Нiчний потяг Мартiн Емiс Я – детектив Майк Хулiген. І я хотiла б розповiсти вам про найважчу з усiх своiх справ. Усе почалося з дзвiнка колеги, який повiдомив, що виявлено тiло Дженнiфер, доньки полковника полiцii. Я знала ii змалку – а тепер чула про ii самогубство. Так, щаслива, успiшна, заможна, красива дiвчина пустила собi кулю в рот. Жахливо, подумаете ви? Нi. Жахливо те, чому вона це зробила… Обережно! Ненормативна лексика! Мартин Эмис Нiчний потяг Martin Amis Night Train © Martin Amis, 1997 © Unsplash.com / Luca Carr`a, Nic Y-C, Guilherme Stecanella, обкладинка, 2021 © Depositphotos.com / steveheap, doodko, обкладинка, 2021 © Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2021 © Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2021 * * * Солу i Дженiс Частина 1. Вiддача Я – полiцiя. Незвична заява, чи то мовна конструкцiя. Але в нас так говорять. Спiлкуючись мiж собою, ми нiколи не кажемо: «Я – полiсмен» чи «Я – офiцер полiцii». Ми кажемо просто: «Я – полiцiя». Я полiцiя. Я – полiцiя, звiть мене детектив Майк Хулiген. І ще я жiнка. Я хотiла б розповiсти вам про найважчу з усiх своiх справ. Найважчу – ну, особисто для мене. Коли служиш у полiцii, то таке поняття, як найважче, – штука дуже розтяжна. Як знати, де оте найважче починаеться й закiнчуеться? Його межi розширюються щодня. «Найважче? – питаемося ми. – Та що ви, нема такого й не було нiколи». І все ж для детектива Майк Хулiген то була найважча справа. У штатi центрального полiцiйного управлiння служать три тисячi людей, розкиданих по вiддiлах, пiдвiддiлах, пiдроздiлах i службах, якi весь час мiняють своi вивiски: Органiзована злочиннiсть, Важкi злочини, Злочини проти особистостi, Сексуальнi злочини, Автокрадiжки, Фiнансовi махiнацii, Аналiтичний вiддiл, Наркотики, Кiднепiнг, Квартирнi крадiжки, Порушення громадського порядку, а ще – Розслiдування вбивств. На одних скляних дверях написано: Злочини проти моральностi. А дверей iз табличкою Грiхи ви не знайдете. Мiсто – це злочин. А ми – захист. Отакi пироги. Трохи про себе. У вiсiмнадцять рокiв я вступила до коледжу Пiтера Брауна на кримiнальну юстицiю. Однак мене тягло на вулицi, туди, де кипiло життя. Не могла дочекатися. Я пройшла тести на придатнiсть до служби в армii, у Прикордонному патрулi та навiть у системi виправних установ. І все склала. Пройшла також тестування на придатнiсть до служби в полiцii. А тодi покинула коледж, i мене зачислили до академii. Я починала в Пiвденному окрузi. Патрульна служба, сорок четверта дiльниця. Пiшки ми обходили територiю, реагували на виклики. Потiм – п’ять рокiв у загонi протидii насильству над старими людьми. Оперативна робота – засiдки, пастки – стала менi квитком у слiдчi. Згодом я пройшла ще одне тестування i, отримавши жетон, перейшла до центрального полiцiйного управлiння. Тепер працюю у вiддiлi конфiскацiй, але до того вiсiм рокiв тягнула лямку в убивчому вiддiлi. Розслiдувала вбивства. Була убивчою полiцiею. Кiлька слiв про мою зовнiшнiсть. Статуру я успадкувала вiд матусi. У нашi днi ii з першого погляду вiднесли би до ярих фемiнiсток, таких, що все полiтизують. Їй пасувала б роль чоловiчого антагонiста десь у пост’ядерному бойовику з тачками й перегонами. І ще в мене голос такий, як у неi: я палю тридцять рокiв, i вiн погрубiшав, став хрипким. Риси обличчя я успадкувала вiд батька. Згладженi, геть невиразнi, як у селянки – нiчого мiського. Волосся висвiтлене. Я народилася й виросла в цьому мiстi, у районi Мун-Парк. Але коли менi було десять, усе загуло в тартари i я перейшла пiд опiку держави. Де моi батьки, не знаю. Зросту маю сто сiмдесят п’ять сантиметрiв i важу вiсiмдесят один кiлограм. Хтось каже, що за рiвнем небезпеки (та брудних грошей, якi там крутяться) вiддiл наркотикiв не мае собi рiвних, i всi погодяться, що вiддiл кiднепiнгу – то не робота, а суцiльний вiдпочинок (якщо вбивство в Америцi – здебiльшого чорний на чорного, то кiднепiнг – зазвичай банда на банду); у когось непогано виходить розплутувати сексуальнi злочини, а хтось зробив собi кар’еру на боротьбi з порушеннями моральностi; аналiтики – вони й в Африцi аналiтики (витягують iз тiнi сущих монстрiв злочинного свiту); однак усi мовчки погодяться з тим, що найкрутiшi – вбивчий вiддiл. Ось де справжнi аси. У нашому пересiчному американському мiстечку – трохи знаному «Вавилонською вежею», що будують японцi, та гаванями й причалами для яхт, унiверситетом i нацiленими в майбутне корпорацiями (айтiшники та фармацевти, лiтакобудiвники й дослiдники космосу), високим рiвнем безробiття й тотальним ухилянням од усiх податкiв, – спецам iз убивчого вiддiлу за рiк доводиться розслiдувати близько дюжини вбивств. Часом ти старший слiдчий, часом – його помiчник. У мене за плечима – сотня таких розслiдувань. Вiдсоток розкриття – трохи вищий за середнiй. Я добре орiентувалася на мiсцi злочину, мене не раз називали «фантастичною допитувачкою». І паперам я давала раду краще за iнших. Коли я перейшла з Пiвденного округу в центральне управлiння, всi чекали, що моi рапорти будуть по-провiнцiйному недбалими. Та я вiд самого початку показала клас, i всi моi рапорти були такi, що пальчики оближеш (словом, центральному апарату за них не було соромно). Та я не зупинялась на досягнутому, i мушу похвалитися, що з того щось вийшло. А якось я провела дуже-дуже клопiтку роботу, порiвнюючи рiзнi протоколи одного нашумiлого вбивства в сiмдесят третьому кварталi. Два рiзнi протоколи одного й того самого допиту свiдка та пiдозрюваного. «Як порiвняти з тим, що приносите менi ви, хлопцi, – заявив сержант Генрiк Овермарс, розмахуючи моiм рапортом перед усiм вiддiлком, – це, вашу матiнку, вершина красномовства. Цицерон, сука, проти Робесп’ера!» Я завжди працювала з повною вiддачею, та потiм, видно, досягла межi своiх можливостей i довелось скидати оберти. Мабуть, далися взнаки вiдголоски тисячi фатальних випадкiв, бiльшiсть яких виявились або самовбивствами, або наслiдками нещасливих збiгiв чи банального нехлюйства. Я бачила i стрибунiв iз хмарочосiв, i тих, хто здуру влiз пiд самоскид, i тих, що стекли кров’ю, i тих, що спливали, роздутi до краю, i тих, що пiдiрвалися, навмисне чи з необережностi. Бачила забитих до смертi однорiчних немовлят. Згвалтованих i вбитих бабусь за дев’яносто. Траплялися й мерцi, що складалися не так iз гнилi, як iз хробакiв. І з усiх мерцiв, яких менi доводилося бачити, найглибше врiзалось у пам’ять мертве тiло Дженнiфер Роквелл. Я це розповiдаю не для красного слiвця. Оскiльки я пряма учасниця всiх тих подiй, про якi пiде мова, то, думаю, вам не завадить знати, хто така Майк Хулiген. Станом на сьогоднi – друге квiтня – я вважаю цю справу розкритою. І