Щасливi не плачуть
Зоряна П. Лешко


Мiя – модна письменниця, що працюе над зйомками фiльму за своiм романом. Яким же було ii здивування, коли на головну роль у фiльмi погодився вiн – столична зiрка Роман Звягiвський. Але мiж чоловiком та Мiею спалахуе неприязнь. Колеги вдаються до радикального кроку: зачиняють обох у готельному номерi на нiч. Та очiкуваного примирення не вiдбулося. Мiю дратуе кожен Романiв крок. Що може знати про життя цей балуваний мазунчик? Хiба вiн пережив би те, що сталося колись iз Мiею? Кiлька рокiв тому вона втратила коханого, репутацiю та… дитину. І тепер хоче повернути втрачене. Але Роман зовсiм не той, ким видаеться на перший погляд.





Зоряна Лешко

Щасливi не плачуть



© Лешко З. П., 2021

© Depositphotos.com / Vadymvdrobot, nd3000, kadetfoto@gmail.com, обкладинка, 2022

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2022

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», художне оформлення, 2022


* * *


Незважаючи на холод у величезному примiщеннi, Соломiя розщiбнула два верхнi гудзики на сорочцi й увiмкнула камеру смартфона.

«…Отож, любi моi пiдписники, iз неймовiрним почуттям щастя повiдомляю вам, що сьогоднi офiцiйно завершився передпродакш фiльму з робочою назвою “Обирае кров”. Безмежно тiшуся, що цей роман сподобався вам настiльки, що ви пiдтримали iдею його екранiзацii не лише вподобайками, а й гривнею. У тому, що роман таки екранiзуеться, е ваша величезна заслуга. Дякую кожному з вас.

У наступних постах та сторiз розповiм вам про наш дрiмкаст, кастинги й обранi локацii. Про всiх найголовнiших людей знiмального процесу. А ще маю сюрприз: кожен з вас може стати актором у масовцi нашого фiльму. Тому стежте за оновленнями, пiдписуйтесь на розiграшi й отримайте персональне запрошення на зйомки.

Люблю вас i дякую за вашу любов та пiдтримку».



– Мiе, Кiщук не давав згоди на участь твоiх пiдписникiв у зйомках.

– Я автор сценарiю, спiвпродюсер, iнвестую власнi й залучаю чужi кошти. Крiм того, роблю безкоштовну рекламу в соцмережах. Денис не вiдмовить.

– А Чаниж?

– А хай спробуе не погодитись. Ми ще акторiв не затвердили, а «Кров» уже входить у топ п’ять найочiкуванiших фiльмiв наступного року. Олег, звiсно, генеральний продюсер, але саме я роблю бiльше за всiх iнших разом узятих. Вiн не вiдмовить менi в маленьких бонусах для моiх пiдписникiв, якi, до речi, теж вклали кiлькадесят тисяч у «Кров».

– Та я й не заперечую, але, може, треба було спочатку з ними обговорити, а не ставити перед фактом?

– Переживуть.

– От чому ти завжди йдеш найважчим шляхом?

– Життя – взагалi важка штука… Надю, не парся, усе буде добре. Людей i себе треба тримати в тонусi… О, диви! Уже бiльше тисячi лайкiв…

– Мiе, як твiй менеджер, асистент i подруга, мушу знов нагадати: перестань так зависати в соцмережах. Я розумiю, що це реклама i все таке, але ти вже пiвтора року не можеш дописати книжки. І тi ж твоi пiдписники щодня нагадують, як чекають на обiцяну суперновинку. Ти ще повисиш на цiй хвилi до виходу фiльму, а потiм? Переквалiфiкуешся в модного блогера?

– Я допишу ii.

Надя закотила очi пiд лоба, усiм виглядом виказуючи цiлковиту невiру. Соломiя лише скоса поглядала на подругу й намагалася погамувати роздратування. Жiнка розумiла, що Надя дбае про ii iнтереси не лише через хорошу платню й цiлком мае рацiю, але кожне нагадування про недописану книжку щораз бiльше злило.

Протягом пiвтора року Соломiя написала заледве сто тисяч знакiв i закинула. Не йшло. Не писалось. Могла годину сидiти перед монiтором i набрати два-три абзаци. Не уявляла, як закiнчити текст. Структурований i продуманий сюжет що далi то бiльше здавався нелогiчним, ii вигаданi персонажi якимось дивом вийшли з-пiд контролю, i зрештою Мiя усвiдомила, що середина розмилась, а кiнцiвка взагалi зникла. Нi, вона написала фiнал iз самого початку – така сльозлива сцена в лiкарнi, що завершуеться повним нехепi-ендом, – але тепер не уявляла, як довести iсторiю до того моменту. Десь у сюжет закралась помилка i загнала його в глухий кут.

Не казати ж Надi, що загубилась i розчарувалась у власному текстi. Навiть гiрше – не може вигадати нiчого нового. Усi iдеi здаються якщо не банальними, то сплагiаченими. Соломiя почала пiдозрювати, що пiсля «Кровi» втратила не лише бажання писати, а й натхнення взагалi. Закохалась у власний текст настiльки, що не може написати нiчого нового. Саме тому стала такою активною в соцмережах, жила мрiею екранiзацii i змогла запалити нею тисячi своiх пiдписникiв.

– Надю, не переймайся, справдi. Щойно вiдзнiмемо весь матерiал i фiльм пiде в монтаж, я сяду за обiцяну книжку й допишу ii ще до прем’ери.

– Добре, не маю нiчого проти. Але я краще нiчого не анонсуватиму, поки не закiнчиш, щоб…

– Не починай! Цього разу все буде вчасно. Урочисто обiцяю.

– Не можу сказати, що ти мене сильно заспокоiла, але хай буде… Чекай, – Надя зупинилась i розвернула до себе Соломiю, – ти що, збираешся бути на зйомках вiд початку й до кiнця?

– Звичайно. Я ж повинна переконатись, що все буде як слiд.

– Мiе, ти здурiла? Денис – чудовий режисер, вiн i без твого нагляду зробить усе якнайкраще й стовiдсотково не дозволить тобi повчати його, як знiмати кiно.

– Денис?! Ви вже на «ти»?

– Не змiнюй теми. Ти профi в письменництвi, от i пиши, а iншим залиш iхню парафiю.

– Так я ж для тебе стараюсь.

Надя кiлька секунд дивилася на Соломiю великими очима й вiдповiла несподiвано злим тоном:

– Мiе, не переводь стрiлки на мене. І не треба влаштовувати мое особисте життя – я ж у твое не лiзу.

– Надю, ну чого ти?.. – Мiя проковтнула образу. – Я ж хочу як краще… нам обом…

– Денис одружений…

– От i неправда! Вiн розлучився пiв року тому. Просто це не афiшувалось. Я точно знаю.

– Це не мае значення…

Соломiя уважно стежила за виразом обличчя подруги й аж замилувалася змiною емоцiй на ньому. Надя була справжньою красунею за азiатськими стандартами: обличчя-сердечко в обрамленнi чорного каре й густоi гривки аж до брiв, великi синi очi й губки бантиком. Будь-якi сильнi емоцii одразу ж проявлялись яскравим рум’янцем, як-от зараз. Так само було при першiй зустрiчi з Денисом Кiщуком.

– Я ж бачу, що вiн тобi подобаеться…

– Усе, досить! Ми бачилися двiчi, що ти там могла помiтити?

– Добре, не нервуйся, краще подивись, як тут гарно.

– Капець якi гарнi, порожнi, холоднi й темнi павiльйони!

– Нi, не павiльйони… – Соломiя обвела замрiяним поглядом величезний, ледь освiтлений зал. – Я бачу кожну кiмнату… спальню Вiти, офiс, готельний номер Андрiя, дитячу, бальний зал у Вiденському замку, покоi Ядвiги, кiмнатку Арсена… А от у люкс готелю «Нобiлiс» доведеться напроситись.

– Мрiй далi.

– Нi, я серйозно. Єдина iнтимна сцена у фiльмi мае бути в оригiнальнiй коштовнiй оправi. Та й готель, думаю, не вiдмовиться вiд такоi реклами.

– Ну, по-перше, не едина. І по-друге, я навiть не хочу починати з тобою сперечатися. Залишу цю радiсть Олеговi. До речi, тримай оновлений список акторiв.

– Оновлений? Тож iще тиждень тому всiх затвердили.

– Нiчого не знаю. Олег переслав сьогоднi зранку.

Соломiя пробiгла очима список i реготнула.

– І це я – мрiйниця? Олег що, серйозно-серйозно затвердив на роль Арсена Романа Звягiвського? Та його гонорар зжер би половину нашого бюджету!

– Я погодився на ставку.

Соломiя пiдвела голову й ошелешено втупилась у чоловiка, що неквапно пiдходив до них. Кiлька секунд жiнцi здавалось, що в неi галюцинацii. Ну не може, от нiяк не може тут i зараз стояти перед нею Роман Звягiвський – мегазiрка, актор першоi десятки, секс-символ i мрiя всiх украiнських жiнок…

Збоку почувся протяжний видих. Соломiя оглянулась i не менш ошелешено втупилась у Надю – подруга дивилась на Романа, не приховуючи захоплення.

До Соломii нарештi почала пробиватися реальнiсть – з нею все добре, нiяких галюцинацiй. Роман Звягiвський справдi тут i справдi сказав, що погодився «на ставку».

Що?! Роман Звягiвський погодився на головну роль за гонорар дебютанта?

– І за якi такi заслуги малобюджетний фiльм, який повнiстю знiматиметься в глухiй провiнцii, удостоiвся вашоi уваги?

– Мiе!..

Надя смикала Соломiю за рукав i навiть штовхала пальцем пiд ребра, але та вже не могла зупинитися. Перша миттева думка про те, що означае участь Романа в ii проектi, витiснилась iншою: так не бувае. Звягiвський занадто високо, навiть умовляння Олега й Дениса разом узятих не змусили б його погодитися на роль за гонорар, який навряд чи покрие його проживання в готелi на час зйомок.

Роман зчепив руки за спиною i спокiйно розглядав Соломiю. Пауза затягнулась, i це ще бiльше переконало жiнку в тому, що тут якийсь пiдступ.

– Вирiшив спробувати себе в новому амплуа.

– Спра-а-авдi? – Соломiя висмикнула свiй рукав iз зацiпенiлих пальцiв Надi i змусила себе слiпуче всмiхнутись. – Ну так, вампiром ви ще не були, але… тодi… вам доведеться або доiздити на зйомки, або жити в трейлерi, як i всiм iншим. Наш бюджет не розрахований на зiрку.

– Не проблема. Мене настiльки зацiкавила роль Арсена, що я готовий до незручностей.

Соломiя спалахнула: невже вiн прочитав ii роман? Тодi… вiн ще подумае… який сором…

– О! Бачу, ви вже познайомились i сюрпризу не буде.

Легким пружним кроком до них пiдiйшов Олег Чаниж i потиснув Романовi руку. В елегантному дорогому костюмi, начищених до блиску мештах i з чудово вкладеним волоссям, генеральний продюсер рiзко контрастував iз Романом Звягiвським. Столична зiрка одягнувся аж надмiру просто – кросiвки, джинси i вiльний свiтлий джемпер.

Маючи нагоду вперше побачити Звягiвського вживу, Соломiя прискiпливо розглядала чоловiка, намагаючись зрозумiти, чому жiнки млосно зiтхають i закочують очi на саму лише згадку про нього. Та й вона сама, н?де правди дiти, зовсiм недавно була його фанаткою i свого Арсена списала саме з нього.

Соломiя захопилася Звягiвським за пiв року до написання «Кровi». Вона випадково натрапила на рекламу iсторичного фiльму про князiвськi часи й залипла. Чоловiк там мав розкiшний вигляд: чорне волосся до плiч, ледь пiдведенi для виразностi очi, акуратна борiдка, чудовi костюми i сцени ню… Соломiя переглянула фiльм разiв п’ять i побачила свого Арсена – використаного, зрадженого чоловiка i мстивого вампiра. Історiя писалась на одному подиху, i жiнка бачила себе то Ядвiгою, то Вiталiною. І якось так вийшло, що Арсен, який до кiнця тексту мав померти в муках, перетворився з ворога номер один на долю головноi героiнi.

А тепер? Соломiя навмисно не шукала iнформацii про Звягiвського, поки не закiнчить рукопис. Не хотiла псувати враження й розчаровуватись. А таки розчарувалась.

