Остання крапля
Галина Миколаiвна Цикiна


Протаранивши паркан сусiда, Веронiка очiкувала на крики й вимагання компенсацii. Але найгiршим виявилося не це. У чужому дворi вона натрапляе на труп жiнки – староi Антонiни. Баба Тоня встигла напакостити багатьом, i серед пiдозрюваних опиняеться навiть ii син Антон. Цей неприемний чоловiк не ладнав iз матiр’ю i полюбляв знущатися зi своеi дружини. Вiн не спинився б i перед убивством. Поки Веронiка намагаеться вiдшукати докази його вини, сусiдiв щоночi лякае таемнича жiнка в бiлому. Що ж коiться на тихiй вулицi звичайного селища?





Галина Цикiна

Остання крапля



© Цикiна Г. М., 2020

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2021

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2021


* * *


Моiм батькам





Снiги, снiги, кругом снiги!

Снiги в полях, снiги в думках…

І холод, холод на чолi,

Як велетенський хижий птах.

Браслетом срiбним обвивае

Зима дерева i кущi,

В минуле стежку замiтае

І викидае ключ в хащi.

Все бiлим покривае цвiтом,

Утiха в тiм, що в лiсi десь

Листочок дуба пахне лiтом,

Хоча в полонi снiгу ввесь.

    Вiра Мужилко






Пролог


– З чого це ти вирiшив, що я самотня? – Яскраво розмальована й з iдеальною укладкою дiва турецького серiалу гордо вiдвернула вбiк свое вродливе личко.

– Бо в тебе немае мене. – Не менш розфарбований герой турецького серiалу нахилив свое не менш красиве личко до дiвчини, намагаючись поцiлувати.

– Нi, ми не можемо бути разом! – вiдштовхнула його героiня.

– От гадина така! – Антонiна Йосипiвна Доля, яка споглядала всi цi пристрастi на екранi, незадоволено цмокнула губами.

Безсовiсна Мелек нiяк не хотiла оцiнити всiх благородних поривiв красунчика Мiрана й тикалася-микалася вiд одного мужика до iншого. Антонiна Йосипiвна ще чекала, що ця дурепа таки надумае бути з Мiраном, але серiя скiнчилася. Пiшли титри. Бабця роздратовано вимкнула телевiзор.

Звичайний ранок Антонiни Йосипiвни Долi перетiк у звичайний день. Жiнка випровадила доньку на роботу, випрала одяг, пiсля чого ввiмкнула улюблений турецький серiал, сподiваючись хоч там знайти якусь вiдраду. І на тобi!

Усе ще роздумуючи про ганебну поведiнку Мелек, баба Тоня стала одягатися, аби вийти на вулицю. Бiсовий лiкар радив частiше прогулюватися, до того ж у четвер по обiдi вона завжди оглядала двiр i дiм свого сусiда, який виiхав на заробiтки до Америки. Антонiна Йосипiвна нiзащо б у свiтi на таке не погодилася, але чоловiк надсилав iй щомiсяця чималу суму за догляд будинку та ще й дозволив обробляти клапоть землi, що приеднувався до його двору.

Щойно жiнка вийшла на ганок, мороз напав на неi, крадькома обпiкаючи холодом старечi руки, щоки та нiс. Небо було сiре, затягнуте хмарами, пролiтав снiжок.

«Знову доведеться лопатою махати, аби вiдкидати цей чортiв снiг», – подумала жiнка й попрямувала до ворiт.

Антонiна Йосипiвна пройшлася тихою вулицею. В останнi робочi днi перед святами бiльшiсть сусiдiв працювала, а iхнi дiти домучували навчальний семестр.

«Теж менi, не знають, куди грошi витрачати», – незадоволено цмокнула губами баба Тоня, помiтивши, що деякi сусiдськi будинки вже прикрашенi гiрляндами, а у дворах з’явилися фiгурки снiговичкiв, фей i Дiдiв Морозiв.

Антонiна Йосипiвна зустрiчала вже свiй шiстдесят сьомий Новий рiк i що старiшою ставала, то бiльше ii дратували вся ця мiшура та марнотратство. Радiла з того, що цього року iй таки вдалося перемогти доньку й вiдмовити ii вiд прикрас, багатого столу, ялинки й подарункiв. Добре, що ii Тетяна з дитинства така добра та слухняна. Завжди була радiстю й опорою, нiколи не заперечувала. От тiльки шкодувала баба Тоня, що не знайшла собi доня надiйноi пари. Хоч у душi розумiла: краще, нiж iз нею, Тетянцi нi з ким не буде.

Жiнка кинула недобрий погляд на будинок, повз який проходила. Так, ii доня була найкращою у свiтi, чого не скажеш про сина.

Антон узагалi не мав народитися. Його зачаття сталося випадково, а народження ще бiльше поглибило кризу у стосунках Антонiни та ii колишнього i вже покiйного чоловiка. Жiнка була впевнена, що, окрiм схожого iменi, вони iз сином не мають бiльше нiчого спiльного. Цей упертюх завжди робив усе наперекiр: кинув фiлологiчний факультет заради спортивноi кар’ери, пiдтримав батька пiсля iхнього розлучення, але останньою краплею стало його одруження iз цiею бездiтною вертихвiсткою Софiею.

Баба Тоня аж здригнулася, коли згадала про невiстку, i вирiшила якнайшвидше проминути двiр сина.

Жiнка вже майже добрела до пункту призначення. Снiжинки тим часом заручилися пiдтримкою одна одноi, i тепер вулицею гуляв нестримний бiлоснiжний рiй.

Антонiна Йосипiвна втомлено пiдняла комiр пальта, намагаючись захиститися вiд надокучливого морозяного вiтру. Дiстала ключi й вiдчинила хвiртку до чужого двору. Ретельно оглянула будинок, посмикала дверi до гаража й лiтньоi кухнi. Упевнившись, що все зачинено, як i ранiше, вона вже збиралася йти геть, коли помiтила бiля дому якийсь рух.

«Що ще за чортiвня!»

Жiнка повернулася на дорiжку, яку вже почало присипати снiгом, i цiлеспрямовано покрокувала до ганку.

– Хто це тут вештаеться?! – розсерджено крикнула вона. – Це чужа власнiсть!

«Певне, хтось iз цих сусiдських малих недомiркiв вирiшив побешкетувати. Ох i люди, невже не можна слiдкувати за своiми дiтьми?!»

Антонiна Йосипiвна на всяк випадок ще раз смикнула ручку вхiдних дверей – замкнено. Прислухалася. Спершу, окрiм поривiв вiтру та далекого гавкоту собак, вона не вловила нiчого, але потiм iй здалося, що вона чуе чиiсь кроки по снiгу.

Хрум… хрум… хрум…

Кроки ставали виразнiшими. Жiнка злякалась i обернулася. Наступне чвакання заглушило ii власний хриплий окрик. Зiницi Антонiни Йосипiвни здивовано розширилися, коли сталеве лезо пронизало iй серце.

Баба Тоня ще раз хотiла скрикнути, але не змогла. В останнi секунди вона встигла багато про що пошкодувати: що не додивиться серiалу, що донька залишиться сама й без неi не впораеться, що син, а найгiрше невiстка, нарештi видихнуть спокiйно. Коли жiнка подумала про Софiю, гримаса скорчила ii обличчя та так i застигла на ньому навiки.

У Антонiни Йосипiвни Долi був звичайний день, але вона аж нiяк не могла подумати, що вiн виявиться останнiм.




Роздiл 1


– Як це ти не приiдеш на свята?! – Веронiка вийшла за шкiльне подвiр’я i попрямувала до свого автомобiля. Сутiнки, якi згущувала заметiль, перекривали весь кругозiр.

– Мам, у нас туса плануеться на Новий рiк, а потiм iдемо у Буковель, – пролунало по той бiк телефону.

– Мiг би вiдкласти поiздку й потiшити матiр своею присутнiстю хоча б на Рiздво. – Веронiка нарештi знайшла автомобiль, спробувала вiдчинити дверi, але вони не пiддалися.

– Та нi, ма. У Буковель я точно поiду, а потiм подивлюся. Не знаю, може, пiсля свят заскочу.

Жiнка ще раз пошарпала дверцята, а потiм роздратовано видихнула. Як вiдтягнути сина вiд студентських вечiрок i дiвчат – вона не знала.

– А ти як? Звикла вже до нового мiсця? – Юнак вирiшив перевести розмову в iнше русло.

– Та вже третiй мiсяць як звикаю. – Веронiка дiстала iз сумочки термочашку з недопитим зеленим чаем. Коли зняла кришку, рiдина активно запарувала. Веронiка плюснула залишки напою на дверну шпарину.

– Ялинку ставитимеш?

– От, Артеме, приiхав би й допомiг.

– Ма, ти знову за свое? – увiчливо, але твердо запитав юнак.

Веронiка промовчала. Вона, звiсно, сердилась, але не хотiла псувати стосункiв iз сином напередоднi свят.

Натомiсть жiнка притримала мобiльний телефон плечем, напружила руки й нарештi вiдчинила дверцята автомобiля.

– Що там у тебе за гуркiт? – запитав Артем.

– Дверцята примерзли, ледь вiдчинила.

– А ти що, досi на роботi? Уже сьома година. Що ж ти так мордуеш своiх пуцьвiрiнкiв?

– Це ще хто кого мордуе… Та нi, насправдi вже занять майже немае, затрималася, бо допомагала дiтям iз генеральною репетицiею до Нового року.

Веронiка вмостилася за кермо, у салонi було не теплiше, нiж на вулицi. Завела автомобiль, аби прогрiти мотор, а сама вилiзла назовнi зчистити снiг i наморозь iз вiтрового скла.

– Ясно, – розсiяно вiдповiв Артем. Веронiка почула, як хтось кличе сина i зрозумiла, що хлопець думками десь далеко.

– Ну добре, я чую, ти чимось зайнятий. – «Чи кимось».

– Що? А, так, так… Менi пора йти.

– Я завтра тебе наберу.

– Ок. Їдь обережно.

Розмова роз’едналася, жiнка сховала телефон у сумку й потерла замерзлi руки. Снiг i паморозь неслухняно злiтали зi скла, але врештi Веронiцi вдалося прочистити для себе хоч якусь видимiсть.

Коли мотор нарештi прогрiвся, жiнка обережно рушила. Хуртовина, що почалася по обiдi, ставала дедалi лютiшою. І хоч двiрники «таврii» шалено працювали, снiжинки у своему танцi весь час розбивалися об вiтрове скло.

Веронiка полегшено видихнула: хоча б вулицi майже безлюднi. Уперше за останнi три мiсяцi вона зрадiла, що переiхала з мiста до райцентру. Не думала, що знову доведеться звикати до розмiреного життя селища мiського типу. Їй i досi не вистачало шуму й енергii мiста, але пiсля мiкроiнсульту, що стався торiк, лiкарi дуже наполягали, щоб вона покинула бiзнес i хоч ненадовго переiхала до бiльш спокiйного мiсця проживання.

Веронiка до останнього боролася з медиками. Коли вони iз чоловiком розлучилися, вiн вiдсудив у неi частину ii справи й у Веронiки стався другий мiкроiнсульт. Тодi жiнка таки пiддалася на вмовляння лiкарiв. Залишила квартиру синовi й перебралася жити на периферiю, де стояв порожнiм будинок покiйних батькiв. Нарештi знадобилась i педагогiчна освiта. Хоча пiсля трьох мiсяцiв учителювання Веронiка зрозумiла, що робота з дiтьми вимагае не менш сталевих нервiв, анiж ведення бiзнесу.

Жiнка зрадiла, нарештi звернувши на свою вулицю. Уже мрiяла, як зараз нарештi повечеряе, прийме гарячий душ i ляже пiд теплу ковдру.

Несподiвано свiтло фар уловило у своi сiтi якусь iстоту, що снувала посеред дороги. Веронiка зреагувала дуже швидко: крутнула кермо праворуч i таки не зачепила живого створiння. Але не врахувала, що на дорозi вже розкинулася ожеледь.