закритою. Кiнець. Фiнiш. Однак коли розв’язано одну проблему, то постають новi. Я взялася розплутувати тугий вузол, i тепер iз нього на всi боки стирчать нитки. Увечерi я зустрiчаюся з Полi Ноу. Поставлю йому два запитання. Отримаю двi вiдповiдi. Та й усе. Важчоi справи в мене не було. Спитаете, чи я не перебiльшую? Та нi, чиста правда. Як на духу. Така це справа. Така справа. Полi Ноу ми прозвали нашим штатним рiзником. Ну, патологоанатом вiн. Розтинае жмурикiв, щоб з’ясувати, хто вiд чого врiзав дуба. Заранi перепрошую за те, що буду грубуватою, цинiчною i не завжди полiткоректною. У полiцii – самi расисти. Така вже в нас робота. Полiцiя Нью-Йорка ненавидить пуерторiканцiв, полiцiя Маямi – кубинцiв, полiцiя Г’юстона – мексиканцiв, полiцiя Сан-Дiего – корiнних американцiв, полiцiя Портленда – ескiмосiв. А ми тут недолюблюемо всiх, хто не мае iрландськоi кровi. Чи не належить до полiцii. Потрапити до нас може будь-хто – еврей, чорний, азiат чи жiнка, – i коли ти опиняешся в полiцii, то стаеш членом однойменноi раси, якiй належить ненавидiти представникiв усiх iнших рас. Чотири тижнi я зводила в едине цiле записки та стенограми. Тож прошу вибачення i за часовi розбiжностi (яких важко уникнути, коли пишеш про недавно померлих), i за неформальне передавання дiалогiв. Ще, мабуть, варто перепросити за те, чим воно зрештою все вилiзло. Тож перепрошую. Двiчi. Для мене все почалося в нiч на четверте березня, тодi стало розкручуватися зо дня в день, i зараз я про це вам розповiм. 4 березня Того вечора я була вдома сама. Мiй хлопець Тоб чкурнув за мiсто на якесь комп’ютерне збiговисько. Вечеря так i залишилася нечiпана: я вмостилася на диванi, поставила бiля себе попiльничку й вiдкрила бiографiчну повiсть, яку ми обговорювали в дискусiйному клубi. Була 20:15. Чому так точно пам’ятаю час? Я саме закуняла над книжкою, а за вiкном прогуркотiв нiчний потяг – у недiлю вiн завжди випереджае графiк. Нiчний потяг, од якого пiдлога пiд ногами ходить ходором. І завдяки якому я плачу за житло помiтно менше, нiж могла б. Задзвонив телефон. То був Джоннi Мак, детектив, знаний також як сержант Джон Макатич. Мiй колега з убивчого, що дослужився до начальника вiддiлу. Чудовий хлопець, пречудовий детектив. – Майк? – каже вiн. – Маю до тебе серйозне прохання. – Окей, – вiдповiдаю я, – що сталося? – Складне прохання, Майк. Треба доставити сповiщення. Сповiщення – це с. п. с., сповiщення про смерть. Іншими словами, Майк хоче, щоб я замiсть нього повiдомила про смерть людини ii рiдним. Щоб сказала, що померла близька iм людина: це було зрозумiло з його голосу. Померла раптово. І не своею смертю. Я замислилася. Могла просто сказати: «Бiльше я цим не займаюся» (хоч у вiддiлi конфiскацiй рiдко обходиться без трупiв). І тодi ми затiяли б суперечку в дусi дешевих мильних опер. Вiн казав би: «Допоможи менi, благаю, Майк». А я йому така: «І думати забудь. Нi-нi! Розкатав губу!..» І так ми сперечалися б до сказу, i врештi я здалася б. Тому навiщо вiдмовлятися, якщо однаково погодишся? Справа не мусить буксувати. Тому я просто повторила: – То що сталося? – Дочка полковника Тома вчинила самогубство. Сьогоднi. – Дженнiфер? – А далi вирвалось: – Та йди! – Не маю бiльше чим займатись, Майк. Казав же тобi, це непросте прохання. – Як? – Двадцять другий калiбр, у рот. Я мовчала. – Майк, прошу, сповiсти полковника Тома. І Мiрiам. Але скоро. Я запалила нову сигарету. Пити бiльше не п’ю, але смалю, як паротяг. Тодi сказала: – Я знала Дженнiфер Роквелл, вiдколи iй було вiсiм. – От бачиш, Майк. Хто, як не ти? – Добро. Але спочатку вiдвезеш мене на мiсце. У ваннiй я навела марафет на пицi. Але без фанатизму. Нiби пройшлася ганчiркою по барнiй стiйцi. Злiсно зцiпивши зуби. Була нiчого така, принаймнi так менi здаеться, а зараз – немолода фарбована блондинка, яких у глибинцi хоч греблю гати. На автоматi прихопила нотатник, лiхтарик, гумовi рукавички – i свiй тридцять восьмий калiбр. На полiцiйнiй службi швидко починаеш розумiти, що це за самогубство, коли все «ясно». Заходиш у кiмнату, бачиш тiло, роззираешся й кажеш: «Ясно». Та це нiяк не «ясно». Я познайомилася з Дженнiфер Роквелл, коли iй тiльки виповнилося вiсiм. Вона була моя улюблениця. Та що моя – вона подобалася всiм! І я не могла не помiтити, що iй ставало некомфортно вiд ii досконалостi. Розумна, вродлива. Так, я саме про це: за таку мудрiсть не шкода й вмерти; краса, що б’е без промаху. І вона була нiц не пихата, ну хiба зовсiм трохи, бо не можна бути такою розумною-вродливою i зовсiм iз того не пишатися. Вона мала все – так, геть усе й навiть бiльше. Їi батько – коп. Обидва старшi брати, набагато старшi, теж копи, служать у Чикаго, на шостiй дiльницi. Дженнiфер не пiшла в полiцiю. Вона стала астрофiзикинею i працювала тут, на горi Маунт-Лi. Чоловiки? Коли вона навчалася в Калiфорнiйському державному, тi табунцями бiгали за нею, але Дженнiфер нiкому з них не вiддавала переваги. Та останнiм часом (скiльки вже рокiв – вiсiм, сiм? О боже, я й не знаю!), схоже, був у ii життi такий собi мислитель-мрiйник. Його звали Трейдер. Професор Трейдер Фолкнер. Це точно не було «ага, ну так» самогубство. Це було «нi, не може бути» самогубство. Ми з Джоннi Маком у машинi без розпiзнавальних знакiв зупинилися на Вiтмен-авеню – обсадженiй деревами широкiй вулицi з особняками й дуплексами. Кампус тулився на самому краечку двадцять сьомого кварталу. Я вийшла з машини. Тiснi штани, низькi пiдбори… Там уже були патрульнi, кримiналiсти, медексперти. Тонi Сiлвера й Олтан О’Бой були в будинку. І ще кiлька сусiдiв. На них ти дивишся, як на порожне мiсце. Вуличнi лiхтарi чiтко окреслювали постатi у формi. Ага, значить, оголосили загальну тривогу. Щось схоже було в Пiвденному, коли надходив радiосигнал, що «завалили полiсмена». Інодi «завалили» означало «все, кiнець»: не розiйшовся з iншою машиною на перехрестi пiд час переслiдування, поткнувся не в той склад не в той час i залишився там iз дiркою у тiлi, забрiв кудись, де наркоманiв аж кишить, i спiймав собi кулю. Коли хтось iз клiентiв убивчого вiддiлу обертаеться проти вбивчого вiддiлу, правила гри мiняються. Це расизм. Це атака на кожного з нас. Жетон розчистив менi шлях крiзь натовп полiцii бiля входу. Потрiбно буде допитати домовласницю, яка могла бачити Дженнiфер однiею з останнiх чи навiть виявитися свiдком. Менi у спину свiтив вiдбитим сонцем гладкий мiсяць. А втiм, навiть в Італii полiцiя не розводить сантиментiв через повню. Всi знають, що в такi ночi злочиннiсть зростае на двадцять п’ять або й усi тридцять п’ять вiдсоткiв. А вiзьми повний мiсяць у п’ятницю – i ось тобi двогодиннi черги в кабiнетах невiдкладноi допомоги та повний аншлаг у