По закiнченнi зйомок чоловiк повернувся до свого звичного вигляду: коротко пiдстриг волосся, i його природний свiтло-вигорiлий колiр обезбарвив i без того невиразну зовнiшнiсть. Коротке волосся не приховувало, а, навпаки, пiдкреслювало квадратне обличчя, незрозумiлого болотного кольору очi, завжди ледь примруженi, якi поколювали iронiчними голочками, а тонкi вуста не усмiхались, якщо це не було передбачено сценарiем. Його так i називали в пресi – чоловiк, що не смiеться. А статура? Хоч високий i широкий у плечах, але худий та жилавий – вiн явно займався спортом лише щоб пiдтримувати робочу форму. Тому Соломiю дико дратувало, що одяг, навiть оверсайз, сидiв на ньому iдеально.

Жiнка дивилась на Звягiвського й розумiла: якби побачила його такого в якомусь iншому фiльмi, то нiзащо б не написала за три мiсяцi бестселер, тримаючи перед очима цей невиразний образ.

Н?де правди дiти: Звягiвський був чудовим актором, перевтiлювався у своiх героiв i грав так, що дух захоплювало, але iдеально зiгранi ним персонажi разюче вiдрiзнялися вiд нього справжнього.

Зараз Роман Звягiвський не видавався Соломii анi привабливим, анi сексуальним. Харизматичним до чортикiв – так, але не бiльше. Не було в ньому геть нiчого вiд того чудового екранного персонажа, i зараз, наживо, вiн поводився так само, як i пiд час усiх своiх iнтерв’ю – спокiйно, холодно, без тiнi усмiшки, й лише ледь помiтний нахил голови видавав його зацiкавленiсть ситуацiею.

Соломiя подумки вилаялася: таки була пристрасною фанаткою, якщо знае про такi нюанси. А скiльки ж iх вона вклала в образ Арсена – i подумати страшно.

– Щось сталося?

Жiнка перестала гiпнотизувати поглядом Звягiвського й перемiстила епiцентр злостi на генерального продюсера.

– Олежику, можна тебе на хвилинку?

Не чекаючи згоди, Соломiя взяла Олега пiд руку й майже поволокла за собою в глиб примiщення.

– Та що сталося?

– Зараз поясню… – Соломiя оглянулась, щоб переконатись, що iхню розмову не почують. – Олежику, якого дiдька вiдбуваеться?

– Ти не рада?

– А повинна?

Кiлька секунд Олег незмигно дивився на Соломiю й аж кашлянув.

– Ти серйозно?

– Так.

– Та ти при своему розумi?

Соломiя побачила, як здригнулася й обернулась у iхнiй бiк Надя. Звягiвський, навпаки, опустив голову i вдав, що розглядае щось на пiдлозi.

– Не кричи. Я при своему розумi i проти участi Звягiвського в моему проектi.

– Чому?

Те, що Олег несподiвано виявив добродушну зацiкавленiсть, нiяк не збентежило Соломiю, навпаки – ще бiльше розсердило.

– Окей, поясню. Це безглуздо.

– Чому?

– Тому що… та тому що! Вiн усе зiпсуе!

– Чому?

Олег запитав так лагiдно – Соломiю аж пересмикнуло. Здавалося, вiн зараз простягне руку й пiдбадьорливо погладить ii по спинцi.

– Це не його рiвень, – Соломiя притлумлювала голос, щоб не закричати, аж у горлi почало дерти, – вiн зiрка, йому платять такi грошi… Я не вiрю у змiну амплуа i добрi намiри. Вiн не буде викладатися за наш гонорар i все зiпсуе, спаскудить Арсена. Вiн що, знудився у столицi?.. Я занадто багато вклала у все це… я не дозволю, щоб через його звiздюковi заскоки все це… пiшло…

– Заспокойся!

Вираз лагiдного й добродушного зацiкавлення злетiв з Олегового обличчя.

– А тепер послухай голос розуму. Роман Звягiвський – це джек-пот для нас. Вiн професiонал i не зiпсуе роль, навiть якщо йому не заплатять…

– Але…

– Я не закiнчив… Далi. Ми не ризикуемо нiчим, а для нього участь у «Кровi» – це реально ризик. Фiльм малобюджетний, зйомки в глушинi, змiна амплуа, непопулярна на нашому телебаченнi тема, ще й мелодрама, хоч i на основi бестселера…

– Не смiй так говорити!

– Соломiе, ти читала критику? Справжню критику, а не хейти й вiдгуки читачiв? Так-от, уяви собi, вона була. І знаеш, що там написано? «Сюжет передбачуваний, хоч i е кiлька несподiваних поворотiв. Мiсцями текст провисае i розриваеться, деяким вчинкам героiв бракуе логiки, як i мотивацii. Забагато повторiв… персонажi описанi поверхово… як на успiшну авторку, текст недоопрацьований…» Продовжити?

– «Кров» входить у топ п’ять найочiкуванiших фiльмiв наступного року!

– За яким рейтингом? Соцмережним?

– Ти!..

– Ш-ш-ш-ш… – Олег приклав палець до вуст, обриваючи Соломiю, що та аж пiднялася навшпиньки й ледь вiдвела стиснутi в кулаки руки. – І ще важливий момент: а як же твоi пiдписницi? Якщо пам’ять мене не зраджуе, у вашому уявному дрiмкастi першим на роль Арсена був саме Роман.

– Це не мае значення.

– Серйозно? Як думаеш, скiльки тисяч пiдписниць ти втратиш, щойно просочиться iнформацiя, що ти вiдмовила в головнiй ролi Роману Звягiвському пiд приводом, що «вiн не впораеться»?

– Переживу…

– Окей. А поки будеш переживати, пiдшукаеш нового режисера i продюсера.

– Що?..

– Не повiриш, але в мене теж е репутацiя й амбiцii. Я й так ризикую, беручи участь у твоему проектi, i не збираюсь виставляти себе посмiховиськом через твоi звiздюковi заскоки. Вважай, що я, Денис i Роман iдемо одним пакетом.

– Це що, шантаж?

– Нi, це голос розуму. І раджу тобi його послухати.

Соломiя дiрявила Олега поглядом, ладна розплакатись вiд тамованоi лютi. Усе повинно бути не так. З нею мали порадитись, запитати ii думку.

– Соломiе, ну чого ти? Ну, справдi? – Олег змiнив гнiв на милiсть i почав говорити iз нею як iз примхливою дитиною. – Це ж круто. Тiльки уяви, який резонанс це викличе. Із Звягiвським «Кров» увiйде у п’ятiрку найкращих в офiцiйних рейтингах.

Соломiя лише пирхнула у вiдповiдь.

– Зрештою, подивишся змонтований матерiал i побачиш, що Роман зiграе блискуче.

– Оце вже нi! Я буду на зйомках щодня й особисто простежу…

– Чи ти здурiла? Соломiе, опануйся! Ще не вистачало, щоб ти втручалась у роботу Дениса. Вiн – не я, терпiти не буде.

– А я чемненько…

– Та що на тебе найшло? Не можу повiрити… Соломiе, я ж знаю тебе як урiвноважену й адекватну людину. Навiть якщо в тебе звiдкись узялась особиста неприязнь до Романа Звягiвського, то це нiяк не повинно впливати на твою об’ективну оцiнку ситуацii.

– А об’ективно поставити мене перед фактом? І нащо тодi списки для кастингу?..

Соломiя затнулась. Їi очi розширились, тодi примружились, i вона мило всмiхнулась Олеговi.

– Отже, ви обрали Арсена. Окей, хай буде, але я залишаю за собою виключне право на Вiту.

– Соломiе, усi актори вже затвердженi.

– Я так i думала до сьогоднi. Але ж нi, ви переписали список, не запитавши мене, кого я хочу бачити Арсеном.

– Добре, хай… i це буде?..

– Алiса Ждан.

– Вона не погодиться.

– Роман погодився – i вона погодиться. Тому що Роман погодився.

– Ти ж знаеш, що вони не любляться. Хочеш конфлiктiв на знiмальному майданчику?

– Алiса так само ду-у-уже професiйна акторка. У кадрi все буде iдеально, справжня, непiдробна хiмiя, а нам же треба вау-ефект, правда?

– Як знаеш, але май на увазi: у бюджетi чiтко прописанi гонорари, i якщо ти домовишся з нею, я знiму перед тобою капелюха. А тепер ходiмо, нас зачекалися.

Соломiя щиро сподiвалась, що ii пропозицiя змусить Олега якщо не вiдступити, то принаймнi засумнiватись у своему рiшеннi, але генеральний продюсер, здавалося, ще бiльше втiшився. Тому жiнка вирiшила йти до кiнця: якщо вже пiднiмати ставки, то по максимуму.

– Романе, вибачте, що змусили вас чекати, – робочi моменти. – Соломiя простягла руку. – Вiтаю в командi.

– Дякую. Сподiваюсь, ваша команда прийме мене.

– Уже прийняла.

Соломiя видала ще одну слiпучу усмiшку i, взявши ошелешену Надю пiд руку, потягла ii за собою.


* * *

Надя постояла бiля пiд’iзду свого будинку, поки автомобiль Соломii не звернув за рiг, i, осудливо похитавши в його бiк головою, набрала код на домофонi. Усi сьогоднiшнi подii видавалися чудовими й безглуздими водночас. Роман Звягiвський зiграе головну роль у iхньому фiльмi.

Надя хмикнула собi пiд нiс – так, у iхньому фiльмi. Вона теж неабияк доклалась до реалiзацii Соломiiноi мрii, втiлюючи при цьому i свою – показати всiм, що бути менеджером письменника так само класно й прибутково, як i менеджмент у якiйсь крутiй компанii. Усi цi чудовi презентацii, ефiри на радiо й телебаченнi, поiздки Украiною, професiйнi зйомки та фотосесii, навiть розкручений блог, про який Соломiя спочатку навiть чути не хотiла, – це все ii заслуга.

За десять рокiв роботи iз Соломiею тоненький блокнотик, iз яким Надя починала кар’еру лiтературного менеджера, перетворився на доволi товстий, ущерть заповнений органайзер. Такоi кiлькостi контактiв не було, напевно, навiть в Олега.

Надя нiжно погладила тонку шкiряну обкладинку модного м’ятного кольору i з мрiйливою усмiшкою примружила очi – iдеальна робота. Почувалася сонцем, нi – центром галактики, якого не видно з периферii, але навколо якого все обертаеться. І хай про неi знають тiльки у вузьких колах, але саме завдяки ii iдеям, бажанням та волi про Соломiю Лiсовську говорять постiйно i всюди…




За десять рокiв до того


Тримаючи в руках зачитаний примiрник «Недосяжноi» i пакунок iз вином та цукерками, Надя натисла тремтячим пальцем кнопку дзвiнка. Сьогоднi в Соломii день народження, i Надя сподiвалась, що подруга буде рада ii бачити.

Соломiя зникла на два роки, пiсля канiкул не повернулась до унiверситету, видалила сторiнку в соцмережi, не вiдповiдала на дзвiнки й повiдомлення, чим страшенно здивувала й образила Надю, яка вважала себе ii найкращою подругою. Дiвчина кiлька разiв приходила додому до Соломii, але за дверима було тихо, на стукiт i затиснуту кнопку дзвiнка нiхто не реагував, аж доки сусiдка повiдомила, що тут уже кiлька мiсяцiв нiхто не живе.

Перемагаючи образу, Надя зателефонувала Андрiевi. Наречений Соломii вiдповiв, що не хоче мати нiчого спiльного з тiею курвою. Шокована Надя набрала його ще раз, але Андрiй скинув дзвiнок i заблокував ii номер.

Дiвчина стояла пiд дверима квартири й намагалася проаналiзувати, що вiдбуваеться. Що б не сталося мiж Соломiею й Андрiем, через це дiвчина не кинула б унiверситет пiсля двох рокiв навчання. Була занадто захоплена журналiстикою, щоб просто покинути. І «курва»? Соломiя? Весела, дотепна, життерадiсна, добра й принципова Соломiя – курва? Нi. Нiколи. Надя могла б поiхати в село, до Соломiiноi бабусi, але вирiшила, що не варто. Сталося щось дуже серйозне. Настiльки, що подруга вiдмовилася навiть вiд неi…

Вiдгук на «Недосяжну» Надя побачила в однiй iз лiтературних груп i прогортала б сторiнку далi, якби не знайоме прiзвище – Лiсовська. Мiя Лiсовська. Пiд розгромним вiдгуком було активне посилання на сторiнку авторки. Надя зi сльозами на очах вдивлялась у знайомi риси обличчя й не впiзнавала подругу: коротке, при самiй головi, темне волосся замiсть розкiшноi, аж до сiдниць, коси, строга свiтла сорочка, вiльнi штани класичного крою, складенi на грудях руки, серйозний погляд i усмiшка – радше iронiчна, анiж мила. Вiд свiтлини вiяло холодом i вiдстороненiстю.

