Подвiйна гра в чотири руки Ирэн Витальевна Роздобудько Юна Марiя Гурчик обожнюе двi речi: детективи доктора Шерла та розслiдування загадкових злочинiв. Ось i цього разу норовлива генеральська дочка не може вiдмовитись вiд новоi справи! Убито талановитого iнженера, а з його дому викрадено креслення новоi моделi аероплана. Ниточка розслiдування приводить Мусю до пароплава «Цариця Днiпра». Десь на його палубi серед респектабельних пасажирiв зачаiвся вбивця… Не вагаючись, вiдчайдушна дiвчина вирушае у смертельно небезпечний круiз. Пiд пiдозрою всi! Та не всi виживуть… Ірен Роздобудько Подвiйна гра в чотири руки Передмова Гра в десять рук Як на мене, всi твори Ірен Роздобудько – кiнематографiчнi. З кожноi книги мiг би вийти не тiльки непоганий фiльм, а й потужний блокбастер. Недарма ж iще 2008 року на мiжнародному кiнофестивалi телевiзiйних фiльмiв «Маслина-Олива», який проходив у мiстi Бар у Чорногорii, Роздобудько отримала першу премiю в номiнацii «Кращий сценарiй» за фiльм режисера Володимира Тихого «Гудзик», знятий за однойменним романом автора. Взагалi за книгами Роздобудько (i ii ж сценарiями) знято кiлька фiльмiв. Крiм уже згаданого «Гудзика» – «Осiннi квiти» (роман «Зiв’ялi квiти викидають», реж. А. Сейтаблаев); «Пастка» (роман «Пастка для жар-птицi», реж. С. Лисенко), а також за оригiнальними сценарiями – «Таемничий острiв» (реж. В. Тихий), «Почати з початку. Марта» (реж. О. Копилов), «Поводир» Олеся Санiна, де Ірен була одним зi спiвавторiв i який нинi номiнуеться на «Оскар». Роботу в кiнематографi вона не припиняе, мае безлiч замовлень i синопсисiв, котрi – до певного часу! – ще лежать у неi «в шухлядi». Кiнороман «Подвiйна гра в чотири руки» – один iз таких «завтрашнiх фiльмiв». Тому жанр, обраний автором, – не випадковий. Певно, по-справжньому оцiнити його можуть тi, хто мае професiйнi стосунки з кiно. Адже в цьому пригодницькому, авантюрному детективi автор навмисно уникае того стилю, за яким можна впiзнати будь-який твiр Ірен Роздобудько. Саме в цiй книзi надаеться перевага вiзуалiзацii дii, а не метафорi. І саме тому кожну «сцену» – себто роздiл – можна не тiльки прочитати, а й побачити у власнiй уявi. Гадаю, що якби такий фiльм було знято – i знято на гiдному рiвнi, – вiн зацiкавив би будь-якого глядача. Адже тема, як кажуть кiнематографiсти, «смачненька»: Киiв початку ХХ столiття, кiлька загадкових убивств – у Санкт-Петербурзi i на пароплавi, що здiйснюе розважальний рейс уздовж берегiв Днiпра. Убивства тiсно пов’язанi з полiтикою, а розслiдування – з коханням. Автор водночас ненав’язливо зачiпае i цiкавi iсторичнi факти: саме на початку ХХ столiття було задумано першi морськi лайнери, з борту яких мiг злiтати вiйськовий лiтак. І називае забутi iмена. Скажiмо, мало хто знае, що саме в Киевi жив i працював конструктор перших в Украiнi дирижаблiв iнженер Федiр Фердинандович Андерс, доля якого потребуе окремого дослiдження, що в Киевi iснував потужний авiацiйний гурток, iз якого вийшло багато вiдомих винахiдникiв i пiлотiв. Саме з iхньоi майстернi, за романом, було викрадено креслення потужноi повiтряноi зброi. І це викрадення потягнуло за собою низку злочинiв. Їх, як i належить у класичному детективi, розслiдуе доволi чудернацька парочка головних героiв: усунутий вiд справ слiдчий-невдаха Олексiй Крапка з Киева i норовлива генеральська донька з Санкт-Петербурга Муся Гурчик. Головнi, та й другоряднi героi виписанi жваво i виразно, що завжди iмпонуе кiнорежисеровi й додае «кiнематографiчностi» роману. І ще раз хочу наголосити: мене, як кiнематографiста, у цiй книзi перш за все захоплюють блискуче побудованi сцени i дiалоги. А ще вражае нова несподiвана iпостась письменницi, котра не втомлюеться дивувати читача своею багатограннiстю. І завжди «грае в десять рук». Валентин Марченко, кiнорежисер вищоi категорii, заслужений дiяч мистецтв Украiни * * * Киiв. Газета «Вiдомостi», 5 сiчня, 1911 рiк «Свiтське життя» «…Учора в новому примiщеннi публiчноi бiблiотеки вiдбувся зимовий благодiйний аеробал. На балу були присутнi: його свiтлiсть генерал-губернатор киiвський, подiльський та волинський Федiр Федорович Трепов, голова мiськоi Думи, кавалер ордена Почесного легiону його свiтлiсть Іполит Миколайович Дьяков iз дружиною, всi представники мiськоi думи з дружинами, а також повноважнi посли, купцi вищоi гiльдii, професура, вiдомi адвокати, лiкарi, лiтератори, iншi представники елiти та iноземнi гостi. Публiку розважали три оркестри i балет мiського театру. На запрошення його свiтлостi пана Дьякова, за сприяння якого, як вiдомо, було створено понад тридцять п’ять моделей аеропланiв, свою надзвичайну доповiдь зробив мало вiдомий у свiтському товариствi iнженер Федiр Фердинандович Андерс. Вiн закликав поважне товариство зробити внески в асигнацiях на будiвництво повiтряного судна, котре, за його словами, «прославить наше рiдне мiсто», i натякнув, що «надзвичайний летючий корабель», котрий нинi розробляеться авiаторами-аматорами в майстернях механiчного гуртка Киiвського полiтехнiчного iнституту на секцii повiтряного плавання, може надати iмперii значнi переваги у будь-яких бойових дiях…» Киiв. Газета «Вiдомостi», травень, 1911 рiк «Кримiнальна хронiка» «Розбiйницький напад на майстерню Киiвського товариства повiтряного плавання. Уночi невiдомi розгромили майстерню авiаторiв, розташовану в самому центрi мiста – на розi Хрещатика та Прорiзноi. За першими повiдомленнями полiцii, напад, швидше за все, було вчинено нiгiлiстами або радикально налаштованими представниками неканонiчних сект i буде трактований як хулiганство. У майстернi розтрощенi меблi й моделi аеропланiв, розбитий посуд та iнше майно. Оскiльки погром було вчинено вночi, жертв i постраждалих немае. Полiцiя веде розслiдування…» * * * …Вiктор Передерi грав на роялi. Вiктор грав на роялi i думав про те, що це була б непогана фраза для початку роману. Любовного. Адже любовний роман був для нього новинкою, чимось забороненим для його прагматичного розуму, чимось соромiтним та недоступним. Жадiбними нiздрями (i всiма, звiсно, фiбрами душi) вiн вiдчував терпкий аромат парфумiв «Жасмин». Це було диво – наскiльки збiгаються смаки! У всьому. Навiть у виборi аромату. Його улюбленого. А ця музика! Нетривiальна. Не який-небудь заспiваний бульварний романс, а – надзвичайна, яку вiн ретельно видобував зi старовинного нотного сувою, немов розгадував манускрипт. А цей глибинний змiст давньоi пасторалi, котру треба спiвати мовою оригiналу – з дивними словами, якi здатен збагнути лише справжнiй поцiновувач! Нетривiальний змiст… Те, що вiн любить, те, на що очiкував усе життя. І нарештi знайшов. Дивним було й те, що нiяких передумов до такого блаженства не було. І не могло бути! Адже вiн нiколи не сподiвався, що когось може привабити його рябе вiд дитинства обличчя, широкi вуста з ненависною перетинкою посерединi i тонка червона, мов у гиндика, шия з гострим кадиком. І те, що вiн – звичайний iнженер, хоча й зi званням офiцера морського флоту. Беручи черговий акорд, Вiктор ще раз жадiбно вдихнув повiтря. Аромат жасмину ледь чутно вiдгонив гнилизною рiки: Нева текла прямо пiд вiкнами його апартаментiв. Але зараз його не дратувала ця виснажлива вологiсть, що зазвичай провокувала алергiю i нежить. Легкий рух за спиною i другий стiлець, який стояв з лiвого боку вiд нього, перед роялем, чiтко говорили йому про те, що це не сон. Що вiднинi вiн не сам-один, що гра в чотири руки не предмет його хворобливоi уяви, а дiйснiсть. Варто лише озирнутися, щоб груди наповнились гарячим, нестерпним вогнем у передчуттi ночi… Мрiючи про наступнi кiлька годин, котрi – о дивнi колiзii долi! – можливо, триватимуть до ранку, Вiктор не квапився озирнутися. Аби не злякати свого щастя, аби воно не випурхнуло в прочинене вiкно. Вiн чув, як ллеться в келихи шампанське, як дзеленчать бокали i шипить, осiдаючи, пiна. І – грав, грав… Аж доки вiдчув легенький, невагомий дотик до шиi, вiд якого аж до п’ят