травмпунктах. При входi до квартири Дженнiфер мене зустрiв Сiлвера. Сiлвера. Ще коли ми працювали разом, нам не раз доводилось бувати в таких мiсцях. Та цього разу все було iнакше. – Боже мiй, Майк. – Де вона? – У спальнi. – Ти вже закiнчив? Чекай, нiчого не кажи. Я зайду. Шлях до спальнi пролягав через вiтальню. Я знала, куди йти. Бо й ранiше сюди заiжджала, разiв iз десять за останнi рокiв п’ять: то привозила щось для полковника Тома, то пiдвозила Дженнiфер на бейсбол, чи на пляжну вечiрку, чи на роботу. Раз або два вона була з Трейдером. І хоч нашi стосунки здебiльшого були пов’язанi з роботою, ми теревенили в машинi, як подружки. Коли я перетнула вiтальню i вже збиралася зайти до спальнi, менi раптом згадалася вечiрка дворiчноi давностi – вечiрка, яку влаштував Овермарс iз нагоди службового пiдвищення. Я тодi вiдчула на собi погляд Дженнiфер: вона всмiхалася, тримаючи в руцi келих вина, iз якого пригублювала цiлий вечiр. (Усi, крiм мене, звiсно, напилися в зюзьку.) Я тодi ще подумала: i дав же Бог комусь талант бути щасливою! Їi переповнювала вдячнiсть. Менi цистерну вiскi треба осушити, щоб я так свiтилася, а вона наче сяяла зсередини всього вiд неповного келишка бiлого. Я зайшла до спальнi й зачинила за собою дверi. Ось як це робиться. Повiльно обходиш кiмнату. Спершу по краю. Тiло – наостанок. Точнiше, те мiсце, де воно мало бути. Інтуiцiя повела мене до лiжка, та Дженнiфер тiеi митi сидiла на стiльцi. У кутку, правiше. Далi: запнутi наполовину штори (щоб мiсяць не свiтив), упорядкований туалетний столик, зiм’ятi простирадла, ледь вiдчутний запах пристрастi. В ногах у неi – стара наволочка з чорними плямами й сплющена бляшана банка. Я вже казала, що менi не звикати до вигляду мерцiв. Але мене кинуло в жар, коли я побачила Дженнiфер Роквелл, ii пещену голизну, ii очi, дотепер вологi, i вираз якогось дитячого здивування в них. Не сильне, легке здивування, нiби вона знайшла щось, що давно згубила i вже не сподiвалася знайти. І не зовсiм оголена. Вона зробила це в рушнику, намотаному тюрбаном на голову, як роблять, сушачи помите волосся. Але тепер, звичайно, цей рушник був весь промоклий i кривавий i здавався нестерпно важким для будь-кого iз живих жiнок. Нi, я не торкалася ii. Щось черкнула в нотатнику, а потiм iз професiйною стараннiстю, паличками, схематично, зобразила положення тiла – нiби я знову працювала в убивчому вiддiлi. Револьвер двадцять другого калiбру лежав на пiдлозi рукояттю догори, обпершись на нiжку стiльця. Перш нiж вийти з кiмнати, я, надягнувши рукавичку, на мить вимкнула свiтло – i в мiсячному сяйвi волого заблищали мертвi очi. Огляд мiсця подii нагадуе газетну задачку на уважнiсть. Знайдiть вiдмiнностi. Щось тут було не так. Тiло Дженнiфер прекрасне – такому тiлу можна тiльки заздрити, – але щось iз ним було не так. Воно було мертве. Зайшов Сiлвера – пiдiбрати зброю. За ним прийдуть кримiналiсти – зняти вiдбитки пальцiв, провести потрiбнi замiри, усе зафiксувати. А потiм прийдуть медексперти, запакують тiло в мiшок. І засвiдчать смерть. Суд присяжних досi не визначився щодо питання жiнок у полiцii. Чи може жiнка тут працювати? Як довго? З iншого боку, може, вони мають рацiю. Мабуть, я тiльки одна з багатьох, хто так вляпався. Скажiмо, нью-йоркська полiцiя на п’ятнадцять вiдсоткiв складаеться з жiнок. І по всiй краiнi жiнки-детективи показують блискучi результати, роблять висококласну роботу. Але я думаю, що це напевне якiсь дуже, дуже винятковi дами. Ще працюючи в убивчому вiддiлi, я часто казала собi: «Йди звiдси, дiвчинко. Нiхто тебе не стане зупиняти. Просто тiкай». Розслiдування вбивств – чоловiча робота. Чоловiки iх скоюють – нехай чоловiки iх розгрiбають, нехай чоловiки сушать мiзки, нехай чоловiки ведуть слiдство. Бо чоловiки люблять насильство. Жiнки, можна сказати, туди майже не лiпляться, хiба що як жертви, убитi горем родички чи свiдки. Десять-дванадцять рокiв тому, коли пiд кiнець першого термiну Рейгана пiшла гонка озброень i ядерна загроза не виходила людям iз голови, менi здавалося, що насуваеться всесвiтня бiйня i диспетчер викличе мене по рацii, щоб тривожно сповiстити про п’ять мiльярдiв загиблих. «Усi мертвi, крiм вас i мене». Люди при здоровому глуздi й добрiй пам’ятi, схилившись над столами, розробляли превентивнi плани загального знищення. І я тодi питала вголос: «А де жiнки?» А де були жiнки? І я скажу вам: вони були свiдками. Тi скуйовдженi дамочки-пацифiстки в наметах пiд базою Грiнем-Коммон, Англiя, доводили вiйськових до сказу своею присутнiстю i своiми вбивчими поглядами – але залишалися свiдками. Натурально, усi ядернi причандали, ядерна машина були прерогативою суто чоловiкiв. Убивство – справа чоловiча. Але якщо е один момент у роботi вбивчого вiддiлу, який жiнкам даеться в тисячу разiв краще, нiж чоловiкам, то це сповiщення про смерть. Жiнки добре це вмiють – м’яко подати сумну звiстку. Чоловiки пасуть тут заднiх, бо почуття в них завжди в загонi. Вони постiйно змушенi лицедiяти, коли доставляють с. п. с., отож i проголошують новину, немов священники чи глашатаi, чи то взагалi беземоцiйно, наче iм пороблено, нiби пункт за пунктом зачитуючи текст контракту чи оголошуючи рахунок у боулiнг-клубi. Потiм, коли справу вже наполовину зроблено, до них щось починае доходити i iм стае зле. Я навiч бачила, як вибухали реготом патрульнi, приносячи якомусь неборацi звiстку про задавлену вантажiвкою дружину. В такi хвилини чоловiки зазвичай усвiдомлюють увесь абсурд ситуацii, тому й стаеться всяке. Тож я би сказала, що жiнка одразу вiдчувае весь трагiзм, i пiсля цього оповiщення для неi – рiч важка, але не сказати, що неприродна. Часом, звiсно, адресати вибухають реготом, – мабуть, таким нестерпним виявляеться горе. Ти просто втягуешся в рутину з назвою «мiй сумний обов’язок», i вони будять сусiдiв о третiй годинi ночi, щоб улаштувати поминки. Ну, сьогоднi такого не буде. Будинок Роквеллiв розташований у пiвнiчно-захiдному передмiстi при дорозi на Блекторн. Двадцять хвилин iзди. Я залишила Джоннi Макатича в машинi та пiшла до заднiх дверей дому, як робила звичайно, заiжджаючи до полковника. Обiйшла дiм, зупинилася. Затоптала бичок. Перевела подих. І побачила iх – крiзь вiтражне вiкно та й на кухнi – Мiрiам i полковника Тома. Вони танцювали. Танцювали твiст, повiльно, ледь згинаючи в колiнах ноги, пiд розв’язний спiв саксофона, плавно рухаючись по кiмнатi. Дзенькнули келихи. Червоне. У небi пульсував повний мiсяць, i хмари, крiзь якi вiн линув, належали радше не нам, а йому. Еге ж, романтично-незабутня нiч. Ця краса – невiддiльна частина моеi iсторii. В обрамленнi вiконних плетив нiби навмисно для мене розгорталося дiйство: сорок рокiв