Надя вiдшукала книжку в першiй же книгарнi. Дiвчина сподiвалася знайти в текстi хоч якiсь вiдповiдi й не зрадiла тим висновкам, якi зробила для себе. Історiя кохання, iз хепi-ендом, читалася легко, але… текст виявився наскрiзь пронизаний сарказмом та злою iронiею. Не дивно, що книжка викликала таку бурю – вiд вiдвертого захоплення до чистого хейтерства. Соломiя наче й написала гарну класичну любовну iсторiю i в той же час тонко висмiяла ii. Добре знаючи подругу, Надя особливо гостро вiдчула невластиву тiй озлобленiсть, але не знайшла жодноi пiдказки…

На останнiй свiтлинi в профiлi подруги Надя впiзнала обстановку Соломiiноi квартири i зважилась завiтати в гостi. Хай там як, але якщо вже найкраща подруга повернулась у свiт, то винна iй як мiнiмум пояснення.

Надя тричi натисла на дзвiнок, перш нiж дверi вiдчинились. Соломiю наче зовсiм не здивував несподiваний вiзит подруги, вона вiдсалютувала iй майже порожнiм келихом i жестом запросила всередину. Надя повiльно зробила кiлька крокiв, очiкуючи побачити галасливу вечiрку, але у квартирi було тихо.

– Чим зобов’язана?

Надя повернулась. Соломiя розглядала ii iз кривою посмiшкою i награно-показним зацiкавленням. Надя аж повiтрям вдавилась i ледь не закашлялась. Уся ii бравада й рiшучiсть разом випарувались, натомiсть повернулася пекуча образа.

– Зайшла привiтати… у тебе ж…

– А-а-а… ну дякую.

Соломiя одним ковтком допила вино й пройшла повз Надю до кухнi. Дiвчина лишилась у коридорi й не знала, що робити. Пакунок i книжка враз стали важкими й пекучими, вона почувалася повною дурепою, нiкому не потрiбною. Ще й задарма ображеною та приниженою. Образа змiнилася злiстю. Надя, проковтнувши сльози, високо задерла пiдборiддя й пiшла за Соломiею на кухню.

– Як це розумiти?

– Що саме?

Соломiя налила повний келих бiлого вина й повернулась до Надi, зовсiм не приховуючи, що iй не цiкава вiдповiдь.

– Ти покинула навчання!

– Перевелася на дистанцiйне.

– Ти… ти зникла!

– Почала життя з чистоi сторiнки.

– А я?

– Я нiкому нiчого не винна й не повинна. Навiть тобi.

– Але ж… ми були… я думала… я ж люблю тебе!..

І Надя вибухнула риданнями. Образа, злiсть i несподiване зiзнання вилились нестримним потоком слiз. Дiвчина жбурнула пакунок на диванчик i вiдвернулася, затуляючи обличчя руками.

Коли минула емоцiйна хвиля, Надя зрозумiла, що Соломiя навiть не намагалась ii заспокоiти, наче взагалi не була поруч. Дiвчина розвернулась i вражено втупилась у нудьгуючий вираз на обличчi подруги.

– Наплакалась? – Соломiя допила вино i, оминувши Надю, пiдiйшла до столу, налила вина у два келихи й один простягнула Надi. – На, випий i попустись.

– Що з тобою?

Надя не взяла келих i вiдступила на крок.

– А що зi мною не так?

– Як усе це розумiти?

Надя провела рукою, наче охоплюючи тотальний хаос у кухнi: повний умивальник брудного посуду, пакет зi смiттям у кутку, засохлий вазон на пiдвiконнi, купу речей на диванчику i явно давно не миту пiдлогу. Пiд столом стояло кiлька порожнiх пляшок з-пiд вина i пива, на столi – м’ясна й сирна нарiзка iз супермаркету, просто в упаковцi, салат у пластиковому лоточку i двi початi пляшки вина. Усе це було неможливим для майже хворобливо педантичноi Соломii.

Дiвчина лише награно здивувалась i, поставивши келихи на стiл, склала руки на грудях.

– Творчий безлад…

– Ти ж не така.

– Справдi? – Вираз обличчя Соломii миттево змiнився, перетворившись на злу гримасу. – А ти впевнена, що знаеш, яка я?

– Точно не така.

Соломiя дiрявила Надю злим поглядом, але та не вiдвела очей.

– Знаеш, подруго, вiдкрию тобi велику таемницю: коли людинi н?чого втрачати, нема потреби вдавати iз себе когось iншого. Я така, як е, – егоiстична, цинiчна, хитра сука.

– Нi, що ти! – Слова Соломii, попри злiсть, бринiли справжнiм болем, i Надя кинулась до неi. – Ти не така! Ти добра, щира, талановита, чудова…

Надя обiйняла Соломiю й мережила слова поцiлунками – у шию, щоки, в губи.

– Вау, подруго. – Соломiя поклала руки Надi на плечi й вiдсторонила ii вiд себе. – Я п’яна, але ж не настiльки…

Надю наче облили холодною водою, щоки почали пашiти, аж до слiз.

– Ой, тiльки не заплач. Краще скажи, чому ти прийшла. – Соломiя всiлась на диванчик i, пiднявши книжку, покрутила нею в повiтрi. – По автограф?

– Нi. – Надя взяла келих i кiлькома ковтками випила вино. – Я прийшла найматись до тебе на роботу.

– Що?!

Надя здивувалась своiм словам так само, як i Соломiя, але вiдступати вже не збиралася. Вона вирiшила будь-що витягнути подругу iз цього ненормального стану й заодно спробувати втiлити власну мрiю.

– Я буду твоiм лiтературним агентом.

– Ти здурiла?

– Нi, послухай. – Надя присiла бiля подруги й узяла ii за руку. Вона здавалась такою натхненною та замрiяною, що Соломiя вирiшила ii дослухати. – Це ж… менi… я завжди хотiла щось таке… це ж буде… ми зробимо з тебе зiрку…

Соломiя реготнула i, висмикнувши руку, взяла келих.

– Подруго, ти мрiйниця й фантазерка. У нас це не працюе.

– А ми зробимо! От побачиш.

Соломii ще в унiверi подобалося спостерiгати, як захоплення темою змiнюе Надю, якою одухотвореною красунею вона стае.

– Я вже завтра почну розробляти детальний план. У тебе ж не було презентацii? І я маю пiдготувати розповiдь про тебе. Чому ти перевелась на заочне? Як ти жила? Що?..

Надя затнулась. Уся розслабленiсть злетiла iз Соломii, обличчя перетворилося на злу, холодну маску. Дiвчина подалась уперед i тихо, але чiтко промовила:

– Якщо ти хочеш спiлкуватись i – тим паче – працювати зi мною, нiколи бiльше, нiколи бiльше не питай мене про тi два роки…



І Надя не питала. І Соломiя нiколи, навiть у дим п’яною, жодного разу не проговорилась, що зламало ii, перетворивши iз життерадiсноi дiвчини на цинiчну жiнку.

Надя зiтхнула й вiдклала органайзер. Погода зiпсувалась, i у квартирi стало вiдчутно холоднiше. Дiвчина зачинила вiкно на кухнi, увiмкнула чайник i дiстала iз шафки карпатський чай.

Надя певною мiрою розумiла, чому Соломiя сказилась, побачивши Звягiвського. Вона досить детально змалювала з нього свого Арсена, а якби хто й сумнiвався, то опис татушки на зап’ястку одразу ж ставив усе на своi мiсця. Аж дивно, що Соля так легко й бездумно пустила це в друк. Хоча Арсена описано то сивим, то чорноволосим i «пронизливо зеленооким», на вiдмiну вiд Романа… І ще дивнiше: надмiру уважнi до ii життя й творчостi пiдписники, за невеликим винятком, оминули цi моменти увагою, i в опитуваннi для уявного дрiмкасту на сторiнцi Солi Роман незмiнно займав першу позицiю. А мiг би бути хайп ще той.

Надя завмерла, наче вдивляючись у майбутне, i вже подумки прокручувала блискучий рекламний хiд: Роман Звягiвський в образi Арсена сфотографований так, щоб було видно i родимку, i татушку на зап’ястку.

Пiдписники, побачивши фото, умить зрозумiють, що… зрештою, кожен, хто зрозумiе, зробить свiй висновок, а це ще бiльше пiдiгрiе iнтерес i до Соломii, i до фiльму. Треба лише домовитися про фотосесiю до того, як стане вiдомо, що Романа офiцiйно затвердили, i тихо домовитись iз фотографом – iнакше Соломiя придушить ii за цю iдею. Масовий сплеск популярностi мае бути запланованим, контрольованим i скерованим у правильне русло, а саме: зробити рейтинги ще не знятого фiльму захмарними.

Найважчим, напевно, буде вмовити Соломiю виставити це фото у себе на сторiнцi до того, як iнформацiя почне гуляти Інтернетом. От тiльки, згадуючи, як усю дорогу Соломiя до скрипу стискала кермо, а ii уста перекошувалися вiд дивноi посмiшки, Надя зовсiм трохи хвилювалась. Нi, Соля не зробить нiчого, що зiпсуе рейтинг чи зйомки, занадто багато сил i душi вона вклала в цей проект, але точно задумала щось… грандiозно паскудне для Олега й Романа.

Надя саме залила кип’яток у горнятка i виклала печиво в тарiлочку, коли гримнули вхiднi дверi. Надя обернулась i усмiхнулася, викидаючи з голови всi думки.

– Привiт, кохана.

– Привiт, кохана.


* * *

Соломiя насилу стримувалась i ледь не висипала на пiдлогу перед дверима квартири весь вмiст своеi сумки, намагаючись знайти ключi. Руки трусились, а в головi гуло – аж туманило вiд навали думок.

Хряснувши дверима, жiнка швидко пройшла у вiтальню до барноi стiйки i просто з пляшки зробила два великi ковтки коньяку. Подих забило, на очi навернулися сльози, а потужний удар тепла нарештi вгамував бурю в мозку. Соломiя кiлька разiв глибоко вдихнула й розплакалась.

От що не так? Тiшитись повинна. І Олег, i Надя, i навiть Денис мають рацiю: Звягiвський – це джек-пот. Це супер-вау-як-круто. Вона навiть мрiяти про його участь не могла, а сама скандал влаштувала. І так образливо на душi, аж гидко. Олег домовився за ii спиною, навiть запросив Звягiвського для особистого знайомства i на Алiсу погодився…

Як вона додумалась захотiти ii на головну роль? На зло Олеговi й на купу проблем собi? Алiса Ждан наче навмисно зiбрала у свiй iмiдж усi типовi ознаки критичного загострення зiрковоi хвороби, ще й з Романом не ладнають настiльки, що навiть на офiцiйних заходах намагаються не бувати одночасно. А ще рiк тому преса бурхливо обговорювала iхнiй «неймовiрно гарний» роман i дiамантик у два карати на «витонченому пальчику найкрасивiшоi акторки Украiни». А тодi пшик – i купа сльозливих iнтерв’ю нещасноi покинутоi нареченоi зi звинуваченнями Звягiвського в усiх смертних грiхах i його «не зiйшлись характерами» у вiдповiдь на всi розпитування журналiстiв.

Соломiя налила коньяку в склянку, докинула льоду й увiмкнула ноутбук. Якщо вже надумала влаштувати армагеддон на знiмальному майданчику, то треба до нього пiдготуватись.

Година переглядiв iнтерв’ю з Алiсою i новин про ii розрив зi Звягiвським нiчого не прояснили, та все ж Соломiя зробила для себе певнi висновки. Алiса хоч i найкрасивiша акторка Украiни, але точно не найталановитiша. Єдине – вона бездоганно володiе вмiнням зробити собi рекламу i сенсацiю практично з повiтря. Поряд з Романом жiнка завжди намагалася вийти на перший план, натякала на спiльнi зйомки в майбутньому i всiляко саморекламувалась. Часом аж занадто вiдверто. Їi кохання видавалося надмiру показним та iдеальним.