Автомобiль несло на сусiдськi запорошенi снiгом туi. Веронiка запанiкувала i зробила те, про що згодом пошкодувала. Натиснула на гальма. «Таврiя» незадоволено завищала. Машина була передньоприводна, тому коли переднi колеса спробували зчепитися з поверхнею, задню частину занесло.

Веронiка так схопилася за кермо, що аж побiлiли пальцi. За iнерцiею авто розкручувало на слизькому асфальтi за годинниковою стрiлкою, доки не жбурнуло бампером у чужий двiр.




Роздiл 2


Андрiю не вiрилося, що вiн удома. Чоловiк стояв бiля дверей гаража, якi щойно зачинив, i не наважувався йти до хати.

Минуло два з половиною роки, як Андрiй виiхав до чужоi краiни. Причина того, що вiн подався за тисячi кiлометрiв звiдси, – заробiток грошей. Принаймнi так легше було пояснювати свое рiшення людям. Хоч вiн прекрасно розумiв, що виiхати його змусило дещо iнше.

Чоловiк глибоко вдихнув. Морозяне повiтря ошпарило нiс i легенi. Можливо, якби не хуртовина, яка не на жарт розiгралася в дикому танцi, Андрiй ще довше простояв би тут, бiля гаража, оглядаючи свое припорошене снiгом подвiр’я.

Але за два роки чоловiк звик до м’якого клiмату, та й осiнне пальто не розраховувало на таке випробування i дуже програвало пронизливому зимовому вiтру.

Андрiй закинув на плече спортивну дорожню сумку й переклав у другу руку новенький лептоп у фетровому чохлi. Уже ступив крок до дорiжки, що вела до порога, як раптом у снiг беззвучно випали ключi. Чоловiк розсерджено видихнув iз рота хмаринку пари. Йому знову довелося перекладати ноутбук пiд пахву, знiмати рукавицю i голою рукою нишпорити по колючому, холодному снiгу.

Завершити пошуки не дав пронизливий звук вищання гальм. Чоловiк скочив на ноги, аби глянути, що сталося. Судячи з гуркоту на дорозi, водiевi може знадобитися помiч.

Вiн кинув сумку в снiг, нашвидкуруч запхав у неi лептоп i кинувся на допомогу. Але, на свое щастя, встиг зробити лише крок. Повз нього, виносячи ворота та здiймаючи бiлi снiговi хмари, промчав червоний автомобiль.

Автiвку протягло двором майже до порога. Коли нарештi машина зупинилася, спершу з неi частково сповзли ворота, потiм вiдвалився капот, i нарештi свiтло фар заблимало, а потiм згасло. Автомобiль нiби знепритомнiв.

Андрiй спершу не мiг ступити й кроку, розумiючи, що його у власному дворi ледь не збила машина. Та все ж, побачивши в салонi якийсь рух i зi стукоту здогадавшись, що водiй намагаеться вибратися звiдти, пiдбiг до «таврii».

Але допомогти Андрiевi знову не судилося. Водiй, вирiшивши, очевидно, що дверi заклинило, вiдчинив iх ударом обох нiг. Та ще й тiеi митi, коли чоловiк заглянув у вiкно.

Андрiй устиг лише почути, як дверi клацнули об його перенiсся та пiдборiддя, i повалився навзнак. Чоловiк стиснув зуби вiд болю i схопився за обличчя.

– О Боже, з вами все гаразд? – Над ним нависла жiнка. Крiзь сльози, що наверталися на очi, Андрiй змiг розгледiти ii приемну зовнiшнiсть, темне волосся, у якому поблискували снiжинки, i переляканi очi.

– Я хотiв спитати це у вас. – Чоловiк сiв i приклав до носа жменю снiгу.

– Ви що… плачете? – помiтила вона налитi сльозами очi. – Пробачте, я не…

– Ви гепнули мене дверима по носi! – Андрiй i сам не очiкував, що це його розiзлить. – Тут, мiж iншим, стiльки ж нервових закiнчень, як i на кiнчиках пальцiв, сльози течуть самi собою.

– Ясно. Вибачте. – Жiнка трохи вiдступила. Вона перевела погляд вiд Андрiевого обличчя i почала вдивлятися в освiтлену лiхтарями вулицю.

«She’s crazy», – промайнула в Андрiя в головi така популярна у фiльмах фраза.

Тим часом водiйка абсолютно втратила до нього iнтерес i вийшла з двору.

Андрiй здiйнявся на ноги. Вважав, що пiсля всього шокувати його неможливо, але цiй темноволосiй особi таки вдалося. Чоловiк розгублено подивився на своi розтрощенi ворота, побиту «таврiю», що стирчала посеред двору, а потiм провiв поглядом слiди незнайомки. В Андрiя крутилося на язицi чимало слiв i запитань, передусiм: «Що за хрiнь?!» Та щойно чоловiк зiбрався озвучити питання, яке так його мучило, як жiнка знову з’явилась у дворi. У руках вона тримала якийсь невеликий клубок.

Розгледiвши, що то цуценя, Андрiй сторопiв. Це так його спантеличило, що вiн не знав, чого хочеться бiльше: розреготатися чи нагримати на цю ненормальну.

– Це що, акцiя? – нарештi вичавив вiн iз себе. – Винеси бампером чужi ворота – отримай цуценя в подарунок.

– Смiшний ви, – усмiхнулася жiнка й нiжно погладила песика.

«А усмiшка в неi чарiвлива», – раптом промайнуло в головi, але чоловiк стримав цю думку, не даючи iй розростися.

– Пробачте за ворота. Раптом що, винуватець ось, – незнайомка кивнула на замерзлого цуцика, який перелякано тулився до ii грудей. – Менi довелося об’iжджати його…

– Через мiй двiр.

Жiнка здивовано поглянула на чоловiка.

– О, то ви – Андрiй? – вигукнула вона. – Ми з вами кiлька разiв перетиналися, коли я приiздила до батькiв. Як ваша дружина?

Андрiй стрепенувся, нiби його штрикнули пiд ребро.

– Померла… – сухо мовив вiн.

– Я не знала. Спiвчуваю.

«Бреше, – промайнула думка. – Вона знущаеться…».

– Аякже. То ви жодного разу не чули нi про мене, нi про мою дружину? – злiсно мовив вiн.

Очi спiврозмовницi здивовано розширилися:

– А що, повинна була?

– Досить цього лицемiрства, – ледь стримував злiсть Андрiй, – скажiть краще, хто ви? І де мешкаете?

– Я Веронiка. Ми з вами сусiди, – промовила жiнка, явно цьому не радiючи.

Андрiй не хотiв знову впiйматися на ii усмiшку, тому вiдвернувся.

– Сусiди, так? – ядуче запитав вiн. – Це добре. Я знатиму, де вас шукати, якщо не вiдшкодуете збиткiв.

– Якось дуже негарно прозвучала остання фраза, – жiнка притисла цуценя до грудей, нiби захищала вiд манiяка-живодера.

Чоловiковi й самому не сподобалося, що вiн бовкнув, але вiдступати було нiкуди.

– Ви покинете мiй двiр самотужки чи менi викликати полiцiю, щоб хлопцi теж посмiялися?

– Із чого тут смiятися? – бризнула злiстю у вiдповiдь.

– А вам не здаеться ця ситуацiя комiчною?

– Автомобiль занесло на дорозi! Ви що, ненормальний?

– Кажи-кажи, – Андрiй розвернувся i почимчикував до дверей дому. – Вам, бабам, аби потриндiти.

– Що? Та ви сексист! І коли це ми перейшли на «ти»? Хоча чого очiкувати вiд бовдура iз середнiх вiкiв. – Жiнка намагалася його наздогнати, щоб висловити незадоволення в обличчя, та це було непросто, бо дiставала вона лише до Андрiевого плеча. – Чи з якого столiття ви вискочили? Це ж яким неандертальцем треба бути, щоб молоти такi нiсенiтницi!

Андрiй оминув «таврiю» i розпластанi ворота. Жiнка шалено його дратувала. Особливо коли вiн зрозумiв, що вона мае рацiю. Як на те пiшло, сексистом вiн себе не вважав, але хотiв якось дошкулити Веронiцi. Андрiй зiбрався хряснути дверима iй перед обличчям, але згадав, що сумка, лептоп i ключi так i лишилися лежати бiля гаража. Це збiсило його ще бiльше. Чоловiк рiзко розвернувся i закрокував в iнший бiк. Веронiка не встигла зупинитись i налетiла йому на ногу.

– Чому ви досi в моему дворi? – проскрипiв зубами Андрiй.

– Бо менi якось треба забрати свое авто, телепню, – огризнулася Веронiка.

Андрiй стиснув губи, нiби боявся випустити через них свое роздратування. Почимчикував до гаража й заходився шукати ключi. Та все ж поглядав, чим зайнята його нова сусiдка.

Веронiка закинула песика на задне сидiння, а потiм, не церемонячись, спихнула залишки ворiт iз капота автомобiля. Із третьоi спроби завела машину. Мотор загарчав, «таврiя» знову зблиснула фарами.

Андрiй нарештi знайшов ключi в снiгу. І тепер очiкував, доки Веронiка здасть назад. Але жiнка чомусь не поспiшала. Навпаки, вона, наче зачарована, вийшла iз салону й отетерiло пройшла до його ганку, куди падав промiнь вiд фари.

«Що вона ще надумала?» – Андрiй войовничо покрокував до неi.

Вiн уже зiбрався видати нову порцiю сарказму, але жiнка нiяк не зреагувала на його появу. Андрiй вiдкрив рота, аби щось сказати, i застиг. Нарештi вiн побачив те, на що дивилася вона. Просто на його ганку з-пiд снiгу визирало посинiле обличчя iз широко розплющеними очима.

«Тiльки не знову», – промайнуло в його головi.

Коли чоловiк повернувся до сусiдки, вона вже викликала полiцiю. В Андрiя поповзли мурашки по шкiрi, коли вiн побачив, скiльки пiдозри та страху ховалося в ii поглядi.




Роздiл 3


Оксана нервувалася, а коли вона нервувалася, погано було всiм. Жiнка вже встигла нагримати на старшу доньку й пожбурити надвiр кота, що попався пiд гарячу руку. Коли повернулася до вiтальнi, чоловiк знову стирчав бiля вiкна. Вiн активно визирав на вулицю, намагаючись зрозумiти, що за галас зчинили сусiди, та, щойно помiтив, що дружина зайшла у кiмнату, вiдiйшов вiд вiкна, сiв на диван i втупився в телевiзор. Оксана зiтхнула: вона була певна, що ii благовiрний нiчого там не бачить, натомiсть думками перебувае на вулицi.

Жiнцi не вiрилося, що ще двадцять хвилин тому вона сидiла в кабiнетi i спокiйно завершувала оформлювати щомiсячну документацiю власноi стоматологiчноi клiнiки.

«Чортова Веронiка», – промайнуло в головi.

Почувши вищання гальм, гамiр i крики, Оксана не особливо зацiкавилася. Та все ж таки згодом вiдчинила вiкно i спробувала розгледiти, що сталося. Хоч весь цей гармидер стояв у сусiдiв через дорогу, спершу розчути чи зрозумiти щось було складно. Але шквальний вiтер дув жiнцi просто в обличчя i вже за мить принiс разом зi снiжинками знайомий голос. Коли Оксана зрозумiла, кого саме вона чуе, вiдразу помчала розшукувати чоловiка.

Як вона й здогадувалася, ii обранець уже стояв напiводягнений бiля дверей. Чоловiк метушливо намагався знайти другий черевик.

– Далеко ти зiбрався, Тарасе? – холодно запитала Оксана, хоча всерединi розпалювався злостивий клубок.

Вiн зиркнув на неi, але швидко вiдвернувся, нарештi угледiвши другий черевик.