пронизало приемне тепло. А далi перейшло у палкий жар. Вiн пробiг пальцями по клавiшах i… …впав на них головою, зробивши останнiй акорд, не прописаний у пожовклому нотному сувоi… Санкт-Петербург, 13 травня, 1911 рiк …Муся терпiти не могла двох речей: засинати i прокидатися. Засинати – бо вважала, що сон марнуе час, вiдбирае частину життя, а прокидатися – тому що ii сни зазвичай були кольоровими та насиченi подiями. У таких протирiччях Мусi завжди було важко знайти золоту середину. Вона ii i не шукала, адже завжди була максималiсткою. Щiльнi оксамитовi штори затуляли свiтло, але блiдий промiнець все ж таки прокрався до спальнi i прохолодною указкою, мов учителька гiмназii, безцеремонно вказував на суцiльний безлад, який Муся полюбляла звечора залишати у своiй кiмнатi. Була б матуся живою, певно, не допустила б цього! На килимi – капцi, панчохи з пiдв’язками, спiдниця, трохи далi вiд неi – нижня, корсаж, сорочка. Нiби хтось речами прокладав шлях до лiжка. Довкола лiжка було не краще: купами i стосами валялися книжки i брошурки з круглими жовтими слiдами на сторiнках вiд кухлика з чаем. Саме ж лiжко, мов осiннiм листям, було притрушено рiзного штибу газетами i журнальчиками – «Вiсник полiцii», «Полiцейськi вiдомостi», «Вiдомостi с. – петербургського градоначальства i с. – петербургськоi мiськоi полiцii». Муся, а точнiше Марiя Матвiiвна Гурчик, донька обер-полiцмейстера санкт-петербургського розшукового департаменту, генерала Матвiя Івановича Гурчика, була справжньою книгоманкою. Проте коло ii уподобань торкалося досить дивного i не властивого панночцi такого нiжного вiку чтива. «Кримiналiстична iдентифiкацiя», «Побудова i аналiз версiй», «Засоби кримiналiстичноi експертизи та технiка фiксацii доказiв», «Рiзновиди iдентифiкацii людини» – ось чим був усiяний перський килим довкола лiжка. Усi брошури були рясно покресленi олiвцем, загнутi сторiнки робили iх пухкими, схожими на торт наполеон виробництва кондитера Пошибеева. У центрi цього нiчного книжкового натюрморту знаходилася досить нова брошура понурого сiрого кольору, типово белетристична, з красномовною назвою «Ескорт у смерть» пiд авторством такого собi «писайла», вiдрекомендованого на обкладинцi як д-р Шерл. Сама ж панянка перебувала пiд жмутками цього листя, мов лисиця в норi. Їi голова, за улюбленою звичкою, була накрита подушкою – зверху виднiлася лише рука. Тому Муся не могла чути, як iз вулицi в прочинену хвiртку линуть голоси юних газетярiв: – Останнi новини! Вранiшнiй випуск! Небезпечний злочинець Петро Шнур вирвався на волю! – Сенсацiя дня! Полiцiя спiймала облизня: злодiй Петька Шнур втiк iз в’язницi! Подробицi – тiльки у нас! – Втеча столiття! Усi пiд загрозою! Помста злочинця полiцейським буде безжальною! – Хто перший стане жертвою завзятого втiкача?! – Вранiшнiй випуск! Останнi новини!!! Пiд подушкою ж панували тиша i темрява. І так тривало б iще години зо двi, якби до дiвочоi спочивальнi не увiрвався сам генерал Гурчик. Із високо пiднятою рукою, що стискала жмуток вранiшнiх газет, розпашiлий i скуйовджений, вiн нагадував Зевса-громовержця Критського. За ним навшпиньках прокрався лакей Аристарх i боязко зупинився на порозi, готовий у будь-яку мить пiдхопити хазяiна попiд руки в разi апоплексичного нападу. З-за його плеча виглядала покоiвка Лизавета з пляшечкою нашатирного спирту в руках. Генерал зашелестiв над рукою доньки газетами. Але це не призвело до жодного зрушення. – Догралася?! Дострибалася?! – гнiвно вигукнув вiн. У вiдповiдь рука трохи ворухнулася, зi стиснутого кулачка вистрелив вказiвний пальчик, сонно похитався у повiтрi – мовляв, тихо, я мушу додивитися сон – i рука мiцнiше притисла до голови пухову мереживну подушку. Поглянувши на Аристарха, чи не побачить зайвого, генерал потягнув за ковдру, вiдкриваючи на загальний огляд нiжне дiвоче плече. З-пiд подушки визирнуло незадоволене i сонне око чистого блакитного кольору. – Ось! – генерал знову потрусив над оком жмутком газет. – Я так i знав: догралася. Усiвшись на край лiжка, з якого, мов порох, посипалися журнальчики i брошурки, прочитав рядки зi шпальти: – «…психiчно неврiвноважений злодiй на прiзвисько Шнур сьогоднi вночi здiйснив нахабну втечу по дорозi до мiсця ув’язнення. Як передбачають експерти, цей звiр у людськiй подобi одержимий жагою кривавоi помсти, котру пiд час суду привселюдно пообiцяв здiйснити над донькою нашого славетного… – на цьому мiсцi генерал задоволено гмикнув i повiв далi: – …славетного обер-полiцмейстера санкт-петербургськоi полiцii, його високостi генерала М. І. Гурчика»! Славетний генерал вiдкинув подушку i суворо зиркнув на улюблене чадо: – Що тепер робити?! Догралася в слiдчого!!! Я так i знав! – Котра година? – почулося з-пiд знову натягнутоi на голову подушки. Аристарх поважно кивнув Лизаветi: зараз точно знадобиться пляшина з нашатирем. Так i сталося. Генерал схопився за серце i заковтав повiтря. – Що? Що?! Яка година?! Схопився i закружляв довкола лiжка, немов чукотський шаман, кульгаючи на праву (колись поранену в бою) ногу. – Тут смертю погрожують – а iй кохфiй подавай! Вiн знову затрусив газетами над милою бiлявою голiвкою, що нарештi визирнула зi свого сховища i жалiсно спостерiгала за зворушливими рухами татуся. – Казав же, попереджав: не лiзь не в своi справи! Ач бач: у нишпорки iй закортiло! Подвигiв! Його погляд упав на стоси журналiв i книжок, розсипаних довкола лiжка. Спересердя генерал розворушив iх ногами так, нiби бродив в осiнньому лiсi. – Що читаемо?! Хiба це дiвоче читання?! Що тепер з тобою робити?! Набiгавшись i досхочу потоптавши небезпечну для дiвочого виховання пресу, Матвiй Іванович картинно зупинився посеред кiмнати, по-наполеонiвськи заклав праву руку за вилогу оксамитового турецького халата. Аристарх зiтхнув iз полегшенням: добра ознака, нападу не буде. Генерал викинув у повiтря лiву руку i театрально виголосив: – До села! До тiтоньки! У глушину! Глобино!!! – Чому не до Саратова? – визирнуло нарештi з-пiд мережива нахабне сонне личко. Але генерал Гурчик уже повнiстю тримав себе в руках. – Потяг за двi години, – спокiйним голосом промовив вiн. – Усе. Жарти скiнчилися. Вiн знову присiв на край лiжка i був неабияк задоволений побачити нарештi дiйсно схвильоване обличчя доньки. – Татусю… – благально промовила вона. Генерал узяв ii за руку, мимоволi милуючись виразом свiтлих очей, що так нагадували йому давно померлу дружину Полiнку. – Не сперечайся, душе моя, – миролюбно промовив вiн. – Петька Шнур дiйсно тобi погрожував. Ти в розслiдування даремно втрутилася. І на судi даремно свiдчила. Не послухалась мене – от тепер i маемо… – Але ж, таточку, якби не я, Іполит Вiкентiйович його б i досi шукав… – О господи, можливо, й так, але хiба це жiночi справи? – тяжко зiтхнув Матвiй Іванович. – Замiж тобi треба. Негайно. Може, дурницi з голови вивiтряться. Була б жива Полiночка… Унизу, у прочинених дверях, почувся рух – дзенькнув дзвоник, дмухнув вiтерець, заворкотiв бас швейцара. Генерал кивнув Аристарху – пiди поглянь, що там iще – i знову повернувся до принишклоi доньки. – Була б жива мати, – продовжував вiн, – дала б тобi належне виховання. А так – бiдна моя голова! – на повiдку в тебе йшов: хочеш книжки – ось тобi книжки, коней хочеш – на тобi коней, фехтування – ось тобi вчитель. Медичнi курси при унiверситетi – будь ласка! Бонну одну за другою звiльняв за першим твоiм проханням! Та нудна… та дурна… та вишивати навчае… А що вийшло?! – Що вийшло? – пiдхопилася Муся, обняла Гурчика за шию, обеззброiла переможно – зливою поцiлункiв. Удаючи сердитого, генерал виплутався з ii рук: – Не пiдлабузнюйся. Усе одно поiдеш до Параскеви Іванiвни. Вона давно на тебе чекае. Та й менi буде спокiйнiше, поки Шнура не спiймаемо. Збирайся. Вiдвезу тебе на вокзал. Муся закопилила губи. Хотiла щось сказати – не встигла: до кiмнати увiйшов Аристарх. Хiба що вухами не пряв, мов кiнь з переляку, поглянув на Мусю в нiчнiй сорочцi, вiдвернувся шанобливо: – Пробачте, панночко, – i до генерала: – Там… – Ну? – зморщився Гурчик, прикриваючи доньку ковдрою. Пожувавши повiтря i втупившись очима в перський килим, Аристарх видихнув: – Там… Іполит Вiкентiйович прийшли. Кажуть, невiдкладна справа. Я iх до кабiнету завiв. – Що там iще? – пробурмотiв Гурчик, пiдводячись i киваючи Мусi – мовляв, збирайся негайно: рiшення прийнято i оскарженню не пiдлягае. Уже з порогу вона почула тихий шепiт Аристарха: – Смертовбивство… Генерал Гурчик швидко посунув до кабiнету. Муся схопила пеньюар i, на ходу застiбаючи гудзики, вискочила слiдом за батьком. Ну дiйсно: справжня нишпорка! * * * Дверi кабiнету, на щастя, залишились прочиненими. Але перед ними, витягнувши шию i вдаючи з себе мармурову статую, стояв Аристарх. Помiтивши панночку, зашарiвся, але пост не покинув. Муся показала йому ручкою: мовляв, ад’йо – на кухню! На що вiрний лакей, провагавшись зо хвилину, вирiшив зреагувати адекватно, а кажучи простiше – ретирувався вбiк мiсця призначення. Сперечатися в цьому домi з панночкою – собi дорожче. Тим паче що хвилин за десять почнеться снiданок i варто було б поглянути, чи задiювати в цьому процесi молодшого лакея Феофiла, а чи обiйтися малою (власною) кров’ю. Змiнивши на посту Аристарха, задоволена Муся припала оком до шпарини. І ось що побачила. Матвiй Іванович стояв бiля свого столу, вкритого зеленим сукном, читав якусь депешу. Перед ним переступав з ноги на ногу (через замалий розмiр нових модних штиблет) його перший помiчник Іполит Вiкентiйович Калетнiков, а по-Мусьчиному – «прилип-прилипайло». Стежачи очима за начальником, Іполит намагався доповнити читання своiми коментарями i нервово поглядав на годинник, що цокав на протилежнiй стiнi. – Мертвий. Уранцi покоiвка знайшла… Лежав обличчям на клавiшах… – Що? – вiдiрвав погляд вiд аркушу генерал. – Так. На клавiшах рояля. Обличчям. Кульових або ножових поранень немае. Слiдiв удару тупими предметами – також. – А чого ви вирiшили, що його вбито? – Ну… Вiн здоровий був. Шампанське пив. Шоколад на столi… Чого б йому помирати? На шиi, за свiдченням медика, дивний отвiр синюшного кольору. Розтин покаже, чи немае в кровi хiмiчних речовин… – Пограбували? – Сейф вiдчинений. Але грошi на мiсцi. Начебто нiчого не забрали… – А креслення? – скинув погляд на пiдлеглого Гурчик. – Креслення в сейфi е? – Креслення? – розгублено повторив Іполит, розумiючи, що питання поставлене не просто так, клацнув пiдборами нових (чорт би iх забрав!) штиблет: – Нiякого креслення не знайдено! Генерал Гурчик, який пiсля вранiшньоi розмови з донькою ледве набув свого звичайного кольору обличчя, знову покрився червоними плямами. Ех, татусь швидкий на полум’я, мов сiрник, подумала Муся. Той вiчний залiзний сiрник, який вона бачила на балу в якогось японського посла: чиркнув-клацнув – i горить вiчним вогнем. – «Нiчого не взято»? – ядуче перепитав вiн пiдлеглого. – Та у цих кресленнях уся наша стратегiя! Сам адмiрал вiйськового флоту доручив нам взяти цього… цього Вiктора Передерi пiд посилену охорону. Охорона була? – Вiдпустив вiн ii увечерi… – розгублено сказав Іполит. – Профукали секрет державного значення! «Нiчого не взято»!!! – знову зарепетував генерал. Вiн зробив пару гарячкових кiл кабiнетом так само, як кiлька хвилин тому здiйснював подiбний марш-кидок Мусиною спочивальнею. Іполит стежив за ним самими зiницями, боячись поворухнутися. Однак вставив слово: – Так, ваше свiтлосте, нiхто ж не знав, що вiн тi креслення вдома тримае. – «Нiхто не знав»! «Нiхто не знав»! Я знав! Тому i охорону велiв поставити… Матвiй Іванович, випускаючи пару навiть iз вух, повалився у свое високе крiсло. Муся не витримала. Розчахнула дверi, швиденько налила в склянку води з карафи, пiдсунула татусевi анiсовi краплi. – Випийте, таточку! Генерал поглянув на неi крiзь примружене око, скривився. – А ти тут чому? – промовив слабким голосом. – Пiдслуховувала? – Пийте, пийте. До дна! – наказала Муся, тримаючи склянку бiля його тремтячого пiдборiддя. Матвiй Іванович слухняно ковтнув останню краплю, втупився очима в доньку. – Речi зiбрала? – тяжко зiтхнув. – Прийшла бiда – вiдчиняй ворота… Залiзний сiрник погас. Муся, усе ще тримаючи склянку бiля обличчя генерала, кинула погляд на Іполита, що стояв, витягнувшись, мов чапля. – А вiд чого вiн помер? – запитала. Іполит набрав поважного вигляду, вклонився генеральськiй дочцi: – Ми так собi гадаемо, Мар’е Матвевно, що суб’ект отруений безпосередньо через вживання алкогольного напою, а саме шампанського вина «Blanc de blancs», що означае «бiле з бiлих» i виробляеться з винограду сорту «шардоне». Іполит Вiкентiйович у присутностi Мусi полюбляв виглядати освiченим. – Та кому ж це ви, шановний пане, доповiдь робите?! – пiдстрибнув врятований вiд серцевого нападу генерал Гурчик. Дiйсно, подумав Іполит Вiкентiйович, i чому ця дiвчина такий вплив на всiх мае… – Так Мар’я ж Матвевна запитали, – нiяковiючи, пояснив вiн. – От через таких добродiiв, як ви, вона зараз у небезпецi! Забагато iй байок розповiдаете. А вона i рада! І до Мусi: – Зiбралась? Їдьмо на вокзал! І у дверi, де вже маячив вiрний лакей: – Аристарху! Закладай фаетон – панночка пiсля снiданку вiд’iжджае! – Вас, Матвiю Івановичу, на мiсцi злочину чекають, – наважився нагадати Іполит. – Знаю. Дорогою заiдемо, – сердито буркнув той i був оглушений вигуком «Ура!», котрий цiлком по-армiйському дзвiнко видала Муся, заплескавши при цьому в долонi. І вискочила з кабiнету – переодягатися. Тiльки зараз згадала, що стоiть перед Іполитом Вiкентiйовичем в самому пеньюарi. Гурчик знову тяжко зiтхнув, киваючи услiд: – Вимучила мене… Слiдчим хоче бути… – Але ж, шановний Матвiю Івановичу, Мар’я Матвевна дiйсно допомогла нам Петьку Шнура впiймати. Якби не ii дослiди з вiдбитками ступнi в багнюцi – ми б iнших доказiв i не мали… – Авжеж, – не без гордощiв вiдповiв генерал Гурчик, – розуму в неi палата. Сам дивуюсь. Їй би хлопцем народитися… І, згадавши недавню розмову, насупив брови: – Але якщо ти дiвицею на свiт прийшла – будь ласка, йди замiж. І – нiяких фанаберiй! Іполит почервонiв, клацнув затiсними штиблетами i поспiшив вiдкланятись: мусив чекати внизу, доки генерал з донькою зберуться в дорогу. * * * Зiбралися десь по десятiй. Могло бути й ранiше, якби Матвiй Іванович не вдався до ретельноi перевiрки Мусиного багажу: до тiтки треба iхати «в людському» виглядi. Тому ii пошита Лизаветою за останнiм словом паризького кутюр’е Поля Пуаре спiдниця-брюки негайно була замiнена на довгу чорну «дзигу» i сувору бiлу блузу з високим комiром. Вмiст усiеi валiзи генерал перевiрив пiд гнiвне сопiння Мусi, яка не зронила анi слова. Навiть коли, червонiючи i пирхаючи, генерал жмутком вкинув туди кiлька ненависних корсажiв i купу iншого непотребу, що повиннi носити панянки вiсiмнадцяти рокiв. Проте викинув помаду i пудру «Помпадур». А от «ручну поклажу» перевiрити не вдалося – спiшив. А дарма! Адже, крiм великоi валiзи, Марiя Матвiiвна Гурчик мала й те, що погодилася б вiддати хiба що цiною власного життя. По-перше, зв’язала охайною купкою з десяток книжок свого улюбленого доктора Шерла, ретельно замаскувавши зверху i знизу романами Жорж Санд i мадам Ублiе. По-друге, зiбрала «лiкарський саквояж», де, за ii «чесним словом», мали бути лiки й iншi медично необхiднi для дiвчини речi. Нiяких лiкiв там, звiсно, не було. А були зовсiм iншi речi. Скажiмо, скляна колбочка з графiтом, власноруч наструганим з олiвцiв, вiхтик з дрiбним пiском, пензлики рiзного калiбру, пляшечка з сiрчаною кислотою i ще купа пробiрок i реторточок, наповнених невiдомою рiдиною рiзного кольору, медичнi щипцi, скальпель, обценьки. Окремо варто було б розповiсти про набiр збiльшувальних скелець, пiнцетiв i ланцетiв, охайно нарiзаний стосиками м’який папiр, що ним промокають чорнила, i насамкiнець – коробка театрального гриму (таемно придбана у клоуна за два рублi асигнацiями в пересувному цирку-шапiто), який конче необхiдний кожному порядному шпигуну для змiни