Пiсля розриву Алiса аж задовго волочила тi невдалi стосунки i, очевидно, втомила цим усiх. Журналiсти з усмiшкою переводили тему, щойно акторка починала розмову про розбите серце, i тiльки одна Катя з незмiнною усмiшкою запитувала, що там на особистому фронтi, i з таким же незмiнним спiвчуттям вислуховувала вiдповiдь.

Єдине, що Соломiя дiзналась напевно, – за пiвтора року стосункiв Роман так i не познайомив Алiсу зi своею сiм’ею. А от це вже насторожувало. На офiцiйнiй сторiнцi актора значилось, що в нього е мама та вiтчим, то чому не познайомити з ними потенцiйну дружину?

Соломiя не додумала: обпечений алкоголем шлунок видав болiсний нудотний спазм. Притиснувши живота долонею, жiнка пiшла до кухнi. У головi приемно туманилось, i iдея запросити Алiсу вже видавалась не дикою, а навiть доволi кумедною та вдалою. Пiд час зйомок усiм буде весело. Звягiвський i Ждан – це ж як Свейзi та Грей у «Брудних танцях». Буде хiт по-украiнськи.

У холодильнику лежала пачка кефiру i в’язка бананiв. Подумавши хвильку, Соломiя взяла телефон i замовила вечерю додому. Тодi набрала Надю.

– Так, Соломiе. Щось сталося?

– Сподiваюся, ти не ображаешся?..

– Нi… усе добре?..

– Так, але маю для тебе надважливе завдання… У тебе ж е контакти практично всiх вiдомих людей?..

– Так, i що?

– Менi треба, щоб ти зв’язалась iз продюсером Алiси Ждан i домовилась про головну роль у нас.

– …

– Надю, ти мене чуеш?

– Соломiе, ти знову напилась?

– Нi, я твереза як скельце.

– Справдi? А по голосу не скажеш, i така iдея могла народитись тiльки в у дим п’яному мозку. Ти точно не пила?

– Я твереза, i я абсолютно серйозно. Нiхто не буде домовлятися за моею спиною! Якщо вони хочуть Звягiвського, то я хочу Алiсу – i крапка!

– Добре, заспокойся. А Олег?..

– Вiн в курсi й навiть дуже втiшиться, якщо у нас вийде домовитись iз тiею принцесою.

– О Боже… ви обое рябое…

– То ти зробиш чи менi самiй сiсти на телефон?

– Нi, я ще сьогоднi спробую… А як запитае про гонорар?

– Розкажи про благодiйнiсть Звягiвського, але як захоче бiльше анiж ставка – погоджуйся, я доплачу сама.

– Тобi грошей не вистачить.

– Вiзьму кредит… Надю, не мусоль…

– Ем-м-м… Соломiе, послухай…

– Надю, не починай!

– Нi, ти дослухай. Я зателефоную Алiсi, зроблю все можливе… але не сьогоднi i, напевно, не завтра. Ти ж розумiеш, що вона зразу ж, зразу напише на своiй сторiнцi й дасть десять iнтерв’ю, перш нiж ми зробимо офiцiйну заяву.

– Що ти пропонуеш?

– Це твiй фiльм, ти все анонсуеш…

Соломiя розумiла, що це капець яка груба манiпуляцiя, але Надя мае рацiю.

– То що ти пропонуеш?

– Я ще сьогоднi домовлюсь iз Максом про фотосесiю для Романа, поки вiн тут. Зробимо Арсена в рiзних образах, ти виставиш свiтлини в себе на сторiнцi, i, коли я зателефоную Алiсi, вона ще й подякуе.

– Роби як хочеш.

– Супер. Ну, до завтра.

Соломiя навiть не сумнiвалась, що подруга, не соромлячись, скористалася ситуацiею, але зараз iй було байдуже. Свiт перед очима приемно коливався, i вона, заплющивши очi, рухалась iз ним у такт.

Приiхала замовлена вечеря, i жiнка взялася готувати стiл у фотозонi: увiмкнула тонке мереживо свiтлодiодiв, поставила два сети сушi, два келихи, у якi налила вино, пiдпалила i поклала в попiльничку дорогу цигарку, збоку – кiлька троянд, i сфотографувала.

«Прекрасне закiнчення чудового дня. Дякую, коханий Р.»


* * *

– Прекрас-с-сно…

Надя дивилась на потемнiлий екран смартфона й намагалась не вибухнути вiд суперечливих емоцiй.

Аня, яка з цiкавiстю слухала розмову, зручно вмостилася поруч на лiжку й узялась розправляти ковдру.

– Що саме?

– Соломiя знов напилась i вирiшила «зарiзати» зйомки ще до iх початку.

– Ну чому ж? Мушу визнати, що запросити Алiсу – то генiальна iдея. Шкода, що не твоя.

– Не смiшно.

Надя вiдклала телефон i почала хрускати суглобами на пальцях. Аня, скривившись, схопила ii за руки.

– Перестань так нервуватися. Усе буде добре. Якщо Алiса погодиться, то про ваш фiльм буде гавкати кожний собака навiть у найглухiшому селi.

– Алiса погодиться, я не сумнiваюсь, але це буде просто… просто жах. Жахливий жах.

Аня розсмiялась i потерла Надi спину.

– Не песимiзуй. Може, пiд час зйомок Алiса з Романом помиряться…

Надин телефон пiкнув, вона вхопила його й проглянула повiдомлення. За мить ii очi розширились, обличчя витягнулось…

– О Боже… iдiотка… п’яна iдiотка! Ти подивись, що вона робить!

Надя тицьнула телефон Анi пiд нiс. На весь екран красувалась свiтлина романтичноi вечерi: сушi, вино, квiти.

– І що тут такого?

– Ти на пiдпис подивись! «Коханий Р.»? «Коханий Р.»?

Аня кiлька секунд перетравлювала iнформацiю й розреготалась. Надя нерозумiюче дивилась на неi, а тодi, вiдкинувши ковдру, схопилася з лiжка. Їi мiцно стиснутi губи тремтiли, ноги нiяк не могли потрапити в капцi, зрештою жiнка копнула один iз них через цiлу кiмнату й затулила обличчя руками.

Аня перестала смiятись, пiдвелась, обiйшла лiжко й зупинилася навпроти Надi.

– Надю, ну ти чого? Сонечко мое…

Аня спробувала обiйняти Надю, але та смикнулась i вiдвернулась.

– Надю, ну подумаеш, «Коханий Р.». Ти знаеш, скiльки таких ерiв ходить мiстом? Руслан, Родiон, Ростислав… Рустем…

– Перестань! – Надя розвернулась до Анi й знову почала хрускати пальцями. – А як Алiса побачить?..

– Так ти ж… наче… i не хочеш ii участi… От i пояснення, якщо вона вiдмовить…

Надя набрала повнi груди повiтря i, видихнувши, опустилась на лiжко. Аня присiла бiля неi й узяла за руки.

– Кохана, заспокойся. Усе буде добре. Може, Алiса не пов’яже «Р.» з Романом… А ми ж то знаемо, що нiякого «Р.» нема…

– Аню, а хто, крiм нас, знае? Ти подумай, що буде… Я вже бачу заголовки: «Таемничим коханим Мii Лiсовськоi виявився секс-символ Украiни Роман Звягiвський», «Нарештi стало вiдомо, через кого зруйнувалися стосунки мегазiрок украiнського кiно Романа Звягiвського та Алiси Ждан». І купа подiбного…

– А ти тут до чого?

– Я ii менеджер, лiтературна агентка, подруга врештi. Я повинна була подумати… не дозволити iй… А сама фотосесiю запропонувала…

– Надю, ii «коханий Р.» з’явився задовго до планiв екранiзацii…

– Так власне! Вiн з’явився, коли Соля почала писати «Кров», i я впевнена, що багато хто про це пам’ятае. І скажуть, що вони ще тодi…

– Надiйко, заспокойся. Ти не могла цього передбачити. Нiхто не мiг. Тому ти, як класний менеджер, витягнеш iз ситуацii максимальну користь, навiть якщо це буде величезний скандал.

– За що менi все це?

– Ти сама захотiла.

Надя стисла губи й залiзла назад пiд ковдру.

– Не починай.

Аня вмостилась на лiжко так, щоб ii обличчя було якраз навпроти Надиного.

– Ти марнуеш свiй потенцiал i нерви на одну людину. Подумай: Соломiя виписалась…

– Неправда!

– Серйозно? Скiльки вона вже не пише? І не дуйся. Їi проанонсована тобою «Мрiя на завтра» вже бiльше року так i залишаеться мрiею. І твоею, i ii вiдданих читачiв. Зараз Лiсовська на вершинi, але вище не пiднiметься, iй би втриматись… Подумай про себе. Саме зараз, поки ще не пiзно, – iдеальний час i останнiй шанс вiдкрити свою лiтературну агенцiю, у тебе чуття на таланти й колосальне вмiння розкрутити iх…

– Я не можу…

– Чому?

– Бо якраз зараз буде купа роботи.

– Нi, завал буде не в тебе, а в знiмальноi команди. Щойно запуститься процес, вiд тебе залежатиме мало. В Олега своя команда для пресрелiзiв… Соломiя нiчого не писатиме до кiнця зйомок i засяде на своiй сторiнцi в сторiз. Що тобi залишиться? Няньчити ii?

– Я не няньчу…

– Серйозно? А хто поставив маячок у ii телефон? Хто вiдкачуе пiсля запоiв? Їздить за нею всюди хвостиком? Знаеш, я можу й приревнувати…

У голосi Анi бринiло попередження. Надя на долю секунди зiщулилась, мов кошеня, а тодi подалась уперед i вхопила Аню за руку.

– Як ти не розумiеш: вiд успiху Соломii залежить мiй заробiток!

– Твiй заробiток не повинен залежати вiд примх однiеi людини. Вона ж не думае про тебе, не думае про майбутне й живе одним днем. Живе «Кров’ю». А далi що?

– Вона обiцяла дописати книжку ще до прем’ери…

– От i чудово. Прекрасний дебют для твоеi лiтературноi агенцii.

– Аню…

– Нiчого не хочу чути. Поки ти займатимешся фотосесiею Звягiвського, умовлянням Алiси й вигадуватимеш, як виплутатись iз потенцiйного скандалу, я займусь оформленням паперiв.

– Аню…

– Сонечко… цукерочко моя, повiр: ти менi ще подякуеш.