Оксана мимохiть кинула погляд на чоловiкове взуття. Замшеве, дороге, вона особисто замовляла йому цi зимовi черевики в одному з iталiйських бутикiв. І заплатила за доставку майже стiльки ж, як i за товар.

«Як можна бути такою невдячною свинею?»

– Ти що, не чула? Там щось сталося. Схоже, сусiдам потрiбна допомога, – тим часом промовив вiн.

– Сусiдам чи сусiдцi?

– Ти серйозно? Зараз? – Вiн кинув на неi зневажливий погляд. – Я тебе прошу – не починай, – у його словах i близько не було нiякого прохання.

– Ти нiкуди не пiдеш! – Оксана прудко оббiгла чоловiка i штовхнула дверi, коли вiн потягнув iх до себе.

– Ти, очевидно, щось переплутала. – Тарас говорив спокiйно, але Оксана добре знала цей тон: у його спокоi було бiльше загрози, анiж в усiх вигуках свiту. – Ми не в тебе на роботi, я тобi не пiдлеглий i ти менi не наказуеш.

– На роботi?! – здiйняла брову жiнка, пекучий клубок загрозливо розростався. – На якiй роботi? Я щось не згадаю, щоб ти десь працював останнi роки.

– А нiчого, що я виховую наших доньок?! Коли ти востанне перевiряла домашне завдання в Лiзи або читала казку Нiнi? А чи ти знаеш, що постить Кiра в iнстаграмi? – вiн пiдiйшов майже впритул, свердлячи очима дружину.

Оксана не змогла нiчого вiдповiсти.

– Отож, – Тарас переможно вiдступив, – тому не треба закидати менi про роботу.

Чоловiк нахилився, аби зашнурувати взуття. Жiнка швидко оминула його, зняла ключ i замкнула дверi зсередини. Вона не хотiла думати, наскiльки смiшний ii вчинок, клубок уже розрiсся i поглинув ii всю.

Тарас повiльно пiдвiвся, поглянув на дверi, потiм на ключ у руках дружини. Складалося враження, що вiн не мiг повiрити, що Оксана таке щойно утнула. Посмикав дверi. Замкнутi. Чоловiк розреготався. Колючим, образливим смiхом. Оксанин клубок злостi розчинився, жiнка закусила губу, щоб не розплакатися.

– Не вiриться, що я колись тебе кохав, – сухо кинув вiн i, взутий, пiшов до вiтальнi.

– А тепер що, кохаеш ii? Веронiку? Цю вчительку? – вона зiрвалася на крик.

– Заспокойся, – просичав Тарас, – розбудиш Нiночку, я щойно ii вклав.

Оксана замовкла, спостерiгаючи, як чоловiк продовжуе крокувати у вибраному напрямку.

– Ти куди? – Вона спробувала себе опанувати: ще не таких доводилося ламати за життя.

– До заднiх дверей. Слава Боговi, будинок у нас немаленький, – кинув вiн.

– Ти не можеш…

– Ще як можу. – Вiн спинився, спина здригнулася, чи то, може, Оксанi здалося. – А завтра подаю на розлучення…

Жiнка вже не раз чула вiд нього такi погрози, тому знала, як на них реагувати.

– А як же дiвчата? Якщо подаси на розлучення, обiцяю: ти iх не побачиш.

– Сумнiваюся, що вони виберуть тебе. – Вона не очiкувала, що чоловiк так швидко вiдiб’е найсильнiший ii аргумент.

Нiби прочитавши ii думки, Тарас хмикнув, ще раз кинув зневажливий погляд на дружину й покрокував до кухнi, де був iнший вихiд iз будинку.

Оксана не знала, що iй робити – плакати чи кричати. Вона хотiла розридатись, але замiсть цього заламала руки, аби не розбудити малу. Та вже за мить у головi блиснула iдея. Жiнка швидко кинулася з вiтальнi до дитячоi. У кiмнатi ii найменша дворiчна донька мирно спала в лiжечку.

– Нiно, прокидайся, – поторсала жiнка за плече дитину, але сон маляти був мiцним.

Тодi Оксана ввiмкнула свiтло, але Нiна навiть не поворухнулася. Жiнка швидко роззирнулася по кiмнатi й дещо помiтила в кошику з iграшками. Виставивши смугасте пузо, iз кошика стирчало «Веселе пiанiно».

Ця iграшка завжди дратувала Оксану через те, що була надмiрно гучною. Сьогоднi ж вона вперше зрадiла, що Тарас заборонив iй позбутися пiанiно. Не вагаючись, жiнка натиснула на кнопку iз зображенням скрипкового ключа.

– Hello, – пiанiно жваво привiталося безтурботним голосом.

Потiм цiлий хор дзвiнких дитячих голосiв весело заспiвав вiдому дитячу пiсеньку «If you happy and you know it», супроводжуючи спiв плесканням у долонi та тупцянням.

Дiвчинка хмикнула, перевернулася з боку на спинку, а потiм голосно заридала. Замахала нiжками, скидаючи iз себе ковдру.

– Тату! – почала кликати мала. – Та-туууу!

Оксана вимкнула пiанiно. Вона спостерiгала, як донька заливаеться слiзьми, i здавалося, ii серце от-от розiрветься вiд почуття провини й жалю.

Жiнка присiла бiля малоi та спробувала взяти ii за ручку.

– Маленька, пробач, – прошепотiла вона, – але мама мусила. Ми ж обидвi хочемо, щоб тато був поруч.

– Таааааа-туууу!!! – Мала вiдштовхнула материну руку i знову заплакала.

«Мене навiть не кличе», – кольнуло в серцi.

Жiнка глянула на годинник: уже майже хвилину лунае голосний плач. Добре, що середня донька сьогоднi ночуе в подруги, а старша в навушниках узагалi нiчого не чуе.

«Ну чому ж вiн не йде? Невже вiдiйшов занадто далеко?»

Оксана роздратовано видихнула i вже збиралася брати малу на руки, коли почула швидкi кроки. За мить Тарас зазирнув до дитячоi.

– Вона не хоче зi мною, – примирливо промовила жiнка. – Тебе кличе.

Тарас кинув на дружину швидкий неприязний погляд.

– Може, для початку свiтло слiд вимкнути! – обурився вiн пошепки.

– Так-так, – Оксана слухняно вимкнула свiтло й тихо вийшла з кiмнати, спостерiгаючи, як мала схлипуе в батька на руках.

Ще мить повагавшись, жiнка вийшла до заднiх дверей i замкнула iх на ключ. Оксана чудово розумiла, що такi несерйознi дii надовго чоловiка не втримають, але принаймнi цей бiй вона виграла.




Роздiл 4


Стас переможно скинув руки догори, коли його онлайн-команда трiумфувала в черговому раундi комп’ютерноi гри.

– Класно ми iх… – пролунав у навушнику голос його найкращого друга Сергiя.

– Ага, як лохiв розбили! – не стримував радостi хлопець. – Ну що, ще катку?

– Нiякоi катки! – До кiмнати зайшла мати, i Стас аж пiдскочив вiд несподiванки.

– О, чуваче, батьки на твоiй територii, – прозвучала у навушнику насмiшкувата фраза.

– Ага, – пробубнiв хлопець, – той випадок, коли вiртуальнiсть краща за реальнiсть.

– Я все чую! – Мати виставила руки в боки. – Ану вимикай свою iграшку й пiшли вечерять.

– Мамо, а ти чула про особистий простiр i повагу до iндивiдуальностi пiдлiтка? – Станiслав усе ще сподiвався почати новий раунд гри.

– А ти чув, що як не будеш слухати матерi, то на Новий рiк не получiш нового телефона?

Стас неохоче вимкнув гру i скинув повномiрнi навушники на стiл. Крутнувся на стiльцi й повернувся до матерi.

– То он яка вона, цiна моеi хорошоi поведiнки?

– Нiби ти не знав, – поблажливо всмiхнулася жiнка, а потiм роззирнулася, – а ще цiна хорошого навчання i прибирання за собою.

Хлопець позiрно закотив очi й потягнувся на стiльцi.

– Ма, навiщо менi те навчання? Я на «Твiчi» своiми стрiмами про «Dota 2» вже заробляю грошi. А завдяки фоловерам i донатам я сам собi через мiсяць телефон куплю. І взагалi, менi ще трохи пiдвищити скiл, i я стану кiберспортсменом.

– Що тобi пiдвищити? – нахмурилася мати.

– Скiл… – хлопець дратiвливо видихнув, – ну, рiвень.

– Ти ж знаеш, синку, можеш не стараться, я все одно нiчьо не поняла з того, що ти сказав. Окрiм того, звiсно, що ти скоро станеш спортсменом. За це я завжди обома руками й ногами. Наш батько в молодостi он знаеш як м’ячика гатив. А дiд твiй…

Станiслав заплющив очi.

«Ну що скажеш людям iз кам’яного вiку?»

– Батько вже повернувся з магазу? – натомiсть запитав вiн.

– Так, батько в гаражi, машину ставить. – Мати зупинилася на виходi з кiмнати. – Якби ти хоч на мiнуточку вiдволiкся вiд комп’ютера, то бачив би щось i в цьому свiтi, а не тiльки в паралельному.

– Вiртуальному, ма…

– Яка рiзниця, – кинула жiнка i вийшла з кiмнати.

Станiслав видихнув так, наче щойно безрезультатно намагався щось утовкмачити малiй дитинi, а потiм нарештi пiдвiвся з крiсла. Юнак потягнувся, покрутив головою – суглоби задоволено хруснули, радiючи, що нарештi мають шанс рухатися.

Коли хлопець зайшов до вiтальнi, його молодша сестра вже сидiла за столом i активно водила пальцями по екранi смартфона. Дiвчина нiяк не вiдреагувала на появу брата. Станiслав умостився поруч, а Іра навiть голови не пiдняла. Тодi хлопець висмикнув телефон з ii рук.

– Вiддай! – розсерджено заволала дiвчина.

– І не вiддам. Із ким ти переписуешся, з якимсь бойфрендом? – Стас пiдняв руку подалi вiд чiпких пальцiв сестри. – Чи постиш якiсь дiвчачi бантики в iнста?

– Тебе це колише? Вiддай!

– І не вiддам…

– Чесно, подивишся на тебе – i не скажеш, що тобi шiстнадцять.

– А ти взагалi проти мене малолiтка.

– Дiти, чьо ви репетуете? – до кiмнати зайшов батько. Його щоки й нiс ще були червоними пiсля морозу. Чоловiк весь час хукав на руки, аби зiгрiтися.

– Станiславе, вiддай сестрi телефон, – скомандував вiн. За мить така дорогоцiнна рiч уже повернулася до Іриних рук.

– Тату, що там за шум був надворi? Щось типу аварii? – запитала дiвчина.

– Не знаю. Я доки зачинив магазин, доки перевiрив склад, менi було не до шуму. – Чоловiк ще раз похукав на руки i вмостився до столу.

– О, Денисе, ти вернувся. – Господиня занесла миску з паруючою картоплею i мимохiдь поцiлувала благовiрного. Іра i Стас одночасно скривилися.

– Ага. – Денис уже двадцять рокiв був одружений iз Надiею, але в ii присутностi досi нiяковiв.

– Харашо, якраз до вечерi. Зараз ще принесу канапки й салат, – жiнка швидко вийшла до кухнi.

– Я не зрозумiв, – кинув чоловiк через стiл дiтям, якi знову почали якусь метушню, – чого ви розсiлися?

– Ну тож iсти чекаемо, – трохи зверхньо мовив Стас.

– Я вас зараз почекаю. Бiгом на кухню i допоможiть матерi, а я поки порозставляю тарiлки.

Хлопець i дiвчина неохоче виповзали з-за столу.

– Хутчiше, а то нiяких бiльше мультикiв! – пригрозив Денис.

Брат i сестра перезирнулися, а потiм пирснули зо смiху.

– Ну, така собi мотивацiя, – кинула Іра, покидаючи вiтальню.