разом, а бажання – мов той порох у порохiвницях. У нiч, таку приемну й схожу на день. Коли приносиш страшну звiстку (як-от я тепер), це мае i фiзичнi наслiдки. Тiло твое напружене до краю. Воно вiдчувае свою значущiсть. Стае сильним, бо несе страшну правду. Можете думати про неi що завгодно, але це таки правда. Куди вже правдивiше. Я легенько постукала в скло заднiх дверей. Полковник Том обернувся на звук. Зрадiв, побачивши мене. Навiть не думав хмуритись од страху, що я iм зiпсую такий чудовий вечiр. Та щойно вiн одчинив дверi, як я вiдчула, що мiняюся на виду. І я вже знала, що вiн думае. Вiн думав, що я знову взялася за старе. Розв’язала, коротше. – Майк, Боже мiй! З тобою все гаразд? А я кажу: – Полковнику Томе. Мiрiам. Та Мiрiам тiкала з мого поля зору. Випадала з нього з прискоренням вiльного падiння, десять метрiв на секунду в квадратi. – Ви сьогоднi втратили дочку. Ви втратили свою Дженнiфер. А вiн i далi наче намагався всмiхнутися. Тiльки тепер це мала бути усмiшка благальна. Спочатку в них народився Девiд, через рiк – Єгошуа. А потiм, ще через п’ятнадцять рокiв, – Дженнiфер. – Так, Дженнiфер не стало, – сказала я. – Самогубство. – Що за дурницi… – Полковнику Томе, ви знаете, я вас люблю й нiколи не сказала б вам неправди. Та схоже, сер, що ваша дiвчинка вкоротила собi вiку. Вона пiшла на це. Пiшла. Вони накинули плащi, i ми поiхали в мiсто. Мiрiам залишилася в машинi з Джоннi Маком. У морзi на перетинi Беттерi й Джефф полковник Том провiв упiзнання, спираючись на дверi холодильника. Олтан О’Бой мав iхати на схiд, у кампус. Вiн вiз новину для Трейдера Фолкнера. 5 березня Сьогоднi вранцi я прокинулась – i Дженнiфер стояла в ногах мого лiжка. Вона чекала, поки я розплющу очi. Я зиркнула на неi – вона щезла. Одразу пiсля смертi привид померлого, мабуть, розпадаеться на кiлька привидiв. І, певна рiч, роботи тут багато. Бо йому слiд побувати в багатьох опочивальнях, постояти над багатьма сплячими. І декого з тих сплячих, – може, двох, може, трьох – мерцi нiколи бiльше не покинуть. 6 березня По вiвторках у мене нiчне чергування. Тому вдень я зазвичай буваю в «Ледбеттерi». Одягнена в темно-сiрий брючний костюм, сиджу в своему кабiнетi на вiсiмнадцятому поверсi над тим мiсцем, де Вiльмот впираеться в Грейндж. Я тут працюю за сумiсництвом консультанткою з безпеки, i коли мiй стаж досягне обов’язковоi позначки в двадцять п’ять рокiв, я матиму повне право йти з роботи ранiше на годину, а то й бiльше. Служу вiд 7 вересня 1974 року. Моя пенсiя вже наступае на п’яти й усе принюхуеться: чи достигла я? Подзвонили з прохiдноi, сказали, що до мене вiдвiдувач: полковник Роквелл. По правдi кажучи, я здивувалася, що вiн не вдома. Як я розумiла, хлопцi з Чикаго вже приiхали, i слухавку з телефона було знято. Роквелли хотiли докопатися до сутi. Я вiдклала схему охоронноi сигналiзацii, яку саме вивчала, пiдправила макiяж. Тодi зв’язалася телефоном iз Лiндою й попросила ii зустрiти полковника коло лiфта й провести до мене. Вiн зайшов. – Доброго дня, полковнику. Я рушила йому назустрiч, але вiн, схоже, вирiшив, що обiйдеться без моiх обiймiв, а коли я стягувала з нього плащ, його пiдборiддя мало не торкалося грудей. Не пiдiймаючи голови, вiн опустився в шкiряне крiсло. Я повернулася на мiсце за своiм столом i сказала: – Як ви там, полковнику? Дорогий… Вiн знизав плечима. Повiльно зiтхнув. Звiв очi. І я побачила те, що рiдко бачиш у людей, убитих горем. Панiку. Первiсну панiку, панiку iстоти нерозумноi, у його очах. Вона збудила в моiй уявi образ кролика, застиглого перед удавом. Мене раптом теж охопила панiка. Я подумала: «Вiн живе в кошмарному снi, i я теж. Що робити, якщо вiн завие? Завити й собi? Усi завиемо?» – Як Мiрiам? – Мовчить, – сказав полковник пiсля паузи. Я зачекала. – Не поспiшайте, полковнику, – сказала я. І подумала, що було б незле зайнятися чимось заспокiйливим i не дуже серйозним. Скажiмо, розiбрати рахунки. – Хочете – поговоримо, а хочете – помовчимо. Як скажете. Коли я служила в убивчому вiддiлi, Том Роквелл був у нас начальником вiддiлення. Це було ще до того, як вiн, образно кажучи, зайшов у швидкохiдний персональний лiфт i натиснув на кнопку з написом «Пентхаус». Упродовж десяти рокiв вiн став спочатку командиром змiни в чинi лейтенанта, пiзнiше, уже капiтаном, очолив вiддiл злочинiв проти особистостi, а вiдтак, дослужившись до полковника, став головою нашого управлiння. Зараз вiн не полiсмен, а велика шишка в полiтицi: ворочае статистикою та бюджетом, пiдтримуе зв’язки з громадськiстю. Вiн мiг стати заступником комiсара з питань операцiй. Господи, та вiн мером мiг стати. «То суцiльне змагання, хто глибше лизне, – зiзнався якось вiн менi. – Знаеш, ким я там став? Я бiльше не коп. А базiкало». І ось тепер полковник Том, базiкало, сидiв у мене в кабiнетi, принишклий, наче миша. – Майк. Там щось нечисто. Я знову витримала паузу. – Щось не те. – У мене таке саме вiдчуття, – сказала я. Дипломатична вiдповiдь, та вiн уп’явся в мене чiпким поглядом. – Ти щось знаеш, Майк? Не як подруга. Як полiцiя. – Як полiцiя? Як полiцiя я мушу сказати, полковнику Томе, що це, мабуть, таки самогубство. Але мiг бути й нещасний випадок. Там були ганчiрка i бляшанка. Як ви гадаете, могла Дженнiфер його чистити, i… Полковник аж здригнувся. І, звiсно, я все зрозумiла. Авжеж. Що можна робити в ротi револьвером 22-го калiбру? Хiба що пробувати, який вiн на смак. Щоб вiдчути смак смертi. Й ось тодi вона… – Це Трейдер, – вимовив полковник. – Точно Трейдер. Я мусила перетравити цi слова. Нехай. Припустiмо. Часом i справдi так бувае, що нiби очевидне самогубство, як глянути уважнiше, виявляеться вбивством. І ви це просiкаете за пару секунд. Уявiмо, що ви десь у Дестрi чи Оксвiллi. В суботу о десятiй вечора якийсь чорний укурок розряджае у свою милу дробовик. На нiй не залишаеться живого мiсця, а його тим часом накривае, i вiн народжуе генiальний план: обставити все так, неначе то вона себе… І вiн стирае зi зброi своi пальчики, садовить убиту на лiжко чи куди там iще. Дехто особливо вигадливий може нашкрябати передсмертну записку. Колись одна така записка прикрашала нашу дошку оголошень: «Пращавай жарстокий свiт». «Ой, Марвiсе, яка в тебе трагедiя, – спiвчуваемо ми тому Марвiсу, приiхавши пiсля його дзвiнка. – Що ж тут сталося?» А Марвiс каже: «В неi була… та, як ii… депресiя». І непомiтно ушиваеться з кiмнати. Вiн зробив свою справу… Тепер йому тут нiчого ловити. І тодi надходить наша черга. Оглядаемо труп: навколо рани – анi опiку пороховими газами, анi слiдiв пижа. Бризки кровi не на тiй подушцi, на якiй сидить кохана Марвiса. І навiть не на тiй стiнi, що бiля неi. А на зовсiм iншiй. І ви чешете такi по