зовнiшностi! Промахнувся Матвiй Іванович i з супроводом: взяти з собою Лiзу Марiя Матвiiвна навiдрiз вiдмовилась, мовляв, вона тут татусевi згодиться. А наймати компаньйонку не було часу, адже генерал квапився на мiсце злочину. Муся побожилася, що сидiтиме у вагонi тихо i мирно до самого Глобино i нiяка наглядачка iй не потрiбна. Вийшли до фаетону, кожен у своiх думках. Повантажились. Іполит подав Мусi руку – довелося спертися, хоча Муся не любила таких м’яких вологих рук, пiдштовхнув пiд лiктик генерала. З метою безпеки панночки пiдняв верх, сiв поруч. Фаетон гойднувся, мов човен. – Рушай! – наказав генерал. – Спочатку на набережну. Там зачекаеш – i потiм на вокзал! Іполит назвав адресу. Фаетон рушив… У ту ж мить з темноi арки, що трималася на плечах групи оголених карiатид i атлантiв, вистрибнула чорна тiнь i, ставши на закорки екiпажу, приедналася до вiд’iжджаючих… * * * Бiля пiд’iзду на набережнiй уже крутився цiкавий люд. Довелося кучеру трохи попрацювати пужалном, щоб розiгнати загату роззяв. – Почекаеш тут, – наказав доньцi Гурчик. Але Муся зi своiм саквояжем уже стояла в юрмi бiля пiд’iзду i, як усi, витягувала шию вбiк санiтарiв, що саме виносили з темряви ношi, накритi бiлим простирадлом. Пiд ним вгадувалися обриси худого видовженого тiла. Генерал з Іполитом, що розчищав дорогу начальнику гострим лiктем i криком «Полiцiя!», поквапились зупинити процесiю. Санiтари стали. Натовп (серед гультяiв, прикажчикiв iз сусiднiх яток та iнших роззяв товклися тут навiть бонни з дiтьми i дами пiд мереживними парасольками) хитнувся вперед. Іполит, широко розвiвши руки, вiдтiснив цiкавих, пропустив генерала, вiдкинув край простирадла, крадькома кидаючи погляд на Мусю: чи не в захопленнi вона вiд таких його рiшучих дiй. Муся дiйсно була в захопленнi, адже через плече татуся жадiбно оглядала смутне видиво, що вiдкрилося ii очам. Небiжчику було рокiв тридцять. На його посинiлому обличчi (Муся вiдзначила, що синява розливалася вiд шиi) застигла блаженна посмiшка, пальцi обох рук розчепiренi, нiби нещасний усе ще брав свiй останнiй акорд. Гнiвно зиркнувши на доньку, генерал почав пiдiйматися на третiй поверх апартаментiв. На сходах так само товклися цiкавi – покоiвки, лакеi, кухарки. Схлипували, накладали на себе хреснi знамення i коливалися, мов водоростi, шанобливо пропускаючи генерала до високих прочинених дверей, звiдки долинали тихi голоси полiцейських. Генералу стало не до Мусi. А вона, перетворившись на тiнь чи, краще сказати, мишу, тихо почала орiентуватися на мiсцевостi, вловлюючи кожне слово з доповiдi околоточного. У просторому залi-приймальнi (Муся вiдзначила, що померлий iнженер жив досить заможно) стояв круглий дубовий стiл на лакованих гнутих нiжках у формi оголених сирен, що здiймаються з хвилi морськоi (претензiйно i недешево, подумала Муся), десять стiльцiв у стилi бароко (протертим виявився лише один, з чого Муся зробила висновок, що небiжчик не вельми часто приймав гостей), на вiкнах висiли щiльнi подвiйнi штори (певно, захист вiд вологостi, вирiшила Муся, небiжчик був теплолюбним), бiля вiкна – канапе, точнiше, досить кокетлива козетка з рiзьбленими позолоченими бильцями i високою спинкою, оббита нiжно-рожевим шовком. Теж жодним чином не протерта. Пострiляла очима i по рiзних предметах та предметиках. Позолоченi канделябри з викрутасами, картини у важких рамах з морськими пейзажами, швидше за все копii. Усе начищене, усе блищить. У кутку, ближче до штор, майже за ними – високий сейф зi шпариною у формi лев’ячоi пащеки. Пiдробка, подумала Муся, у таких сейфах хiба що вино витримувати. Наставила вуха, дослухаючись до тихого бурмотiння генерала, який оглядав сейф. – Зламу не було… – бурмотiв той. – Вiдiмкнено ключем. Певно, на довiрi спрацювали. І обернувся до околоточного: – А чи правда, що на клавiшах головою лежав? Околоточний пiдтягнув черево: – Чиста правда, ваша свiтлiсть! Ось – там. Ми туди нiкого не пускаемо. Муся помiтила, що вхiд до сусiдньоi кiмнати перегороджений бiлою стрiчкою. От молодцi, подумала вона, а то, бува, затопчуть геть усе, руками замацають та ще й попелом iз власних папiросок притрусять – як тодi слiди шукати?! А доктор Шерл писав, що… Муся не встигла подумати про те, що писав про такi випадки невiдомий белетрист, як бiля неi схлипнула покоiвка. Генерал нервово вiдгукнувся на звук: – Виведiть зайвих! Іполит швидесенько вiдтiснив покоiвку до коридору. На мить завагався лише щодо Мусi – зайва вона тут чи нi – i обпiкся об ii суворий погляд, вирiшив – нi, не зайва, лiпше не чiпати, i повернувся до мiсця дислокацii. – Крiм убивцi чи вбивць треба шукати те, що тут зберiгалося, – сказав генерал Гурчик, з досадою в черговий раз обмацуючи стiнки i навiть покришку сейфа. – Що шукати треба, ваше свiтлосте? – Креслення на цигарковому паперi, – тихо сказав генерал i кивнув на запечатану залу. – Що там знайшли? – Труп… – Невже? – Вибачте, ваше свiтлосте, – виструнчився череватий околоточний i почав доповiдати по-формi: – Нiчого надто особливого, пане генерале. Певно, пан iнженер мав рандеву. На столi увесь джентльменський набiр: цукерки, шампанське, квiти. Два бокали… А ось ще – запрошення. – Запрошення? Що за запрошення? – Пан iнженер у вiдпустку збирався. Запрошення на судно «Цариця Днiпра». Околоточний простягнув генералу цупку картонку. Перед тим як прочитати, генерал обнюхав ii, мов собака, пiднiс до очей: – «Цариця Днiпра», перший круiзний рейс iз Киева… Вiдплиття… Вiдплиття пiслязавтра… Не густо. Що ще? – За попереднiми даними, смерть настала мiж дев’ятою та дванадцятою годинами ночi. При оглядi тiла нiчого надзвичайного не виявлено. Усе чисто. Попереднi версii: серцевий напад, отруення iжею або напоями. Слiдiв пограбування немае. Крiм… як ви зараз повiдомили – креслення. Але про те нам вiдомо не було. Якщо судити з розташування тiла… * * * Але продовження нудноi доповiдi Муся вже не чула, а, непомiтно прослизнувши за бiлу стрiчку, жадiбно всотувала кожну деталь у затишному альковi, що став, за ii беззаперечним судженням, мiсцем хоч i не кривавого, але вiд того не менш цiкавого злочину. Блискавично вiдзначила деталi: стiлець, на якому знайшли небiжчика, стоiть не по центру рояля. Гра в чотири руки? Озирнулася: другий стiлець надто показово присунутий до ломберного столика, нiби каже: я тут нi до чого. Так само iз бокалами. Один стоiть на покришцi роялю, навпроти стiльця небiжчика, – це його недопитий останнiй трунок. Другий – на столику, порожнiй i сухий. Ноти на роялi! Швиденько сховала – за пазуху, потiм розберемось. Помiтила: пожовклий сувiй, списаний дрiбними «до-ре-мi» вручну – музика для гурманiв. Що ще? Хуткiше! Доки не урвалася нудна доповiдь «по всiй формi» в сусiднiй кiмнатi… Пробiглася по корiнцях полицi з нотами, що висiла над роялем. Пiдчепила нiгтиком якийсь картонний краечок, засунутий, певно, нашвидкуруч: на килим упав, нiби саме на такий дотик чекаючи, дагеротип, або, як нинi кажуть, фотографiя. Певно, схована нещодавно. Ух ти! Одна з тих фривольних свiтлинок, котрi татусь забороняе дивитися в модних журналах: оголена спина, тiнь вiд капелюха з широкими крисами падае на гострi лопатки, вузенькi бретельки натякають, що сукня на панянцi (а, власне, чому саме панянцi, якщо спина худа, майже пiдлiткова?) все ж таки е. Перевернула. Прочитала пiдпис: «Цариця Днiпра» возз’еднае нас навiки…» Заверещати б вiд радостi, але часу немае. Доповiдь спливае, годинник безбожно вiдраховуе секунди. Як там у доктора Шерла написано? «…Мсье Фуке дiстав iз саквояжа коробку з чорним порошком i м’який пензлик з бiлячого хвоста. Розсипав порошок по поверхнi… Помахав пензликом… І перед його очима постав чiткий обрис широкоi чоловiчоi долонi…» Ну, пензлик, припустiмо, не з бiлячого хвоста, але який е – такий е. Муся швиденько дiстала зi свого саквояжа коробочку з графiтом, притрусила порошком край бокалу, що стояв на столику, i знову ледь не застрибала вiд радостi: як i вчив доктор Шерл, цей