Денис спантеличено почесав потилицю. Вiн же на власнi очi бачив, як син i донька цiлi вечори проводять за комп’ютером, переглядаючи якихось «Снiпсонiв» чи «Сiмпсонiв». Чоловiк тодi ще дуже здивувався: чого це його дiти-пiдлiтки знову вдарилися в мультфiльми? Але врештi не став забивати собi цим голову, вирiшивши, що то, очевидно, така мода зараз.

Коли серветки i столовi прибори вже лежали на столi, Денис сiв на стiлець i став прислухатися, як неголоснi перемовини дружини й дiтей змiшуються iз завиванням вiтру за вiкном, перетворюючись на якесь казкове вариво. Чоловiк утомлено заплющив очi, насолоджуючись своiм тихим щастям, коли раптом нiч розрiзало вищання полiцейських сирен.

Денис швидко вискочив на кухню, звiдки дорогу було найкраще видно. Але розгледiти у вiкнi вiн нiчого не змiг, бо там уже скупчилася вся його сiм’я.




Роздiл 5


Олеся цiлий день збиралася зайнятися йогою, але весь час на щось вiдволiкалася. Нарештi пiд вечiр вона одягла топ i спортивнi лосини, ще раз помилувалася своею прекрасною фiгурою i постелила килимок для йоги. На тому ii мотивацiя до фiзичних вправ скiнчилася. Пiсля кiлькох легеньких асан Олеся лягла на килимок i стала гортати новини в соцiальнiй мережi. Дiвчина здригнулася, коли телефон завiбрував, а екран повiдомив, що телефонуе Мирослав.

Олеся задоволено цмокнула, коли побачила iм’я чоловiка, але вже за мить спробувала якомога байдужiшим тоном мовити: «Алло».

– Чим займаешся, кицю? – пролунало з телефона.

– Я? – Дiвчина роззирнулася довкола. – Йогою.

– Зрозумiло. А я незабаром заскочу додому.

– Та невже?! – тепер Олеся не стримувала емоцiй. – А що сталося? Ще тiльки о пiв на восьму, а ти вже додому. З роботи поперли чи що? – зiронiзувала вона.

– Дуже смiшно, – вiдповiв Мирослав.

– Невже ти сьогоднi швидше впорався?

– Та не зовсiм.

– Тодi я не врубаюся…

– Насправдi я заскочу ненадовго, а потiм знову на роботу. На нашiй вулицi сталося вбивство. Полiцiя вже там. Ти мала iх чути.

– Що?! – скрикнула Олеся. – Тобто ти заскочиш i знову поiдеш на роботу? Ти взагалi нормальний? Я тут стирчу цiлими днями сама без друзiв, без нормальних магазинiв i тусовок, i все через те, що ти привiз мене в цю глушину…

Мирослав очiкував такоi реакцii вiд дружини, тому заздалегiдь вiдставив слухавку вiд вуха. Поглянув на час розмови: коли минула хвилина, знову приклав телефон до вушноi раковини.

– Тобi робота важливiша за дружину! – почув вiн у телефонi.

«Це вже майже кiнець тиради», – подумав хлопець.

– Олесю, не злись. Хочеш, я тобi щось смачненьке куплю?

– Не треба менi твого смачненького. Я й так уже жирною стаю. І взагалi, тортики й тiстечка – моi единi друзi тут.

– Кицю, так подружися з кимось. Ми ж тут iз червня живемо, невже за пiв року ти не знайшла нiкого, з ким могла б обговорювати проблеми?

– Нi, не знайшла.

– А як же Софiя Доля? Я вважав, ви кентухи.

– Соня? – видихнула Олеся. – Вона нiби нiчого, але бувае якоюсь трохи стрьомною.

– Ну добре, удома поговоримо, я вже майже на мiсцi злочину.

– Якого злочину?

– Я ж тобi казав, на Садовiй убили бабцю.

– Не казав.

– Казав, вiдразу пiсля фрази «я скоро заскочу додому».

– А-а-а-а, я пiсля того вже нiчого не чула.

«Я i не сумнiвався».

– А кого вбили?

– Свекруху твоеi Сонi.

– Бабу Тоню?

– Ага. Ну все, бувай. Удома поговоримо.

Олеся на мить замислилась, але врештi махнула рукою i продовжила гортати новинну стрiчку.


* * *

Мирослав припаркував свiй «опель» неподалiк вiд патрульного автомобiля «Прiус» з увiмкненими проблисковими маячками. Закутав навколо шиi шарф i вийшов з авто. Коли опинився на вулицi, зрозумiв, що шарф не порятуе при такiй хурделицi. Хлопець потер пальцi, якi першими вiдчули егоiстичнiсть i злiсть погоди цього вечора, пiдняв комiр пальта i зайшов у двiр.

Мимохiдь оглянув територiю. Працiвники полiцii активно снували туди-сюди: хтось фотографував тiло i збирав докази, хтось опитував свiдкiв, а хтось просто стояв, удаючи, що працюе.

– Добрий вечiр. Прокурор Богданiвськоi прокуратури Мирослав Шевченко, – представився вiн одному з колег.

– О, вечiр добрий, якщо вiн добрий, – вiдповiв той. – Я – слiдчий, Михайло Лiрник.

– Що тут за бiда?

– Коротше, жiнка не впоралася з керуванням i в’iхала на «таврюсi» в паркан сусiда. Той на неi розкричався, що вона рознесла йому ворота. І все б нiчого, якби бiля ганку вони не зайшли труп бабцi, яку вiдразу ж упiзнали, – слiдчий заглянув у свiй записник, – Доля Антонiна Йосипiвна, 67 рокiв. Мешкала на цiй вулицi, за п’ять хат звiдси. Ножове поранення.

– Цiкаво, – протягнув Мирослав.

– Та я б сказав «жорстоко».

– Та нi, цiкаво те, що в цьому домi не жив нiхто вже кiлька рокiв.

– Он той чувак, – спiврозмовник махнув у бiк статного смаглявого чоловiка, що давав свiдчення одному з полiцейських. Вiн мав досить молодий вигляд, хоч за вiком годився Мирославовi в батьки. – Злий Андрiй Миколайович, 45 рокiв. Офiцiйно не працюе. Сьогоднi ввечерi саме повернувся iз заробiткiв у США.

– Дякую, – Мирослав, оминаючи кучугури снiгу, попрямував до Андрiя.

– … i тодi я повертаюся, – хлопець пiдiйшов саме тодi, коли Злий розповiдав про своi вечiрнi пригоди. Чоловiк так активно жестикулював руками, що ледь не зачепив Мирослава, – а повз проносяться моi ворота на ii бамперi. А тодi ми знайшли труп. Як його тими воротами тiльки не придавило?

– Та, Господи Боже, вiдшкодую я тобi тi ворота, – утрутилася в розмову жiнка. Прокурор вiдразу впiзнав одну зi своiх сусiдок, Веронiку Андрiiвну Кiт. Як i iхне подружжя, Веронiка переiхала в Богданiвку нещодавно.

– Якi ж тiльки бувають дрiб’язковi люди, – продовжувала обурюватися жiнка.

– Вибачте, що встряю, але у вас е ще якась iнформацiя про труп? – запитав полiсмен.

– Нi! – одночасно вiдповiли Веронiка та Андрiй.

– Ну, тодi в мене все.

– А менi б хотiлося ще запитати, – подав голос прокурор, – чому ви вирiшили повернутися саме зараз?

– А це ще хто? – насупився Андрiй.

– Це Мирослав, вiн прокурор, – мовила Веронiка так, нiби прийшов ii спаситель.

– Якийсь у вас тон неприемний, пане прокуроре, – процiдив крiзь зуби Злий.

Мирослав за кiлька рокiв на своiй невдячнiй посадi вже не раз стикався з людською ненавистю. От i зараз цей Андрiй дивився на нього з неприхованою неприязню.

– Просто дивна виходить ситуацiя. – Хлопець сховав руки в кишенi, аби хоч якось зiгрiтися. – Ви повертаетеся з-за кордону, i в той же день пiд ганком знаходять труп бабцi, що доглядала за вашим домом.

– Якщо у вас е конкретнi звинувачення, пане прокуроре, я слухаю. Але попрошу не кидатися такими нiкчемними словами просто так.

«Вiн розiзлився. Отже, ним можна манiпулювати».

– То чому ви повернулися?

– Заробив достатньо грошей у Штатах, пригнав авто з Європи i приiхав додому, щоб пожити в мирi й спокоi. Як бачите, мое бажання не здiйснилося.

Мирослав набрав до рота повiтря, щоб поставити Андрiевi чергове запитання, але не встиг. До нього пiдiйшов полiцейський, який нещодавно опитував цю парочку.

Коп вiдвiв хлопця подалi й повiдомив таке, що у прокурора волосся стало дибки.

«Схоже, цей Злий не такий добрий, яким хоче здаватися», – подумав Мирослав.

Хлопець повернувся до Веронiки та Андрiя, якi знову голосно сперечалися.

– Веронiко Андрiiвно, ви можете бути вiльною, – промовив прокурор, – а вас, Андрiю Миколайовичу, попрошу сiсти до нас в авто. Хочу поставити вам кiлька запитань у прокуратурi.

Мирослав побачив, що чоловiк хотiв обуритися, але не став. Очевидно, Злий зрозумiв, про що його питатимуть.

Озирнувшись на свiй будинок, розташований через два двори, прокурор таки сiв у авто. Повагався, завiв мотор i рушив за полiцейським ескортом, розумiючи, що сьогоднi йому дiстанеться вiд людини, небезпечнiшоi за будь-якого злочинця, – власноi дружини.




Роздiл 6


Тетяна Доля поспiшала додому. Була впевнена: мати вже дратуеться, що ii так довго немае з роботи.

Коли розлючений вiтер жбурнув Танi в обличчя жменю холодного снiгу, вона вкотре пошкодувала, що не погодилася на пропозицiю Веронiки пiдвезти ii додому. Тетяна ще хотiла сьогоднi закiнчити iз журналами, тому, коли подруга запропонувала пiдкинути ii, вiдмовилася. Але тепер розумiла, що журнали можна було заповнити й завтра. Очевидно, щось iнше завадило Тетянi сiсти з подругою в авто.

Заздрощi. Хоча Таня i вiдганяла вiд себе цю думку.

Насправдi Тетяна Доля теж мала водiйське посвiдчення. Вони з Веронiкою навчалися разом, тому й права отримували одночасно. Жiнка завжди тiшила себе тим, що предмети iй давалися легше, нiж подрузi, та й практику керування автомобiлем вона склала з першоi спроби, а не з третьоi, як Веронiка.

Тетяна добре пам’ятала той день, коли вона, переповнена емоцiями, примчала додому й вiдразу вмостилася за кермо батькових «жигулiв». Вона увiмкнула передачу й повiльно стала виiжджати з двору, коли iз дверей будинку вискочила мати. Вираз обличчя в неi був такий, нiби донька зiбралася стрибати з дев’ятиповерхового будинку. Видно, вибiгла просто з кухнi, бо в руках тримала залiзний ополоник.

– Ти що робиш?! – замахала вона ним.

Таня натиснула на гальма, а потiм i зовсiм заглушила мотор.

– Мамо, я отримала водiйське посвiдчення, – вирiшила подiлитися радiстю Тетяна.

– Молодець! А тепер вилазь звiдти.

– Тобто? Мамо, ти що, за мене хвилюешся? Не варто. Інструктор сказав, що я найкраща з учениць за весь час його викладання…

– Твiй iнструктор – баран. Наплiв тобi всiлякоi чортiвнi. Ти знаеш, як за кермом небезпечно? Зiб’еш когось або сама, не дай Боже, уб’ешся. Вилазь! Потiм якось…

«Потiм якось» так i не настало. То була перша й остання спроба Тетяни побувати за кермом. Кожне наступне Танине намагання виiхати кудись на авто завершувалося суперечкою або скандалом. Урештi жiнка здалася, переконавши себе, що материнi нерви важливiшi за ii кермування.