Марвiсову душу, а той уже на кухнi: в однiй руцi пакетик iз дозою, у другiй – розiгрiта ложка. «Убивство – раз. Героiн – два. Все ясно, Марвiсе. Швидко вдягнувся й пiшов! Із нами в управлiння. Це ти отой лайнюк, що вкоротив iй вiку. І на додачу виродок. Дiйшло?» Убивство, виряджене в шати самогубства. У сiмдесят сьомому кварталi таких вилупкiв – хоч греблю гати. А в нас – нiвроку мудрий Трейдер Фолкнер, учений, унiверситетський викладач, який веде заняття з фiлософii науки. То й що! Мудрих убивств не бувае. То все повна туфта. Воно таке все… нице. І так, то все професор наробив. Тут i думати нiчого! Хiба е щось тупiше за вбивство? Убивця виходить сухим iз води, коли йому щастить або коли вiн битий жак. Якщо жертва бiльш-менш молода й не мае серйозних проблем зi здоров’ям, а спосiб убивства жорстокий, запам’ятайте, що таке вбивство (або самогубство) можливе тiльки в телевiзорi, де роль кровi грае кетчуп. І будьте певнi: якщо самогубство насправдi вбивство, ми докопаемося до цього, тут без варiантiв. Нам, полiцii, вигiдно, щоб це було вбивство. Адже розкрите вбивство означае вiдгули, премii, подяки вiд начальства. А самогубство – дуля вам, а не премiя. «Це не я, – майнула думка. – Це не я тут сиджу. Мене тут взагалi немае». – Трейдер? – Трейдер. Вiн був там, Майк. Вiн останнiй бачив ii живою. Я не кажу, що вiн… Але це Трейдер. Вiн мав на неi вплив. Це Трейдер. – Чому? – А хто ще? Я вiдкинулась на спинку, немов вiдсунулася вiд цiеi думки. Але полковник напруженим голосом вiв далi: – Виправ мене, якщо я помиляюся. Чи знала ти когось, хто був щасливiший за Дженнiфер? Чи врiвноваженiший? Вона… вона була сонячна. – Нi, ви не помиляетесь, полковнику. Але ви не можете бачити всього. Чи нам iз вами не знати, скiльки у свiтi болю? – Якi там болi… – Голос полковника осiкся, вiн злякано гикнув. І я подумала: напевне, уявляе, як вона померла. Кiлька разiв так гикнувши, вiн проковтнув клубок у горлi. – Бiль. Чому вона була гола, Майк? Дженнiфер. Мiс Скромнiсть. Яка нiколи навiть бiкiнi не надягала. З ii фiгурою. – Вибачте, сер, хiба цю справу вже не розслiдують? Сiлвера? Так? – Я зупинив ii, Майк. Розслiдування призупинено. Бо хочу попросити тебе про одну рiч. Телебачення й усе таке iнше страшно вплинуло на злочинцiв. Воно озброiло iх стилем. І ще те саме телебачення на вiки вiчнi занапастило суд присяжних. І американських юристiв. І до нас, до полiцii, дотягнулося. Жодну iншу професiю не розцяцьковували вигадками так, як нашу. В моему арсеналi було кiлька гучних заготовок. На кшталт: «Я була проти, щойно ви зайшли у дверi. Тепер я ще iнтенсивнiше проти»[1 - Вiльна цитата з фiльму «Той, що бiжить по лезу» 1982 року. (Тут i далi прим. ред.)]. Але я розмовляла не з ким-небудь, а з полковником Томом. Тож я сказала чисту правду: – Ви врятували менi життя. Для вас я зроблю все. Чи вам того не знати? Вiн узяв свiй портфель. Дiстав iз нього папку. «Дженнiфер Роквелл. H97143». І протягнув ii менi зi словами: – Знайди менi щось, iз чим я зможу жити. Бо iз цим – то не життя. І тiльки тут вiн звiв на мене очi. Панiки в його поглядi вже не було. А те, що залишалося, я бачила вже тисячу разiв. Шкiра блякла, абсолютно позбавлена блиску. Невидющий погляд. Геть пустий. Я сидiла за столом просто напроти, але була для нього недосяжною. – Якесь воно нi в тин i не в ворота, так, полковнику? – Так, нi туди нi сюди. Але ми мусимо пiти на це. Я знову вiдкинулась на спинку i закинула вудочку: – Я досi намагаюсь оцiнити ситуацiю зусiбiч. Ось ти сидиш, не маеш чим зайнятися – в руках у тебе пiстолет. Ти його чистиш. Граешся ним. Раптом тебе переклинюе. Ну як… дитяча дурiсть. – Що я хочу сказати? От як допитлива дитина добувае знання про предмети? Таж просто тягне iх до рота. – Засовуеш цей пiстолет собi до рота. Потiм… – Майк, то не був нещасний випадок, – сказав, пiдводячись, полковник. – Я маю докази. Завтра десь о цiй порi чекай посилку. Вiн кивнув менi. Його кивок неначе обiцяв, що та посилка вправить менi мiзки. – Що це, полковнику? – Дещо для твого вiдеомагнiтофона. А я подумала: «О Боже! Я знаю, що це. Юнi коханцi в Гротi Кохання. Я вже це бачу. Юнi коханцi в саморобних маскарадних прикидах: Трейдер у костюмi Бетмена i Дженнiфер, прикута до стiни, а з одягу на нiй – лише дьоготь i пiр’я». Але полковник Том оперативно повернув мене на грiшну землю. – Це розтин, – сказав вiн. 7 березня Через те, що я така забiгана – тут вам i «Анонiмнi алкоголiки», i гольф, i диспут у дискусiйному клубi, i заняття на вечiрньому по четвергах (плюс заочнi курси, яким нема кiнця-краю), нiчнi змiни по вiвторках i суботнi посиденьки в колi колег сорок четвертого кварталу, – мiй хлопець каже, що в мене зовсiм не лишаеться на нього часу. І каже, мабуть, слушно. Однак я таки маю хлопця: це Тоб. Дуже милий парубок, i я дуже його цiную й потребую. У нього е одна цiкава особливiсть: при ньому будь-яка жiнка почуваеться Дюймовочкою. Тоб мае неосяжнi розмiри. Вiн заповнюе собою все. А коли пiзно повертаеться додому, куди до нього нiчним потягам. Усi балки в будинку стогнуть. Кохання, як на мене, рiч важка. І я для нього теж не подаруночок. А навчив мене цього Денiсс. То був гарний урок. І для мене, i для нього. Тут усе просто: любов вибивае мене з рiвноваги, а я не можу собi цього дозволити. І Тоб мене влаштовуе цiлком i повнiстю. Наскiльки я це розумiю, вiн сповiдуе такий пiдхiд: укорiнитися, вчепитися й рости, оповиваючи мене, як лiана. І це дiе. Але процес протiкае так повiльно, що я не впевнена, чи проживу аж стiльки, щоб побачити, чим вiн закiнчиться. Тоб не хлопчик-горобчик, аж нiяк. Інакше вiн не жив би пiд одним дахом iз детективом Майк Хулiген. Та коли я сказала, що в нас буде сьогоднi по ящику, вiн зiбрався й двинув до бару «У Фретника» на пару келишкiв. У нас удома завжди е що випити, i менi приемно знати, що воно в нас е, хоч розумiю, що коли його торкнуся, то менi край. Вечерю я зробила йому ранiше. І близько сьомоi, прикiнчивши свинячу вiдбивну, вiн вийшов за порiг. І тут я мушу пояснити дещо про себе й полковника Тома. Одного ранку, пiд завiсу моеi роботи в убивчому вiддiлi, я приперлася на чергування зi страшним похмiллям. По-перше, запiзнилася, по-друге, з одутлою оранжево-пiсочною пикою, а печiнка нила так, що я вiдчувала ii всiм тiлом. Полковник Том гукнув мене до себе в кабiнет i заявив: «Майк, якщо хочеш себе доконати – справа твоя. Але не думай, що я стану спокiйно на це дивитись». А потiм просто взяв мене за руку й повiв у службовий гараж. Звiдти вiн повiз мене в лiкарню, де док прийняв мене i перед усього поцiкавився: «Ви самi живете, так?» А я йому: «Та нi. Не живу я сама». З Денiссом я живу. У лiкарнi менi промили шлунок, а