генiй кримiнальноi белетристики – дай йому бог натхнення на наступнi брошурки! – на прозорому тонкому склi вималювався досить чiткий вiдбиток кiлькох пальцiв! Що там далi у генiя? «…Мсье Фуке дiстав папiр, що призначався для зовсiм iнших, побутових цiлей, про мету яких автор вважае за потрiбне промовчати (ох, який же вiн делiкатний, цей доктор Шерл, просто душка!), намастив його власноруч приготовленим розчином на основi яечних бiлкiв (нiчого, обiйдемося звичайним канцелярським клеем!) i обережно промокнув проявлений вiдбиток…» Стримуючи биття серця, Муся проробила те ж саме: намастила аркушик рiдиною з пляшечки (вiдкривала зубами, адже взялася клеем добряче!) i, немов до рани, приклала до вiзерунку. От скажiть менi, любий татусю, двадцяте сторiччя на дворi, а ви все сперечаетесь, чи мае значення в антропометричному методi розслiдувань таке беззаперечно цiнне вiдкриття сера Вiльяма Гершеля про незмiннiсть папiлярного малюнка на поверхнi шкiри?! Ну i сперечайтесь далi! А нам iз доктором Шерлом свое робить! У! Язик сам висунувся убiк кiмнати, де все раптом стихло. Муся, озираючись на дверi, обережно вклала аркуш мiж сторiнками брошурки «Ескорт у смерть» (ii, цю улюблену останню книжку свого кумира, вона носила в саквояжi саме з метою зберiгання в нiй найсокровеннiшого), вкинула до саквояжу iнше знаряддя нещодавньоi працi i завмерла бiля рояля в невимушенiй позi святоi Агнеси якраз у ту мить, коли генерал Матвiй Іванович Гурчик з’явився на порозi перед бiлою стрiчкою i, як годиться, помiтивши доньку, почав набиратися соком, як помiдор у липневу спеку. – Ти знову за свое? – насупився, пiдозрiло зиркаючи на Мусю. – Так цiкаво ж, та-а-а-аточку-у-у-у! – безневинно проспiвала Муся, округлюючи i без того великi очi. – Цiкаво тобi, душе моя, буде у тiтоньки грибочки солити. А сестриця моя в цiй справi велика майстриня, – посмiхнувся Гурчик, вiдхиляючи бiлу стрiчку. – Ну, вилазь звiдси – потяг чекати не буде! Тяжко зiтхаючи, Муся вибралася зi страшного мiсця i покiрно пiшла за татусем, стискаючи в руцi заповiтний саквояж… * * * …Потяг iз Санкт-Петербурга до Кременчука з зупинкою на вузловiй станцii Глобино, де мешкала рiдна тiтка Мусi, вже пускав клуби пари i бив залiзними вузлуватими колiнцями, мов кiнь. Аристарх, несучи валiзу, ледь встигав за несподiвано стрiмкою ходою Мусi. За нею бiгли генерал Гурчик i вiрний Іполит, який на ходу розмахував щойно придбаним квитком у вагон номер 9. – То iхати не хотiла, а то бiжить мов навiжена… – бурчав генерал Гурчик, витираючи хусткою спiтнiле чоло. Муся вихопила квиток з рук Іполита, цмокнула татуся в розпашiлу щоку, скочила до вагону: – Adieu, papa, бережи себе! І зникла в темрявi купе. Аристарх поспiшив занести за панночкою валiзу i був випханий з вагона так само блискавично. Муся визирнула у вiкно, помахала ручкою: – Ідiть! Не люблю довгих прощань. Генерал гучно чхнув у носовичок, протер ним усерединi форменого картуза, одягнув, ховаючи пiд козирком скупу батькiвську сльозу, покивав доньцi вказiвним пальцем: – Ти там… дивись… Не пустуй! На станцiях не сходь, особливо в Киевi: заблукаеш! Їдь аж до Глобина – там тебе тiтонька зустрiне! І, аби уникнути зайвих сентиментiв, заклавши руку за лацкан френча, кульгаючи, поважно рушив до виходу з вокзалу. За ним дрiботiли Іполит з Аристархом. Озирнувшись востанне на бiлу руку, що махала йому хусточкою з вiкна купе, генерал Гурчик зробив крок у темряву вокзального примiщення. За двi-три хвилини потяг видав трубний звук, пустив пару i – чух-чух! – почав важко набирати потрiбну швидкiсть. Зник, як не було. Зникли i проводжаючi. Якби пан генерал озирнувся, побачив би, що до останнього вагону на ходу вскочив невiдомий чолов’яга. Той самий, що iхав на закорках генеральського фаетону… Травень, 1911 рiк, Киiв …Близько десятоi години вечора з дверей майстернi, що належала секцii КТПп, себто Киiвське товариство повiтряного плавання, була обережно пiдчеплена нiгтем i знята сургучева печатка полiцейського вiддiлку. Висока постать у чорному габардиновому макiнтошi, в касторовому капелюсi фасону «Пушкiн» темно-сiрого кольору вiльно i без наявних перешкод увiйшла до майстернi i тихо причинила за собою дверi. Два-три кроки уперед – i пiд ногами заскреготiло розбите скло, уламки керамiки та iнший мотлох, яким була всiяна пiдлога розгромленоi майстернi. Чоловiк зморщився, немов вiд зубного болю, i пiшов обережнiше, широкими кроками ступаючи по запиленому променi мiсячного свiтла. Дiстав iз правоi кишенi невеличку баклажку, скрутив iй срiбне горлечко, зробив ковток. Але не проковтнув, а здiйснив кiлька характерних рухiв щоками, прополiскуючи хворий зуб. Зупинився над дивом уцiлiлим горщиком з декоративною пальмою, постояв у глибокiй i сумнiй задумi – i з невимовним жалем виплюнув цiлющу рiдину прямо в горщик. – Пияк – знахiдка для шпигунiв… – пробурмотiв вiн. І почав крок за кроком вивчати примiщення i той безлад, що панував у ньому. Здiймаючи пил, повисував ящики столу, пошурхотiв у них паперами. Витягнувши збiльшувальне скельце i пiдсвiчуючи собi кишеньковим лiхтариком, ретельно вивчив плями на пiдвiконнi, потiм, опустившись на пiдлогу, винюхав кожен слiд i там. Роздивився, помацав i простукав стiни, принюхався до повiтря. Зiтхнув. Помiтив у кутку старе крiсло. Пiдштовхнув до нього високий ящик. Сiв у крiсло, зручно вмостившись мiж високими, протертими до сивини шкiряними бильцями, вiдкинувся назад, простягнув кiнцiвки на ящик, глибше насунув на чоло касторовий капелюх. І, здаеться, задрiмав, увiткнувши нiс у комiр макiнтоша. Хвилин за п’ять зi стану глибокоi медитацii його вивiв легкий поворот дверноi ручки. Чоловiк розплющив одне око, але не поворухнувся. Темрява робила його непомiтним. Дверi нечутно прочинилися. У них увiйшов хтось iз ядучим шлейфом запахiв Сiнного ринку. Ця друга тiнь була менша i спритнiша за iншу. Першi ж кроки по битому склу змусили ii нашорошитися. Тiнь вхопила перше, що трапилося пiд руку – а був це самовар, що лежав у безладi на пiдлозi, як i багато iнших речей, – i нумо драла! І дала би драла, якби ii, цю надто ароматизовану пахощами мiського базару тiнь, не зупинив спокiйний голос, що несподiвано пролунав з темного кутка: – Поцупив – подiлись з ближнiм! Тiнь завмерла як стояла – спиною до нiчного голосу. З ii рук iз неймовiрним дзвоном випав самовар. Перечекавши кiлька секунд, тiнь повернулася фасадом до витоку страшного голосу i напружено вдивлялася в куток. Там чиркнув i загорiвся сiрник, шкваркнула папiроска, освiтлюючи нiс i верхню губу нiчного незнайомця. Мисливець за самоваром напружено думав, чи варто втекти, адже з таким же успiхом, як сiрник, мiг клацнути i курок револьвера. Вирiшив: не варто. Далi той, хто сидiв у кутку, зняв своi довгi ноги з ящика i з гуркотом посунув його до нещасного злодюжки. – Сiдай, поговоримо. Той покiрно присiв на самий краечок, вивернувши ноги в обрiзаних чоботах носаками до дверей – аби в разi чого таки чкурнути. Завiв печальну собачу пiсню, дотримуючись двох нот: – Я, дядечку, тiльки пошакалити зайшо-о-ов – святий iстиний хрест! – i осенив себе широким щедрим жестом. – Щоб мене роздуло через чотири коромисла! Щоб менi геена вогняна язик вузлом зав’язала! Вiдпустiте-е-е, дядечко-о-о-о! Богом клянуся! Страшний чоловiк випустив йому в обличчя довгу цiвку диму, котрий з переляку так i скрутився бубликом бiля його носа. – Пошакалити – це святе, – зауважив з розумiнням. – А от хто тут похазяйнував до тебе, можеш сказати? Злодюжка якусь хвилю сидiв iз роззявленим ротом, вдивляючись у темряву i спалахи вогню вiд папiроски. Потiм цей рот поволi витягнувся в довгу улесливу посмiшку. Навiть картуза стягнув з копни немитоi шевелюри: – Олексiй Богданович?! Пан Крапка?! Отець наш небесний! Простiть Христа-ради: не признав одразу. Ми ж вас знаете як шануемо – один ви у нас i лишилися справедливий! Як ви Митьку-лома вiд суду неправедного вiдмазали! Та ми за вас… Та я… Я… – Що ти? – кинув з презирством. – Ти