Тетянi тiльки складно було переконувати себе, що вона не заздрить Веронiцi. Бо ii подруга, спершу недбала за кермом, iз кожним роком ставала дедалi впевненiшим водiем, змiнювала автомобiлi й не боялася експериментувати.

Жiнка струснула iз себе спогади двадцятирiчноi давнини, коли звернула на рiдну вулицю. Втрете поглянула на телефон i втрете переконалася, що батарея сiла й екран мовчить. Вона автоматично запхала мобiльний до кишенi куртки. Носити телефон у сумочцi було б, звiсно, зручнiше, але жiнка переживала, що тодi не почуе дзвiнка. А мати завжди дуже сердилась i хвилювалася, коли Таня не брала слухавки.

Тетяна поспiшала та йшла з опущеною головою, щоб вiтер не задував в обличчя снiгу, тому не звернула жодноi уваги на змiни у дворi Андрiя Злого. Вона нарештi добiгла до свого двору, коли помiтила бiля ворiт чиюсь постать. Жiнка зойкнула й вiдсахнулася.

– Таню, це я, – почула вона знайомий голос.

– Веронiко? Що ти тут робиш у таку погоду?

– Тебе чекаю, – Тетяна побачила, що подруга затамувала подих.

«У неi щось сталося?» – промайнуло в головi.

– Твiй брат уже знае, – продовжила Веронiка, – а тобi нiхто не мiг додзвонитися.

– У мене розрядився телефон… А що, власне?…

– Таню, – подруга взяла ii за руку, – у мене для тебе дуже поганi новини…




Роздiл 7


Пiсля вечiрнiх подiй Веронiка цiлу нiч не могла заснути. Вона втiшала Таню як могла. Подруга вiдразу хотiла мчати до моргу, але таки вдалося переконати ii почекати до ранку. Врештi, наковтавшись заспокiйливого, Таня заснула у Веронiки вдома. І добре, бо не хотiлося лишати ii саму в такому станi.

Коли будильник на телефонi рiшуче став наполягати, щоб Веронiка прокидалася, вона вже давно була на ногах. Швидко натиснула кнопку «Вимкнути», аби не розбудити Тетяну, що спала в сусiднiй кiмнатi. Жiнка продумувала, що iй треба зробити зараз: вiдпроситися з роботи, приготувати снiданок i…

Вiд думок Веронiку вiдволiкло активне шурхотiння в кухнi. Здавалося, що цiла зграя кiгтистих iстот танцюе в ii будинку вальс. Жiнка шмигнула до джерела шуму.

Коли дверi вiдчинилися, до ii нiг пiдбiг маленький коричневий клубочок iз великими очима та куцим хвостом. Веронiка взяла цуценя на руки й зойкнула, оглянувши свою кухню.

Усе, що тiльки мiг подiставати, песик подiставав, порозривав i порозкидав: смiття, iжу, спецii.

– Бачу, ти тут часу не гаяв, – звернулася до цуценяти. – Ну i що менi з тобою тепер робити?

Жiнка провела рукою по шерстi: де-не-де вона позлипалася, Веронiка навiть угледiла кiлькох блiх.

– Найперше – помити! – вiдповiла вона на свое ж запитання.

Щеня пискляво гавкнуло й лизнуло ii обличчя. Веронiка засмiялася, пригорнула його до себе. Цуценя пiдняло голову й дивилося на неi розумними, повними грайливих iскорок очима.

Раптом жiнка вiдчула, як тепла пляма розповзаеться по грудях i животi. Нi, це був не прилив любовi, а струмiнь сечi, що виливався з песика.

– Нi, нi, нi, – Веронiка побiгла з будинку, несучи перед собою цуцика, який не переставав пiсяти.

– Ось тут треба це робити! – скомандувала жiнка, коли винесла цуценя за порiг. Песик лише весело махнув хвостом i заскочив назад до будинку.

– Зрозумiла, – промимрила Веронiка, – пiсяти не хочеться. Ну звiсно, усе ж на менi.

Жiнка вчасно встигла помiтити, що ii хвiртка вiдчиняеться. Вона заскочила на веранду й накинула на себе куртку, аби прикрити обпiсяну собакою пiжаму.

Коли Веронiка знову вийшла надвiр, гiсть був уже майже на порозi. Їi сусiд досить хвацько минав кучугури й наближався iз широкою усмiшкою.

– Привiт, – мовив вiн, наблизившись.

– Привiт, Тарасе, – вiдповiла Веронiка.

Песику, вочевидь, набридло чекати на свою хазяйку в домi, тому вiн повернувся на ганок. Побачивши незнайомця, цуценя розсерджено загарчало. Спробувало навiть стати в бiйцiвську позу, але лапка зiсковзнула на заледенiлих кахлях, i цуцик бемкнувся носиком. Куди й дiлася його хоробрiсть – цуценя сховалося за ногу Веронiки.

– Що це ще за бродяга? – запитав чоловiк.

– Схоже, це мiй новий спiвмешканець, – засмiялася жiнка, – а головне – про те, що мешкатиме тут, вирiшив вiн, а не я.

– Цiкава iстотка, – усмiхнувся Тарас.

Веронiка раптом пiймала себе на думцi, що це усмiшка чоловiка, який умiе зваблювати жiнок, тому поспiхом вiдвернулася.

– Я чув, що сталося вчора, – продовжив тим часом чоловiк. – Якщо потрiбна моя допомога, звертайся.

– Та що менi буде? – Веронiка взяла цуцика на руки, помiтивши, що той почав тремтiти вiд холоду. Але вже врахувала попереднiй досвiд i повернула його пiсяльним апаратом вбiк. – Кого шкода, то це Таню. Тепер, вважай, у неi нiкого не лишилося.

– Так, усi знають, що в них iз братом кепськi стосунки.

– Я пам’ятаю Антона з дитинства й сумнiваюся, що з кимось у нього можуть бути нормальнi стосунки.

– Ти, як завжди, маеш рацiю, – розвiв руками Тарас.

Цуценя, побачивши рiзкий рух, знову загарчало.

– Ти диви яке! Ти дiйсно вирiшила його залишити?

– Мiй колишнiй терпiти не мiг собак, котiв i взагалi все живе. Тому, вважаю, зараз саме час нарештi робити так, як хочу я.

– Твiй колишнiй – iдiот. Якби в мене була така дружина, як ти, я б виконував будь-яку ii забаганку.

Веронiка знiтилася. Вона не знала, як реагувати на такi слова. Тарас одним реченням робив iй комплiмент i принижував власну дружину. На свое щастя, жiнка через прочинену хвiртку помiтила, як повз ii двiр, повiльно похитуючись, пройшов якийсь чолов’яга.

– А це хто? – запитала вона. – Уперше за кiлька мiсяцiв його бачу.

Тарас обернувся.

– Це Васька Іванченко. Ти вперше його бачиш, бо вiн безпросвiтно в запоi. Алкоголiк кiнчений. Дивно, що вiн вештаеться тут. Я чув, що полiцiя вважае його одним iз пiдозрюваних у вбивствi баби Тонi.

– Його? А я думала, оцього Андрiя.

– Злого? Та проти нього не буде нiяких доказiв, як завжди.

Веронiка хотiла уточнити, що чоловiк мае на увазi пiд «як завжди», але цуценя на ii руках незадоволено завертiлося, намагаючись залiзти пiд куртку.

Жiнцi хоч i приемно було бесiдувати з Тарасом, але вона не хотiла бiльше тримати на морозi маленьке створiння, до того ж боялася, що запах сечi от-от сягне чоловiкових нiздрiв. Сусiд зрозумiв ii мiмiку й жести й досить незграбно почав прощатися.

– Веронiко, – спинився вiн, – якщо потребуватимеш допомоги, будь-якоi, звертайся.

– Добре.

«І чого це я так рознервувалася вiд його слiв? Людина просто допомогу пропонуе».

– Як ти хоч назвала свою знахiдку? – кинув вiн iй наостанок.

Веронiка ще раз поглянула на песика. Одне вухо в нього стирчало, iнше висiло, вiн мав величезнi сiрi очi й нiс, що трiшки пiдпух пiсля удару об ганок.

– Носик, – усмiхнулася жiнка. – Його звати Носик.




Роздiл 8


Антон Доля нанiс на обличчя крем для голiння i завмер, розглядаючи свое вiдображення у дзеркалi. Широкi брови, довгий iз кривинкою нiс, тонкi стиснутi у стрiчку губи. Вiн був цiлковито схожий на батька в молодостi, за винятком погляду. Нi, не очей, а саме погляду. Щойно вiн зрозумiв, що це мати так завжди дивилася на всiх i все, iз якоюсь зверхнiстю i вiдразою. На мить чоловiковi здалося, що то вона споглядае на нього з люстра, готова кинути черговий свiй докiр.

Антон провiв далi пiною i наткнувся долонею на малесенький, ледь помiтний рубець на пiдборiддi. Вiн добре пам’ятав той день.

Його батько вiд природи був людиною безтурботною i завжди любив усе перетворювати на веселу гру. От i тодi. Антону було тринадцять, i в нього щойно почав з’являтися перший пушок на обличчi. Тож батько запропонував поголитися.

Їм тодi було так весело, що хлопець не помiтив, як випадково порiзав бритвою пiдборiддя. Антон зойкнув i почав швидко змивати краплi кровi.

– Нiчого, – усмiхнувся батько, – ти ж мужик, терпи.

Вiн дiстав iз шухляди медичний пластир i заклеiв синову ранку.

– Ну що, полегшало? – запитав чоловiк.

Антон не встиг вiдповiсти, бо до ванноi кiмнати заскочила мати. Вона, вочевидь, почула його крик i прибiгла рятувати свого хлопчика.

– Що ти робиш iз дитиною? – вiдразу почала з крику.

– Ми просто вчимося голитися…

– Ти iдiот! – жiнка схопила сина за плечi й вiддерла пластир. – У нього там рубець лишиться!

– Який ще, в бiса, рубець, – спробував виправдатися чоловiк, але його слова потонули в материнiй лайцi.

Усе переросло в чергову голосну сварку, а через кiлька мiсяцiв батьки розлучилися.

Коли Антон, сапаючи i спотикаючись, наздогнав батька й запитав, чому вiн iде, той рiзко вiдповiв:

– Бо твоя мати – монстр.

А потiм поклав руку на синове плече i вже лагiднiше промовив:

– Нiколи не довiряй жiнкам. Єдине iхне бажання – манiпулювати тобою.

Антон повернувся зi спогадiв i виявив, що стоiть перед дзеркалом iз намащеним пiною обличчям. Вiн заходився голитися, не усвiдомлюючи, що мати мала рацiю. Рубець у нього таки лишився, i не тiльки на тiлi.

Вийшовши з ванноi кiмнати, чоловiк почув легкий запах диму. Попрямував на кухню, зазирнув у каструлю, що стояла на вогнi, i побачив, що гречка в нiй почала пригорати. Антон розчаровано кинув кришку назад.

Дружину знайшов у вiтальнi. Софiя саме завершувала прасування.

– Я випрасувала тобi сорочку на завтра, на похорон матерi. А ще твiй спортивний костюм на роботу, – промовила вона й мило усмiхнулася.

– Випрасувала спортивний костюм? – пiдняв одну брову чоловiк. – Тобi що, бiльше роботи нiякоi нема, що ти безглуздям усiляким займаешся?

– Але ж ти сам вчора натякав, що чоловiки у спортзалi з тебе смiялися. Мовляв, що в тебе за дружина така, що ти весь пом’ятий ходиш.

– Блондиночко моя, – вiн нiжно взяв ii за пiдборiддя, – не намагайся розумiти натяки. Це не для твоiх мiзкiв.

Через кiлька хвилин вiн одягнувся. Дружина саме заходилася складати прасувальну дошку. Запах пригорiлоi iжi нарештi сягнув вiтальнi.