* * *



Вiта проводила кiнчиками пальцiв по стовбурi сосни, вiдриваючи маленькi лусочки кори i вдихаючи легкий i теплий аромат живицi. Дерева росли негусто, тому сонце здавалось яскравим i теплим, повiтря тремтiло п’янким ароматом хвоi й трав. За спиною хруснула гiлка. Вiта повернулась, зробила кiлька крокiв назад i завмерла. Усе всерединi стислось у передчуттi зустрiчi. Вона боялась, хоч i знала, що iй нiчого не загрожуе. З-за розлогого куща лiщини вийшов чоловiк, оглянувся навколо, наче шукав щось поглядом i не мiг знайти. Вiн стояв лише за кiлька крокiв вiд неi, i Вiта мимоволi замилувалась: густе темне волосся ледь прикривало шию; зеленi очi, здавалось, не бачили дiвчини й уважно вдивлялись у лiс за ii спиною; чiтко окресленi вуста з родимкою просто посерединi, над верхньою губою, напружено стиснутi; i ледь помiтний шрам у виглядi пiвмiсяця на правiй вилицi, пiд оком, – усе притягувало погляд i змушувало ii серце завмирати. Вiн здавався вищим вiд неi на голову – стрункий, широкоплечий, у свiтлому лляному одязi. Видавався Вiтi чужим у цьому лiсi, але таким потрiбним iй. Наче вiдчувши це бажання, чоловiк подивився просто iй у вiчi, усмiхнувся, простягнув руки – i було в тому стiльки радостi, кохання й обожнювання, що Вiтi здалось: вона задихаеться вiд надмiру почуттiв. Нiхто й нiколи на неi так не дивився: нi Олег, нi навiть Ян. Чоловiк зробив крок назустрiч, його закоханi очi заповнили собою все навколо, i Вiта простягнула руки. Ще мить – i вона торкнеться його… …Бiль, наче крiзь неi проходить холодне гостре лезо… А крiзь неi легко, iз дзвiнким смiхом пройшла… вона сама, iз медовими кучерями, у пишнiй сукнi з мереживом i хтивiстю в поглядi та рухах… – Арсене, кохання мое… Вона дозволяла йому цiлувати кiнчики пальцiв, долонi, зап’ястя, плече, шию, вдоволено мружила очi. Вона обiймала його, провокувала смiхом, поглядом, дотиками й цiлунками… Вiта дивилась i не могла зрушити з мiсця. Арсен пестив ту жiнку, цiлував ii, а Вiта вiдчувала кожен його дотик i цiлунок, шкiру поколювало, наче вiд легкого струму, бажання важкими хвилями розтiкалося тiлом, вона задихалась… А та жiнка? Вона пройшла крiзь Вiту, яка тепер знала: у тiй жiнцi не було нi краплi кохання, лише хтивiсть i зневага. Арсен розчинявся в нiй, а Вiту розривало вiд болю, бо той погляд, тi почуття призначались iй, а не тiй жiнцi. Утекти, не бачити, забути. Раптом Вiта побачила нiж у ii руках i знов не могла нi зрушити з мiсця, анi навiть закричати. Жiнка з тихим смiхом вiдсторонила Арсена i, дивлячись йому в очi, повiльно всадила нiж у серце. – Арсе-е-ене… Вiта кричала, зриваючи голос. Жiнка зникла, Арсен лежав у травi, а вона нарештi може рухатись. Крок, другий, третiй – i Вiта присiла бiля коханого. На свiтлiй сорочцi червонiла кров, але ножа не було. Вiта розстiбнула гудзики й не побачила рани – лише чисту гладеньку шкiру. Вона нерiшуче торкнулась долонею того мiсця й вiдчула, як б’еться його серце. – Живий… Вiта з надiею глянула в його обличчя й завмерла: темне волосся втрачало колiр i сивiло на очах; зникла легка засмага, шкiра стала помiтно свiтлiшою i ледь насиченiшим – колiр губ. Вiта торкнулась обличчя, сподiваючись, що вiн розплющить очi, i, хоч вони не змiняться, чомусь була певна, що вiд цього залежить усе. Повiки здригнулись, повiльно розплющились, i вона зустрiла погляд зелених очей. На мить вiдчула полегшення. – Усе буде добре… Вiта спробувала всмiхнутись – i усмiшка завмерла на губах: його очi змiнювались, обiдок райдужки почервонiв, i та червiнь повiльно заповнювала всю райдужку, а коли торкнулася зiниць, вiн усмiхнувся, показуючи гострi зуби, i, вхопивши ii за шию, притягнув до себе…


Роман згорнув книжку, притримуючи сторiнку пальцем, i заплющив очi. Прожив цю сцену вповнi. Кiлька абзацiв повнiстю описали iсторiю його стосункiв iз Галою. Так само, як Ядвiга Арсена, Гала заслiпила його красою, закохала в себе до безпам’ятства i знищила. Навiть помститись iй не може – хiба що повним ненавистi побажанням «сподiваюсь, ти гориш у пеклi, сука».

Роман вiдклав книжку, пiдвiвся з крiсла й потягнувся. Люкс готелю «Нобiлiс» вражав розкiшшю, i, хоч Роман вiддавав перевагу бiльш стриманому стилю, мусив визнати: у Соломii е смак i сцена кохання в такому iнтер’ерi запам’ятаеться всiм. Навмисне забронював номер, щоб оцiнити, порiвняти з описом у книжцi й вiдчути себе «князем Морава».

Іще пiв року тому Роман навряд чи погодився б на такий ризикований експеримент. Завжди ретельно обирав ролi, притримуючись принципу: хай мало, але добре. Усi попереднi персонажi були яскравими, сильними, iз виразним характером i такими, що жили окремо вiд нього. Жоден не асоцiювався з ним особисто. А тут вiдчувався ризик, що Роман Звягiвський надовго залишиться «вампiром», особливо якщо фiльм виявиться провальним.

Хай так – зараз йому байдуже, бо сам так захотiв…




За дев’ять рокiв до того


Розклавши речi у своiй кiмнатi в гуртожитку, Роман зiтхнув iз полегшенням. Мама нарештi заспокоiлась i дозволила йому жити звичним студентським життям. У першi днi, позбувшись ii нав’язливого бажання зробити з нього зiрку, Роман не знав, що iз собою робити. Першим поривом було забрати документи з театрального вишу й податись у щось бiльш приземлене, як-от юриспруденцiя, чи екологiя, або навiть лiтературознавство.

Останнi два роки Роман, як йому здавалось, жив у кошмарi. Пiсля розлучення мама заповзялась довести колишньому чоловiковi, що й без його допомоги забезпечить синовi блискуче майбутне. Й обрала якраз те, що ii чоловiк зневажав, – моделiнг та акторство. Роман аж шкодував, що на судi обрав жити з мамою. Хоча з двох зол вiн вiддав перевагу меншому: краще вже постiйнi кастинги й гiперактивнiсть мами, анiж життя з батьком, який нiколи особливо не цiкавився сином, та його новою дружиною, котра не приховувала своеi неприязнi.

Як не дивно, обраниця батька не була шаблонно молодшою, гарнiшою та розумнiшою вiд його колишньоi дружини. Навпаки, Катруся виявилася на два роки старшою, гострою на язик i досить категоричною. Це саме вона, а не татусь повiдомила законнiй дружинi, Вiрi Олегiвнi, i ii синовi, перестрiвши iх бiля дверей будинку, що в неi з Петриком серйознi стосунки i вони чекають дитину.

Мама зблiдла й вiдповiла, що не тримае Петрика на ланцюгу. А вдома в неi сталась iстерика.

– Двадцять рокiв! Двадцять рокiв я терпiла його безхарактернiсть, i навiть зараз вiн сам не спромiгся менi щось сказати. Пiдiслав коханку. Який сором! Яка ганьба! Та хай удавиться ним! Хай спробуе!.. Хай знае!.. А сам?! А якi моралi читав! Який правильний! Сам… сам… ненавиджу…

Роман сидiв навпроти мами й не мiг поворухнутись, не мiг i не знав, як ii заспокоiти. Йому було так холодно, що аж зуби цокотiли. Мама кидалась iз кутка в куток, ридала, жбурляла батьковими речами – i вiд того було ще гiрше. Не хотiв вiрити в усе це, але повiрив.

Батько нiколи не виявляв особливого тепла, рiдко коли цiкавився його успiхами в навчаннi чи планами, а коли збирався на силi вчити сина бути справжнiм чоловiком, Романовi здавалося, що його мозок кипить. Хлопець нiколи не бачив, щоб батько робив те, про що втовкмачував йому самому монотонним голосом.

Петро Звягiвський працював фiнансовим директором у досить великiй компанii i вважав, що, вiддавши дружинi пiв зарплатнi, повнiстю виконуе своi подружнiй та батькiвський обов’язки, а все iнше – вiдповiдальнiсть жiнки. Дружина повинна дбати про дiм, сiм’ю, забезпечувати затишок, порядок, пильнувати дитину, оплачувати рахунки, бути люблячою, терплячою й не дуже вимогливою до глави сiм’i. Дивно тiльки, що його нова обраниця не вiдповiдала жодному з пунктiв.

Роман мусив пожити з ними тиждень, щоб вирiшити, з ким залишитись. Катруся, як називав ii батько, виявилась генералом у спiдницi й ганяла Петрусем, як помелом. Роман рiдко коли бачив батька таким активним пiсля роботи. Зазвичай той, посилаючись на виснажливий день, пiсля роботи засiдав за комп’ютер вiдпочивати, а тут i смiття виносив, i iсти готував, i сам робив ремонт у кiмнатi для майбутньоi дитини, i до Катрусi був уважним, аж навiть запопадливим.

Роман кривився й тамував у собi образу, що з кожним днем набухала, перекриваючи кисень. Батько навiть не намагався зробити бодай щось, щоб переконати його обрати нову сiм’ю. Зосередився на Катрусi й майбутнiй дитинi. Батько нiколи, принаймнi при Романовi, не був таким уважним до мами, ставився до неi, як до… Нi, Роман не мiг сказати, що мама була для батька сiрою й нецiкавою домогосподаркою, але той сприймав ii й усе, що вона робила, як належне. Навiть часто висловлював незадоволення всiлякими дрiбницями. Катруся ж не дозволяла до себе так ставитись. У цiй сiм’i вона була головою й керувала парадом. І Роман зробив висновок: така не вдавиться.

Вiру та Петра Звягiвських розлучили швидко, за згодою сторiн, призначили алiменти, i, вийшовши iз зали суду, батьки розiйшлись у рiзнi боки, навiть не поглянувши одне на одного.

Мама плакала тиждень, а тодi в один день змiнилась до невпiзнання. Коли Роман прийшов зi школи, удома його зустрiла зовсiм iнша жiнка. Вiра коротко пiдрiзала волосся, пофарбувала в платиновий блонд, оновила гардероб. Їi очi горiли нездоровим азартом.

– Якщо татковi насрати на твое майбутне, то менi – нi. Ми зробимо з тебе зiрку. Зовнiшнiсть дозволяе, задатки е. Я вже записала нас на кастинг у модельну агенцiю.

– Ма, а як же твоя робота?

– Перевага фрiлансу в тому, що я сама складаю графiк. Тому в мене буде багато часу, щоб подбати про твое майбутне.

З того дня Роман жив мов у туманi. Школа, кастинги, зйомки, репетитори – у нього майже не було вiльного часу, з друзями спiлкувався лише в школi, i то з часом iх об’еднувало все менше спiльних тем. Зрештою залишилось лише «привiт – до завтра».

Пiсля школи Роман планував подати документи на фiлологiю, але мама вмовляннями й сльозами змусила його спробувати вступити в театральний. Хлопець особливо не готувався, сподiваючись, що пiсля вiдмови мама нарештi заспокоiться й покине спроби зробити його зiркою, особливо враховуючи, що в моделiнгу особливих успiхiв не було. Але несподiвано для Романа його зарахували, розгледiвши «непересiчнi акторськi здiбностi».

Рiк навчання минув нiяк. Мама наполягла, щоб вiн жив удома, бо «раптом зателефонують з агенцii». Але насправдi Роман бачив: жiнка боiться залишатись сама в порожнiй квартирi. Хлопець вдавав, що не помiчае ii почервонiлих очей та награноi безтурботностi, i, зцiпивши зуби, терпiв ii гiперопiку.

Коли в життi Вiри Олегiвни з’явився Орест, Роман зiтхнув iз полегшенням. Йому було навiть трохи смiшно бачити, що мама наче почуваеться винною за свое несподiване щастя. Вона так хвилювалась, знайомлячи сина зi «своiм добрим другом», що розбила двi чашки й порiзала палець, а Роман вiдчував вдячнiсть до цього чоловiка вже за те, що вiн просто е.

Вiра з Орестом тихо розписались у кiнцi липня, а в серпнi на сiмейнiй нарадi мама визнала, що не мала права тиснути на Романа i тепер вiн може сам вирiшити, на кого вчитись. Через тиждень мама з вiтчимом поiхали в шлюбну подорож, а хлопець нарештi вдихнув на повнi груди.

Перший порив покинути театральний швидко минувся. Навчання давалось Романовi легко, навiть подобалось, едине – хлопець критично ставився до своеi зовнiшностi, його вабила радше режисура, анiж акторство.

Другий рiк навчання став для юнака переломним у всьому. Позбувшись гiперопiки й тиску мами, вiн нарештi розслабився, став розкутiшим, заглибився в навчання й отримував задоволення навiть вiд роботи моделлю. Його почали частiше запрошувати, й одного дня агентка запропонувала пройти проби на невеличку роль у молодiжному серiалi.

Роман нi на що особливо не сподiвався, йому чи не вперше захотiлося зробити це заради мами. І вiн отримав роль. Його персонаж з’явився лише в однiй серii, але юнака помiтили, характер запам’ятався – i «поганця» додали ще у двi серii. А на третьому роцi навчання Роман познайомився з першокурсницею Галиною Кос…



Якби ж можна було повернутись назад, не пiддатися чарам Гали, не пережити того розчарування, болю i втрати. Можливо, не був би тим, ким е зараз. Можливо, мав би спокiйне та щасливе життя…




За дванадцять рокiв до того


Настя зателефонувала о дев’ятiй вечора. Соломiя саме зручно вмостилась у лiжку i взяла в руки давно заплановану до прочитання книжку.

Поруч, пiдперши спину подушкою, сидiв Андрiй i шукав в Інтернетi матерiали для свого журналiстського розслiдування.