гопота дрiбна. Спец по самоварах. Ти менi ось що скажи: хто майстерню бомбив? – Падлянки не зроблю – скажу як е: зуб даю – не знаю! Але якщо накажете – пущу свист, дiзнаюся. Вам самолiчно доповiм. Це менi за честь! – Свисту не треба, а от якщо дiзнаешся, хто звiдси креслення мiг поцупити, – отримаеш срiбний карбованець. – Хре… що? – не зрозумiв злодюжка. – Яке хрещення? Ми всi люди хрещенi, закон поважаемо. – І з надiею знову завiв: – Вiдпустiть, дя-я-я-ядечку Олексiю Богдановичу, не загубiть душу святу! – Те, що ви, антихристове плем’я, хресним знаменням прикриваетесь, то менi не в новину. Я про iнше: крес-лен-ня! Малюнки такi, на паперi. Вони вашому братовi не потрiбнi. Якщо вашi тут хазяйнували – прошу лише повернути. По-доброму. – Креслення? – розгубився самоварник, чоло напружив: – Про це треба питати в тих, хто панкуе. А ми люди простi, нам те креслення нi до чого. Але якщо вам потрiбно – землю урию! – Уриеш, не сумнiвайся, – кивнув страшний чоловiк. – А завтра увечерi скажеш, хто тут порядок наводив, вашi чи заброди. – Нашi вже третiй тиждень на пiдсосi сидять, – тяжко зiтхнув самоварник. – Можете самi пересвiдчитись: у кнайпi на Сiнному покотом лежать. Усi як один. Зуб даю: не нашi то були. – Ну ось про це ти менi i розкажеш. Завтра. Надiя е, подумав самоварник i улесливо пiдхопився з незручного ящика: – Щоб мене геена вогняна…То вiдпускаете, тату? Страшний чоловiк кивнув на пощерблений самовар: – І це забери! Злодюжка, пiдхопивши свою здобич, прожогом кинувся у дверi. Тiльки шлейф ринкового аромату гойднувся на свiжому весняному протязi. Олексiй Богданович Крапка, колишнiй перший помiчник обер-полiцмейстера департаменту, улюблений учень завiдувача розшукового вiддiлення, колезького секретаря п. Георгiя Михайловича Рудого (до слова, засновника науково-технiчного пiдходу в боротьбi зi злочинним свiтом), а нинi – околоточний наглядач i невдаха тридцяти двох рокiв, знову поклав своi довгi ноги на ящик, насунув капелюха на чоло i поринув у медитацiю… * * * …Що не кажiть, а вiйськовi оркестри – видовище урочисте i навiть зворушливе. А якщо грають на набережнiй Днiпра та ще й перед вiдплиттям судна, то душа починае злiтати над хвилями разом iз чайками! Вiйськовий капельмейстер, сам схожий на чайку, змахуе крилами i викликае зливу звукiв iз золотих тромбонiв i сурм, а звуки такi, що самi рвуться в небо, здiймають над брукiвкою дерев’яний настил разом iз небесним музичним вiйськом. Позаду оркестру – Днiпровi схили, не зеленi, а бiлi вiд цвiту. Попереду – спалахують вiдблисками хвилi, не синi, а з золотавими i срiбними загравами. Посерединi, у спалахах звукiв i заграв, стоiть трипалубний бiлий пароплав «Цариця Днiпра», котрий гострi на язики репортери вже охрестили «монстром», пiддавши критицi намагання мiськоi влади вдихнути життя в розвиток парового та ще й «круiзного» судноплавства. Але нехай балакають газетярi, а вiдремонтований – саме пiд «круiзний»! – пароплав вiдпливае за годину. І поважних гостей на нiм – хоч греблю гати. Щоправда, не знають репортери, що високi гостi – а е серед них i дипломати, i купцi першоi гiльдii, i вся свiтська богема з усiх куточкiв iмперii – квитки не купували. А на запрошення Киiвського судноплавства – безкоштовно провести «п’ять пречудових днiв» – вiдгукнулися залюбки. І хоч витрати для компанii великi, а сенс у тому е: якщо перший круiз удасться на славу – на другий вiдбою не буде. І вже за великi кошти. Тому каюти першого класу червоним оксамитом оббитi, палуби – бiлi, циганський хор та балет найнятi, офiцiанти – з кращих ресторацiй. Навiть цирульня е, зал для показу сiнема, салони для гри в карти i танцiв, посуд – з Китаю, напоi – французькi, коров’ячих туш в льодовнi – мов дерев у лiсi. Набережну теж довелося добряче пiдрихтувати. Тут i буфет просто неба, i ятки з квасом, i народнi майстри, що вчать усiх бажаючих глечики лiпити. Панянки смiються, пiдштовхують нiжками гончарне коло, ручки бiлi в глину занурюють – одне задоволення дивитися! Оркестр грае несамовито, купа роззяв, що вийшли подивитися на вiдплиття, купують карамельних пiвникiв. Червоний килим стелиться вiд корми аж до брукiвки – панi та панове з авто та екiпажiв виходять метрiв за тридцять вiд трапу, щоб усi iх побачити змогли. Клацають i димлять триногi фотокамери, лякають голубiв. Дiти з батьками чи боннами – в матроських костюмчиках. Сновигають продавцi марципанiв, квiткарки, самi схожi на букети (спецiально переодягали в костюми епохи Катерини Великоi!), квiти на килим кидають. А з палуби усю цю веселу карусель двое кiношникiв у шкiряному вбраннi «на фiльму» знiмають. Усе як годиться, все солiдно! Панi та панове кофiем пригощаються за бiлими столиками. А вже як оркестр той душу рве з тлiнних тiл! Свято! Але не для всiх… Принаймнi для Мусi остання доба – мука пекельна. Мало того що годин зо двадцять не роздягалася, iдучи в спекотному потязi, так iще й, як виявилося, квиткiв на «Царицю Днiпра» немае i не буде! На касi про це свiдчить красномовний напис. Сердешна жiночка, що визирнула на стук з вiконця, так i сказала: «Тiльки за особистими запрошеннями!» І вiконцем – клац! От i сидить тепер Муся на своiй валiзi зовсiм без сил. Споглядае, як по червоному килиму щасливцi проходять. На нiй щiльно застебнута блузка з високим комiром, уже не бiла, а сiра, пiд капелюшком-канапе голова непристойно свербить вiд спеки, черевички запилюженi, мов у вуличноi торговки. Нiкому тут Муся не потрiбна. Сидить, пiт з чола непомiтно витирае. Звiсно, не помiчае, як за круглою афiшею-дiжкою ховаеться ii невiдомий «супровiдник», який усi цi двадцять годин в тамбурi iхав за нею аж до самого Киева, спостерiгае – що вона робитиме. А робити iй немае чого. Хiба що також спостерiгати за поважною публiкою. Хоча, сказати чесно, рiзна тут публiка. І поважна, i не дуже. Ось бiжить якась кудлата руда панi, за нею – череватий дядько в картатих брюках, сперечаються про щось. Муся посмiхнулася: ну точно як курка з пiвнем. – Фаiночко, голубонько, – досить голосно репетуе «картатий», – та стiйте ж заради Христа! Це ж усього на чотири днi! – Та хоча б i на годину – не поiду! – ледь озирнувшись, вiдказуе панi i рiзко зупиняеться. – Ви що менi пропонували? Роль! А змушуете дурня ламати! Сказала ж: нi, нi i нi! А якщо мене люди впiзнають? Як потiм шановнiй публiцi в очi дивитись? Ха-ха-ха, – не засмiялась, а так прямо i вимовила в обличчя товстуна. – Уявляю: Марiя Стюарт пасажирiв на пароплавi розважае! До того ж у ролi дружини якогось невiдомого акторчика! Пiшла далi. Картатий за нею дрiботить, бiля Мусi зупинився, пiт з чола зiрваним метеликом витер, шепоче сердито: – Ач розiгналася: Марiю Стюарт вона буде представляти, клишонога! Та лише через мiй труп! І знову доганяе розлючену панi: – Фаiночко, любонько дорогесенька, рiжете без ножа! Я ж капiтану пообiцяв, що буде найкраща, найвеселiша актриса! Фаiночка зупинилася. – Я що, на клоуна схожа? – запитала грiзно i з переможним виглядом вийняла з пухнастого ридикюля кольорову картонку, пiшла на наступ – прямо на Мусю, пройшла повз – до бiлоi урни у виглядi лев’ячоi пащеки (Муся й не помiтила, що бiля урни сидiла). – Ось вам! – i вкинула картонку в пащеку. Побiгла далi, роздмухуючи червонi щоки. Картатий товстун сумно закляк. – Вбили… Зарiзали… Оглядiвся, прошепотiв: «Вiшатись треба!» – i понуро побрiв убiк буфету рану душевну заливати. Дивнi люди, думае Муся, а сама убiк лев’ячоi морди косуе – все iй цiкаво. Озирнулася, чи нiхто за нею не стежить. Інакше як панянцi iнститутського вигляду до урни руку засунути! Повагалася – засунула. Витягла картонку, тiею Фаiночкою вкинуту. А вона така сама, як в убiенного пiтерського iнженера – «Запрошення…». Час вiдплиття, номер каюти… Хотiла Муся про Бога кiлька добрих слiв подумати, та часу на те немае: вхопила валiзу – i на червоний килим. Як повноправна. А тiнь, що за афiшею-дiжкою причаiлась, – в обхiд, навпростець, за адмiнiстративну будiвлю, де людей менше. На ходу чоботи скидае. Чи не плавати зiбрався?