Антон кинув погляд на Софiю: вона продовжувала возитися з праскою. Тодi чоловiк голосно закашляв.

– Ти хоч не застудився? – нарештi пiдняла голову дружина.

– Ти нормальна?! – Антона починали дратувати ii тупiсть i вiдсталiсть.

Софiя стояла перед ним iз розгубленим i ображеним виглядом. Була схожа на невинне телятко, чим ще бiльше дратувала чоловiка.

– У тебе, видно, проблеми з пам’яттю. Може, тобi таблеток купити абощо? А то моя покiйна мати, хоч i була конкретним стервом, але у своi майже сiмдесят усе запам’ятовувала, а ти в тридцять уже з першими ознаками склерозу й маразму.

Жiнка стрепенулася, наче ii вдарили. Антон вирiшив, що його слова нарештi дiйшли до дружини, i знову повернувся до дзеркала. Коли вiн побачив, що Софiя з опущеною головою далi заходилася складати праску, то аж пiдскочив.

Не особливо стримуючи злiсть, Антон обернувся, аби нарештi пояснити все цiй тугодумцi, але не встиг. До кiмнати став просочуватися густий дим.

– Каша! – схопилася за голову жiнка й помчала на кухню.

– Доходить, як до жирафа, на третю добу, – пробурмотiв Антон, застiбаючи блискавку на олiмпiйцi.

Вiн вийшов у коридор, гидливо оминаючи кухню. Голосно закашляв, хоч дим його й не душив.

«Нехай зрозумiе, що накоiла», – подумав вiн.

– Ти куди так рано? – Софiя теж вийшла в коридор. – Почекай, я зроблю тобi яечню.

– Вибач, але я не винен, що ти не можеш упоратися зi своiми обов’язками дружини, – вiдповiв Антон, узуваючись. – У мене ще багато справ. Слiд ще в морг заiхати й забрати тiло матерi.

– А хiба не Таня забере тiло?

– Слухай, не лiзь не у свое дiло. Краще подай куртку, хоч якась користь iз тебе буде.

Софiя мовчки виконала його наказ. Чоловiк уже збирався виходити з дому, коли свiтло в будинку замигтiло.

– О, знову там щось у рубильнику перемикае… чи замикае, – задерла голову жiнка.

– Ну так ти ж сидиш вдома. Я хренячу на роботi, зранку й до ночi треную цих безталанних малих iдiотiв, а ти настiльки безпорадна, що не можеш узяти до рук телефона й викликати електрика.

– Я…

– Не «якай» уже! – махнув рукою Антон. – Я сам усе зроблю. Як завжди.

– Я хочу вийти на роботу, – випалила Софiя.

– Куди-куди? – чоловiковi здалося, що йому те почулося.

– Я говорила з Олесею, i вона вважае, що робота пiде менi на користь.

– Твоя Олеся погано на тебе впливае, якби ii чоловiк не працював у прокуратурi, я б узагалi заборонив тобi з нею бачитися.

«І знову цей тупуватий i розгублений вигляд, – сердився чоловiк, – невже в неi бiльше нiяких емоцiй нема?»

– Дружина повинна сидiти вдома й пiклуватися про чоловiка, – продовжив Антон, – а слухатимеш свою дурноголову сусiдку, то пiдеш до неi жити.

Чоловiк помiтив, що Софiiнi очi наливаються сльозами.

«О, добре, хоч вираз обличчя не такий дурнуватий», – подумав вiн.

Антон голосно видихнув i спробував промовити якомога м’якiше:

– Ну дивися, менi треба йти, поспiшати, працювати на чужого дядька, який нiякого уявлення не мае про спорт, зате мае грошi, щоб тримати спортивний клуб. А тобi добре. Ти вдома, дивишся серiальчики, гортаеш журнали, вiдпочиваеш. На роботi такого не буде. Тому бiльше не повертаймося до цiеi теми.

Вiн чмокнув Софiю в носа й поспiшив до свого автомобiля. Дружина покiрно зачинила дверi й пiшла на задимлену кухню «вiдпочивати».




Роздiл 9


Олеся вийшла з двору й одягла рукавички, якi нещодавно прийшли iй поштою. Озирнулася. Цьогорiчна примхлива зима змiнювала настрiй щодня. Сьогоднi погода вирiшила показати свою чарiвнiсть i казковiсть: сонце сяяло, снiг iскрився, а температура повiтря пiдскочила аж до нуля.

– Привiт, Соню! – Дiвчина не проминула кiлька десяткiв метрiв, коли побачила свою приятельку у дворi.

Софiя трохи незграбно розчищала снiг бiля ганку. Олеся вкотре задумалася, що, може, то така майже неприродна задумливiсть i вайлуватiсть сформували в сусiдки настiльки занижену самооцiнку. Хоча згодом вiдмахнулася вiд цiеi думки.

«Ще менi не вистачало аналiзувати чужi проблеми, у мене i своiх вистачае».

– Привiт, – нарештi вiдволiклася вiд роботи Софiя.

Олеся пiдiйшла ближче до паркану й тепер повнiстю змогла розгледiти приятельку. Сонинi природнi м’якi риси обличчя просто таки зводила нанiвець масивна тепла хустка з козячого пуху, iз якоi вибивалися незачесанi свiтлi пасма волосся. На мiнiатюрнiй фiгурi висiв, наче мiшок, старий потертий чоловiчий бушлат. А завершувала образ пара гумових утеплених чобiт.

– Що це на тобi? – не стрималась Олеся.

– А що? – трохи ображено запитала ii приятелька.

– Менi здаеться, що жiнки в колгоспах i то краще одягалися, нiж ти оце.

– А, ти про це, – Соня зняла робочу рукавицю i тернула носа. – Я ж працюю.

– То й що, слiд мати вигляд, наче дед Мазай?

– Хто? – знiчено засмiялася Софiя.

– Фiг його знае, хто це. Але тобi б ще шапку-вушанку – i точно будеш як якийсь дед.

– А ти, вочевидь, снiг на пiдборах розчищала? – спробувала захиститися Соня.

– А от i нi, – дiвчина вловила в цiй фразi приховане роздратування, що було рiдкiстю для ii подруги. – Мирослав сьогоднi вранцi проiхав автомобiлем через двiр, а я трохи обмела ганок. І все. Ми щодо цього особливо не паримося.

– А що буде, коли снiг розтане?

– Те саме, що i з кучугурами, якi ти собi понакидала, – добродушно засмiялася Олеся. Дiвчина навiть не помiтила, що Софiя сприйняла цей смiх як глузування.

– А куди ти йдеш? – ковтнула образу Соня.

– Пiду в едину пiцерiю, що е у вашому селi.

– Не в селi, а в ес-ем-те.

– Так-так.

– А що, вдома не хочеш готувати?

– Та я i не проти сьогоднi щось придумати, але треба закiнчити статтю для блогу. І ще попрацювати зi сторiнкою в iнстаграмi.

– Я не думала, що в iнстаграмi можна працювати.

– Аякже. Минулого тижня заробила сто доларiв. Небагато, але для початку, вважаю, непогано. А ти як? Поговорила iз чоловiком про роботу?

Софiя так знiтилася вiд цього запитання, що в Олесi аж мурашки побiгли по шкiрi.

«Що ж такого вiн сказав чи зробив, що в Сонi обличчя, наче пiсля вiйськових баталiй?» – звернулася до свiдомостi ii цiкавiсть. «Не твоя справа, не твоя справа», – знову зашепотiла байдужiсть i врештi перемогла. Дiвчина вирiшила не починати з приятелькою незручноi розмови.

– О, глянь, Веронiка Андрiiвна! – викрикнула Софiя, зрадiвши, що можна заповнити навислу паузу.

Олеся обернулась i теж помiтила жiнку, що вийшла перевiрити свою поштову скриньку.

– Боже, ти так кричиш, наче саму Матiр Драконiв побачила.

– Кого?

– Ну, Дайнерiс, – пiдняла брову Олеся, але, впершись у повний нерозумiння погляд, вирiшила не продовжувати. – Забудь!

– Ох у них i вечiр вчора видався. Що твiй Мирослав розповiдае, посадили когось за вбивство тiеi староi? – Софiя затнулася.

– Не хвилюйся, – усмiхнулася дiвчина, – тут усi знають, що ви зi свекрухою одна одну терпiти не могли. Тому набагато дивнiше було б, якби ти зараз лила сльози розмiром з горошину. А щодо вбивства нiчого сказати не можу, бо з чоловiком устигла лише зранку перекинутися кiлькома словами. Коли я прокинулася, вiн уже виходив iз дому.

– Як тобi ця Веронiка? Наче нiчого така жiнка. Але мене дивуе, що вона наважилася у своi роки кинути чоловiка й почати все спочатку.

– Соню, ти що, у дев’ятнадцятому столiттi живеш? Що тут такого?! – Олеся раптом зрозумiла, що ii втомило спiлкування iз Софiею, хоч вона не могла собi до кiнця пояснити чому. Дiвчина почала добирати слова, аби швидше попрощатися.


* * *

Веронiка забрала свою пошту, махнула дiвчатам, якi щебетали неподалiк, але, повертаючись до будинку, згадала, що слiд зняти випранi речi.

Пiдiйшовши до мотузки, на якiй задубiло стирчали ii светри та сорочка, почула тихе схлипування. У свiдомостi замайорiв бузковий колiр. Жiнка струснула головою, колiр зник. Тодi Веронiка визирнула через паркан. Спершу жiнка вирiшила, що те схлипування iй здалося, аж раптом помiтила Софiю. Дiвчина продовжувала прибирати снiг лопатою, але ii плечi судомно здригалися.

Веронiка кинула своi светри назад на мотузку й попрямувала через дорогу.

– Соню, привiт! – махнула вона дiвчинi.

– Веронiко?! – дiвчина здригнулась i вiдвернулася, незграбно витираючи сльози.

– Бачу, у тебе день не задався? – усмiхнулася жiнка.

Соня все ще стояла до неi спиною.

– У всiх бувае. Можна я зайду?

– Вибачте, але в мене там суп… на плитi. Менi треба йти! – Софiя кинула свою грабарку й забiгла до хати.

Веронiка перевела погляд на iнструмент, що тепер без дiла лежав посеред стежини.

За кiлька хвилин Софiя вийшла з дому. Їi брови ошелешено пiдскочили, коли вона побачила, що Веронiка вiдкидае снiг на ii подвiр’i.

– Вирiшила, що якось маю тобi допомогти, – усмiхнулася жiнка у вiдповiдь на запитальний погляд дiвчини.

Соня розгублено спостерiгала за дiями Веронiки.

– Он, я бачу, у тебе ще одна грабарка е, – кивнула сусiдка на iнструмент, – може, якось разом зi снiгом упораемося, якщо вiн викликае в тебе такi негативнi емоцii?

Ще трохи повагавшись, дiвчина схопилася за роботу. Кiлька хвилин вони з Веронiкою мовчки вiдкидали снiг.

– Насправдi мене не снiг засмутив, – шморгнула носом Софiя.

– А що? – Веронiка продовжувала працювати.

– Я… – Софiя на мить замислилася, – я чомусь не подобаюся людям. Може, через те, що дурненька, як каже Антон, а може, через те, що негарна…

Веронiка спинилася, нахилила вбiк голову, оглядаючи Софiю.

– Так, – цмокнула язиком вона, – у такому лахмiттi ти справдi як Попелюшка, але без балу.

Соня похнюпилася.

– Я пожартувала! – усмiхнулася Веронiка. – Насправдi я вважаю тебе красивою дiвчиною. До речi, ти знаеш, якою рiдкiстю е справжне, нефарбоване бiляве волосся, та ще й такого вiдтiнку, як у тебе?

Дiвчина похитала головою.

Веронiка на мить замислилася.

– Дуже великою рiдкiстю! – врештi випалила вона.

– Ви все це вигадуете, – засмiялася Софiя.