Дзвiнок змусив Соломiю здригнутись, i вона крадькома зиркнула на Андрiя. Вираз його обличчя не залишав сумнiву: навiть у навушниках чоловiк почув звук телефона й дуже незадоволений.

– Соломiйко, будь подругою, виручи. Мене нирка схопила, пiдмiни завтра. Я в боргу не залишусь.

Дiвчина вагалась недовго. Якщо завтра вийде на роботу замiсть Настi, то матиме три вихiдних – цiлий вiкенд iз Андрiем. Можна вiдiспатись, спокiйно обдумати i влаштувати два романтичнi вечори, i хтозна, може, коханий нарештi зробить iй пропозицiю.

– Добре, але в суботу й недiлю мене не турбувати.

– Ок.

– От коза, навiть не подякувала.

– Що там?

Андрiй витяг навушники й чекав вiдповiдi, не вiдриваючи погляду вiд екрана ноутбука.

– Я завтра на роботу. Настя захворiла й попросила пiдмiнити.

– Знов? У штатi… скiльки вас там? Двадцять? А вона завжди просить тебе.

– Але потiм я три днi буду вдома…

Соломii аж неприемно стало вiд власного благально-жалiсливого голосу. Ненавидiла виправдовуватись перед Андрiем i почуватися винною без причини.

– Як знаеш… ти ж уже й так погодилась. Не розумiю, Солю, нащо тобi така робота? – Андрiй розвернувся до дiвчини, i, зустрiвшись iз ним поглядом, Соломiя приготувалася до суперечки. – Ти можеш добре заробляти вдома фрiлансом. Ти блискуче пишеш тексти, у тебе талант – i його треба розвивати, а не iздити на квартири прибирати за людьми бруд.

– Але коханий…

– Не треба! Я знаю всi твоi пояснення напам’ять. Менi не подобаеться така твоя робота. Я б мiг змиритись, якби ви iздили парами. А так… А якщо якийсь збоченець?..

– Ну що ти таке кажеш? У нас авторитетна клiнiнгова компанiя, усi клiенти солiднi, перевiренi. І за рiк на мене нiхто навiть косо не подивився.

– А ти б хотiла…

– Ну, знаеш…

Соломiя аж задихнулась вiд обурення. Останнiм часом Андрiй постiйно знервований. Згораючи вiд бажання стати вiдомим журналiстом ще до закiнчення навчання, вiн перевiвся на заочне й увесь вiльний час витрачае на пошук сенсацii. Чоловiк поставив собi за мету написати скандальний репортаж про щось визначне й вагоме, щоб одразу заявити про себе. Брався то за полiтику, то за релiгiю, потiм хотiв поеднати, а тодi знайшов щось про пiдмiну iкон у церквах. Про це шепотiлись, але нiхто не хотiв озвучувати вголос.

Андрiй ухопився за тему, але не знав, як правильно ii подати й чи варто взагалi, адже «добрi люди» порадили студентовi-третьокурснику не лiзти туди, де крутяться великi грошi. Матерiали накопичувались, на столику лежала гора чернеток, та Андрiй не знав, як зiбрати iх докупи в притомний репортаж, адже мав за основу лише неперевiренi чутки й здогадки, а братися за щось нове не дозволяли впертiсть та амбiцii.

Соломiя направду намагалася зрозумiти, пiдтримати й навiть допомогти, але все частiшi натяки Андрiя про те, що на своiй роботi вона шукае заможного залицяльника, ображали дiвчину до глибини душi.

– Вибач…

Соломiя вiдвернулась, ледь стримуючи сльози.

– Ну вибач, маленька моя. Ти ж знаеш, як я тебе люблю… Ти в мене така красуня, справжня Роксолана… От тiльки iм’я тобi неправильне дали.

Андрiй торкнувся плеча дiвчини, але вона смикнулась, скидаючи його руку.

– Я не маленька. І нормальне в мене iм’я.

Соломiя чула, як Андрiй поставив ноут на тумбочку, i вирiшила, що цього разу не дозволить «замирити» ситуацiю любощами. Тим часом Андрiй спритно вийняв китайськi палички з гульки на ii головi, i волосся, розкручуючись, важким каскадом упало дiвчинi на плечi.

– Я так люблю твое волосся, твою шийку, плечi – усю тебе…

Соломiя мiцно заплющила очi, i, хоч подумки повторювала «не хочу, не хочу, не хочу…», тепло вiд Андрiевих дотикiв та поцiлункiв розтiкалося тiлом, тож вона мимоволi сама потягнулася до чоловiка.

– Андрiю, ну чому ти так зi мною? Ти ж знаеш, що статус i грошi для мене не мають значення.

– Так, грошi не мають значення. Лише iх кiлькiсть.

– Андрiю! То ти такоi думки про мене? Ми два роки разом, а ти…

– Вибач, вибач. Але щоразу, коли ти iдеш прибирати чийсь пентхаус, квартиру на пiв поверху чи будинок, менi здаеться, що ти не повернешся, хтось обов’язково вкраде тебе в мене. Ти ж така гарна, розумна, яскрава… Якийсь принц запропонуе тобi пiв свiту…

– …i я плюну на своi погляди, почуття, переконання й погоджуся. Так?

– Солю, – Андрiй вiдсторонився, повернув дiвчину обличчям до себе й дивився на неi серйозно, навiть трохи вороже, – як ти не хочеш зрозумiти: такi люди дивляться на тебе як на обслугу, другий сорт, вони не поважають тебе, мають за нiщо. Ти варта кращого, нормальноi роботи… А як хтось захоче твое тiло?

– Чому ти знов?..

– Соломiе, ти мене не чуеш…

– Нi, ти мене не чуеш. Кожен клiент нашоi компанii пiдписуе угоду, i там чiтко вказано: «Інтим не входить у перелiк надаваних послуг»…

– …хiба що за згодою сторiн…

– Та скiльки можна! Ти серйозно зараз?

– Так, я серйозно. Я не хочу, щоб моя майбутня дружина була чиеюсь «обслугою».

Соломiя дивилася на Андрiя великими очима, серце шалено калатало в грудях, розганяючи тiлом гаряч.

– Ти?..

– Так, я збирався завтра… замовив столик у ресторанi. А ти все зiпсувала.

Андрiй пiдтиснув губи i з ображеним виглядом потягнувся до ноутбука. Соломiя вхопила його за руку.

– Коханий, я пообiцяла Настi… Але коли здаватиму змiну, напишу заяву на розрахунок за власним бажанням. Обiцяю.

Андрiй усмiхнувся, намотав ii волосся на кулак i владно притягнув до себе. В ту нiч любощiв дiвчина вперше почувалась не жаданою жiнкою, а його власнiстю…


* * *

Соломiя прокинулася вiд болю в очах. Яскраве сонячне свiтло било в обличчя, змiшувалось зi сльозами й пекло. Жiнка зi стогоном вiдвернулась. У головi бив набат, учорашня вечеря тугим клубком полiзла до горла, змушуючи Соломiю бiгти до туалету. Вона кiлька разiв ледь не впала, плутаючись у власних ногах i боляче вдаряючись об стiни.

Вiдкашлявшись, Соломiя витерла рот шматком туалетного паперу i спустила воду. Зiрвалась. Уперше за три мiсяцi зiрвалась. І головне ж – без поважноi причини. Сама собi вигадала, сама себе накрутила й сама собi зробила погано. І як сьогоднi сторiз знiмати?..

У свiдомостi почали зринати уривки вчорашньоi розмови з Надею, i Соломiя була впевнена, що саме зараз Романа гримують для фотосесii.

Видавши пiд нiс потiк добiрноi лайки, жiнка пiдвелась i пiдiйшла до дзеркала. На неi дивилось до болю знайоме й ненависне обличчя – розпатлане волосся, блiда, аж синюшна, шкiра, набряки пiд почервонiлими очима й губи, перекошенi вiд ненавистi до цiлого свiту. Вона знову плакала у снi.

Вiд згадки защипало в очах, i Соломiя, стиснувши руками обiдок умивальника, зцiпила зуби й прошипiла своему вiдображенню:

– Холодний душ, кава, таблетки. Ти молода, красива, успiшна, вiдома, багата i щаслива. Ти завжди усмiхаешся й нiколи не плачеш.

Усмiшка не вдалась, i Соломiя вiдвернулася вiд дзеркала, очi застелило слiзьми. Жiнка роздяглась, зайшла в душову кабiнку й на повну вiдкрила воду. Тiло трусилось, ледве стояла на ногах, а в головi ковадлом билася думка: «Будь проклятий той день… будь проклятий той день… i Настя…»

На телефонi не було пропущених, лише повiдомлення вiд Надi: «О десятiй чекаю в Макса». Соломiя вилаялася. Годинник показував за п’ять дванадцяту. Надя зробила це навмисно: не зателефонувала, не розбудила – типу дала iй час самiй прийти до тями.

Останнiм часом активнiсть подруги вiдчутно дратувала Соломiю. Постiйнi нагадування про недописаний текст, зауваження й поради… Соломiя вiд усього вiдмахувалась, не хотiла заглядати в майбутне. Саме зараз, уперше за багато рокiв, почувалася живою i щасливою, жила одним днем… аж до вчора.

Вiдверто – повинна була радiти й стрибати вiд щастя. Роман Звягiвський зiграе головну роль у ii фiльмi. Натомiсть влаштувала скандал i додала собi купу проблем. А Надя скористалася ситуацiею. Занадто довго знаються, десять рокiв працюють разом – от тiльки в Соломii враження, що подруга забагато собi дозволяе, влазить у ii особистий простiр i вирiшуе за неi.

За пiв години Соломiя при повнiм парадi зайшла у фотостудiю. Вiд таблеток голова перестала болiти, але загальне самопочуття нiяк не змiнилося. Дратувало все: свiтло, звуки, запахи, живiт крутило вiд голоду, але вигляд iжi викликав нудоту, кава пекла шлунок, хотiлося заритися на метр у землю i впасти в сплячку.

– Фантастично!

Надин радiсний вереск боляче рiзонув слух. Соломiя було подумала вийти, поки нiхто ii не помiтив, але побачила Романа. Чоловiк стояв у яскраво освiтленiй фотозонi в образi Арсена до перетворення на вампiра: полотняний костюм пiд вiсiмнадцяте столiття сидiв на ньому аж занадто добре, а перука з чорного волосся до плiч i помiтний навiть здалеку пронизливо зелений колiр очей змiнили Романа практично до невпiзнання.

Чоловiк дивився на неi, ледь схиливши голову вбiк i з натяком на iронiчну посмiшку. Соломiя зцiпила зуби вiд злостi й вiдчула, що знову починае болiти голова.

– Мiе, нарештi! Ходи подивишся, якi фото класнi.

– Надюсю, можна тебе на два слова?

Соломiя намагалася не виказати жодних емоцiй, але голос зрадив.

Надя мило всмiхнулася Максовi, але коли повернулась до Соломii, вираз ii обличчя не залишав сумнiву: вона збираеться прибити подругу просто зараз.

– Що тобi знов не так? – прошепотiла Надя, зупинившись за крок до Соломii. – Ти дала менi повну свободу дiй, пам’ятаеш? Усе ж класно.

– Аж занадто. Вiн тобi нiкого не нагадуе?

– Арсена нагадуе – i дуже переконливо.

– А ти придивись уважнiше.

Надя демонстративно повернулась у бiк подiуму, i Соломiя переможно всмiхнулась, побачивши, як «здулась» подруга.

– От же ж бляха муха…

– …Ратмир, воевода князя Романа. Один в один. Буде здаватися, що ми фото iз серiалу собi позичили.

– А не треба було один в один списувати образ.

– А не треба було його взагалi на цю роль кликати.

– А всi претензii не до мене. – Надя розвернулась до Соломii iз почервонiлим обличчям. – От Олеговi й викажеш, це вiн усе влаштував, а я роблю свое.

Соломiя стисла пальцями скронi, тодi почала розтирати.

– Не кричи. Краще домовся про фото в iнших образах. Сивий Арсен iз сiрими контактними лiнзами – чудовий образ.

– Сiро й нецiкаво. Краще вже сучасний Арсен.

Бiль посилювався, страшенно хотiлося пити.

– Кави?

Надя наче вiдгадала ii бажання, хоча Соломiя знала: то питае досвiд.

– Мене вiд неi вже нудить.

– Води?

– Хочеш, щоб я «попливла»?

– Не починай… І взагалi, хтось менi обiцяв…

Соломiя зловила на собi явно зацiкавлений погляд Романа й через силу всмiхнулася.