… * * * – Сонце, сонце лови! Знiмай злiва! Оператор, що крутив ручку кiноапарату, не випускаючи з зубiв папiроси, гнiвно зиркнув убiк режисера – мовляв, сам знаю, як знiмати! Обидва стояли на нижнiй палубi, неподалiк вiд капiтана, i завзято знiмали «документальну фiльму» на замовлення Киiвського пароплавства. – Злiва – в контражурi вийде… – вiдказав оператор i забуркотiв крiзь зуби: – Теж менi – Люм’ер… «Прихiд потяга – вiдхiд потяга» – тьху! На що час витрачаемо? І голосно промовив: – Мене, мiж iншим, на знiмальному майданчику з мадам Холодною чекають! – Не сумуй, брате, – поплескав його по плечi кудлатий режисер. – Тут роботи на чотири днi. Грошi добрi платять. Харч – за вищим розрядом. Лабораторiя прямо в каютi: проявимо плiвку, покажемо товстосумам – i тю-тю! Справжне мистецтво творити! Оператор незадоволено похитав головою i закрутив ручку. – Цього павича вiдзнiми… Крупняком! – шепнув режисер i гукнув до капiтана: – Активнiше вiтайте гостей, пане капiтане! Вас побачить свiт! Улещений такою перспективою капiтан пiднiс руку до козирка, вклонився i замахав поважному панству другою рукою, скошуючи око на камеру: чи знiмае. Камера знiмала. Публiка повiльно рушала вгору сходами, вiталася з капiтаном. Матроси, пiдхопивши багаж, проводжали пасажирiв до кают. На другiй палубi вишикувалися офiцiанти та iнша обслуга. Звiшувалися з перил, витягали шиi. Не часто ж можна побачити стiльки поважних людей разом! Але дiдько розбере, хто е хто. Тому намагалися тiснiше оточити мосье Очiнь, модного цирульника з самого Хрещатика. Той знав усiх! І офiцiанти, мов зграя пiнгвiнiв, топталися бiля нього, дослухаючись до влучних коментарiв знавця вищого свiту. – Мiй папаша половину Хрещатика перестриг! – мiж тим хвалився мосье Очiнь, кланяючись направо i налiво гостям. – А я далi пiшов: усе киiвське високе панство стрижу. Вони без мене – нiкуди! Я iм – i перманент, i зачiски по-французькому. Звiсившись з перил, закивав у поважну юрму: – Ваше-сте… Ваше-сте… Моi вiтання! Шарман! Гранд шарман! «Ваше-сте», звiсно, на кивок мосье нiяк не реагувало, але хiба то важливо? Офiцiанти шорошили вуха i пошепки питали у знавця свiтського товариства: – А це хто? І той, набурмосившись, мов бойовий пiвень, гордо вiдповiдав: – Мiнiстр фiнансiв, пан… м-м-м… «еспаньйолка» – мого виконання! З дружиною мадам Софi: вчора «сахарет» менi замовила – двi години вовтузився! – А то? – знову питали офiцiанти. – Де? З «тюрбаном»? Холодний перманент? Це мадам Зiнаiда Гi, – i знову взявся до поклонiв. – Мое шанування i все таке iнше! Феерично! Белiссiмо! – i до офiцiантiв: – Стригтися хотiла – вiдмовив. Вони зараз усi стрижуться, бо емансипе… – Хто? Що? – Одне слово – вiльного поводження… Це нинi в модi. Панi та панове вервечкою здiймалися трапом i кожного усюдисущий мосье Очiнь знав особисто, з кожним мав спiлкування, кожного стриг-голив чи не щодня. Офiцiанти завмирали в шанобi i навiть остраху: ось з якою людиною доводиться спiлкуватися. – А ось тi – хто? З папугою? – «Бобрик» – то мосье Шток – найкращий киiвський ювелiр, козяча ти морда невчена! – Сам ти морда! А поруч – хто? – Тут усе сiмейство: синок – це той, що з папугою. І дружина – ваше-сте, ваше-сте! – закланявся опасистiй матронi, – Фiра Гераклiвна. Перманент – крупний шарман! – А то, певно, поважний птах… – Еге ж, це гер Айзен, посол германський… Ваше-сте, мое шанування! Тужур! Тужур! І все далi – у такому ж дусi. Усе i всiх знае мосье Очiнь. А по-простому – Сидiр Очкуренко, цирульня якого на Фундуклеевськiй, та, що «Зефiр та Єва» називаеться… Сходиться на палубi публiка. Крутить ручку оператор. Кланяеться капiтан. Сновигають матроси. Гримить вiйськовий оркестр. Але прибрiхуе мосье Очiнь: е персони, про яких краще помовчати, адже анi слова про них не зможе повiдомити. Скажiмо, панна в фiолетовiй, з муаровими вiзерунками сукнi, в капелюсi з рясною вуаллю… Уся з себе немов скрипка – така ж лискуча. За панною йшла служниця, тримаючи пiд пахвою лису бiлу левретку. Не знав мосье Очiнь i поважноi купчихи, що потужно пливла по червоному килиму в оточеннi трьох черниць i чотирьох приживалок. І високого пана в чорному макiнтошi i капелюсi фасону «Пушкiн». Замикаючи урочисту ходу, на палубу увiйшов циганський хор – зi спiвами i танцями. Посадка закiнчувалася. Останньою трапом промчала юна особа, тягнучи поперед себе важку валiзу, в’язанку книжок i чорний медичний саквояж. Оркестр гримнув туш. Проводжаючi замахали хустками. Пароплав видав потужний гудок… * * * …Обiйшовши сiрий адмiнiстративний будинок, переслiдувач Мусi Петька Шнур (а це був саме вiн!) кинув на березi чоботи i куфайку, пiрнув «стовпчиком» у срiблястi хвилi i сильними рухами погрiб за той борт пароплава, де його не могла бачити анi поважна публiка, анi пан капiтан iз матросами. Допливши до борту в оточеннi чайок, котрi нахабно намагалися клюнути його в голову, вхопився за канати, вправно пiдтягнувся i вмить перелетiв на розпечену палубу. Вiдхекався. Полежав трохи i, лишаючи по собi мокру пляму, заповз пiд рятувальний баркас. Пароплав повiльно вiдiйшов вiд берега… * * * Якщо ви не панночка дев’ятнадцяти рокiв i не iхали добу в задушливому вагонi, не сидiли двi години на валiзi на спекотному киiвському сонечку на набережнiй i на вас немае довгоi спiдницi в формi дзиги та ще й корсета, фiльдеперсових панчiшок з тiсними ненависними пiдв’язками i капелюха-канотье, котрий не захищае вiд сонця, а, швидше, приховуе добу немите спiтнiле волосся, i блузон ваш бiлий, а не сiрий вiд пилу, i замшевi чобiтки не в сивих залисинах бруду – ви навряд чи зрозумiете, з яким шаленим почуттям щастя i насолоди Муся, Марiя Матвiiвна Гурчик, зачинила за собою дверi каюти пiд номером 23. Як вона кинулася до широкого лiжка, на ходу скидаючи черевички – та так, що один полетiв управо – прямо в стелю i, здiйснивши рикошет, осiв на iншому боцi вiд саф’янового крiсла, а другий – влiво, влучивши у дзеркало. І це ще не все! Немов бомби, впали з ii рук на рiзнi боки валiза, саквояж i оберемок книг, влучним рухом канотье осiло на гачку вiшалки, мiж тим як юна панночка вже висмикувала з-пiд розстебнутоi на ходу блузки ненависний корсет. О, зараз iй могла би позаздрити сама багаторука iндiйська богиня Калi – навiть вона не могла б роздягнутися швидше! Але в Мусi на те величезний досвiд, можна сказати – звичка! Мить – i Муся вже вiдкинулася на лiжку, стягуючи з високо пiднятоi вгору нiжки ненависну «другу шкiру» – фiльдеперсову панчiшку. Уже хотiла приступати до другоi, як трапилася прикра несподiванка. Дверi ванноi кiмнати вiдчинилися, i на порозi з’явилася чоловiча постать. Оголений торс, рушник на головi – та ще й зi свистом з опери «Рiголетто» сеньйора Джузеппе Вердi. Так i заклякли обидва: Муся з пiднятою догори нiжкою, невiдомий пан – з присвистом, що застряг у горлi. Тiльки зараз помiтила Муся на вiшалцi бiля дверей чорний макiнтош у парi з капелюхом «Пушкiн». Випросталась, блузку почала нервово застiбати, кинуту на килим панчiшку ногою пiд лiжко заштовхувати. Невiдомий пан першим отямився. Витяг з валiзки (виявляеться, тут i валiзка його стояла!) бiлу сорочку, накинув на плечi й iронiчно так (зовсiм зневажливо) – до Мусi: – О-о! Нарештi i супружниця моя з’явилася! Спiзнюетесь, рибонько! – Що? Яка ще «супружниця»?! – розгнiвалася Муся такому дурному жарту. – Я, певно, каютою помилилася. Схопилася, червонiючи, що доведеться на очах у нахаби корсаж i панчiшки пiдбирати. – Навряд чи, – вiдказав той спокiйно. – Який у вас номер? – Двадцять третiй, – сердито буркнула Муся, шукаючи чобiток. – Ну то нiякоi помилки немае! Так що – прошу до сiмейного гнiздечка! Як менi вас називати – рибонькою пiдiйде? – Та що ви собi дозволяете, вельмишановний! – скинулася Муся. – Нiяка я вам не рибонька! Чи ви при своему глуздi? А сама тишком-нишком до дверей вiдступае i мiркуе, чим вдарити посiпаку в разi чого: он де, бiля дверей у вузькому кованому