– Не вiриш менi, вiдкриймо «Вiкiпедiю», – Веронiка дiстала з кишенi смартфон.

– Не треба, – ще бiльше зареготала Софiя, – я вам вiрю.

– Отак би й вiдразу! Треба слухати старших, – теж засмiялася Веронiка, а трохи заспокоiвшись, додала: – ти дуже вродлива дiвчина. Прийдеш додому, покинь свiй суп i трохи видiли часу для себе. Тодi сама побачиш, яка ти прекрасна. А щодо розуму. Ми з тобою спiлкуемося iз часу мого переiзду й завжди знаходили теми для розмов. Хоч раз згадай, щоб ми говорили про борщi чи прибирання! Жодного разу не було! А про що це свiдчить? Про те, що ти багато знаеш i поза своiми каструлями.

Софiя скривилась i вiдвернулася.

– Ну що ти, Соню! – Веронiка обережно обiйняла дiвчину, дозволяючи виплакатися в себе на плечi.

– Може, тобi варто з’iздити й перепочити вiд усiх проблем? Є в тебе якесь улюблене мiсце? Може, Кирилiвка чи Бердянськ? Зараз, звiсно, не курортний сезон, але прогулятися бiля моря завжди корисно.

– Є, – схлипнула Соня, – в Антона е мисливський будиночок. То мое найулюбленiше мiсце на свiтi.

– Клас! То, може, вiзьми свого Антона i iдьте? Або сама туди якось зганяй.

– Добре, – шморгнула носом Софiя i всмiхнулася.


* * *

Веронiка, повернувшись додому, ледь не збила у вiтальнi Тетяну, яка поспiхом одягалася.

– Веронiко, чому ти мене не розбудила?

– І тобi доброго ранку! – спробувала усмiхнутися жiнка. – Вирiшила не турбувати, бо сьогоднi в тебе й так тяжкий день.

– Дякую, не знаю, що б я без тебе робила.

«Ось вона, Таня, – промайнуло в головi у Веронiки, – ii злiсть i роздратування минають пiсля однiеi лише приемноi фрази».

– То що, поснiдаеш? Я приготувала кус-кус, – запропонувала вона.

– Нi, дякую, – Тетяна заходилася одягати теплi зимовi колготи з начосом, – менi слiд iти додому. Скоро привезуть тiло… – вона затнулася.

Веронiка побачила, що подруга щосили стримуеться, аби не заплакати, тому просто мiцно обiйняла ii. Таня таки стримала сльози, але дрiбно затремтiла, нiби перебувала не в теплiй оселi, а там, на морозi.

– Я пiду з тобою, – промовила Веронiка.

Заперечень не було. За двадцять хвилин жiнки брели не розчищеним вiд снiгу двором покiйноi баби Тонi. Але не встигли зайти до хати, як бiля ворiт загальмував автомобiль. Веронiка впiзнала Антона, що виходив iз салону.

– Вiн уже привiз ii, – захвилювалася Таня i знову затремтiла, – а я ще нiчого не пiдготувала!

– Спокiйно, зараз усе зробимо. Почекають двi хвилини, – спробувала заспокоiти подругу Веронiка.

Антон тим часом став вiдчиняти ворота. Вiтатися iз сестрою вiн не поспiшав, тому Тетяна сама пiдiйшла до нього.

– Тобто ти ще нiчого не пiдготувала?! – почула Веронiка чоловiкiв незадоволений вигук.

Побачивши, що Тетяна щось винувато пояснюе братовi, жiнка не стрималася i таки втрутилася в iхню розмову.

– Не треба менi тут щось розказувати. Може, ти замiсть виправдань хоч раз визнаеш, що нi на що не здатна без матерi? Завжди була й завжди будеш, – накинувся Антон на сестру.

У Веронiки стислися кулаки, коли вона почула цi слова, але захистити подругу вона не встигла.

Тетяна здригнулася, а потiм пролунав ляпас.

У дворi запала тиша. Тiльки сонце безтурботно вигравало своiми променями нечутний вальс на снiгу.

Антон гидливо потер щоку, нiби хотiв стерти слiд вiд ляпаса, якого щойно дiстав вiд сестри.

– Ти так прагнеш органiзувати поховання матерi, – iз приглушеним притиском мовив чоловiк, – дивись не осоромся.

– А може, ти допомiг би сестрi iз цим, замiсть того щоб ii четвертувати?! – таки вставила свое слово Веронiка.

Антон кинув на жiнку неприязний погляд.

«Боже, як вiн зараз схожий на бабу Тоню», – подумала Веронiка й ледь стрималася, аби не здригнутися.

Тим часом чоловiк повiльно мовив:

– Ти здивуешся, але я пропонував…

– Ти пропонував провести кремацiю! – розсердилася Таня.

– А ти проти, бо…? – насмiшкувато кинув чоловiк.

– Ти знаеш, що мати цього не хотiла! Вона все життя називала людей, якi дозволяли кремацiю, iдiотами. Ти це робиш, аби допекти iй i пiсля смертi.

– Яка ж ти дурненька, – тепер вираз обличчя Антона демонстрував зверхнiсть, а з його тону скидалося, що вiн розмовляе з розумово вiдсталою людиною.

– Досить, – раптом утомлено промовила Таня, – менi набридла ця розмова. Через десять хвилин занесеш тiло матерi до хати, я все приготую.

Тетяна побрела до будинку. Веронiка й Антон обмiнялися неприязними поглядами. Жiнка побiгла допомагати подрузi, а чоловiк продовжив возитися з воротами.




Роздiл 10


Мирослав Шевченко швидко перебирав папери на робочому столi. На вiдмiну вiд своiх колег, хлопець полюбляв порядок, i знайти вiдповiдний документ було нескладно. Але зараз думки прокурора лiтали не навколо робочих справ, тому пошуки затягнулися.

Коли до кабiнету постукали, Мирослав нарештi повернувся думками на робоче мiсце.

– Так, увiйдiть! – вiдповiв вiн, а за мить виявив у себе пiд рукою документ, який шукав.

– Мирославчику, здрастуй! – увiйшла жiнка похилого вiку.

Лице ii вже давно було побите зморшками, до того ж вона покульгувала на одну ногу. Але в поставi й поведiнцi все ще можна було прочитати iнтелiгенцiю минулого столiття. Їi сиве волосся було обережно зачесане в пучок. Зуби доглянутi й досi бiлi. Очi живi. Одягнута була бабуся у старомодне, але охайне пальто з накинутою поверх червоною хусткою. Мирослав упiзнав одну iз сусiдок.

– Доброго дня, Лiдiе Степанiвно. – Хлопець устав i вiдставив старенькiй стiлець. Чомусь поведiнка цiеi жiнки завжди викликала в нього бажання теж згадати про свое виховання. – Чим я можу вам допомогти?

– Я не буду ходити околяса. У мене е деяка iнформацiя щодо вбивцi Антонiни.

– Слухаю.

– Скажу вiдразу, що ви вiдпустили Ваську дарма. За день до того, як Тоню вбили, я чула, що вони сварилися. Василь купував у Антонiни алкоголь, i часто в борг. Борiв, ясна рiч, не повертав, бо де в бiдного бублик…

Мирослав подумки всмiхнувся старечому вислову, але продовжив уважно слухати.

– А того дня, – вела далi Лiдiя Степанiвна, – видно, Антонiна вiдмовила Василевi в алкоголi. І вiн почав кричати всiляку гидоту, що аж вуха в’янули.

– Дякую за iнформацiю. Ми ii обов’язково опрацюемо. – Мирослав раптом згадав, що контроль на документi, який вiн шукав, стоiть до дванадцятоi години цього дня.

– То менi треба щось записати?

– А, так, звiсно, – вiдповiв хлопець i дав бабусi папiрець i ручку.

Пояснювати старенькiй, що Василя Іващенка вчора цiлий день бачили в мiсцевому барi, вiн не став, оскiльки все одно мусив за законом прийняти ii свiдчення. Тому, доки вiдвiдувачка записувала сказане, зайнявся злощасним документом.




Роздiл 11


Веронiка пообiцяла Тетянi принести ромашкового чаю i м’яти. Набрала швидкого темпу, аби хутчiш збiгати додому й не лишати подругу надовго саму, але на вулицi рiзко спинилася.

Знову починалося те, чого Веронiка терпiти не могла. Перед очима застрибали кольори: кожен звук у радiусi кiлометра вчувався жiнцi, а потiм виливався у свiдомостi водоспадом барв.

Веронiка не пам’ятала, коли це почалося. Це траплялося з нею з раннього дитинства. Пiсля того як вона вчергове злякалася, що кольори без дозволу лiзуть у голiвоньку, батьки повели ii до шанованого у всьому районi лiкаря. Вiн довго щось вивчав, перевiряв результати аналiзiв, радився з колегами i врештi захоплено пояснив, що Веронiка – унiкальна, вона – синестет. Кожен звук дiвчинка «бачить» вiдповiдним кольором. А оскiльки у Веронiки був рiзкий слух, що в певнi моменти виловлював майже всi довколишнi звуки, ii синестезiя часто бiльше нагадувала напад. Із вiком Веронiка навчилася це контролювати, але iнодi, пiд час стресу чи хвилювань, усi цi звуки й картинки просто придушували й вiдривали вiд реальностi.

От i зараз. Жiнка труснула головою, аби це спинити, але нiчого не вийшло. Серце почало калатати й поколювати так, нiби вона пробiгла кiлька кiлометрiв. Дихати ставало дедалi важче, у грудях стискало.

Веронiка якомога швидше дiстала з кишенi лiки й кинула до рота. Вона продовжила глибоко дихати й прикрила очi, чекаючи, доки лiки подiють. А заодно спробувала вгамувати ту зграю нових кольорових малюнкiв, що налетiла на ii свiдомiсть.

Вона знову згадала, що той шанований лiкар називав синестезiю екстраординарним явищем, а Веронiку, вiдповiдно до якоiсь статтi, людиною майбутнього. Але сама Веронiка нiколи так не вважала.

Жiнка й досi не могла забути, як пiд час урочистоi лiнiйки до свята «Першого дзвоника» вона як першокласниця мусила теленькати дзвiночком, перемотаним червоною стрiчкою. Маленька Веронiка неймовiрно розхвилювалася, вийшовши перед усiею школою. А коли дiвчинцi вручили дзвiночок, ii раптом накрив нестримний потiк звукiв, що виливався в кольори. Вона змушена була присiсти й затулити вуха, бо, здавалося, голова от-от лусне. Сiрий, золотий, червоний, фiолетовий – усе змiшувалось i стрибало довкола. Але домiнував смарагдовий – колiр глумливого смiху.

Тодi Веронiка майже потонула в цьому, але раптом вiдчула на плечi чиюсь долоню.

– Не бiйся! Це ж просто дзвiнок! – почула вона тихенький голосок, i кольори зникли.

То була iхня перша з Танею зустрiч. Щоправда, Веронiка тодi так i не потеленькала дзвiночком. Вона знiтилася, коли побачила, що iншi школярi з неi смiються, гепнула тим святковим дзвоником юнака-десятикласника, що мав нести ii на плечi й реготав сильнiше за всiх, i втекла геть.

Спогади й таблетки таки подiяли. Картинки знову вiддалилися, наче iконки на монiторi, а ще за кiлька хвилин серцебиття стишилося. Хоча вiдчуття нормального стану органiзму не повернулося, Веронiка зрозумiла, що може продовжити свою бiганину. Розплющила очi й побачила перед собою Андрiя. Чоловiк здивовано спостерiгав за нею. Якусь хвилю вони лише мовчки дивилися одне на одного.

– Упевнений, що iсторiя того, як ти стоiш iз заплющеними очима посеред вулицi, де, мiж iншим, iздять автомобiлi, дуже цiкава, – пiдняв руки Андрiй, – але я не хочу ii чути.

– Нiби я збиралася тобi щось пояснювати, – огризнулася жiнка.

– Тим паче, – вiдмахнувся чоловiк i попрямував далi.