потiм я приходила до тями в Роквеллiв. Тодi вони ще жили у Вайтфiлдi. Тиждень я провалялася в невеличкiй спальнi на першому поверсi в заднiй частинi дому. Я слухала далекий шум дороги, наче музику. Приходили люди – реальнi та гаданi, – вони приходили й стояли надi мною. Дядечко Том, Мiрiам, сiмейний лiкар. Був хтось iще. А Дженнiфер Роквелл (тодi iй було дев’ятнадцять) бувала вечорами й читала менi. Я лежала, вслухаючись у ясний юний голос, i думала: це справжня Дженнiфер чи одна з тих примар, яких час од часу заносить сюди, – холодна, самодостатня, неприступна постать iз синювато-задубiлим, неначе витесаним з каменю лицем? Вона мене нiколи не засуджувала. Тодi в неi було вдосталь свого клопоту. Вона була дочкою полiцii. І не мала звички засуджувати абикого. Спершу я перевiряю теку, де зiбрано всi-всi нуднi подробицi, аж до показника одометра машини, на якiй того вечора – четвертого березня – iхали Джоннi Мак i я. Але менi потрiбнi навiть найменшi дрiбницi. Я хочу чiтко визначити, у якiй послiдовностi все вiдбувалося. 19:30. Трейдер Фолкнер був останнiм, хто бачив ii. Вiн твердить, що пiшов од неi о цiй годинi, як завжди робив у нiч iз суботи на недiлю. Настрiй Дженнiфер вiн описуе як «життерадiсний» i «нормальний». 19:40. Старенька у квартирi зверху, яка куняла перед телевiзором, прокидаеться вiд звуку пострiлу. Набирае «911». 19:55. Прибувае патрульний коп. Стара, мiсiс Ролф, мае запаснi ключi вiд квартири Дженнiфер. Патрульний заходить у квартиру й бачить труп. 20:05. Тонi Сiлвера у вiддiлку приймае виклик. Диспетчер називае iм’я загиблоi. 20:15. Менi телефонуе Джон Макатич. 20:55. Констатацiя смертi Дженнiфер Роквелл. Через дванадцять годин проводять розтин ii тiла. «TACEANT COLLOQUIA, – повiдомляе напис на стiнi. – EFFUGIAT RISUS. HIC LOCUS EST UBI MORS GAUDET SUCCURRERE VITAE». Нехай змовкнуть розмови. І вщухне смiх. Тут смерть пануе, помагаючи живим. Помри за нез’ясованих обставин, наглою чи бодай нетиповою смертю, – словом, помри не в iнтенсивнiй терапii чи госпiсi – i розтину тобi не обминути. Помри самотньо – тобi теж сюди. Якщо ж ти вмер у цьому американському мiстi, санiтари доправлять тебе до будiвлi судово-медичноi експертизи на Беттерi й Джефферсон. Коли настане твоя черга, тебе вивезуть з холодильноi камери, зважать i перекотять iз каталки на цинковий стiл пiд вiдеокамерою. Ранiше замiсть неi були мiкрофон i «поляроiд». Тепер – камера. Там зараз телешоу. На цiй стадii дослiдження твiй одяг буде ретельно оглянуто, знято з тебе, запаковано в пластиковий мiшок i послано в камеру зберiгання речових доказiв. Але на Дженнiфер нема нiчого, крiм бирки на великому пальцi ноги. І шоу починаеться. Напевне, варто зауважити, що особисто в мене сам процес не викликае жодних емоцiй. Коли я працювала в убивчому вiддiлi, прозекторська була невiддiльною частиною нашоi роботи. Я й нинi зазираю туди в службових потребах щонайменше раз на тиждень. Служба у пiдвiддiлi конфiскацiй (який належить до вiддiлу органiзованоi злочинностi) набагато кривавiша, нiж можна подумати. Ми кошмаримо бандосiв. Варто комусь щось бовкнути бiля басейну – i ми конфiсковуемо цiлу вiллу. А там i на мерцiв виходимо. Тiла майже завжди ховають у багажниках прокатних тачок. Показово страченi та повнi куль. Часом пiв ранку можеш прововтузитися в медекспертiв, поки всi кулi до останньоi не буде запротокольовано… Тож сам процес мене не дуже зворушуе. Але Дженнiфер це не стосуеться. Я переконую себе, що полковник Том не дивився цей запис, обмежившись рапортом Сiлвери. Чому ж тодi я дивлюся? Якщо забути про мерцiв, прозекторська схожа на кухню ресторану перед вiдкриттям. Отже, почнiмо перегляд. Я сиджу на диванi, курю, роблю нотатки, час од часу ставлю вiдеомагнiтофон на паузу. Я – свiдок. Звучить голос Сiлвери: вiн дае напучування патанатому. Ось Дженнiфер, з номерком на нозi. Оте тiло. Фото з мiсця подii, у тецi, вологi очi й рот мають мало не порнографiчний вигляд (художня порнографiя, «зi смаком», – типу ecce femina), та тепер – нiчого еротичного. Застигла, як пiсля глибокоi заморозки, розпластана на дошцi мiж неоновими лампами та кахлями. Усi барви спотворено. Хiмiя смертi невблаганна, луги повним ходом перетворюються на кислоти. «Тiло належить…» Постривайте. Схоже на голос Полi Ноу. Так, патанатом Полi Ноу. Думаю, не варто винуватити чоловiка в тому, що вiн любить свою роботу й що вiн родом з Індонезii, та мушу визнати: на мене цей коротун наганяе жах. «Тiло належить…» – каже вiн, повторюючи сакраментальне: «Нiс es corpus». – Тiло належить бiлiй жiнцi, фiзично розвинутiй, середньоi повноти, на зрiст сто сiмдесят п’ять сантиметрiв, орiентовна вага – шiстдесят п’ять кiлограмiв. Одягу на тiлi немае. Спершу вивчають зовнiшнiй вигляд. За напученнями Сiлвери, Ноу робить первинний огляд рани. Вiн спрямовуе свiтло в рот, який застиг, розтулений наполовину, i перевертае тiло на бiк, щоб побачити вихiдний отвiр. Потiм уважно оглядае весь шкiрний покрив, шукаючи можливi вади, мiтки, слiди боротьби. Найприскiпливiше – руки, кiнчики пальцiв. Вiн робить зрiзи нiгтьових пластин i проводить хiманалiз на вмiст барiю, сурми та свинцю, щоб установити, чи справдi вона натискала на курок того самого револьвера. Пригадую, його подарував полковник Том, ще кiлька рокiв тому, i вiн же вчив дочку володiти зброею. Спритний, як i завжди, Полi Ноу бере мазки: оральний, вагiнальний, анальний. Потiм обстежуе область промежини на предмет розривiв або травм. Я знову згадую полковника Тома. Це единий спосiб пiдтвердити його версiю. У тому сенсi, що коли тут замiшаний Трейдер, то злочин мае сексуальний грунт, правильно ж? Та начебто. І все ж таки здаеться, що тут усе не так. На столi патологоанатома часом трапляються кумеднi штуки. Подвiйне самогубство може виявитися поеднанням убивства й самогубства. Згвалтування з подальшим убивством виявляеться самогубством. А от чи може самогубство виявитися згвалтуванням iз подальшим убивством? Але ж i розтин – свого роду згвалтування, i ось приходить його черга. У мить, коли зроблено перший надрiз, Дженнiфер стае тiлом – просто тiлом, не бiльше. Полi Ноу береться до роботи. Прощавай. Захоплення, з яким вiн оддаеться звичнiй справi, робить його схожим на школяра: лискуча голова опущена; орудуючи скальпелем, як ручкою, вiн робить на тiлi потрiйний надрiз у формi лiтери Y: вiд плечей до пiдгрудноi ямки i вниз через таз. Почергово вiдiгнувши покриви у мiсцях надрiзу (як намоклий чи пiдпалений килим), Ноу розтинае електричною пилою ребра. Грудна клiтка здiймаеться, наче пiдвальний люк, единим комплексом, як дерево з гiллям, внутрiшнi органи вийнято й викладено на iржостiйкий пiднос. Ноу розрiзае серце, легенi, нирки