кошику, парасоль стирчить. Можна – кошиком, можна – парасолем. Але нахаба не квапиться свою чорну справу робити. Зупинився навпроти i сам очi вирячив: – Як? Хiба вас не попередили? – Це ж про що? – обережно питае Муся, а сама вже й за ручку парасоля взялася – важкенький, гостроносий – цiлком пiдiйде для захисту. – Як про що? – своею чергою здивувався той. – Ну ви ж – актриса? Стоп, думае Муся, хто знае, з якого дива та примхлива Фаiночка запрошення в лев’ячу пащеку вiдправила. Порахувала до десяти, перед тим як вiдповiсти: завжди так робила, як колись батько навчив, промовила невпевнено: – Актриса? А… Ну, так… Нiбито… – Ну i я – актор! – зрадiв нахаба, витираючи голову рушником. І закривлявся огидно, переходячи на театральний басок: – Колись у Марiiнському представляв! Бувало, як вийду на сцену… І заволав гидотно, нiби розспiвування робив перед роялем: – О! О-о-о! Мi! Мi-i-i-i… Сказати до слова, Муся театру не любила. Усi п’еси, що на сценах йшли, перечитала, а от як люди перед людьми кривляються – терпiти не могла. Тому скривилася, немов почула скрегiт монети по склу – вiд цього звуку у неi завжди печiнки переверталися. А той, помiтивши таку зневагу, заволав ще огиднiше: – А ось ще: «Бить iль не бить»?! Ви як гадаете, до речi? Або: «Молiлась лi ти на ночь, Дездемона?»… – i додав нормальним голосом: – Ну i все таке iнше… Тепер ось будемо з вами на пару шановну публiку розважати! І знову дав басовi ноти: – О времена! О нрави!!! О! О! Мi! Мi – до! І без жодного переходу: – Дозвольте вiдрекомендуватися – Олексiй! Прiзвища не називаю – надто воно вiдоме… – Муся, – розгублено промовила Муся, – точнiше – Марiя. Марiя Матвiiвна. Тiльки я все одно нiчого не розумiю. Що ви там про шановну публiку говорили? Той Олексiй аж по колiнках себе вдарив. – Вас, певно, погано проiнструктували, рибонько? – Нiяка я вам не… – не встигла вставити Муся, як повiдомив нахаба наступне: що «з метою розваги високих гостей пароплаву – чисто конфiденцiйно! – найнятi вони сюди, аби утворювати невимушену атмосферу, танцi та iгрища заводити, спонукати до гри в карти, до замовлення напоiв у шинквасi та збадьорювати пристрастi». І додав: – Воно ж, поважне панство, у своiх «лямурах-тужурах» та справах державних i купецьких геть закостенiло. Треба iхнi почуття збуджувати, до пристрастей спонукати! Мусимо iх, мов суп учорашнiй, розмiшувати, щоб уся морква з буряком на поверхню полiзла! Про моркву з буряком Муся мало що второпала, але зрозумiла, що втрапила в халепу, яка iй зовсiм нi до чого. Насупилась: – Так ми що – тут разом мусимо жити? В однiй каютi? Та де таке видане? Я негайно ж пiду до капiтана i… – …i нас обох на берег вiдiшлють! – сказав вiн. – Це чому ж? – Яка нетямуща напарниця менi дiсталася! – обурився. – А умови контракту? А харч як вiдпрацьовувати? Хоч була Муся панночкою, що шануватися мусила б, але не втрималась – свиснула: – Оце так… Той побачив, що напарниця заспокоiлась, i каже: – Ну, якщо вам на берег треба – можете йти до капiтана. – Не треба! – скрикнула Муся i безпомiчно роздивилася довкола: лiжко ж тут одне. – Не хвилюйтеся, – зрозумiв вiн. – Я на тiм канапе вмощуся. На вас посягати не збираюся. Ви менi не до смаку. Ну як – згода? – Згода, – шморгнула носиком Муся. – От i добре, – зрадiв акторчук. – Попереджаю одразу: хроплю, димлю, зловживаю! І демонстративно дiстав звiдкись баклажку, вiдкрутив срiбну голiвку – ковток зробив. Муся лише зiтхнула тяжко. Блузку i зачiску поправила, валiзу вiдкрила – треба ж до вбиральнi сходити, пил з себе дорожнiй змити, переодягтися. Акторчук допомiг розкидане докупи зiбрати, оберемок з книжками на стiл поставив, глянув презирливо: – Любовнi романчики почитуете? Тут уже Муся не витримала, руки його поганi з книжок скинула: – Це кримiнальнi iсторii доктора Шерла! Не ваш клопiт! – Добре, добре, – заспокоiв вiн. – Приведiть себе до ладу – i пiдемо працювати. Вечеря наближаеться. А нас тут задарма годувати не будуть! І влiгся на свое канапе з мерзенним спiвом: – Сме-е-ейся, паяц, над разбiтой любов’ю-ю-ю-ю!!! Чмихнула Муся, речi чистi з валiзи дiстала (так, щоб його нескромне око не побачило анi краечка бiлизни) – i прожогом кинулася до вбиральнi. Дiдько з ним, подумала, аби лише плисти! * * * Повiтове мiстечко Глобине, де мешкала сестра пана генерала Параскева Іванiвна, власниця парового млина з крупорушкою, розташоване на притоцi Псла – Сухому Омельничку, рiчечцi не знаменитiй, проте тихiй i мальовничiй. За переписом вiд 1910 року в Глобиному нарахували близько п’яти тисяч мешканцiв. Точнiше, п’ять тисяч двадцять вiсiм, двадцять душ з яких проживали в маетку панi Гурчик-Магденко. Панi генеральська сестра i удова помiщика Магденка була жiнкою доброю i довiрливою, а до того ж перейняла вiд свого чоловiка неабиякий патрiотизм щодо рiдних мiсць i нiзащо не пiддавалася на умовляння брата продати помешкання i перебратися до сироi «пiвнiчноi столицi». До того ж як чиста i добра душа приймала «на довiчне утримання» чи не всiх, хто називався прiзвищем Апостол. Себто iменем того славного гетьмана, який заснував бiля старого Ромодановського шляху маетнiсть i саме село Глобине «на купленому грунтi». Отже, на подвiр’i Параскеви Іванiвни проживало людей зо двадцять «нащадкiв» славного гетьмана Данила Апостола. Усiм сердешна Параскева Іванiвна знаходила мiсце i заняття – прилаштовувала до працi на цегельний завод, на цукроварню, найбiльш «схоженьких» на вiдомого пращура (зокрема тих, хто майстерно скошував одне око) залишала на своему паровому млинi з непоганою платнею у два срiбних карбованцi на мiсяць з повним забезпеченням харчами i житлом. Не маючи власних дiтей, Параскева Іванiвна обожнювала свою едину небогу-сирiтку Мусеньку i щолiта намагалася вiдгодувати ii своiми варениками, до яких мала неабиякий хист. От i в цей день на галявинцi перед маетком варила Параскева Іванiвна варення з вишень – заготовки робила вже зараз, щоби взимку вiдiслати до лютоi пiвночi слоiкiв зо тридцять-п’ятдесят для любоi небоги. На галявинi кипiли й пiнились кiлька мiдних казанiв. Служницi пiд керiвництвом невгамовноi хазяйки збирали рожеву пiнку в полумиски, розливали вже готове варення в слоiки, тихо наспiвували. Одне слово, iдилiя – тиха сонячна днина, тi золотi хвилини, коли ангели злiтають з небес, щоби подивитися, який лад пануе на землi. Але так тривало недовго. На веранду мов ошпарений вискочив лакей Андрiйко (Параскева Іванiвна, за старою звичкою, тримала лакея, одягнутого в яскравi «народнi» шати) i заволав на всю околицю: – Параскево Іванiвно! Поводження у панi було вiльним, тому i гукнув по-простому, так, як панi любила. Вiд несподiванки Параскева Іванiвна здригнулася i так хитнула головою, що з перенiсся впав у мiдний казан ii монокль разом iз довгим срiбним ланцюжком. – Тьху, лихоманець, налякав! – скрикнула панi, з жалем дивлячись, як тоне у вишневих бурунах монокль. – Ну що в тебе, Андрiйку, за голос такий, мов у сурми ерихонськоi? Тобi б на клiросi спiвати. Що сталося?! Андрiйко махнув рукою вбiк розчинених дверей i промовив шанобливо: – Там братчик ваш, Матвiй Іванович, – на дротi… Цю фразу вiн навчився вимовляти недавно, коли минулоi зими його свiтлiсть генерал Гурчик подарував сестрицi телефонний апарат, схожий на голову оленя. Не любила Параскева Іванiвна новiтнiх витребеньок! Куди краще розсильного послати або поштового голуба… Витерла руки об фартух, жестом наказала дiвчинцi-служницi монокль врятувати i пiшла за Андрiйком до передпокою, де той «олень» золоторогий стояв, хай йому грець! У цю мить сидiв генерал Гурчик в своему кабiнетi бiля столу на Адмiралтейськiй зi слухавкою в руках, чекав, доки з неi голос дорогоi сестрицi долине. А як долинув, то одразу ж i запитав: – Ну як, душе моя, сестричко, тобi Мусiнька сподобалась? Виросла? Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/iren-rozdobudko/podv-yna-gra-v-chotiri-ruki/?lfrom=362673004) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.