– Усе добре, я в порядку. Роби як хочеш, а я до холодильника.

В iншому кутку фотостудii, вiдгородженому ширмою, Макс облаштував собi цiлком домашню обстановку: зручний диванчик, телевiзор, мiкрохвильовка й холодильник iз «повним фаршем».

Вiдчинивши холодильник, Соломiя на кiлька секунд завмерла iз заплющеними очима, шкiрою втягуючи прохолоду. Потiм ii хитнуло, нiс вловив амбре напiвфабрикатiв – i жiнка з вiдразою вiдступила на крок. Погляд сам зачепився за почату пляшку вина, у ротi зразу ж пересохло, i Соломiя, швидко вхопивши газований напiй, гримнула дверцятами.

Вмостившись у крiсло пiд стiною так, щоб бачити всю фотостудiю, жiнка вiдкрила водичку i з насолодою вiдпила добру половину. Стало легше, аж наче радiсно, хоча довелося мiцно стиснути пляшку, щоб не тремтiли руки.

«Це востанне. Учора я напилася востанне. Цi кiлька мiсяцiв будуть найважливiшими в моему життi, i я нiкому не дозволю iх зiпсувати. Навiть собi».


* * *

На тумбочцi пiкнув телефон. Роман натиснув на сповiщення й задоволено усмiхнувся: Соломiя Лiсовська виклала його фотопортрет – чiтку яскраву свiтлину, на якiй добре видно й неприродно зеленi очi, i родимку бiля губи, i татушку на зап’ястку. Крiм кольору очей, Соломiя у своiй «Кровi» змалювала його зовнiшнiсть до дрiбниць. Роман не сумнiвався, що жiнка писала з нього, точнiше з Ратмира. Саме пiсля прем’ери цього серiалу вiн прокинувся справжньою зiркою.

Скидаеться на те, що панi Лiсовська теж його шанувальниця, але тодi незрозумiло, чому замiсть радiти його участi в екранiзацii виказуе явну й притому геть не вмотивовану неприязнь. Зрештою – байдуже. Для нього це единий спосiб вiдволiктися…




За вiсiм рокiв до того


Природа надiлила Галину Кос чудовою фiгурою, пишним волоссям, гармонiйними рисами обличчя, пухкими губками, великими карими очима i трохи неврiвноваженим характером. Дiвчина чудово знала, що, варто лиш мило всмiхнутись або зобразити благальну чи винувату мiну, iй багато вибачать i навiть подарують авансом.

Незабаром стало очевидним, що зарахування ii до вишу теж було великим авансом вiд приймальноi комiсii.

Галина небезпiдставно вважала себе однiею з найкрасивiших дiвчат вишу i була певна, що краса цiлком компенсуе «поки що невиразнi акторськi здiбностi». А оскiльки дiвчина постановила собi стати вiдомою й успiшною акторкою, то, добре подумавши, вже у другому семестрi звернула всю свою увагу на Романа як на успiшного та перспективного студента, що вже мае досвiд та кориснi знайомства у сферi кiно. Приводом для ближчого знайомства стала вечiрка з нагоди Романового дня народження.

Галина – Гала, як дiвчина вiдрекомендувала себе, вiтаючи Романа, – спочатку здалася юнаковi трошки не при своему розумi. Вона то намагалася вести серйозну розмову посеред галасливоi вечiрки, то кидала все й тягнула Романа танцювати пiд ii улюблену пiсню, то реготала, мов навiжена, то горнулась, наче дитина, що потребуе ласки.

Заiнтригований Роман згадував «вар’ятку» всi вихiднi, а дiвчина, зустрiвши його на перервi мiж парами, ковзнула поглядом, наче не впiзнала, i пiшла собi далi пiд руку з подругою. А далi все закрутилось iз шаленою швидкiстю. Гала вдавала iз себе недоступну, але притому вiдверто заохочувала Романовi залицяння. Ошелешений юнак i сам не зрозумiв, коли i як потрапив на ii гачок. Наступних пiв року минули в цiлковитому запамороченнi. Гала вмiла бути нiжною, чуттевою, доброю, а могла стати некерованою iстеричкою, якщо iншими методами не вдавалось отримати бажане.

Дiвчина огорнула Романа своiми чарами, пристрастю, ледь не дитячим захопленням його талантами й успiхами й умiло виплекала в ньому зiркову хворобу. Галi вдалося переконати Романа, що лише вона цiнуе його, щиро радiе успiхам i зичить йому добра, а всi iншi, навiть викладачi, заздрять i його успiхам, i iхньому щастю.

Роман i не спам’ятався, як спробував «травку, щоб розслабитись, ти так багато працюеш», потiм «мет – прочистити мозок, i ти швидко все вивчиш. Лише один раз. А думаеш як студенти в Америцi готуються до iспитiв?». Заслiплений пристрастю Роман не питав, звiдки й за що вона все це бере, чому сама тiльки «косяки» курить, i не думав, навiщо це йому. Жагучi поцiлунки та наркотичний дурман наче пiдтверджували слова Гали про його винятковiсть, i Роман справдi почувався «кращою версiею себе». На натяки, а потiм i прямi зауваги друзiв юнак реагував усе агресивнiше i зрештою з’iхав з кiмнати в гуртожитку, винайнявши iм з Галою квартиру.

Самостiйне життя трохи вистудило його запал i опустило з небес на землю. Спочатку мама приiхала на квартиру й вiдмовилася допомагати з оплатою, оскiльки не збиралась фiнансувати утворення «наркоманського кубла». Вiра Олегiвна категорично вимагала вiд сина опанувати себе й повернутись або в гуртожиток, або додому.

Романовi майже вдалося переконати маму, що його оббрехали заздрiсники, аж тут iз кiмнати вийшла заспана й не зовсiм притомна Гала й кинулась захищати коханого Ромчика.

Мама пообiцяла повернутися з Орестом, щоб вибити iз сина всi дурощi та вигнати ту дiвку драною мiтлою, i вийшла, гримнувши дверима.

Роман казився. Не так через вiдмову мами, як через висновки, що iх зробив iз ii слiв. Отже, вiн слабак, який пiддався поганому впливу, псуе собi кар’еру та майбутне, йому свiтить наркодиспансер або реабiлiтацiйний центр у кращому випадку, кохана дiвчина використовуе його…

Одна думка гнала за собою iншу, накручувала оберти, нагнiтаючи агресiю та гнiв, що загрожували от-от вирватись якимось неконтрольованим вчинком. Ледве стримував себе, а все тiло нервово смикалось…

– Коханий… Ромчику… на, затягнись i розслабся…

Роман вихопив пiдпалений «косяк» i, затягнувшись на повнi груди, затримав подих, аж поки не почало розривати легенi й обпалювати горло.

Разом iз видихом та кашлем вийшла агресiя, свiт перестав здаватися ворожим. Якщо добре подумати, то й без маминоi допомоги можна обiйтися. Останню фотосесiю для нового украiнського бренду чоловiчого одягу дуже навiть непогано оплатили, i агентка вже другий день вимагае сходити на кастинг у серйозний фiльм. Нема чим перейматись.

– Я нiкому не дозволю тебе ображати, навiть твоiй мамi. Вона просто хоче тебе контролювати, а я кохаю тебе…

І все було таким правильним, таким гранично чiтким i розмитим водночас… Здаеться, саме того дня вони зачали сина…


* * *

Сказати, що Надю розчарував результат, – то не сказати нiчого. Соломiя з байдужим виразом обличчя виклала свiтлину Романа на своiй сторiнцi. Саме таку, як Надя собi задумала вiд початку, ще й пiдписала: «Мрii збуваються, i це ви, моi любi пiдписники, вимрiяли Романа Звягiвського для “Кровi”».

Рейвах тривав рiвно три з половиною днi. Тисячi вподобайок та захоплених коментарiв i кiлька тисяч нових пiдписникiв, але до мiльйона, як сподiвалася Надя, так i не дотягнуло.

Менеджер Алiси Ждан радився зi своею пiдопiчною близько пiв години й повiдомив Надi, що та погоджуеться на роль на тих же умовах, що й пан Звягiвський.

Медiа досить спокiйно сприйняли та подали новину про «спiльний проект колишнiх закоханих» i обiцяли час вiд часу тiшити новинами зi знiмального майданчика. Нiяких скандальних чи провокацiйних заяв – лише кiлька жартiвливих припущень та натякiв.

А от фан-групи обох зiрок влаштували мiж собою грандiозний тижневий срач. Вони озвучили всi тi теорii змов, яких так боялася Надя. Один день жiнка присвятила вивченню коментарiв i моментами аж забувалась вiд захоплення – здавалося, читае детективний трилер – i дивувалась буйству людськоi фантазii.

Алiса Ждан подала новину пiд соусом великодушностi та смирення: «Украiнське кiно треба розвивати, особливо такi цiкавi, але не популярнi в нас жанри. Тому я погодилась на гонорар, закладений у бюджетi фiльму… Час лiкуе… Я професiйна акторка, i моi особистi переживання нiяк не вплинуть на роль та стосунки в знiмальнiй командi…»

Надя слухала iнтерв’ю й дивувалась: така рiзка змiна поведiнки не вiщувала нiчого хорошого. А Соломii наче й байдуже до всього. Жiнка стала мовчазною й задуманою.

Надя вже почала хвилюватись. У своiх вiдеозверненнях Соломiя iскрила радiстю, щастям та захватом, але щойно вимикала камеру – наче впадала у ступор. Такi рiзкi перепади настрою можна було пояснити «зав’язкою», але Надя занадто добре знала подругу. Соломiя могла не пити мiсяцями й бути в стабiльному емоцiйному станi. То було щось iнше.



– Соломiе, можна з тобою поговорити?

– Вiдколи тобi потрiбен дозвiл?

Соломiя продовжувала дивитися на дощ за вiкном, механiчно помiшуючи лате. Кафе з його теплою та затишною атмосферою видавалось Надi найкращим мiсцем для душевноi розмови, але Соломiя явно не горiла таким же бажанням.

– Що з тобою?

– А що зi мною?

Соломiя перевела погляд на подругу, зобразивши на обличчi максимальне незадоволення, але Надя не збиралася вiдступати.

– Ти на себе не схожа. Похмура, замкнута. Усе йде краще, анiж можна було мрiяти, а ти не задоволена.

– Я застрягла.

– Тобто?

– Текст не йде, i я не розумiю чому.

– То розкажи, може, щось пораджу.

Соломiя голосно вдихнула. Нiколи не розповiдала, над чим працюе, вважала це поганою прикметою, але конкретно зараз iй нiчого втрачати. Вiдчувала, навiть була певна: якщо не закiнчить цiеi книжки – не зможе написати нiчого iншого. Блок у текстi перетворився на блок у ii мозку.

Надпивши лате, Соломiя почала переказувати Надi сюжет роману, спостерiгаючи за виразом ii обличчя. Подруга слухала захоплено, але вже десь вiд середини ii настрiй змiнився спочатку здивуванням, тодi ледь прихованим розчаруванням.

Соломiя змусила себе закiнчити розповiдь i вичiкувально подивилась на подругу.

– Мiе… тiльки не ображайся… Нащо ти вбила Кiру?

– Як нащо? Так задумано. І щоб покарати Леру.

– Леру можна покарати, навiть якщо – особливо якщо – Кiра виживе. Але пiсля ii смертi зовсiм не цiкаво, що буде далi i хто як розплатиться за своi грiхи. Принаймнi менi зовсiм не цiкаво. Кiра стiльки пережила, ще й умерла… Хепi-енду i справедливостi не буде так чи так…

– Ти маеш рацiю… – Соломiя iз завмиранням серця прислухалась до власних вiдчуттiв: спиною пробiг легкий холодок, у животi приемно скрутило, вона побачила… – Фiнальну сцену в лiкарнi я написала гарно, чудово-сльозливо, але насправдi вона до неможливого абсурдна, жодне рiшення Тараса не буде правильним… Кiра повинна жити й отримати винагороду за всi страждання. Дякую.

Соломiя стисла Надину руку, аж та скривилась, i, пiдхопившись iз крiсла, метушливо зiбрала своi речi.

– Я закiнчу книжку ще до початку зйомок.

– За мiсяць?

– Так. Третина вже написана. Я сьогоднi ж реанiмую Кiру i… я це бачу… Бувай.