та печiнку, бере зразки тканин на аналiз. Тепер вiн виголюе голову навколо вихiдноi рани. А зараз – найгiрше. Електропилка робить коло, вгризаючись в основу черепа. У черепну коробку вбито клин, i ти чекаеш, що от-от вiн трiсне. І от я вiдчуваю, що мое тiло, таке звичайне й асиметричне, таке малоприемне й неестетичне, таке недоглянуте й загрубiле, несподiвано протестуе, бунтуе. Воно просить уваги. Воно не хоче бачити все це. Хрускiт черепа звучить оглушливо, як пострiл. Чи як страшний надсадний кашель. Ноу на щось показуе, Сiлвера нахиляеться – i потiм обидва здивовано вiдхиляються. А я дивлюсь i думаю: «Я вас чую, полковнику Томе. Та що це мае означати, поки не знаю». Розтин показуе, що Дженнiфер Роквелл вистрiлила собi в голову тричi. «Та нi. Не живу я сама», – вiдповiдала я. З Денiссом я живу. То був единий раз, коли я пустила сльозу. Не живу я сама. З Денiссом. Поки я вимовляла цi слова, Денiсс похмуро позбирав своi манатки, а потiм, похмуро витрiщаючись на дорогу, щодуху гнав свiй пiкап у напрямку кордону штату. Тож я уже жила сама. Я не жила з Денiссом. Це не Тоб там сходами чалапае? Чи це першi звуки наближення нiчного потяга? Дiм завжди вiдчувае його i весь аж напружуеться, коли стае чутно далекий розпачливий гук. Не живу я сама. Я живу не сама. А з Тобом. 9 березня Щойно я зустрiчалась iз Сiлверою. Першим дiлом вiн сказав: – Як мене це задрало! Я питаю: – Що саме? – Весь цей дурдом, – каже Сiлвера. Тодi я пояснила йому, що полковник Том бiльше схиляеться до версii про вбивство. – А чому так? – Ну, куль було аж три. Сiлвера каже: – Що цей Роквелл тут тямить! Вiн навiть вулицi не нюхав. Ну, я йому кажу: – Господи, та вiн також спiймав свою кулю на цiй блядськiй службi. Сiлвера прикусив язика. – А ти сам пiд кулi востанне коли пiдставлявся? – питаю його. Сiлвера так i не сказав. Нi, не тому, що згадував облави й стрiлянину. Вiн думав не про тi часи, коли Том Роквелл, тодi ще звичайний патрульний, перестрiв у наркоманському кварталi типа в капюшонi. Сiлвера просто мiркував про свою нелегку полiцiйну кар’еру. Я зробила затяжку i знову сказала: – Полковник Том схиляеться до думки, що це вбивство. Сiлвера закурив i сказав: – А що йому ще думати? Можна вистрiлити собi в рот один раз. Це життя. Можна вистрiлити в себе двiчi. Ну… бувае. А тут аж тричi. Тут хто завгодно здурiе. Ми сидiли в «У Хоснi» – маленькiй забiгайлiвцi на Грейндж. Це мiсце популярне в полiцii, бо тут класна зала для курцiв. Сам власник, Хоснi, не курить. Вiн просто лiбертарiанець. Викинув половину столикiв тiльки для того, щоб обiйти мiську заборону. Я не пишаюся своею тютюновою залежнiстю i знаю, що праведна вiйна Хоснi за права курцiв приречена на поразку. Та всi копи кадять, а нашi серця й легенi, якi ми так гробимо, – це така собi данина державi. – А це був двадцять другий калiбр, – сказав Сiлвера. – Револьвер. – Угу. Точно не рушниця. І не шестиствольний кулемет. Револьвери – твiй коник. А що стара зверху? Вона ж казала, нiби чула один пострiл? – Або прокинулась од першого пострiлу, а потiм чула другий або третiй. Наклюкалася хересу перед телевiзором. Ну от що вона знае? – Пiду я з нею побалакаю. – Яка, бляха, хитромудра справа, – вiдреагував Сiлвера. – Полi Ноу просвiтив ii рентгеноскопом – i ми побачили три кулi… Одна досi там, у головi, так? Ще одна зберiгаеться як речовий доказ, та, яку ми виколупали зi стiни на мiсцi вбивства. Пiсля розтину ми iдемо назад. Дiрка в стiнi лише одна. І вiдкопуемо ще одну. Двi кулi. Один отвiр. Сам собою факт не дуже визначний. Полiцiя ставиться до балiстики досить скептично. Пригадуете вбивство Кеннедi й «чарiвну» кулю? Ми знаемо, що кожна куля – це чарiвна куля. А надто – двадцять другого калiбру. Коли куля входить у тiло людини, то починае битися в iстерицi. Нiби потрапила туди, куди геть не збиралася потрапляти. Я сказала: – Менi доводилося бачити двi кулi. У самогубствi. А де двi, там i три. – А менi доводилося переслiдувати типiв, що мали по три кулi в головi! Власне кажучи, ми чекали дзвiнка. Сiлвера просив полковника Тома ввести в курс справи Овермарса. Вiн мав якiсь зачiпки в Куантiко, i це було цiлком логiчно. І зараз Овермарс нишпорив по федеральних комп’ютерах, шукаючи документально пiдтвердженi повiдомлення про самогубцiв, якi примудрилися пустити собi в голову три кулi. Менi цi пiдрахунки здавалися дивними. П’ять пострiлiв собi в голову? Десять? Хто бiльше? – Що вдалося нарити за ранок? – Та так, самий дрiб’язок. А тобi? – Таке саме. А ще в той ранок ми iз Сiлверою обдзвонювали всiх, хто мiг сказати бодай слово про пару Дженнiфер i Трейдера. Та всi, як змовившись, бубнiли, що, мовляв, вони неначе були створенi одне для одного, i несли всяку романтичну маячню. Скидалося на те, що, м’яко кажучи, не було жодноi пiдстави для конфлiкту мiж ними. Всi в один голос твердили, що Трейдер за весь час навiть не прикрикнув на Дженнiфер Роквелл, то яке вже там рукоприкладство! Це було щось нечуване: весь час самi тiльки приемностi! – Чому вона була гола, Тонi? Полковник Том казав, що Мiс Скромнiсть навiть бiкiнi в гардеробi не мала. А тут iй раптом захотiлося, щоб ii знайшли в такому виглядi? – Гола – то дiло десяте. Вона ж мертва, Майк. Дiдько з тiею голизною. Ми розклали на столi своi записки. Нашi замальовки мiсця злочину. І схематичне зображення тiла Дженнiфер: одна лiнiя – торс, двi – руки, двi – ноги, кружечок замiсть голови та стрiлка, що вказуе на кружечок. Фiгура з паличок. Хто б мiг подумати, що дiйде до такого! – Воно наче щось каже. – Що саме? – питае Сiлвера. – А ти подумай. Воно каже: «Я вразлива». «Я жiнка». – Або «Зацiни!». – Ага. «Плейбой». Дiвчина мiсяця. – Дiвчина року. Хоча в неi не той тип фiгури. Вона спортивна, хоч i грудаста. – А може, це фiнiта ля комедiя якихось сексуальних iгрищ? Тiльки не кажи, нiби тобi таке й на думку не спадало. Коли ти довгенько служиш у полiцii й нерiдко бачиш темнi боки життя, то поступово й сам стаеш носiем котрогось iз людських порокiв. Азартнi iгри, алкоголь, наркотики, секс. І якщо ви людина сiмейна, то все це – як дороговказ до неминучого розлучення. Сiлвера став спецом iз сексу. А заразом i з розлучень. Я була спецом iз пиятики. Одного вечора, розкривши важку справу, ми всiею змiною пiшли в iрландську забiгайлiвку, щоб обмити це. Коли ми закруглялися, я раптом зауважила, що всi дивляться на мене. Чому? Та я дмухала на десерт! Щоб остудити. А на десерт було морозиво. Закладала я тодi як швець. І було враження, що це не я сиджу у своiй шкiрянiй куртцi та чорних вузьких джинсах, а семеро страшенних гномiв, злитих воедино: крикливий, сварливий, бридливий, паршивий, злобливий, плаксивий i блудливий. Зайду, бувало, в