навпочiпки, щоб не зомлiти. Свiт довкола мене вирував. Я скоцюрбився, мiцно обiйняв себе руками й заплющив очi, наче так мiг краще сховатися. Мене накрила друга хвиля страху. Я цiлковито опустився на пiдлогу, перевернувся на бiк, ледь не заскавчав. Скрутився клубком, менi на груди тиснув страшний бiль. Я от-от помру. Помру й нiкого з них бiльше не побачу: нi Моллi, нi Баррiча, нi мого короля. Слiд було менi рушати до Верiтi. Тепер я це знав. Слiд було рушати до Верiтi. Я хотiв закричати, заплакати, бо раптово впевнився, що нiколи не порятуюся, що мене знайдуть i катуватимуть. Знайдуть i вб’ють, дуже-дуже повiльно. Тодi мене охопив майже нездоланний потяг схопитися i вибiгти з кiмнати, здiйняти меч проти стражникiв, змусивши iх швидко зi мною покiнчити.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66746083&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.