– Ти куди це?! – вигукнула Веронiка.

Андрiй розвернувся, здивування на його обличчi було майже дитяче, тому жiнка не стримала усмiшки.

– Я мала на увазi, – нарештi промовила вона, – якщо ти до Тетяни, то зараз не найкращий час ii турбувати.

Чоловiк продовжував ще мить стовбичити посеред вулицi, а потiм круто розвернувся i попрямував в iнший бiк.

– Звiдки ти…? – почав було вiн.

– Скажiмо, у тебе на лобi написано.

– Дуже смiшно, – кинув Андрiй i пiшов геть.

Веронiка тяжко видихнула. Серце ще тримало пришвидшений ритм, але бiль притих, млосне вiдчуття минуло. Жiнка почекала кiлька хвилин, щоб Андрiй вiдiйшов трохи далi. Їй не хотiлося йти додому вiдразу за цим нахабою. Коли Веронiка таки вирiшила рушати, почула тихий стогiн. У свiдомостi вiдразу збiльшилася сiра картинка. Жiнка труснула головою, аби стерти ii.

Вона пiдiйшла до старих обшарпаних ворiт будинку, розташованого напроти Таниного дому, i заглянула у двiр. Там лежали купи смiття та якась арматура, але живих iстот Веронiка не помiтила. Жiнка не хотiла, щоб хтось iз сусiдiв побачив, як вона зазирае до чужого двору, тому вирiшила вже нарештi пiти по ромашку.

Та й цього разу не вдалося. Краем ока Веронiка помiтила, як пiд парканом заворушилося щось темне. Вона скрикнула i схопилася за серце, яке майже встигло заспокоiтися. Перше бажання жiнки було втекти, але вона переборола його й таки ступила крок увперед.

– О Боже! – викрикнула Веронiка, коли побачила, що пiд парканом просто на снiгу лежав чоловiк у позi ембрiона.

Вона несмiливо пiдступила й нахилилася до нього. Впiзнала того самого Василя, що зранку минав ii двiр.

– Вам зле? – запитала вона, але вiдповiдь прийшла сама собою у виглядi смороду й перегару.

«Чудово! І що тепер робити?»

Веронiка нахилилася до чоловiка i спробувала привести його до тями.

– Вставайте! – прокричала вона Василевi в самiсiньке вухо. – Ви ж замерзнете!

Чоловiк лишень махнув рукою, щось нерозбiрливо буркнув i повернувся на iнший бiк.

Веронiка роздратовано видихнула i спробувала пiдняти п’яницю.

– Ти справдi вважаеш, що здатна сама затягти його в дiм? – почула вона позаду знайомий голос.

«Ох, цей насмiшкуватий тон мене бiсить».

– Ти, видно, завжди у пригоди встряеш? Як не цуценя на дорозi знайдеш, так мужика п’яного пiд парканом, – мовив Андрiй.

– Ти допоможеш чи так i будеш там стовбичити? – уже розсердилася жiнка.

Вiн усмiхнувся, похитав головою, але таки пiдiйшов до сплячого Василя. Пiдхопив чоловiка пiд руки i, попри п’яний спротив, поставив на ноги.

– Нумо, друже, – промовив вiн, – треба зайти до хати, бо i справдi задубiеш к бiсу.

Василь ледь не гепнувся знову на землю, але Андрiй його пiдхопив, а Веронiка пiдтримала з iншого боку, намагаючись не звертати уваги на сморiд, що линув вiд п’яного.

Дорога через захаращений двiр була нелегкою.

– І вона ще хотiла пiдвести його сама, – хекав Андрiй.

– Що ти там собi бурмочеш? – теж змучено запитала Веронiка.

– Кажу, пощастило тобi, що я почув твоi крики й повернувся.

– Не було нiяких крикiв, я просто зойкнула.

– Атож, уся вулиця, певно, чула, як ти репетувала. Тому визнай: тобi пощастило, що почув саме я.

– О так, я неймовiрно щаслива жiнка.

Чоловiк пропустив ii iронiю повз вуха. Вони нарештi дiсталися вхiдних дверей.

– Чудово, а де шукатимемо ключ? – запитала жiнка.

– Як показуе життевий досвiд, – Андрiй штовхнув дверi, i вони легко прочинилися, – такi будинки рiдко замикаються.

Нарештi, коли вони дотягли Василя до пошарпаного й побитого мiллю дивана, чоловiк трохи прийшов до тями.

«Дуже вчасно», – холодно подумала Веронiка, вiдсапуючись, як спринтер пiсля дистанцii.

– О, Андрюхо, – лице Василя розплилося в широкiй усмiшцi й вiд цього втричi збiльшилося в розмiрi, – ти повернувся з-за кордонiв.

– Нi, я не повернувся, – пожартував чоловiк, укладаючи п’яного сусiда на диван. – Я примара.

– Примара? – мотнув головою Василь. – Тодi цур тобi. Іди геть!

– Та вже йду, – пробурчав чоловiк.

– Ти не поганий мужик… гик… – продовжив бурмотати п’яниця, – не думав, що ти прийдеш по мою душу.

– Поки що нi, – Веронiка бачила, що Андрiй заледве стримуе смiх, – але будеш так гасити, обов’язково натравлю на тебе всiх демонiв пекла.

– Ой… гик… нiколи б не думав, що ти… У пеклi? Гик… тобi на небо треба… гик… тим паче, що там е кому зустрiчати…

Веронiка не особливо звертала увагу на п’яну маячню сусiда, але останнi слова змусили Андрiя завмерти. Жiнка спробувала розгледiти в його обличчi, що вiн зараз вiдчувае, але в будинку панувала напiвтемрява, тож зробити це було складно.

– Спи вже, – врештi сухо вiдповiв Андрiй.

Веронiка подала чоловiковi пропахлу сигаретним димом ковдру, i Андрiй укрив сусiда, що вже голосно хропiв.

Веронiка й Андрiй, не зронивши бiльше нi слова, попрямували до виходу. Жiнка поспiшила першою, намагаючись якнайшвидше ковтнути повiтря, не просякнутого сигаретним димом i перегаром.

– Хороший ти мужик, Андрюхо… – раптом знову забурмотав Василь.

– Так-так, я вже чув..

– А от баба Тоня була ще тим стервом. Я не здивований… гик… що ii грохнули.

Чоловiк iз жiнкою здивовано перезирнулися.

– Ти знаеш, хто мiг бажати бабi Тонi смертi? – Веронiка повернулася до дивана.

– Кому? – знову очуняв Василь.

– Антонiнi Йосипiвнi. Хто мiг бажати iй зла? Це ж був не ти?

– О-о-о-о-о-о-о-о!!! Я бажав цiй вiдьмi такого зла, що аж соромно. Але ти Андрюсi не кажи, бо його демони затягнуть мене до пекла, – чоловiк спробував обпертися на лiкоть, але не втримався i знову впав на постiль. – Чого взагалi всi на мене напосiлися, – вiн скривився так, неначе йому в обличчя свiтив прожектор, – я не один хотiв, щоб ця баба здохла.

– А хто ще? – запитала Веронiка, але чоловiк перевернувся на iнший бiк i голосно захропiв.

– Прокидайся! – спробувала розтрясти вона п’яницю.

– Веронiко, що ти робиш? – здивувався Андрiй.

– Хочу дiзнатися правду!

– Вiд нього?

– Дарма ти так упереджено до нього ставишся.

Василь знову голосно захропiв.

– Та невже? – усмiхнувся Андрiй.

– Я просто хочу знати, хто вбивця. А ти хiба не хочеш?

– Ну, може, iз цiкавостi, але не з таким ентузiазмом, як ти.

– А нiчого, що ти один iз пiдозрюваних?

– Нiчого страшного, я звик до пiдозр.

Веронiка кинула на чоловiка задумливий погляд.

– А вона не дарма так рветься дiзнатися про смерть тоi проклятоi староi, – пiдняв палець Василь, наче професор на лекцii.

– Ти ба, наче й не виходив iз розмови, – хихотнув Андрiй.

Жiнка лише обурено поглянула на нього, а потiм перевела погляд на п’яницю. Василева рука вже опустилася, а очi закотилися, вiн знову поринав у сон, але продовжував бурмотiти:

– Якщо вбивця знав, скiльки бабла й землi нагребла собi баба Тоня, коли розпадався Союз… Та всi знають, що в неi грошей бiльше, нiж у Кучерових… гик… едине питання: чи довго жити ii единiй спадкоемицi… шкода Танечку… гик…

Навiть Андрiй ошелешено завмер. Веронiка вiдчула, як ii почало трусити вiд цих слiв. Думка, яку вона гнала вiд себе цi кiлька днiв, щойно вилетiла з прокуреного й пропитого рота п’яницi. А найстрашнiше було те, що жiнка знала, що цей здогад правильний.




Роздiл 12


У день поховання Антонiни Долi сонце раптом згадало, що воно дае тепло, тому щедро заливало вулицю Садову яскравим промiнням. Люди не дуже радiли такому сонячному працелюбству напередоднi Нового року. Із дахiв капало, снiг змiшався iз землею i перетворився на брудну чвакотню, лiд, не встигши розтанути, зверху вкрився тонким шаром води, вiд чого слизота стала ще небезпечнiшою.

Веронiка, як завжди поспiхом, вибiгала з дому. Вона прагнула ще позбутися деяких дрiбних клопотiв, пов’язаних iз поминальною церемонiею, якi взяла на себе, аби допомогти подрузi. Але щойно жiнка торкнулася дверноi ручки, як щось м’яко потягнуло ii за штанину. Веронiка обернулась i побачила Носика, який учепився зубами в джинси i спрямував на неi повний суму погляд.

– А ти молодець, – усмiхнулася Веронiка й погладила цуценя, – навряд чи хтось змiг би пiти вiд таких благальних оченят.

Жiнка швидко повернулася на кухню, насипала цуциковi поiсти i, скориставшись моментом, доки песик був зайнятий своiм харчем, таки вислизнула з дому.

На вулицi вона наткнулася на Андрiя, що цiлеспрямовано йшов у ii двiр.

– Із самого ранку ти! – не стрималася Веронiка.

– Справдi я!

– Я дуже поспiшаю, чого ти хочеш?

– Он чого я хочу! – чоловiк тицьнув пальцем на свiй двiр.

– Ти хочеш пiти додому й дати менi спокiй?

– Я хочу, щоб у мене нарештi знову з’явилися ворота.

– Що, просто зараз?! – жiнка повiльно вiдходила в бiк Тетяниного будинку.

– Коли? – Андрiй попрямував за нею.

– Не сьогоднi. Менi треба допомогти Танi й…

– Мене це повинно хвилювати?

– Ти нестерпний! Гаразд, повернуся з поминок i перекину тобi грошi через «Приват24». І за матерiали, i за ремонт. Може, тодi ти вiдчепишся вiд мене.

– От як перекинеш, тодi й побачимо…

У Танинiй оселi Веронiка щосили намагалася не заглибитись у вир смутку й печалi. Тетянi було дуже тяжко, але поруч iз нею, окрiм Веронiки, iз самого ранку була Лiдiя Степанiвна. Старенька весь час пiдтримувала Таню, щось тихо iй говорила. Веронiка навiть подумала, що бабцi краще вдаеться втiшати подругу, анiж iй самiй.

Попрощатися з Антонiною Долею прийшло небагато людей. Окрiм Лiдii Степанiвни, було ще кiлька ii подруг. Перед тим як тiло мали виносити з дому, з’явилися Антон iз Софiею.

Веронiка внутрiшньо напружилася, очiкуючи нового конфлiкту брата й сестри, але Антон не удостоiв нiкого навiть поглядом. Вони iз дружиною кiлька хвилин постояли бiля тiла, опiсля Антон швидко вийшов геть. Софiя затрималася. Вона несмiливо пiдiйшла до Танi.

– Прийми моi спiвчуття, – тихо промовила вона.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65897838&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.