Усю дорогу додому Соломiя намагалась не тиснути на газ. Серце калатало, вона тремтiла вiд збудження, а перед очима з’являлися новi лiнii iсторii. Мала б iз собою ноутбук – припаркувалась би на першiй же вуличцi й почала б писати.

Соломiя влетiла у квартиру, увiмкнула ноутбук, тремтячими пальцями вiдкрила файл iз текстом i… завмерла перед екраном. Пiднесено-нервове збудження змiнилося страхом. А якщо, попри бажання, не зможе? Стiльки часу не писала, днями сидiла й не могла скласти жодного притомного речення. Але ж тепер усе iнакше, тепер вона нарештi розумiе, у чому проблема, i знае, як ii виправити. Треба тiльки почати спочатку.

Набраний у вордi текст Соломiя читала й редагувала майже двi години. Захопилась, наче читала чуже, i знову завмерла перед останньою крапкою. Історiя кликала, вимагала продовження та справедливостi.

Соломiя, усмiхнувшись, почала набирати продовження. То буде вперше, коли ii книжка вiдповiдатиме всiм шаблонам класичного любовного роману.


* * *

Зйомки запланували на початок жовтня, як i було описано в романi.

Соломiя, вiдiрвавшись нарештi вiд ноутбука, приiхала оглянути змонтованi в павiльйонi кiмнати. Пройшовши в глиб примiщення, жiнка пошкодувала, що легко одягнулась. Надворi буяло бабине лiто, а в павiльйонi з губ зривалися ледь помiтнi хмаринки пари, ще й крiзь тонку пiдошву мокасинiв добре вiдчувався холод плитки.

Із дальнього кутка луна доносила голоси, i Соломiя насупилась. Хотiла зустрiтись iз Денисом на самотi, а вiн привiв компанiю.

Хоч як тихо Соломiя намагалась рухатися, ляпання ii мокасинiв об плитку почули – i голоси затихли. Пiдходячи ближче, жiнка збилася з кроку й сама себе вилаяла за незрозумiлий страх. Пальцi на руках захололи, аж стерпли, а це – у ii випадку – було найгiршим виявом поганого передчуття.

– Усе добре… усе добре, я просто змерзла… усе чудово…

– Доброго ранку, Соломiе. Радий тебе бачити.

Щиру усмiшку Дениса Кiщука не змогла сховати навiть густа борода, яку – Соломiя була певна – молодий режисер виплекав для солiдностi. Жiнка ледве розтягнула уста, щоб усмiхнутись у вiдповiдь. Погане передчуття лише посилилось, а присутнiсть Романа Звягiвського зайвий раз переконала ii, що щось пiде не так.

– Доброго ранку, Денисе. І я рада. Надя написала, що кiмнати вже готовi, i я дуже хочу подивитись. А де вона сама?

– Пiзнiше приiде.

Соломii здалось, що Денис чогось не договорив. Усерединi знову тенькнуло, i Соломiя повернулася до Романа, уважний погляд якого, здавалося, вже пропiк у нiй дiрку.

– Вiтаю, Романе. Як вам у нас? Ще не знудились?

– Нi, що ви. Дякую за турботу. Люкс у «Нобiлiсi» чудовий, я два днi почувався справжнiм князем.

– Рада за вас. Але до розкошi ви й так звикли. Треба було пожити в якомусь задрипаному гостелi, щоб крiпаком себе вiдчути. Це був би набагато кориснiший досвiд.

Соломiя зчепила руки, розтираючи пальцi, але нiчого не допомагало. Надмiрна, зосереджена на нiй увага Романа наче огортала ii сверблячим коконом, i жiнка за всяку цiну хотiла ii позбутись. Несподiвано чоловiк усмiхнувся.

– Менi подобаеться ваше почуття гумору.

– О! То у вас буде багато можливостей вiдчути його на собi.

Денис кашлянув, привертаючи ii увагу. Соломiя аж надто рiзко розвернулась до нього. Не так зовнiшнiй, як внутрiшнiй холод почав виходити дрiбним тремтiнням.

– Поки ви розмовляете, я подивлюся кiмнати.

Щось тепле опустилося Соломii на плечi, огорнуло хмаркою дорогих чоловiчих парфумiв, i жiнка, оглянувшись, зi здивуванням зрозумiла, що то Роман вiддав iй свiй пiджак.

– Ви змерзли.

– Дякую, але не варто було. Я походжу й зiгрiюся.

– Почекай, Соломiе. Пiзнiше походиш. Я хочу, щоб ти подивилася, де ми будемо фiльмувати сцени бiля маетку й у лiсi.

Внутрiшнiй холод посилився настiльки, що Соломiя мимоволi поправила пiджак, закутуючись у нього.

– Так наче ж давно узгоджено…

– Ми змiнили одну з головних локацiй. Дивись.

Пальцi не слухались, коли Соломiя брала файл зi свiтлинами. Вона впiзнала мiсцевiсть, заледве поглянувши на першу. Файл висковзнув, i свiтлини розсипались на пiдлогу.

– Вибач… але Неслухiв?.. Чому? Ми ж планували Стрийський парк.

– У парку й так будуть зйомки. – Денис схилився й почав збирати свiтлини. – Треба, щоб локацii вiдрiзнялись. Крiм того, садиба Дiдушицьких пасуе iдеально. Там гарний будинок, а все потрiскане й обсипане замалюемо на комп’ютерi. Ще там чудовий дендропарк, а в дальньому кутку – справжнi хащi, ще й ставок на територii. А по сусiдству – двозiрковий готель, власник якого люб’язно погодився надати нам примiщення для зйомок сцен у нiчному клубi. Усi зручностi в одному мiсцi. На територii садиби й бiля будинку вiдзнiмемо всi костюмованi епiзоди на природi, маемо впоратися за тиждень, план чiтко прописаний i вписуеться в бюджет, а вже потiм у мiстi й тут – решту. Павiльйон завжди на мiсцi, а натуру треба ловити, поки погода дозволяе. Буси з технiкою, костюмами i трейлери поiдуть завтра, а ми всi – у середу…

Соломiя слухала Дениса мов крiзь густий туман i майже не дихала. Повернутись у мiсце, що було ii особистим раем i пеклом одночасно – ось про що ii погане передчуття. Доля карае ii за те, що десять рокiв не вiдвiдувала могили батькiв i дiдуся з бабусею…

– О, Надя приiхала…

Соломiя надривно вдихнула, повертаючись у реальнiсть, i подивилась на Дениса. Його голос, тон, те, як вiн почав скручувати в рулончик файл зi свiтлинами… Усе ще перемагаючи шум кровi у вухах, Соломiя перевела погляд на Романа – брови в чоловiка на мить злетiли вгору, вуста стислись у тонку риску, очi примружились… Цокiт пiдборiв нарештi змусив жiнку обернутись.

Однiею рукою притримуючи на грудях поли бiрюзового кардигана, до них, карбуючи кожен крок, iшла Алiса Ждан. За кiлька крокiв позаду – явно засмучена Надя. І це нарештi змусило Соломiю опанувати себе: нiхто, навiть суперзiрка, не мае права ображати ii едину подругу.

– Вiтаю, Денисе. Рада нарештi попрацювати з тобою. – Алiса простягнула руку для привiтання, тодi повернулась до Звягiвського, простягаючи руку i йому. – Вiтаю, Романе. Не скажу, що так само рада, але ж колись ми мрiяли знятися разом.

Соломiя спостерiгала за чоловiками: Денис усмiхався, але кидав швидкi погляди то на Алiсу, то на Романа. А Звягiвського було не впiзнати: за тi кiлька секунд, поки до них пiдходила Алiса, вiн повнiстю опанував себе й зараз здавався втiленням спокою та безтурботностi.

– Вiтаю, Алiсо. І з тим, що твоя мрiя збулася, – теж.

– Який ти милий. А ви, – Алiса обернулась до Соломii i змiряла ii поглядом, подивилась на Романа, знов на Соломiю, – напевно, та сама письменниця, ем-м-м… Мiя Лiсовська?

– Так, та сама. Вiтаю в командi.

– Дякую за запрошення. – Соломiя мимоволi зиркнула на Романа, але на його обличчi не вiдобразилось зовсiм нiчого. – Я прочитала ваш роман i сподiваюсь, що фiльм буде… цiкавiшим.

– Безперечно. І саме завдяки вашiй акторськiй грi.

Рипнув файлик у Денисових руках, а Роман кахикнув. Алiса задерла пiдборiддя й примружила очi:

– Дякую. Денисе, – Алiса повернулась до режисера, – якщо ти не проти, я поiду в готель. Перелiт був жахливим, годину чекала в аеропорту на вашу помiчницю, i тут страшенно холодно. Романе, ти не змерз?..

Пiджак на плечах Соломii враз став важким. Роман схрестив руки на грудях i вигнув брову. Денис знов рипнув файликом. Повiтря, здавалось, загусло до стану киселю.

– Як вас там?.. – Алiса ледь повернула голову до Надi й кiлька разiв клацнула пальцями, тодi махнула рукою. – Викличте менi таксi.

– Так, зараз…

Надя з бурячковим обличчям вiдiйшла подалi й дiстала телефон. Соломiя ж iз задоволенням вслухалась у себе: праведний гнiв рiс – саме те, що iй зараз треба.

– Їi звати Надя. Для вас – Надiя Олександрiвна.

– Справдi?.. Вибачте, у мене погана пам’ять на iмена.

– Та-а-ак? Сподiваюся, вам суфлер не знадобиться?

– Як ви смiете так зi мною розмовляти? Я роблю вам послугу i в будь-який момент можу передумати.

– Здивуйте мене.

Жiнки пропiкали одна одну поглядами, i Соломiя отримувала вiд того шалене задоволення.

– Таксi буде за п’ять хвилин.

– Денисе, скинеш менi локацiю. Сама приiду.

Алiса круто розвернулась, аж пiдбори рипнули об плитку, i, надмiру голосно цокаючи ними, пiшла до виходу.

– Соломiе, що ти наробила?

Надя дивилась на неi розширеними очима, Денис, здавалось, узагалi не дихае, а Роман… усмiхався. Соломiя ж вiдчула дивне спустошення i пустку в головi – усе летить до дiдька зi скаженою швидкiстю. А Звягiвському весело.

– Чому ви усмiхаетесь? Усе було iдеально, поки не з’явились ви.

– Не я запросив Алiсу.

Лавина слiв рвалася назовнi, але по сутi сказати не було чого, тож Соломiя лише важко дихала, стиснувши кулаки. Через свое п’яне вражене самолюбство отримала величезну проблему, ще й посварилась iз нею вже пiд час знайомства.

Соломiя заплющила очi, глибоко вдихнула й повiльно видихнула, тодi глянула на Дениса й Романа.

– Алiса – не проблема. З нею чи без неi – усе буде як заплановано. Я не дозволю iй ображати Надю чи будь-кого з команди. Якщо панi зiрка не приiде на зйомки, то приiде попередньо затверджена акторка. Тут не Киiв, i нiхто перед нею не буде бiгати на заднiх лапках. Як, зрештою, i перед вами, пане Звягiвський.

Роман склав руки за спиною й церемонно вклонився.

– Як скажете, панi Лiсовська.

– От i добре. Дякую за пiджак. Денисе, я теж сама приiду. Ходiмо, Надю, я хочу кави.




За вiсiм рокiв до того


– Романе, ти зовсiм з глузду з’iхав? – Янiна Ігорiвна говорила м’яким тихим голосом, з легким усмiхом киваючи знайомим. – Ти своi очi бачив?

Роман почекав, поки iх мине гурт людей. У коридорi кiностудii було надто гамiрно, хлопець волiв би зразу ж пiти в кiмнату для прослуховувань, але Янiна Ігорiвна загородила собою дорогу.

– А що не так з моiми очима?

– Негайно одягни назад окуляри… привiт, Ларочко, я зайду за пiв години… – Жiнка потисла руку знайомiй i знов обернулась до Романа. – Ти що, припхався на проби пiд кайфом?

– Але я не…

– Будь добрий, стули писок i не перебивай мене.

– Як ви?..

– Романе, не змушуй мене… привiт, Олеже… Не змушуй мене пiдвищувати голос, iнакше на твоiй кар’ерi можна буде поставити грубезну крапку.

Роман запхав стиснутi кулаки в кишенi штанiв й обiперся боком об стiну, сподiваючись, що крiзь темнi скельця його окулярiв Янiна Ігорiвна не побачить усю глибину ледь стримуваного гнiву.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=67240199&lfrom=362673004) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.