бар, iду розвальцем до стiйки i буравлю поглядом усiх чоловiкiв. Могла схопити будь-кого за горло чи за щось м’якiше. Не набагато краще я поводилася й в управлiннi. До кiнця моеi служби там не лишилося жодного копа, якого я, з тiеi або iншоi причини, не шваркала об стiну в коридорi. Сiлвера молодший за мене й уже вчетверте розлучаеться. Вiн похвалявся, що до тридцяти п’яти, коли когось заарештовував, не пропускав анi дружини, анi сестри, анi подруги, анi матерi затриманого. Вiн просто схибнутий на сексi. Працюй Сiлвера десь у нарковiддiлi, вiн мав би репутацiю продажного копа. Стильнi костюми, погляд з поволокою, зачесане по-iталiйському, назад, без продiлу, чорне волосся. Але Сiлвера чистий. Вiддiл убивств i грошi не перетинаються. І ще вiн першокласний детектив. Що правда, то правда. Просто фiльмiв передивився, як ми всi. – Вона гола, – кажу я, – на стiльцi у спальнi. У темрявi. Є випадки, коли жiнка з власноi волi вiдкривае рот для чоловiка. – Не бовкни це полковнику. Вiн не переживе. – Отже. Трейдер iде о пiв на восьму. Як звичайно. І тут з’являеться iнший бойфренд. – Ага, заслiплений лютою ревнiстю. Слухай, ти ж знаеш, чого хоче добитися полковник Том. – Вiн хоче знати хто. І от що я тобi скажу. Якщо це самогубство, то в мене виникае цiла купа запитань. Сiлвера глянув на мене. Де-де, а тут полiцiя – як в армii пiхота. Про мотиви нехай думае начальство. Розберися, хто зробив, а тодi шукай мотив, кажуть у нас. А по-великому, нам тi мотиви до одного мiсця. І раптом я згадала дещо, про що давно хотiла запитати. – Слухай, – кажу Сiлверi, – це ж ти в нас пiдкочуеш яйця до всього, що ходить? – А що? – А то! В тебе завжди стоiть. До Дженнiфер теж клинцi пiдбивав? А вiн каже: – Аякже! Коли бачиш таку жiнку, то мусиш хоча б вудочку закинути. Аби потiм не гризтися: мiг, та не зробив. Я кажу: – Ну?.. Сiлвера каже: – Вiдшила. Але культурно. – Ага, – кажу, – значить, ти не назвеш ii бездушною чи там лесбiйкою. Чи релiгiйною. До речi, вона вiрила в Бога? – Вона ж учена, – вiдповiв Сiлвера. – Астрономка. А вони не вiрять у Бога. Чи вiрять? – Щоб ти здох, – кажу, – звiдки ж я знаю? – Сер, загасiть, будь ласка, сигарету. Я обернулася. Якийсь мужик. – Вибачте, мем. Чи не могли б ви не палити? Що далi, бачу, то частiше на мене кажуть «сер». Коли я представляюся по телефону, людина й не пiдозрюе, що я не чоловiк. Треба буде дiстати балончик з азотом, чи як його, для писклявого голосу. Сiлвера закурив i каже: – А з якого це дива iй тут не палити? Той мужик покрутив головою, табличку шукав. Високий, жирний, ошелешений. – Бачиш залу за скляними дверима? – питае Сiлвера. – Там, де старi меню стосом лежать. Мужик обертаеться, дивиться. – Онде мiсця для некурцiв. І якщо тобi по кайфу боротися з палiнням, то там ти зможеш дати собi волю. Здоровань iде. Ми далi сидимо, димимо, п’емо каву. – Стоп, – кажу, – а я в старi часи тебе не клеiла? Сiлвера подумав. – Якщо, – каже, – нiчого не плутаю, кiлька разiв по мордi ляснула. І все. – Так, – кажу, – це ж О’Бой iздив четвертого березня до Трейдера, щоб повiдомити йому про Дженнiфер? Пiсля смертi Дженнiфер детектив Олтан О’Бой iздив у Калiфорнiйський унiверситет, щоб повiдомити Трейдеровi Фолкнеру сумну звiстку. Власне, Трейдер i Дженнiфер жили разом, але той щонедiлi повертався у свою «хатинку» в академмiстечку. О’Бой постукав в його дверi близько 23:15. Трейдер уже був у пiжамi, халатi й пантофлях. Отримавши звiстку про смерть, тримався вiн недовiрливо й ворожо. Ось вам О’Бой, кров iз молоком, метр вiсiмдесят п’ять зросту, сто сорок кiлограмiв живоi ваги, – викапаний Кiнг Конг, тiльки в спортивнiй куртцi й iз «магнумом» у кобурi. А навпроти – унiверситетський викладач у пантофлях, який обзивае його «брехунякою довбаним» i ладен кинутись на нього з кулаками. – О’Бой привiз його до управлiння, – пiдтвердив Сiлвера. – Майк, я багато рiзних кадрiв бачив, але той просто красень! Лiнзи в нього в окулярах такi грубi, нiби iх повиймали з телескопа на Маунт-Лi. І знаеш що? На твiдовому пiджаку, на лiктях – латки шкiрянi. Сидить, значить, на лавцi в коридорi, такий мачо, i ридае в хусточку. Сучий син. Питаю: – А тiло вiн бачив? – Бачив, – каже Сiлвера. – Пустили його. – І що? – кажу. – Ну, – каже, – схилився над нею. Зараз, думав, торкнеться ii, але нi. Питаю: – А вiн щось казав? – Казав, казав: «Дженнiфер… О, Дженнiфер, що ж ти накоiла!» – Детектив Сiлвера? Це Хоснi. Овермарс на зв’язку. Сiлвера встав iз-за столу, а я зiбрала все, що в нас було. Дала йому хвилину потрiпатись тет-а-тет, а потiм пiдiйшла до телефону. – Так, – сказала я. – І скiльки в нас народу з трьома кулями в головi? – Не повiриш. За останнi двадцять рокiв – семеро. Із цим без проблем. І е навiть один iз чотирма. Йдучи до виходу, ми зиркнули в залу для некурцiв. Той тип i далi там сидiв, самотнiй i напружений, всiма забутий i покинутий. Усе чекав, коли його обслужать. – Вiн як полковник Том, – сказав Сiлвера. – Опинився не там, де потрiбно. Ага, знаеш що? З тих самогубцiв п’ятеро – жiнки. Що й слiд було довести. Чоловiки, тi вбивають когось. Убивство – суто чоловiча справа. А от жiнки стрiляються самi. Тож суiцид, Майк, бабська справа. 10 березня Субота. Вранцi вирiшила просто так, без приводу, пройти по Вiтмен-авеню зо пiв кварталу. Зараз тут пристойний район. Анклав середнього класу на пограниччi двадцять сьомого округу: на Волстед-стрiт стоiть стара унiверситетська бiблiотека, на Йорк-стрiт – бiзнес-школа. Мiста в Америцi планують так, що сiячi розумного й вiчного завжди живуть мiж зонами военних дiй (чиста правда, чуваче), i наше мiсто також шанувало цю традицiю. Десять рокiв тому Волстед-стрiт була як Сталiнград у Другу свiтову. А зараз тут усе забито дошками чи просто спалено, навколо – нi душi. Майже немае типiв у насунутих на очi капюшонах. Важко сказати, яка цьому причина. В економiки своi закони. Гуляю пiд в’язами вiд дверей до дверей, i мешканцi – сама привiтнiсть. То вам не блочна забудова в Оксвiллi чи спецпроект у Дестрi. Нiхто не посилав мене пiд три чорти або й кудись подалi. Народ привiтний, так, але четвертого березня нiхто тут нiчого не бачив i нiхто тут нiчого не чув. Дзвоню, значить, в останнiй будинок. Ага. Хто б мiг подумати! Маленька дiвчинка, в рожевих бантиках i бiлих гольфиках. Сiлвера правий на всi сто: така, бляха, хитромудра справа. Але тут уже без фальшi, бо дiти добрi спостерiгачi, молодi, гостроокi. Не те що ми: бачимо одне й те саме, ще й не першоi свiжостi. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66773438&lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Сноски 1 Вiльна цитата з фiльму «Той, що бiжить по лезу» 1982 року. (Тут i далi прим. ред.)